УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх на сайті тут, або в групі підтримки в Телеграмі тут.

Четверо, що продовжили традицію Опору. Частина I. // «Погляд у минуле…»

Четверо, що продовжили традицію Опору. Частина I. // «Погляд у минуле…»

«Після «олімпійських чисток» 80-го, коли майже всі українські дисиденти, включаючи членів Української гельсінської групи, виявилися в концтаборах, на Заході склалося враження, що з рухом опору в Україні покінчено. Назавжди або, принаймні, надовго… Тоді і пізніше – у перебудову, коли створювався Культурологічний український клуб, – саме Сергій Набока і його друзі зберегли наступність традиції українського опору тоталітарному режимові. І якби не вони, боюся, що і Народний Рух був би не таким сміливим, і не було б у нас такого могутнього антикомуністичного руху, наявність якого у визначених умовах (після поразки путчистів у Москві) забезпечила незалежність України. У фундамент цієї незалежності Сергій Набока заклав один з найміцніших каменів».

Володимир Малинкович, радянський дисидент, 2003 р.



У січні 1981 року в Києві були заарештовані п'ятеро молодих інтелектуалів – в 9-ту річницю масових арештів 12 січня 1972 року вони розклеювали листівку українською мовою: «Співвітчизники! 12 січня – День українського політв'язня. Підтримайте його!»

Наталія Пархоменко, мала маленьку дочку, була відпущена з-під арешту – її виключили з комсомолу і з університету. Сергій Набока (1955 р.н., студент факультету журналістики Київського університету), Леонід Мілявський (1951 р.н., перекладач), Лариса Лохвицька (1954 р.н., математик) і Інна Чернявська (1954 р.н., ендокринолог) були засуджені «за наклеп на радянський лад» на 3 роки табору загального режиму кожен.

Крім розклеювання листівки, підсудні звинувачувалися в спільному складанні маніфесту про політичне становище всередині СРСР і тексту «Перспективи заповнення духовного вакууму радянського суспільства», а також в написанні і спробі поширення листівки із закликом до бойкоту Московської олімпіади. На додаток до цього Сергій Набока був визнаний автором «наклепницьких» віршів і статей ( «псевдосоціалізм» і ін.), а Лариса Лохвицька звинувачувалася в написанні статей «Майбутнє нашого суспільства», «Вибрати свободу» і «Записки радіослухача», а також в усних висловлюваннях – схвальних щодо польської «Солідарності» і несхвальних – про введення радянських військ в Афганістан.

На суді все четверо винними в «наклепі» себе не визнали і активно захищали свою позицію.

Від хіпі-пацифізму до Українського культурологічного клубу (УКК)

Сергій Набока був людиною віруючою, і звільнившись у 1984 році з табору [1], працює двірником у Києво-Печерській лаврі, бере участь у відродженні Української Автокефальної Православної Церкви, працює бібліотекарем, а потім вантажником у «Гастрономі» на розі вул. Леніна [нині вул. Б. Хмельницького].



На службу разом з дружиною ходив у в Хрестовоздвиженську церкву на Подолі, куди вчащала частина українських інтелектуалів, в тому числі і раніше засуджених за «антирадянську діяльність». Серед парафіян цієї церкви було кілька достатньо відомих людей, в тому числі і Євген Сверстюк. Як в одній з розмов повідав мені Набока, він звернувся до «старшого товаріща» [в лексиконі Сергія було багато гумористичних русизмів] з пропозицією «треба щось робити, щось організовувати. Україна є мертвою, ось Прибалтика, Москва, давайте щось закрутимо!»Але отримав відмову! – «Народ за вами не піде! Рано! І взагалі викиньте такі думки! Нічого не буде!».

Але «четвірка», згуртована і випробувана спільною справою, за яку понесла покарання, та не зламалася і не покаялася, вирішила піти своїм шляхом! І шляхом несподіваним, як для представників традиційного національно-визвольного – дисидентського – правозахисного руху, так і несподіваним для партійно-комсомольських функціонерів та органів КДБ.

