УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Анатолій ВИСОТА: ЗУСТРІЧ із молодістю-1969 , (22.12.2019)

Анатолій ВИСОТА: ЗУСТРІЧ із молодістю-1969 , (22.12.2019)


У всякого своя доля
і свій шлях широкий… Тарас Шевченко

        Якийсь час тому 
Подзвонив мені брат Олександр та й каже: Тут один дядько хоче з тобою поговорити. І за мить я чую тихеньке: Це я — Вітя Максін… А в моїй уяві відразу виник чорнобровий юнак стрункої постави, спокійний і трохи сором’язливий, а тому й небагатослівний. Минуло 50 років, а голос не змінився – він міг би й не казати, хто він, я б упізнав його. Розказую про себе. Розпитую. Віктор каже, що вже й забув, коли захистив кандидатську дисертацію, а зараз доктор хімічних наук, завідує кафедрою аналітичної хімії і професорує в Національному університеті біоресурсів і природокористування «Сільськогосподарська академія». Каже, що Люда Мошковська зараз готує зустріч випускників. А чому б і не з’їздити на зустріч із своєю молодістю? Чому б не зустрітися із однокурсниками – поколінням, народженим переважно 1946 року, яке я вважав втраченим для України…

Трохи згодом дзвонить мені Людмила Мошковська і каже що зустріч випускників-1969 хімічного факультету Київського державного університету ім. Шевченка  

відбудеться в Києві на станції метро ГІДРОПАРК 7 грудня 2019 року, в суботу о 14=00.

        Дорогою з Красного 
-Ну в що ти одягнешся? В тебе ж нічого нема! – затурбувалася дружина. — Як це нема? Одягну вишиванку так, як на конференцію! Це ж свято для мене! В мене он і черевики майже нові! – заспокоїв я дружину.
Вранці в суботу я дістав із льоху банку яблучного соку, а в кишеню вкинув жменю ліщинових горішків. У кольористу торбину я уклав ще випускний альбом 

і свою книгу «Красне…». 

Планував вийти з хати о 12=00, бо о 12=15 маршрутка «Красне-Київ», а там у Києві на Видубичах зайду в метро і скільки там їхати до Гідропарку.
Але Творець іноді підлаштовує кращі варіанти: вийшов я на вулицю, а коло хати навпроти сусід Василь прощається із сином Льонею, який вертається у Київ на власній машині. Вітаюся. М’яко клацнули двері і поки я пристібував ремінь безпеки, встигнув подумати: усім хороші мої сусіди, та кожного разу нарікають-жаліються, як зубожів народ, а три їхні сини мають квартири й машини, машини вже мають й онуки і цим спростовують жалі батька-матері.
Від Обухова машина пір’їною летіла новою об’їзною дорогою. Давненько я не їздив цією дорогою і дивуюся, скільки обабіч набудовано. Вдячний, я вийшов на Одеській площі, бо скільки там іти до того іподрому? На станції метро продають лише карточки, а де ж жетони? І я вже поглядаю на годинник.
Вагон гойдає і стукають колеса, а я думаю про наш курс: сотня студентів-першокурсників, чотири групи і в нашій другій групі було нас із 25. Мене обрали старостою, а потім виключали з комсомолу за українство і заледве не виключили з університету. Та я був старостою групи усі 5 років. І з ким я насамперед хочу зустрітися? Ясно, що з товаришами Степаном Жилою і Ярославом Жибаком, але я вже десятки років не знаю, чи вони живі-здорові, може хоч приїде Олександр Перепелиця?
І ось я вже на платформі метро Гідропарк. Розглядаюся і бачу в кінці групу людей – мабуть це наші! Підходжу, хвилююся, відразу ж впізнаю Люду і Колю Мошковських. 

Обіймаюся з ними і з Віктором Бондаренком. Не впізнаю високого і схудлого Маторіна, дехто не впізнає мене і я на доказ показую залізного зуба, який зберігся більш як за півстоліття. Обіймаємося із Таїсою Бовкун, Володимиром Патикою, а потім із Зіною Азімовою – такі радісні обійми і квіти  

А от Віктор Максін і Богдан Пасальський, на жаль, не приїхали… Не приїхав і Олександр Перепелиця. А це хто? — Та я ж Вася Муха! А я гадав, що це Данильченко… Ось маленька акуратна жіночка – та це ж Леся Момот – вона у нас червоно-дипломниця. Обіймаємося й вона каже: — І нащо воно мені треба було отак мучитися 5 років, щоб мати червоний диплом? Вусатого і з патерицею Вітю Демченка  та Лєну Хотинець згодом я теж упізнав. 

(Додам, що настирливими й талановитими у навчанні – відмінницями – були Люда Аджубей 

та Лєна Хотицець – вони також отримали ЧЕРВОНІ ДИПЛОМИ).
Широкою алеєю йдемо углиб Гідропарку до кафе КОЛИБА. Дорогою кажу Миколі Мошковському: — У випускному альбомі під твоєю світлиною нема ініціала по-батькові. Як звуть твого батька? – Я Сильвестрович! – відповідає Микола. – Щось ти понижчав! – помічаю я і ми міряємося зростом. Однакові. -Колись ми грали у волейбол за факультет. – О, коли це було! Тоді я мав зріст 182 см, — згадує Микола. – А я мав 176 см зросту, — і точно був нижчий за тебе! – і обіймаю однокурсника за плечі.
Ось і кафе КОЛИБА і ми фотографуємося на сходах. 

