УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 42.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 42.

С А В А  Н И К И Ф О Р Я К  І  В А С И Л Ь  П И Л И П‘Ю К

Дружиною Прокопія Ропара була Олена Никифоряк з родини Петра Никифоряка, якого по вуличному називали Павлишин. Найстаршого її брата батьки назвали Савою. Народився він 21 грудня 1886 року. Був здібною дитиною, дуже добре вчився, відмінно закінчив школу в Рожнові. Вступив до Коломийської гімназії й закінчив її з відзнакою. Зразу ж вступив до Львівського університету на філософський факультет і в 1913 році закінчує його з відзнакою. Після закінчення університету працює викладачем в Українській гімназії Львова до початку Першої світової війни.

Сава Никифоряк

З початком війни його мобілізовують в армію. З мобілізованих призовників Коломийщини формується 36 Коломийський полк Українських Січових Стрільців (УСС). Служив у вишколі УСС, отримав звання хорунжого, після чого його разом з його підрозділом відправляють на Італійський фронт (чомусь наших відправляли, як правило, на Італійський фронт. Мабуть, австрійське військове керівництво, а може й державне, не хотіло зіштовхувати наших з українцями, які служили в Російській армії). З 1916 року воює на Східному фронті з росіянами, а з проголошенням Західно-Української Народної Республіки – комендантом сотні 10-ї Коломийської бригади Української Галицької Армії (УГА) – з поляками. Військове звання – четар. 2 травня 1919 року потрапив до поляків у полон під селом Махнівка Козятинського? району Вінницької області. Провів рік ув’язнення в Тухолі (1919 – 1920).

Після звільнення викладає в гімназії з українською мовою навчання в місті Чорткові Тернопільської області, а в 1921 році переходить працювати в Українську гімназію міста Станіслава (теперішній Івано-Франківськ). Успішно захищає докторську дисертацію з шевченкознавства, і отримує звання доктора філології (у ті часи філологію вивчали на філософському факультеті. Автор праці «Рима і ритм у Шевченка» (Записки НТШ, 1930) та спогаду під псевдонімом С. Петрович «Серед пластової молоді Станіславова й околиці», був членом Окружної пластової ради. За довголітню працю отримав пластовий титул скавтмастра (22.5.1924). Опікун 11-го Пластового куреня ім. гетьмана Івана Мазепи у Станіславі (1925 – 1939). З 1939 по 1941 роки директор Української гімназії у Станіславі.

Працював Сава Никифоряк у Станіславській гімназії до березня 1944 року. Добре пам’ятаючи репресії радянської влади в 1939 – 41 роках, не ризикує залишитися в Україні, тому в березні 1944 року разом із сім’єю виїжджає до Відня, а потім у Мюнхен (Західна Німеччина). В 1949 році разом з родиною переїжджає до США і оселяється в Нью-Йорку. Плідно там працює, продовжує активну громадську діяльність, зокрема пластову. 25лютого 1973 року Сава Никифоряк помер, залишивши дружину Анну, дочку Любомиру, онуку Ірину, усиновленого сина Ярослава Никифоряка (Жмендака), братів та сестру дружини.

Я спитав Мирослава Прокоповича про усиновленого сина Ярослава. Ось що він мені розповів. Рідна сестра Сави Никифоряка вийшла заміж за Жмендака, який воював на фронтах Першої світової війни і повернувся додому аж у 1917 році. За цей час у його дружини народився позашлюбний син, якого усиновити Жмендак відмовився. Тоді його забрав Сава Никифоряк, усиновив і вивчив. У 1940 році Ярослава призивають в армію. З самого початку війни воював на Ленінградському фронті і захищав блокований Ленінград. Незабаром їхня частина була оточена і він потрапив у полон і концтабір для військовополонених. Знаючи досконало німецьку мову, зміг подати про себе звістку Саві Никифоряку, який якимось чином визволив його з полону, аргументуючи між іншим і тим, що він, Ярослав, потрібний українській поліції для охорони Української Управи у Станіславі. Прослужив Ярослав в охороні Управи до березня 1944 року, до виїзду разом з сім’єю Сави Никифоряка на Захід у березні 1944 року.

Ярослав виявився путящим сином, одружився з дівчиною із Тернопільської області, і Сава йому купує за 40 мільйонів доларів курортний центр. Дочка Ярослава виходить заміж за француза і переїжджає жити до Парижа. А її сина, тобто внука Ярослава, направляють на роботу в посольство Франції в Україні – і він відвідує родичів у Рожнові. Я тішу себе надією, що мені вдасться з ним зустрітися, довідатися від нього багато цікавого та викласти все у наступній книжці.

А з рідною дочкою Любомирою стосунки не склалися. Під час окупації, без згоди батька, незважаючи на його протест, Любомира вийшла заміж за німецького майора, українця, вихідця з Буковини. Коли сім’я виїжджала в еміграцію, Сава Никифоряк Любомиру з собою взяв, але в усякій підтримці відмовив. І таке буває.

Василь Пилипюк народився у 1884 році в сім’ї незаможних селян. Був здібним хлопцем, добре вчився, закінчив Коломийську гімназію, а потім юридичний факультет Львівського університету. Працював адвокатом. Воював на фронтах Першої світової війни в лавах Січових Стрільців, воював і в УГА.Десь у 1920 або у 1921 році перейшов до Радянського Союзу. Одружився в Переяслав-Хмельницькому, працював там учителем, потім переїхав до Києва, тут у них народжується дочка Наталія.