Можу сміливо стверджувати, що на той час Сергій Набока набагато реальніше, ніж «старші товаріщі» оцінював стан як радянського суспільства, так і потенціал націоналістичного та дисидентсько-правозахисного руху в СРСР. Твердо стоячи на націоналістичних позиціях, він одночасно розумів, що для знищення злочинного радянського режиму необхідна консолідація всього протестного потенціалу в імперії – хіпі-пацифізму, мистецького андеграунду, неформальних релігійних і молодіжних об’єднань, дисидентського та правозахисного руху, учасників національно-визвольних змагань ОУН-УПА.

Тільки СПІЛЬНА ДІЯ могла зламати хребет комуністичній системі!

Слід відзначити, що в історії українських визвольних змагань 1987 – 1991 рр. існують величезні «чорні дірки» і «білі плями»… Серед малодосліджених тем знаходиться історія становлення і діяльності Українського культурологічного клубу (УКК) та самвидаву, створеного і поширюваного членами клубу.

Основною причиною цього, на мій погляд, є возвеличення і канонізація деяких діячів національно-визвольного руху цього періоду і, відповідно, висування на перший план і канонізація політичних організацій, які вони очолювали. А також нездорова конкуренція між лідерами і організаціями за першість в рейтингу національно-визвольних змагань, конкуренція яка йшла на шкоду всьому процесу національно-визвольної боротьби і, об’єктивно, йшла на користь партійно-номенклатурній радянській системі, сприяючи її збереженню в замаскованих формах до нинішнього часу.

Усі ми якимось чином міняємося з плином часу. За останні, скажімо, років із двадцять п’ять у нас багато бідних стали багатими; багато тих, хто віддано служив московсько-комуністичній тоталітарній владі, стали дуже крутими і переконаними (як вони самі вважають) українськими націоналістами; багатьох з тих, хто був у перших лавах боротьби за незалежність, забуто. Не всі дисиденти і правозахисники тих часів витримали випробування свободою, славою, грішми і владою. Всі ми якось змінилися… І переважна більшість не в кращий бік.

Тому, як один із фундаторів УКК, вважаю доцільним і своєчасним опублікувати наступну розвідку, тим паче, що нещодавно виповнилося 32 роки з моменту заснування Клубу ініціатором створення якого та ідейним натхненником був СЕРГІЙ НАБОКА.



Почну з того, що вже у 1986 році на теренах СРСР потужно проявив себе організований рух хіпі-пацифістів, який почав публічно заявляти і політичні вимоги до влади. Три видатні представника Системи [2] – Сталкер, Генерал і Воробєй – написали і поширили в самвидаві московський маніфест «Хиппи от Системы к Богу» (1986).

На той час у Києві тусовка хіпі-пацифістів нараховувала близько 40-50 чоловік і гуртувалася навколо Валентина Чечуріна, серед якої він вважався патріархом. Взагалі-то київська хіп-тусовка має давню історію – ще в 1968 році в неї була точка на Хрещатику біля гастроному з оригінальною радянською назвою «Солодке».

На початку 1987 року «системщики» проводили сейшени на Андріївському узвозі, виступали проти кооперативної забудови історичної частини Києва «заможними киянами», проти перебудови «будинку Річарда» в готель ЦК ЛКСМУ, а також за звільнення території Києво-Могилянської академії від Військово-морського політичного училища…

Міліція разом з комсомольцями (Де-еН-Дешниками) періодично розганяла хіп-тусовки, але ліниво і без натхнення, особливо не лютуючи.

Набока почав з того, що в журналі «Україна» під псевдонімом «Юрій Вовченко» опублікував статтю«Рок виходить з підворіття» [3]. А на одному з сейшенів, в яких активну участь брала неформальна рок-група «ЕрДжаз» [4], Набока оголосив себе «українським хіпі-пацифістом № 1».


Фото Володимира Федька


Як згадував пізніше Вахтанг Кіпіані: «Він [Набока] був хіпі. Він вийшов із цього середовища. Я не впевнений, що це було класичне середовище «киевских хипарей», як тоді казали. Але він точно був близький до нього. Він навіть виглядав як хіпі. Був дивовижно схожим на Джона Леннона. Мені здається, він був бітлом, який подорослішав. Сергій виглядав дуже антирадянсько, як людина з іншого життя. Дивлячись на нього, ти розумів, що те, що говорить «Голос Америки», що ти читаєш у самвидаві, й те, що каже Набока, – це все щось єдине» [5].