Хтось розказує, що колиба – це така хатка в Карпатах. А тут і я є.

Потроху, пропускаючи одне одного, заходимо до округлого залу десь так на 40 метрів квадратних. По-під стінами лавки, а на стінах гачки для одягу і головне: нас вже чекає накритий стіл літерою Г, а посеред залу на кам’яному столі горить живий вогонь.

        За столом 
Роздягаючись, я питаю в Люди, хто в нас тамада? Вона показує на Маторіна. 

Він сів на куті поруч з гарною жінкою – це його дружина Галя. І я умощуюся праворуч коло Маторіна – може й мені дадуть слово. То хто ж приїхав на зустріч? І я розглядаюся по обличчях, поки наливають у келихи вино і горілку, а кому й коньяк. Ну ясно, навпроти мене через стіл: Люда Мошковська і Василь Муха. А ліворуч, починаючи з краю: Тая Бовкун, Зіна Азімова, Таня Волкова, Віктор Демченко, Віктор Бондаренко і я. А праворуч балакають одне з одним: Євген Маторін, його дружина Галя, потім за ними Володимир Патика, Катя Осіпова, Леся Момот і Лєна Хотинець. Навпроти них сидять Микола Мошковський і Наталія Баглєй. Разом нас 16, а розраховували на 17, та Богдан Пасальський не приїхав. 

Маторін каже мені: Я проголошу перші офіційні три тости, а потім хай говорить, хто хоче. Мені наливають в келих червоного вина. Галя каже, що смачне, а Євген підтверджує, що сам вибирав, а собі наливає горілки. Бондаренко хвалиться пляшкою вина однорічного із винограду сорту «ізабела», а сам наливає собі й сусіду Віктору коньяку. Я розливаю сусідам по склянках привезений з собою яблучний сік.
Маторін устає й тихенько українською (!) каже, що ми тут зібралися на честь 50-річчя нашого випуску з університету і пропонує випити за наш Київський університет і за наш хімічний факультет. Випиваємо і я дивлюся, чим би його закусити. А всього доволі: салат грецький, тоненькі нарізки із ковбаси і м’яса, бутерброди, у кожному з яких персональна пластикова шпичка. У другому тості Євген згадує за ректора Швеця, за декана Пилипенка, за керівників кафедр і викладачів і пропонує за всіх їх випити. Дружно наливаємо і випиваємо. І утретє встає Євген і пропонує згадати за всіх, хто вже давно не з нами, і називає імена: Віктор Шаламай, Олександр Волков, Дмитро Швець, Олег Толстіков, Людмила Паскаль, Володя Купчевський, Валя Шейко, Надія Остапець, Василь Данильченко. Потім Євген дякує організаторам цієї зустрічі Людмилі і Миколі Мошковським і бажає їм всіляких гараздів, а ми дружно п’ємо за їхнє здоров’я,  

а я дякую тихенько Бондаренку за його смачнючу «ізабелу».

       Що я сказав 
«Дякую вам, друзі, за те що ви були і є зараз зі мною! Чого я досяг у своєму житті? Маю те, що маєте, мабуть і ви: квартиру, машину, земельні ділянки, дачу і вчений ступінь кандидата хімічних наук. Та головним у житті я вважаю таке: я здобув, дякуючи й вам, університетську освіту, одружився і ми з дружиною весною відзначали 50 років нашого подружнього життя.
Маємо двох доньок і семеро онуків! (Хтось вигукнув: ого!, а Тая Бовкун сказала, що теж живе з чоловіком 50 років і має двох дочок та 5 онуків!). Та головне, що я здобув разом з вами Незалежну Україну! Знаєте, я інтуїтивно вибрав стратегію води, як співається у пісні: Тиха вода, тиха вода бережечки ломить… Хто згадає наступний рядок, той матиме від мене подарунок. Отож я підтримував українське, де тільки міг: дипломну роботу написав і захищав українською, працюючи на «Свемі» начальником зміни у повністю зрусифікованій Шостці, я з робітниками спілкувався українською, а вони зберегли мову, бо були з навколишніх сіл. Своїх дітей ми виховали україномовними, зі своїми онуками ми теж спілкуємося українською.
Отак за життя я контактував із тисячами людей: вони впливали на мене, а я на них. У 1989 році у березні, коли ми вже переїхали в Обухів, що за 40 км на південь від Києва, ми найпершими в Україні утворили Обухівську районну організацію Руху і я був одним із її керівників. А ви ж знаєте, що без Руху не було б і Незалежної України. Я виступав на мітингах, був на обох Майданах і все приглядався, може побачу когось із вас, але у вирі серед десятків тисяч людей хіба ж можна було тоді зустрітися з вами?
Якось ще на першому курсі я зайшов у гуртожитку до наших дівчат. Питаю Зіну Азімову: А яке твоє повне ім’я? Чорнява кучерява юнка відповідає: -Зайнаб! -А чому? – ще питаю. — Бо мій батько Кадир — узбек, а я українка. Питаю у білявої красуні: — Таю, а ти звідки? – Я із села Літки, що на Десні. Згодом через рік Тая освоїлась, стала городською і вже називала своє село Лєткі. За столом обоє цвітуть усмішками і дивуються, що я це запам’ятав.