Василь Пилип'юк

У серпні 1937 року його заарештували, звинуватили в шпигунстві і розстріляли. Де похований, не відомо. Реабілітований посмертно.

В 1943 році його дочка Наталія приїжджає до родичів у Рожнів, звідси поїхала в Жаб’є, вступила до лав УПА (псевдо – Подолянка, Марина), працювала друкаркою Косівсько-Жаб’ївського проводу і загинула на Буковині під час виконання доручення проводу.

І В А Н  С Т Р О Ї Ч, В А С И Л Ь  Ю Р А Х  І  Ю Р І Й  В А Т А М А Н Ю К

Строїч Іван Михайлович, 1922 року народження, закінчив Коломийську гімназію. За радянської і німецької влади працював учителем у Рожнівській школі. Був членом ОУН. Доводився вуйком Федорові Погребеннику і мав на формування його світогляду великий вплив. У 1942 році на дорозі між Коломиєю і Заболотовим І. Строїча разом з його товаришем Юрахом Василем Михайловичем, керівником рожнівської кооперації, також членом ОУН, заарештувало гестапо і відправило у Чортків Тернопільської області.

Очевидці розповідають, що арештованих німці зібрали у великому приміщенні і заставили всіх роздягтися. Арештовані думали, що їх поведуть у баню, але їм наказали виходити з приміщення на мороз роздягненими. Всіх вишикували в колону, щільно оточили озброєними солдатами і повели на місце страти. Розстріляли всіх у Старій Ягольниці під Чортковом Тернопільської області. Сталося це 27 листопада 1942 року.

Юрах Василь Михайлович, 1922 року народження, член ОУН, був заарештований радянськими «визволителями» 15 січня 1941 року і засуджений на 10 років ув’язнення і п’ять років позбавлення громадянських прав. На початку війни йому якимось чином вдалося звільнитися і він повернувся додому. В 1942 році разом з Іваном Строїчем його заарештували німецькі гестапівці і розстріляли у Старій Ягольниці під Чортковом 27 листопада 1942 року.

Від себе додамо, що членів ОУН знищували або переслідували не тільки радянські каральні органи, а й німці (правда, масштаби були різними). Розстріл членів ОУН у Старій Ягольниці, численні ув’язнення у концтаборах, численні бої УПА з німцями до березня 1944 року тому свідчення.

Ватаманюк Юрій Никифорович, 1918 року народження, самоук (до школи не ходив). Самотужки навчився не тільки грамоти, а і вивчив мову есперанто, співпрацював з рожнівським поетом Андрієм Красовським (Громом). У 1939-41 роках закінчив курси вчителів і працював учителем у Рожнівській школі. Під час окупації жив у Росії. Після війни поселився в Кутах. Заочно закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут, працював директором Кутської середньої школи.

Р О М А Н  М А Т Е Й Ч У К, В О Л О Д И М И Р  Ґ У Ш У Л  І  А Н Д Р І Й  Х А Н Ь

Матейчук Роман Михайлович, 1919 року народження, член ОУН. Був чесним і свідомим громадянином села.

19 грудня 1940 року радянські каральні органи заарештували його, ув’язнили у Львівській тюрмі та в тому ж році й розстріляли.

Ґушул Володимир Антонович, «Сизий», 1918 року народження, член ОУН, закінчив гімназію, вчителював у Рожнові. 19 грудня 1940 року був заарештований, ув’язнений і в цьому ж році розстріляний у Львівській тюрмі.

Хань Андрій Петрович ще до Першої світової війни закінчив гімназію, був переконаним комуністом і у 1921 році перейшов на Радянську Україну.

В 1937 році був заарештований, звинувачений у шпигунстві і розстріляний у Київській тюрмі. Місце поховання невідоме.

+5
76
RSS
23:32 (відредаговано)
+2
Гарне ім'я Любомира… От тільки чому добрий і багатий батько відмовив їй в опіці? Був же милосердним до позашлюбного сина сестри?
21:57
+3
Не послухалася батька. А в ті часи батька треба було слухатися. Це тепер діти часто «розумніші» за батьків і допускаються всяких «вольностей».
12:46 (відредаговано)
+2
Хань Андрій Петрович ще до Першої світової війни закінчив гімназію, був переконаним комуністом і у 1921 році перейшов на Радянську Україну. В 1937 році був заарештований, звинувачений у шпигунстві і розстріляний у Київській тюрмі. Місце поховання невідоме.


Вірогідно, що він був похований на Лук'янівському цвинтарі у колективній могилі розстріляних в той день. Тоді існувала практика таємних поховань на певних ділянках цвинтаря та на доріжках. Місця поховань позначалися на спеціальних картах, що зберігалися у комендантській службі НКВС.

Сьогодні на Лук'янівському цвинтарі стоїть стенд, на якому розповідається про практику цих таємних поховань. Але місця колективних могил не вказуються.
22:05
+3
Таких могил по Україні тисячі. І їх годі шукати. Бо навіть ті, які до того причетні ніколи нікому про це, звісна річ, не розповідали.
В архівах Лубянки зберігаються документи про розстріли і місця поховань. Але навряд чи в найближчі 50 років ці документи хтось побачить!
00:04
+2
Такі відомості в архівах Луб'янки можуть бути тільки про наймашстабніші розстріли і поховання. А скільки їх скидали у ями, як правило у лісі щоб менше було свідків, і загортали землею. Хто їх позначав і фіксував? Тільки найбільші із поховань розкопали і тільки декого змогли ідентифікувати. На жаль.

Випадкові Дописи