Напередодні першої річниці Чорнобиля київський хіпі-пацифіст Вадим Галиновський (Джек) [6] написав Відозву з вимогою закрити ЧАЕС і захопив кількох київських хіпі збором підписів. Якраз у той час в одній з кав’ярень [здається в «трубі», але можливо і на розі Володимирської і Великої Житомирської] автор цієї розвідки, тобто я, і познайомився з Вадимом та поставив свій підпис під Відозвою. [Вже пізніше від Вадима я дізнався, що на копії з Відозви збирав підписи і Сергій Набока].

Планувалося, що на 26 квітня хіпі-пацифісти влаштують якусь масову акцію на захист навколишнього середовища. Але акція зірвалася… Як згадував Вадим в останньому інтерв’ю Вахтангу Кіпіані: «За день до цього був великий «сходняк» усіх, хто вважав себе хіпі. Думки розкололися навпіл… Зрештою вирішили не йти. А потім підписи, що зберігалися у однієї з дівчат-хіпі, «пропали»… Близько сотні. Набока десь близько тридцяти зібрав, і він їх таки відіслав. А інші пропали геть» [7].

Як стверджують матеріалісти: «матерія не зникає, а переходить з одного стану в інший». В цьому можна з ними погодитися. «Зникнувши» в одному місці, Відозва з підписами з’явилася в іншому… разом з інформацією про запланований захід.

Товарищ верь, пройдет она…
Так называемая Гласность!
И вот тогда Госбезопасность…
Припомнит наши имена!

Документ:

«20 июня 1987 г.

Секретно
Экз. № 1

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ

О негативных процессах, происходящих в отдельных неформальных объединениях

Поступающие в КГБ УССР оперативные данные свидетельствуют о том, что спецслужбы и подрывные центры противника, а также враждебно настроенные элементы в последнее время стали проявлять повышенный интерес к так называемым неформальным объединениям, возникающим среди различных категорий граждан на основе общности интересов и увлечений. Предпринимаются попытки проникнуть в среду их участников с целью превращения таких объединений в очаги «социального возбуждения», придания их деятельности антиобщественного, экстремистского характера. Согласно разработанной главарями ЗЧ ОУН «долгосрочной программе», их единомышленникам на Украине даются установки активно использовать происходящие в СССР процессы демократизации общественной жизни и расширения гласности для втягивания новых лиц в националистическую, антиобщественную деятельность.

В результате изучения обстановки среди участников неформальных объединении и клубов по интересам в республике каких-либо враждебных или групповых антиобщественных проявлений не выявлено. Вместе с тем, в некоторые объединения в ряде случаев стали проникать и занимать в них лидирующее положение политически незрелые и экстремистски настроенные лица, которые вносят в это движение идейно вредные, а подчас и антисоветские настроения.

В частности, судимый в прошлом по ст. 187 I УК УССР националистически настроенный житель г. Киева Набока С. В., грузчик Ленинского райгастрономторга, установил контакт с группой молодых людей (около 30 чел.), находящихся под влиянием идей пацифизма, способствовал их группированию на этой основе, предпринял попытки подтолкнуть их на конфронтацию с органами власти и осуществить провокационное шествие в связи с годовщиной аварии на Чернобыльской АЭС.

С аналогичной целью он познакомился с начинающим киевским поэтом Соловьёвым С. В., создавшим самодеятельный театр-студию «Ноль-дистанция» авангардистского направления, спектакль которого «Игра в дым», по оценке некоторых искусствоведов, является глумлением над нашими духовными ценностями. Установив контакт с членами названной студии, Набока С.В. стал подстрекать их к сбору информации о якобы чинимых со стороны органов власти притеснениях, передаче этих сведений, а также видеозаписи спектакля «Игра в дым» на Запад, чтобы «обезопасить» таким образом театр от возможных преследований. (…)

С учетом изложенного КГБ УССР усилена работа по срыву и пресечению попыток идеологических центров противника и враждебно настроенных элементов использовать неформальные объединения для проведения антисоветской деятельности с легальных позиций.

Одновременно приняты меры по добыванию более полной информации о негативных процессах в этой среде с целью осуществления в необходимых случаях предупредительно-профилактических и воспитательных мероприятий.

Докладываем в порядке информации.