        Що сказали інші 
Буду передавати дещо й своїми словами, бо й так вже чимало написав.


ВІКТОР БОНДАРЕНКО 

мене дуже здивував, сказавши, що якби ми всі робили так, як Анатолій, то зараз мали б зовсім іншу Україну. Розказав далі, що якось в кабінеті Авеніра Акімовича (А.В.: з мого кола хлопці казали, що Вєліканов ненавидів усе українське!), працівник КДБ розпитував його за мене та не отримав відповіді, яку хотів би чути.
Потім розказав, що працював у Києві. Спочатку 10 років в Інституті загальної та неорганічної хімії, Інституті колоїдної хімії та хімії води АН України у відділі аналітичної хімії (відділом та ІКХХВ впродовж багатьох років керував видатний вчений організатор і педагог – сувора, але надзвичайно справедлива і чуйна …. людина – наш декан, академік АН України А.Т. Пилипенко). З 1978 до виходу на пенсію у 2005 роках працював в Міністерстві геології України (зараз Держгеонадра України), очоливши новостворений у 1978 році Відділ лабораторних та технологічних досліджень та виконуючи організаційну та науково-методичну роботу щодо забезпечення лабораторіями підприємств та організацій галузі (23 лабораторії, біля 2000 працівників) своєчасними та необхідної якості дослідження складу та властивостей об’єктів геологічного вивчення надр. У 80-х та 90-х рр. минулого століття член бюро Наукової ради з аналітичних методів колишнього Мінгео СРСР, член Комісії з аналізу мінеральної сировини Наукової ради з аналітичної хімії АН СРСР. Після виходу на пенсію працював у створеному за його ініціативою Галузевому науково-виробничому центрі «Геометрологія».
Має дружину, виростили двійню – дочку і сина, мають четверо онуків. Для Віктора мова спілкування не має значення. Жаліє що не володіє англійською (ще б краще вільно), а німецька зі словником фактично не знадобилась. Ми дізналися, що він родом із с. Пединівки яка поблизу шевченківської Кирилівки (нині с. Шевченкове), що на Черкащині де закінчив середню школу (В. Патика тут же поправив, що правильно: Керелівка!).
Потім Віктор розповів про кумедний випадок. Треба було отримати залік з органічного синтезу і йому доручили синтезувати меркаптани. (Це такі смердючі речовини, які додають до природного газу). Залік він отримав, але крапля меркаптану попала на штани. В тролейбусі — жах: люди від нього сахаються. В гуртожитку ті штани Віктор виправ, але засмердів весь поверх. І довелося ті штани надворі спалити.


ТАЇСА Бовкун (Сухан)  (праворуч)

розказує: «Їдемо ракетою з сестрою з Літок. Обтяжені материними сумками, ледве вилізли на річковому вокзалі. Аж тут стрункий і сивий чоловік в літах нам підсобляє й питає – А де це ви, дівчата, так гарно навчилися розмовляти українською? Я кажу, що вчуся в університеті. Питає той чоловік: -А на якому факультеті? – На хімічному! – відповіла я, та й забула про цей випадок. Аж ось у великій хімічній аудиторії у вступній лекції для всього курсу за кафедру виходить той чоловік і каже: — Звати мене Андрій Матвійович Голуб».


ЗІНА АЗІМОВА (РУБАН)  (ліворуч на верхній світлині).

Вона розказала, що довелося їй у 1996 році попрацювати у Верховній Раді України (ВРУ). Народний депутат від Криму Лєв Мірімскій (мільйонер) доручив їй перекласти Конституцію України російською, бо татари з Криму не розуміють українською. Зіна єдина там тоді вміла працювати на комп’ютері. Вона так старалася, що за виконану роботу їй заплатили купу купоно-карбованців. Купила великий килим на підлогу, правда, не з натуральної вовни, а ще оновила штори на вікнах.


ГАЛИНА МАТОРІНА,  

хвилюючись, розповіла, що вчилась теж в університеті, але на факультеті іноземних мов. Якось стояла на узбіччі заплакана, а раптом зупинився автобус із хіміками і підібрав її. Згодом вона й зустріла свого майбутнього чоловіка серед хіміків й дякує за це всьому хімічному факультету. 


ВАСИЛЬ МУХА:  (ліворуч)

«Я серед нас тут найстарший. А вчився в університеті 8 років! (Всі здивувалися!) Поступив я на хімічний факультет у 1961 році, а через місяць мене єдиного з курсу забрали в армію. Прослужив я три роки, а приєднався до вас у 1964 році і знову став першокурсником. Дружив я з Данильченком і Волковим. Данильченко був таким гумористом, багатьом давав влучні прізвиська. Я родом з Харківщини і зараз там живу-поживаю».
Потім Коля Мошковський включив музику і ми заспівали «Лістья жолтыє над городом кружатся». Бачу, що моя книжка «Красне…» вже помандрувала на інший край столу.


ЛЕСЯ МОМОТ 

розповіла вишуканою українською, що ще й зараз навчає студентів Києво-Могилянської академії. «Наскільки теперішні студенти відрізняються від нас – колишніх студентів, меркантильністю: всі з гаджетами і в наушниках, мріють про гранти і закордони». Леся студенткою жила в Києві й іноді носила смаколики в гуртожиток до наших. Якось вона навіть лізла у вікно, щоб добратися у кімнату Таї Бовкун. (Тая сміється й не вірить, як це можна було долізти аж на четвертий поверх!).


Після ще одної музичної паузи я пропоную заспівати щось українське і затягую: «Гей, наливайте повнії чаші!». Всі дружно підхоплюють і я дивуюся, як до ладу і гучно співає баритоном Віктор Бондаренко. До мене нахиляється Маторін і каже, що його улюбленою піснею є «Чом, чом, чом, земле моя!», яку співав Дмитро Гнатюк. Що його батьки з Чернігівщини і в нього прокинулися українські гени. Я питаю його, як він склав вступні екзамени до університету. Відповідає, що набрав 23 бали із 25, а твір написав на 5. Я дивуюся, що він перевершив мене в цьому. І не тільки в цьому, бо був кандидатом у майстри спорту з шахів, грав у КВН і для нього математика була «на раз-два». Євген багато років керував департаментом в Міністерстві екології у ранзі зам. міністра.


ВОЛОДИМИР ПАТИКА  

так гарно говорив, що ми всі заслухалися. Він навчався на першому курсі хімічного факультету і був вибраний секретарем комсомольського комітету курсу. 22 травня 1965 року групі студентів — дружинників було доручено патрулювати в парку напроти червоного корпусу університету поблизу пам’ятника Т.Г. Шевченку.
Неподалік пам'ятника вони побачили купку студентів, які співали «Тополю». Тут були студенти та викладачі хімічного, філологічного та інших факультетів університету. До гурту підходили нові й нові люди. Перехожі зупинялися, слухали і починали співати разом з усіма. Того вечора люди підходили і підходили до постаменту. Клали квіти і прилучалися до співаків.
Раптом під’їхали міліцейські машини і почали забирати людей. Спочатку забрали і їх, та, зваживши на пов’язки дружинників, відпустили. Вранці всі вже знали, що наші однокурсники Жибак Славко, Перепелиця Олександр, Жила Степан, Висота Анатолій, які були біля пам’ятника, ночували не в гуртожитку, а в міліції.
Буквально через два дні вже висіло оголошення про проведення комсомольських зборів хімічного факультету з приводу виключення з комсомолу та виключення з університету цих студентів.
Напередодні декан факультету Пилипенко Анатолій Терентієвич запросив Патику до кабінету, порадив заздалегідь переговорити з однокурсниками та терміново зібрати комсомольські збори курсу щоб допомогти хлопцям та запобігти їх виключенню з університету.
На комсомольських зборах курсу були присутні декан факультету Пилипенко Анатолій Терентієвич, секретар парткому Стеценко Олексій Васильович, секретар комсомольської організації факультету — студентка 4-го курсу, прізвище не пам’ятаю. Вона оголосила, що є думка бюро комітету комсомольської організації університету, яку вона особисто підтримує, про виключення з комсомолу та виключення з університету студентів Жибака Славка, Перепелицю Олександра, Жилу Степана та Анатолія Висоту.
У своєму виступі Володя сказав, що живе з цими хлопцями разом у гуртожитку і добре їх знає. Це розумні, працьовиті хлопці, які не вчинили нічого поганого. Однокурсники підтримали і 95% проголосували за те, щоб оголосити попередження але не виключати з університету.
Наступного дня відбулись комсомольські збори хімічного факультету на яких комсорг факультету проінформувала, що від імені бюро комітету комсомолу університету пропонує виключити з комсомолу та університету студентів, які брали участь в заходах біля пам’ятника Т.Г.Шевченку.
Патика розповів про постанову, яка була прийнята на зборах курсу та про незгоду з наведеною пропозицію бюро комсомолу. Секретар парткому Стеценко О.В. підтримав його. Після обговорення питання дві третини присутніх на зборах посилаючись на рішення комсомольських зборів курсу проголосували проти виключення і обмежились винесенням догани. Декан факультету Пилипенко А.Т. особисто на зборах не виступав, але він дуже мудро скерував хід подій так, щоб врятувати хлопців. Це йому вдалося. Вони успішно закінчили університет.
Сьогодні Перепелиця Олександр Петрович, професор, доктор хімічних наук, з 1979 року працює викладачем на кафедрі загальної та неорганічної хімії Національного університету харчових технологій.
(Володимир Патика зараз доктор біологічних наук, професор, академік Національної Академії Аграрних Наук України, академік Академії наук Вищої школи, Лауреат Державної премії, заслужений діяч науки і техніки України. У його родині 5 докторів наук!).
І знову я був дуже здивованим, коли Володимир сказав, що в ті часи він сам читав у газеті канадської діаспори українців «Голос України», «щоб Висота, Жибак, Жила й Перепелиця не дуже лякалися виключення з університету, бо їм зарезервовані місця в університеті міста Торонто».
Академік Володя ще й розвеселив нас: «А Вітя Демченко був ще той «провокатор». 5 курс, весна, готуємося до здачі державних іспитів. На підготовку до іспиту із істмату (А.В.: це «історичний матеріалізм» — була колись така псевдонаука) дали нам 10 днів. От Вітя й каже: — Поїхали-но на глибокі озера й там будемо готуватися до іспиту. Приїхали. В озері на десятиметровій глибині плавають щуки. До юшечки по чарочці і потім з газетою на лиці спимо до вечора. І так шість днів. Схаменувшись, почитали трохи конспекти. На екзамені Віті Бондаренку попався білет про «утопічний соціалізм». Слухаю Віктора, готуючись сам відповідати, а він і каже: — В Італії колись жив видатний діяч утопічного соціалізму Томазо Кампанезо… Екзаменато вхопився за голову: — Тобі вистачить п’ять з мінусом?