Председатель Комитета Н. Голушко» [8].

Крім того, міська влада провела проти хіпі-пацифістів і репресивний захід. У 1987 році київські неформали, в основному хіпі, серед яких було багато поетів і музикантів, вирішили попросити міських чиновників, щоб ті їм видали приміщення для творчої лабораторії. Влада начебто погодилися допомогти, призначили зустріч, на якій всіх активістів і переписали. Приміщення не виділили, зате неформалів поголовно звільнили з місць роботи або відрахували з вищих навчальних закладів.

Як згадує Анджей: ««Я работал художником-оформителем в строительной организации: остался без работы, и без общежития. Вот тогда то я и понял, что стал настоящим хиппи, абсолютно свободным человеком. И отправился путешествовать автостопом».


Фото із спектакля Сергія Соловйова «Игра в дым»


«Я воспринимал ситуацию моего поколения как проигранную. Преодолевая ее, я мог полагаться лишь на свой генотип и на волю Божью. Человек вписан в контекст, традицию. Мое поколение, выпавшее из контекста, оказалось в ситуации, где почти с нуля, вслепую пришлось воссоздавать себя как человека. Нужны были семь дней творенья. Восстановить мосты, протереть зеркала, вернуть эхо…

«Игра в дым»… Приходит время сжигать чучела. Сжигаются чучела того пространства, пленником, которого ты был. Юность твоя прошла в королевстве кривых зеркал. И вот бегство из этого королевства, но не просто бегство, а, скажем, бегство вперед – это и есть «Игра в дым». Бегство к себе. Не к тем мирам, которые еще не названы, а лишь к возможности этих миров, именно в силу того, что ты возвращаешься к самому себе.
Думаю, возвращение, взятое как возвращение, есть ключевое слово, обозначающее человека в мире, смысл его присутствия. «Игра в дым» – это карнавальное шествие с факелами из города, охваченного тьмой. Своего рода исход. И – радость игры с языком; мир ряженых. Смех, по определению, это реакция на зло, которое уже не угрожает тебе: оно уже разоблачено тобой, узнано,– оно твой узник. Узы смеха. Смеха сквозь слезы. Мениппея. Бегство сквозь вращающиеся зеркала; дребезг твоих отражений. Потому что преодоление себя – это творчество, преображение через смерть.

Создание театра «Нольдистанция» с постановкой «Игры в дым» – пир моей жизни. Пир, который длился около года, вплоть до истеричной кампании развернутой в печати против театра, и его закрытия правительством города. Театральному приключению предшествовала долгая полоса одиночества, «Станция Дно», гул безмолвия, диффузирующие пространства видений. В течение месяца после решения о создании театра сформировалась группа единомышленников с центром, в который входило около пятидесяти человек. Театр не был подменой поэтического пути. Он был органично присущ моему мировосприятию, ощущению себя как бесконечной вереницы возможных воплощений. Театр возник на моем пути как знак умножения. И, как оказалось, огненный знак. Строчки из инсценированной поэмы «даже если игра с огнем,– в дым игра, вдым» – сбылись. В разгар успеха театр исчез, превратившись в миф.

Последний спектакль был дан в день первой чернобыльской годовщины, когда, ты помнишь, неожиданно для апреля повалил мокрый хлопьями снег. Зал был выбран на окраине города в заброшенном полузамке-полудворце культуры, куда стекались киевляне и гости, узнав о возможно последнем спектакле уже запрещенного к тому времени театра. Это был лучший спектакль. Это была победа, открывавшая возможность дальнейших действий».

(Сергей Соловьёв, «Беседы»)


Фото із спектакля Сергія Соловйова «Игра в дым»


Від Літа Любові у Сан-Франциско минуло 20 років. В СРСР молодіжні субкультури вийшли з підпілля, поширювався самвидав, з’явилися рок-клуби, «перебудовне кіно». В середовищі львівської хіп-тусовки виникла ідея написати відкритий лист-маніфест про рух хіпі в закритій тоталітарній державі і про необхідність зміни теорії і практики руху.