І знову була в нас музична пауза і я підійшов до Мошковського. Гарний сучасний переносний музичний центр системи блютуз. 

Коля на смартфоні шукає в інтернеті якусь пісню, а потім через смартфон і вай-фай передає її на музичний центр. Я йому й кажу: — А в тебе є щось українське? – «Рідна мати моя…» підійде? Зараз знайду! І через хвилину в КОЛИБІ вже звучала відома усім нам пісня. То ми всі її підхопили і проспівали всі куплети.

ВІКТОР ДЕМЧЕНКО 

розказав, що зараз ходить із патерицею, бо замінив уже обидва тазо-стегнові суглоби. Потім згадав за доцента Павлова і як він добував під його керівництвом залізний купорос.
Потім ми натхненно співали гімн факультету на мелодію «Всьо выше і выше, і выше», особливо приспів: «И если декан не прогонит, прогОнит! Мы всеже получим диплом!»


ЛЄНА ХОТИНЕЦЬ 

– наша розумниця й відмінниця говорила гарною українською і дуже хвилювалася.


МИКОЛА МОШКОВСЬКИЙ  

розказав, як він спішив на побачення: «Щоб отримати залік по оргсинтезу, мені дали отримати аспірин. Я почитав, що це тривалий процес і вирішив його скоротити. Там наприкінці отримується розчин аспірину в бензолі з виходом у 80%. То я сходив у аптеку й купив пачку аспірину. Потім розтер ті 10 таблеток у ступці. У колбу з бензолом додаю аспірин і бачу, що він не розчиняється. Ага! Треба підігріти! І це треба робити швидко, щоб викладачка, така висока, здається, Віра Бубновська, не помітила. То я підігріваю колбу, струшуючи її, на відкритому вогні та все поглядаю, де ходить по лабораторії та викладачка. В якийсь момент моя увага відвернулася від колби, там закипіло, і бензол з аспірином вихлюпнувся на лабораторний стіл. На його поверхні вже горить калюжка. Горить вже й моя рука. Я її – раз! – і заховав за полу халата. А чорна кіптява вже літає по лабораторії. Полум’я загасили. Я витягаю руку, а з неї десь подівся шмат шкіри і рука рожевіє, як попка у младєнца… Але увечері на побачення з Людою я встиг…». 


НАТАЛІЯ БАГЛЄЙ  

розказала про себе: «Я росіянка і сама родом з Росії. І на факультеті, а потім десятки років я говорила виключно російською і була закохана в російську літературу. А у 2004 році я побувала на Помаранчевому Майдані. І от та радісна енергетика від десятків тисяч людей раптом змінила мене і я стала українською націоналісткою. Відтоді всі у моїй родині стали українськими патріотами!».

       Нашого цвіту по всім світу 
Ми дізналися, що Віолетта Ляліна вже давно разом з чоловіком та дітьми проживають у США. Я сказав, що наша молодша дочка разом з родиною зараз мешкають у Лівані. Анатолій Комаристий виїхав у Португалію. Дочки Володимира Патики професорують за кордоном: одна у Нью-Йорку, а інша у Варшаві. Почув краєм вуха про Австралію і Сідней, куди занесно когось із дітей наших випускників, а тепер уточнюю: це родина старшої доньки Таїсії Бовкун.

       Попіл часу 
Я оглядаюся на нас, колишніх студентів, і бачу, що ми за 50 років добряче притрушені попелом часу. Ось подивіться на мене 23-річного. 

А  ось  я влітку. 

Ось світлина красавчика Євгена Маторіна – випускника університету. 

А це він за столом у «Колибі». 

Але ми в житті керуємося закликом Ольги Аросєвої: «Не жалійте за тим, що старієте – багатьом у житті в цьому було відмовлено!!! Життя дається усім!!! А старість – вибраним…»

        Потім були ще танці 

Після тертеників із вишкварками та хроном Люда подала смачнючі яблука і груші із Бондаренкового саду. Окреме спасибі йому! Минуло кілька годин і дехто зазбирався додому. Я й не помітив, як зник академік Володя. Тая каже: — Мені треба онука доглянути! Зіна каже: — А в мене кіт Міка, важить 9 кг! Та куди там! Люда бігає і всіх роздягає — будуть ще танці!
Коля включає мелодію і ми бачимо класний танець: що тільки не виробляв Вася Муха із Галею Маторіною – він її і нахиляв, і обкручував навколо себе і навіть вдавав, що кидає від себе — і все це так злагоджено, ніби вони тренувалися роками. Поруч танцював соло Бондаренко.
Під заспів пісні «Мамина сорочка» (Наталії Май) ми спокійно танцювали парами. А на приспіві: «А сорочка мамина біла-біла. А сорочка мамина серцю мила. А сорочка мамина зігріває. Я її до серденька пригортаю!» — ми як показилися. Четверо нас коло палаючої ватри: Люда, Маторін, Тая і я стали в ряд, обнялися за плечі і заходИли злагоджено, викидаючи ноги, а потім верталися назад.

       Збадьорені і радісні

Ми ще пританцьовували й на вулиці тихого Гідропарку. На ходу ми знову обіймалися, домовлялися й підтверджували, що зустрінемося через рік.

            І що це було? 
За півстоліття нас життя крутило й перевертало. В кожного були сумні і радісні події. Що й казати: за цей час щез комунізм і СРСР. Україна стала незалежною державою і кожен з нас в міру своїх сил і можливостей утверджував її незалежність. У житті більшість з нас оптимісти, а тому й прийшли на цю зустріч, сподіваючись відхилити завісу часу і хоч краєм ока зазирнути у свою молодість. І нам це вдалося. Ми виговорилися й почули одне одного. І в нагороду отримали потужний заряд бадьорості і радості, якого вистачить надовго.

        Іще додам
Оглядаючись на прожиті роки, я помічаю, що найперше дбав: за своє здоров’я і безпеку; за здоров’я й добробут своєї родини, дітей і онуків; за благополуччя роду, моїх близьких і далеких; за інтереси колективу, громади села, містечка, міста і всієї України. Я зрозумів, що вимірювати своє життя слід не грошима і золотом, не машинами і квартирами, не земельними ділянками і дачами і ще багато чим, хоч, не заперечую, воно є важливим. Вимірювати власне життя, минаючі роки, варто ДОБРИМИ СПРАВАМИ, бо це залишається надовго.

       Хай же буде! 


ДОДАТОК  від 19 січня 2020 р.

Віктор БОНДАРЕНКО ближче

У студентські роки між нами не було особливої симпатії. Не було в мене прихильності і до Євгена Маторіна. А от на зустрічі випускників мені довелося сидіти поруч із ними. Можна було більше дізнатися одне про одного. Віктор виділявся поміж нас якоюсь хазяйновитістю і відкритістю. 

Згодом через місяць Віктор розповів дещо про себе. Вияснилося, що ми обоє стали жертвами війни, бо росли у неповних родинах.  Коли Віктор учився на першому курсі, померла матір і було їй 42 роки. Допомагали йому вчитися дідусь і бабуся. І от наш товариш, незважаючи на такі й інші життєві труднощі, зумів вибитися в люди.

Теремок коло Дніпрової кручі

Віктору виділили 6 соток землі між селами Стайки і Гребені. Це десь на 70 км південніше від Києва. Шість років ще молодим Віктор їздив на заробітки по Сибірах та Магаданах і оволодів багатьма робітничими професіями. Це ще й як знадобилося, коли він будував свою дачу. Подивіться і ви на цей теремок:  

От, здавалося б, знайшов чим здивувати, а в цьому будинку 6х7 метрів кожна цеглина покладена його золотими руками. У цокольному поверсі є і гараж, і баня+. На першому поверсі із вітальнею є три кімнати. Освоєний і мансардний поверх.

Є невеликий садок. Ось та яблуня сорту «росавка»: 

Ми смакували цими яблуками, які лежать без ніякої хімії до червня. А у Млієві Віктор узяв вічко, прищепив до дички і виростив разом із дружиною Наташою таку чудову яблуню. Є в садку і груша «Бера зимова київська»,  плодами якої ми теж смакували на зустрічі. Ростуть і сортові сливи 

Коло будинку дворик Віктор акуратно виклав плиткою 

Кожного року зріє виноград кількох сортів: 

І такий: 

Недавно Віктор зробив коло хати таку екзотику для шашликів і барбекю: 

Ловить Віктор і рибку 

На щедрій українській землі зрощена добрими руками щороку визріває всяка садовина. Щороку Віктор (хімік же!) виготовляє до 30 літрів вина. Його вистачає і для сусідів по дачі: 

І для родини у Києві, і для гостей.

Дача ж моя дача...

Дача ж моя дача — ноги як колоди — правдиво помітив поет Андрій Демиденко.  А я похвалив товариша за таку хазяйновитість. Віктор аж розсердився: — Та все це мало мені дістатися за роботу на державу! Я довгенько думав, а тепер заперечую. Справді, друже,  все це ти міг одержати, не вдаривши палець об палець. А разом було б тобі лишніх 20 кг ваги  і скигління на дивані. Чули ж ми про екстремальний туризм?Мільйонери платять великі гроші, щоб хоч щось зробити власними руками. А це щоб бути здоровими.