В травні 1987 року львівські хіпі-пацифісти Потопляк і Петров прийшли до Олісевича на Голосках і почали писати Маніфест… На папері з’явилися перші рядки:

«Поява хіпі в 1960-их роках у Радянському Союзі, як і в багатьох капіталістичних країнах, була викликана кількома факторами:

– незгода з існуючим станом речей;

– незгода зі світом дорослих та їхньою мораллю;

– незгода з обмеженими поглядами на життя» (…).

В якості першого кроку ми пропонуємо встановити культурні зв’язки між різними державами, щоби надати можливість вільно їздити в західні країни для наведення контактів між людьми двох систем. Ці контакти необхідні для того, аби перебороти відмінності між нами. Необхідно, щоб почали діяти, щонайменше, три статті Декларації про права людини – 13-а, 18-а, 19-а, котрі надають можливість краще пізнати одне одного, вільно висловлювати свої думки і поширювати їх тими засобами, які ми вільні вибирати, незалежно від державних кордонів. Першим кроком до втілення цих позицій буде право радянських громадян їздити в інші країни – як це прийнято не тільки на Заході, але і в деяких східних державах; їхні громадяни, на відміну від нас, можуть їздити, куди захочуть» [9].



Як згадує у своїй книзі-спогадах Алік Олісевич, відомий львівський хіпі і правозахисник:

«Починався автостопний сезон. З кількома рукописними примірниками маніфесту Петров і Потопляк виїхали до Москви і Прибалтики. Я подався до Києва до Валентина Чечуріна. З Валентином я був знайомий років із десять. Він підключив до маніфесту Анджея Поздіна – засновника поп-арт-театру «Ноль дистанция». (…)

У Києві у мене був колега Вадим Галиновський на прізвисько Джек. Ми мали зустрітися з ним… на точці, де в той час збиралися київські хіпі – в кафе на розі Володимирської і Великої Житомирської. Джек збирався їхати до Сергія Набоки – у Києві, здається, теж щось починалося. Набока працював вантажником у гастрономі на вулиці Леніна недалеко звідси. Сам він – колишній хіпі, свій трирічний термін отримав за створення «Київського демократичного клубу» у 1981 році, разом із Леонідом Мілявським, учасником ще тих перших зборів київських хіпі на Хрещатику. (…) При зустрічі Набока справляв враження «міцного горішка», більше того, я побачив перед собою людину-«брилу», Людину з великої букви. Інтелігентний, стриманий, хоча відчувалося, що був холериком і не допускає компромісів. Незашорений, говорив з іронією, але без скепсису. У своїх окулярах і з волоссям до плечей нагадував Джона Леннона» [10].

***

Невдача з проведенням акції до першої річниці Чорнобиля не відбила у Вадима Галиновського бажання продовжувати громадську роботу – у нього народилася чергова ідея – випускати самвидавчий часопис!

З останнього інтерв’ю, яке дав Кіпіані Вадим (2003):

«Такий прикрий випадок [невдача з проведенням акції і зникнення підписів] не відбив бажання продовжувати громадську роботу. І тут якраз у мене з’явилася ідея робити своєрідне самвидавське видання фотоспособом. Тобто робиться усього-навсього один друкований примірник, а потім фотографується на плівку і всякий бажаючий отримати купує реактиви і фотопапір, і йому віддруковують цей екземпляр [11].

Тоді Набока познайомив мене з Лімоном [прізвисько Леоніда Мілявського, товариша і посправника Сергія Набоки], його дружиною Ларисою Лохвицькою, ввів, коротше кажучи, у коло «шістдесятників», дисидентів, колишніх політв’язнів.
– Вони належать, швидше, до «вісімдесятників»...
– Ні, Набока познайомив мене з членами Української Гельсінської групи – привів до Ольги Гейко, де познайомив із Євгеном Сверстюком, Олесем Шевченком та іншими. Як з молодим, таким, що подає надії, націоналістом…

Потім ми влаштували спеціальну зустріч з фотографом Володимиром Федьком. Були на цій зустрічі Ольга Гейко, Набока, Лімон, їхні дружини, моя знайома Іра Альтер, з якою тоді всюди ходив, і ще двоє теж опозиційних хлопців-євреїв. Це був Мар’ян Бєлєнькій… і Сашко Карабчієвський.