Я лиш уявляю, що було б на гектарі землі, якби Віктор мав її собі навіки так років із 40 тому. Там був би справжній РОДОВИЙ МАЄТОК. Хай у таких маєтках житимуть хоч наші онуки і правнуки.

Хай же буде! 


Додаток від 27 січня 2020 року

Про Олександра Перепелицю

Ось як виглядає д.х.н., професор ОЛЕКСАНДР ПЕРЕПЕЛИЦЯ  

Він народився на Хмельниччині. Трудолюбивий і доброзичливий. Має трьох дітей і чотирьох онуків. Всі імена їх українські. Найменша онука Христя.

Недавно Олександр зустрівся в Києві з нашою дочкою Ярославою і передав їй і мені свою книгу віршів: 

Із отакою присвятою: 

Оцініть цей чіткий і рішучий почерк. Він цілком відповідає характеру Олександра. А в книзі мені подобається ось цей вірш мого товариша 

Щасти тобі, друже!

+8
608
RSS
13:04
+6
Життя триває поволі і непомітно. Але коли оглянутися на 50 років тому, видно, як воно проскакало роками й десятиліттями, як весняний бичок. Ось трохи підредагую текст і вставлю світлини — буде цікавіше…
13:35
+5
ЧУДОВИЙ ДОПИС!

Друже Анатолію, щиро дякую за таку чудесну розповідь!

Якби інші світочани так само відверто розказували про своє життя! Це ж історія, і не тільки приватна історія, а й історія нашої держави, нашого життя.
_не_знаю Я про себе й без того на Світочі понаписував — вище маківки! _не_знаю Решту спогадів шукайте «зашитою» в наших з Оленою творах. _не_знаю
10:19
+3
А міг би, Тимуре, й розповісти про якусь із зустрічей випускників КПІ. Коли вона була востаннє?
Цієї осені. Однак нас з Оленою через певні обставини там не було…
14:04
+5
Дякую, друже Володимире, за добре слово!
14:16
+3
Дублюються фотки:

Дубль фотокДубль фоток

_наляканий _наляканий _наляканий
16:50
+4
Дякую, друже Тимуре, я це врахую.
00:56
+6
Цікаві і щемливі спогади, друже Анатолію. Хочеться навести слова пісні:
Літа минають, літа минають,
І їх ніяк не зупинить,
І думка тая нам серце крає,
Нам серце крає, серце крає кожну мить.
14:39
+4
Це добре, що семидесятирічні люди, мають бажання та здоров'я зустрічатися разом, насолоджуватися чудовим вином, та ще й танцювати навкруги вогнища. Молодці!!!
Ну і звичайно ж, АПЛОДУЮ тій жіночці, що вас усіх віднайшла, зателефонувала та запросила на зустріч.
14:57
+5
А продовження пісні про СТРАТЕРІЮ ВОДИ таке:
«Тиха вода, тиха вода бережечки ломить
Молодий козак, молодий козак
полковника просить»
14:45
+4
Пане Анатолію, це чудово повернутися назад, у молодість, згадати все і сумне і веселе разом з одногрупниками. А кому дістався Ваш подарунок? Як спрацювала «стратегія води»? Хто вгадав другий рядок пісні? Я такої пісні не пам'ятаю.
14:53 (відредаговано)
+5
Ой, Оленко, дякую на доброму слові! Ніхто не згадав продовження пісні. Тому горішки ліщинові я роздав перед танцями. Хто не подужає розлузати, той, може, посадить на згадку. Весною заїдеш до нас у Красне і ми дамо тобі готових паростків ліщини-фундука. Добре?
15:16
+3
Добре. Заїду.
01:20
+4
Дуже цікава оповідь про зустріч та спогади про студентське життя!
А справ добрих багато зроблено тобою, тато! Дай Боже тобі ще довгих років життя та здоров'я!
Мені цікаво, а хто був твій «закадичний» студентський друг?
08:04
+4
Таких друзів «нерозлийвода» у мене не було. А от студентський товариш був. Це Степан Жила — він родом із Чернігівщини. Спокійний і добрий парубок. Він ховався із своєю вірою в Бога. Якби дізналися, то виключили б з університету. Він гостював у нас у Шостці. Спали разом на підлозі. Я ж був переконаним атеїстом і ми сперечалися. Згодом Степан покинув київську аспірантуру і став семінаристом у Москві. Потім служив батюшкою десь на Донбасі — зміцнював московський патріархат.
18:57 (відредаговано)
+5
Ось недавно я отримав по Вайберу відгук від п. Надії Нечай — колишнього голови села Красного. Ось що вона написала: «Анатолію! Це не тільки цікава, а й дуже хвилююча розповідь. Дякую. Бажаю здоров'я і нових цікавих зустрічей із юністю!».
От бачиш: Вайбер — таки корисна річ! _чудово
23:33
+4
А скажи, чи не страшно було вам студентам в ті часи збиратися біля пам'ятника Шевченка? І скільки вас було таких?
14:31
+4
Страшно мені не було. Було якесь завзяття піти наперекір компартійному офіціозу. 22 травня 1861 року привезли труну з тілом Шевченка із Петербургу в Україну для перепоховання у рідну землю. Тому цей день і відзначали патріоти. А комуністи відзначали 9 березня — день смерті Шевченка. В цей день 22 травня 1966 року в Києві до пам'ятника Шевченку прийшли тисячі і тисячі. І це була переважно молодь. Про ту подію я напишу окремо. Як добре, що у студентські роки я вів щоденник!
22:08
+4
Ось отримав відгук від учасниці тої зустрічі Таїси Бовкун (Сухан). Я отримав його по Вайберу:
«Доброго вечора, Толік! Який же ти молодець, що описав нашу зустріч! Двічі перечитала і ніби знову там побула. Шкодую трішки, що змушена була піти раніше. Головне, що було відчуття такої близькості, рідності навіть і аж ніяк не вкладається в голові, що промайнули 50 років! У тебе, друже, талант письменника без сумніву. Я бачила твою книгу про Красне, не було часу почитати, але, думаю, вона також захоплююча і написана з любов‘ю, як і опис нашої зустрічі. Ти єдиний з нас хто за все життя ні разу не поступився принципами і був щирим українцем. Я по доброму тобі заздрю».
12:18
+4
Дуже цікава розповідь, молодість-це прекрасно, у кожного своє пройдене багатогранне життя., своя доля, цікаво кожного послухати. А от цікаво, чи багато хто змінився за пройдені роки? А були такі випускники тату, яких ти впізнав не відразу?
16:50 (відредаговано)
+3
Всі ми з роками потроху притрушуємося попелом часу. Частину однокурсників я впізнав відразу, а до інших довелося приглядатися ближче. Всетаки 50 років змінили нас добряче. Але що цікаво: голос і манера розмовляти не змінилися!
23:46
+4
Прекрасний допис, сама неначе побувала в тих часах. Дуже атмосферно та від душі _чудово
Анатолій Михайлович, дуже душевна і щемлива стаття, в мене навіть «комок до горла підходив» після читання деяких рядків.
Щиро вдячний за ваш патріотизм і українство!!!
А хто ж першим затронув тему української культури, патріотизму… на зустрічі випускників? Так як велика частина присвячена саме цій темі у вашій зустрічі. Щось мені підказує, що ви були цим ініціатором))
14:03
+4
Так воно й було, друже Сергію. Спочатку всі натхненно співали «Лістья жолтиє...», а потім «Гей, наливайте...» і «Рідна мати моя...». Бо під тонкою шкірою русифікації проявилося материнське українство.
20:19
+2
А це ось відгук із ФБ мого товариша Володимира Патики:
«Дорогий мій друже Анатолію. Безмежно вдячний за прекрасний допис. Це не тільки наші спогади, а й історія прекрасного, доброго покоління, яка за словами нашого генія, пророка Тараса Шевченка »… раз добром зігріте серце — вік не прохолоне...", оцю доброту і несуть наші однокурсники, та зігрівають серця української нації.
Безмежно вдячний."
13:08
+2
Сьогодні на Водохреща я додав до допису трохи тексту і світлин. Віктор Бондаренко заслуговує на це.
15:39
+2
Олександр Перепелиця — д.х.н., професор Національного університету харчових технологій в Києві теж випускник хімфаку-1969 КДУ. В інтернеті я знайшов його світлину:
То він мені прислав свій відгук:

«Олександр Перепелиця
19 січня 2020, 17:49:57

Дорогий Анатолію! З сердечною вдячністю прочитав твоє оповідання про зустріч наших однокурсників, приємно дізнатися про те, що прихильників української мови серед нас примножилось.
Тут я маю на увазі Дяченко Н. і Маторіна Є. Як виявилось, ми на обох майданах були разом (хоч у різних його місцях), жаль тільки, що деградована посткомуністична „еліта“ потужну міць
народної енергії використала у великій мірі для своїх шкурних інтересів.Я на всі 100% згоден з Таїсею, що ти єдиний серед нас багатьох, хто в усіх ситуаціях залишився кристально принципо-
вим і незламним українцем ( і це не тільки її думка, так вважав і професор А.М.Голуб і ще багато студентів хімічного факультету).Я ж все своє життя гірко шкодував про свою відмову.Щодо моєї філософії та та ідеології, то про це ти дізнаєшся із збірочки моїх віршів, яку я тобі найближчим часом передам. Як справедливо пояснив Бондаренко В., нам тому так живеться, бо ми
нетверді ( його думка про тебе цілком об'єктивна і сумніву не підлягає). Дякую тобі друже за чистоту твоїх переконань, які зберіг такий довгий час! Твій побратим Олександр».
22:13
+3
Розмістив у цьому дописі ще один додаток. Вже про Олександра Перепелицю.
11:18
+1
Друже Анатолію, ти вже цілу повість написав! Цікаво і приємно читати! Продовжуй!

Випадкові Дописи