Ця зустріч відбувалася у парку [12]. КҐБ про неї було все відомо. Навколо нас ходили нишпорки. Зустрілися ми всі, звичайно, у кав’ярні і пішли в парк за філармонію. Обговорили мій проект видання. Фотограф почав казати, що все це дуже складно [13]… І Набока каже, а чого ми будемо мучитися: є простіший варіант – Саша з Мар’яном читають у кафе «Любава» свої гумористичні твори. Там збирається, грубо кажучи, півтора інваліда… Жінка, яка відповідала в цьому кафе за «культмасову» роботу, її комсомол постійно б’є по голові за те, що там мало збирається народу. Так давайте допоможемо…

Тут же ж швидко придумали назву першого вечора – «Українська культура – міфи та реальність» (мені здається, що це я придумав)» [14].

Набока на своїй друкарській машинці надрукував маленьке запрошення – щось типу: 6 серпня 1987 року відбудеться диспут про українську культуру… Запрошення розповсюдили біля метро…

***

4 серпня 1987 року Першому секретарю ЦК КПУ В. Щербицькому поступила інформація Голови КДБ УРСР М. Голушка «О намерении создания антиобщественного группирования» [15] [16]…



Наступного дня Щербицький написав на документі резолюцію: «Озн[акомить] лично (вкруговую) членов и канд[идатов] в члени ПБ. т. Голушко Н. М. пр[ошу] установить личный контроль. Информировать ЦК. 5.8.87». На документі також містяться підписи членів і кандидатів в члени Політбюро ЦК КПУ, що свідчать про ознайомлення із документом [15] [16].

Як бачимо, напередодні нашого першого публічного зібрання вище керівництво КДБ УРСР і вище керівництво КПУ було інформовано щодо нашої акції і наших задумів!

Цікаво, скільки партійних і комсомольських інформаторів було направлено на цей диспут!? Але скільки б їх не брало участі у тому легендарному вечорі-диспуті, інтелектуальний потенціал партійно-комсомольського активу нічим не проявив себе…

Зал кафе «Любава» був переповнений!

Вийшло блискуче – скоріше не за формою, а за сміливістю!

Наприкінці цих зборів, жвавої дискусії, що точилася, хтось із залу, і не ми, навіть, організатори, а хтось випадковий каже – «хлопці, а давайте не будемо розходитись, а заснуємо клуб» – кладе на стіл зошит і пропонує записатися в члени майбутнього клубу. Цим «випадковим» був Ігор Запорожець. На диспуті зголосився до майбутнього клубу і Аркадій Киреєв, який тоді відрекомендувався членом Спілки філософів СРСР [17].

Після зустрічі у «Любаві», яке ми вважаємо першим організаційним засідання, домовилися зустрітися на Андріївському узвозі 9 серпня 1987 року. Туди прийшов увесь, власне кажучи, актив майбутнього УКК. Домовилися про наступне публічне засідання клубу у тій-таки «Любаві». Це засідання мало бути присвячене, якщо не помиляюсь, Григорію Сковороді.

А 16 серпня, вже на дачі в Аркадія Киреєва, активісти зібралися на Установчі збори, затвердили там наш Статут, обговорили плани подальшої діяльності...


На світлині (зліва — направо):

Леонід Мілявський, за ним — Аркадій Кірєєв, Олесь Шевченко (у шляпі), Володимир Федько, Олег (журналіст зі Львова, сидить), невідомий (за Олегом), Едуард і Марина Кірюхіни (сидять за столом), Ігор Запорожець (стоїть за Мариною), Сергій Набока (стоїть біля Запорожця), Анатолій Битченко (стоїть біля Набоки), Ольга Гейко і Лариса Лохвицька (сидять біля столу, справа на світлині).

Фото Володимира Федька


Таємним голосуванням Президентом клубу було обрано Аркадія Киреєва. Справа в тому, що у Вадима Галиновского і ще у деяких активістів вже склалося враження, що Киреєв співпрацює з КДБ [18], тому і було вирішено зробити «підставу» владі – обрати Головою УКК саме його, а не Набоку, як дійсного лідера.

До Ради УКК увійшли: Сергій Набока, Леонід Мілявский, Лариса Лохвицька, Ольга Матусевич (Гейко), Інна Чернявська, ОлесьШевченко, Володимир Федько, Ігор Запорожець, Анатолій Битченко.

Продовження у Частині II


Посилання:

[1] Карався у крімінальному таборі №78 (с. Райківці, Хмельницька область).

[2] Система – об'єднання опозиційних тоталітаризму субкультур, що існує з 70-х років – для взаємодопомоги. Можна також сказати, що це була система квартир людей опору (найвідоміші гіпові квартири – Сема Київського, Пацифіки, Арві Хакера, Васі БЧ, Шпалерна).

У Систему в різні часи входили гіпі, панки, рокери, байкери, езотерики, дисиденти всіх мастей, барди, ролевики, туристи, фарцовщики ...

Починалася Система на площі Маяковського – в ті часи, коли бітники біля пам'ятника читали свої вірші, намагалися бунтувати. Починав збирати першу Систему Юрій Бураков (1949-1992) – «Соняшник», «Сонечко» – і називалася вона спочатку Маяк. Потім перейменувалася в Сонце – по імені батька-засновника.

Друга Система почалася наприкінці 1970-их рр., складалася з покоління, народженого наприкінці 1950-их – поч. 1960-их рр., досягла піку в розвитку радянського хіпі-руху (1982 рік).

Третя Система утворилася близько 1985 р., до неї належала генерація 1967–1968 року народження.

[3] Мати Набоки, Катерина Зеленська, відомий журналіст, член КПРС, тривалий час працювала в журналі «Україна».

[4] Лідером і музикантом нью-ейдж-групи «ЕрДжаз» був «Анджей» – Андрій Поздін (1959), який у 1980 р. переїхав до Києва з Пермі. Анджей також був організатором першої комуни хіпі в Києві.

[5] Вахтанг Кіпіані: «Набока був бітлом, що подорослішав» / Пам’яті Сергія Набоки. Media Sapiens. Записала Валентина Чабанова / 19 січня 2013 р.

[6] Вадим-Сава Галиновський (1963 – 2003).

[7] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. Вахтанґ Кіпіані, спеціально для «Форуму націй» / ФОРУМ НАЦІЙ – Газета Конгресу національних громад України, 3/82 2009.

[8] ГДА СБУ ф.16. оп. 14. спр. 3, арк. 199-201. Оригинал. Цитується по: Шлях до незалежності: суспільні настрої в Україні кін. 80-х рр. XX ст. Документи і матеріали. До 20-ї річниці незалежності України Національна академія наук України, Інститут історії України НАН України; Галузевий державний архів Служби безпеки України. – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – 626 с. С. 24-26.

[9] Цитується в перекладі за виданням: Идеология советских хиппи. 1967–1987 // Вместе. – 2008. – №7.

[10] Алік Олісевич. Революція квітів. – Львів: «Тріада плюс», 2013. – 160 с. С. 67, 71.

[11] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.

[12] Підпільна зустріч відбулася 18 липня 1987 р.

[13] Основна технічна проблема в його реалізації полягала в складності сушити/глянцевати віддруковані фотографії. Висушити/відглянцевати 30-40 фотографій потребувало або дуже великого часу, оскільки на одному глянцевателі можна було одночасно обробити тільки 2 фотографії 18х24 см (4 фотографії 13х18 см), або сушити/глянцевати в фотолабораторії якоїсь державної організації на професійних барабанах АПСО-м, що могло впасти в око агентурі КДБ.

[14] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.

[15] ГДА СБУ ф.16. оп. 14. спр. 3, арк. 216-217. Оригинал.

[16] Скріншот документу зроблено з публікації: Олег Бажан. КДБ УРСР та неформальні об’єднання в період «горбачовської перебудови» / НАУКОВІ ЗАПИСКИ, том 104, с. 72; даний документ опублікований також в: Шлях до незалежності: суспільні настрої в Україні кін. 80-х рр. XX ст. Документи і матеріали. С. 31-32.

[17] А. Кіреєв, журналіст, працював тривалий час коректором у «Спортивній газеті».

[18] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.



+4
92
RSS
14:49 (відредаговано)
+3
В ті роки кожне слово, сказане впоперек комуністам, було проявом героїзму. І приємно, що серед засновників УКК був наш товариш Володимир Федько. Почалася Перебудова і, здавалося, за такі прояви волі вже саджати не будуть. Але ж як небезпечно сміливо було зробити кроки до пошуку однодумців…

Випадкові Дописи