УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх на сайті тут, або в групі підтримки в Телеграмі тут.

Четверо, що продовжили традицію Опору. Частина II. // «Погляд у минуле…»

Четверо, що продовжили традицію Опору. Частина II. // «Погляд у минуле…»

На політичному підтексті створення клубу спочатку не наголошували, хоча всі засновники Клубу розуміли, що проблема культури – це лише верхівка айсберга. Більшість з нас чудово усвідомлювала головну мету нашого об’єднання в УКК – незалежність України. Так що красиве слово «культурологія» було вдало і вчасно знайденою ширмою, політичною мімікрією.

Але комсомольці [мабуть за порадою партійних сотоваріщєй] вирішили відійти подалі від гріха і у клуба почалися проблеми з приміщеннями для зібрань. Приходимо на призначену зустріч-дискусію, а там зачинено – «сантехніки» закрили…

Невдовзі вдалося домовитися про проведення зібрань клубу у великому танцювальному залі «Сучасник» у парку імені Фрунзе.

***

10 вересня КДБ УРСР надіслало «Інформаційне повідомлення КДБ УРСР першому секретареві ЦК КПУ В.В. Щербицькому про ситуацію в середовищі осіб, які були засуджені за антирадянську діяльність». В ньому, зокрема, наголошувалося:

«…Предпринимают также практические шаги к группированию на националистической основе проживающие в Киеве ранее судимые за антисоветскую деятельность Шевченко О.Е., Набока С.В., Матусевич (Гейко) О.Д. В этих целях в качестве легального прикрытия используют
так называемый «Украинский культурологический клуб» (о намерении его создания докладывалось ЦК Компартии Украины № 198 от 4 августа 1987 г.).

В состоявшихся в августе сего года трех сборищах членов «клуба» (на каждом присутствовало свыше 100 человек) принимали участие указанные лица, а также известные органам КГБ своими националистическими настроениями Сверстюк Е.А., Стокотельная О.И., Ященко Л.И., Обертас Е.В. и другие (всего около 20 человек). (…)

Сообщается в порядке информации.

Председатель Комитета (Н. Голушко)» [19].

***

У «Сучаснику» пройшло три вечори, на які збиралося до 500 чоловік. На першому обговорювалися проблеми екології, на другому – стан пам’яток історії та архітектури. А от третє зібрання стало дуже резонансним в житті української столиці.

Вечір називався «Білі плями української історії» і саме на ньому вперше прозвучало оте звернення «Панове» [так відкриваючи вечір звернувся до зібрання Олесь Шевченко!], що так роздратувало владу…

Дуже емоційно, з різкою критикою комуністичної системи, виступив Степан Хмара. Не менш емоційним був виступ Євгена Сверстюка.

Однак справжньою «бомбою» став виступ Леоніда Мілявського, який зробив доповідь про голодомор 1932-33-го років в Україні. При цьому Мілявский зробив акцент на тому, що голодомор був штучним і спрямованим, в першу чергу, проти українського народу. Частина залу реагувала дуже бурхливими виразами обурення!

Через кілька днів, 19 жовтня 1987 року, почалося цькування УКК в пресі ...

Газета «Вечірній Київ» опублікувала статтю Олександра Швеця «Театр тіней, або Що криється за лаштунками так званого «Українського культурологічного клубу» (УКК)».

«Нереальною ж була та вишукана, розрахована на зовнішній ефект театральність, явно продумана заздалегідь явно розписана за ролями, явно передбачена невідомим для слухача сценарієм. Театральність, з якою ведучий вечора С. Набока представляв тему доповіді: «Білі плями в історії України». Нереальною була та напрочуд злагоджена послідовність, з якою доповідач Леонід Ізраїльович Мілявський натхненно витискував із себе сльози співчуття з приводу «лихої долі справжніх українських патріотів», а його дружина Лариса Юріївна Лохвицька слідом за тим трагічним голосом запрошувала вшанувати вставанням пам’ять декого з них. (…)

Я вже виразно розумів, чому доповідач Леонід Ізраїлевич Мілявськнй лише озвучував свої «Білі плями», обравши, хоч як це дивно, з багатовікової історії України лише такі «певні» її фрагменти, як наприклад, сумної пам'яті 1933 рік. Розумів, звідки, з якого «арсеналу», наприклад, було почерпнуто доповідачем та деякими ораторами вислови на зразок «штучний голод на Україні», «знищення культури», «геноцид», «система тоталітарної влади», «боротьба за права людини, за права нації», «режим», «мордовські табори» тощо.

(Здавалося, ще трохи – й залунають звичні в даному контексті слова: «Ви слухаєте «Голос Америки» з Вашінгтона» або «говорить радіо «Свобода». Та, однак, цього разу все це долинало не з Вашінгтона й не з Мюнхена, а з мікрофона, встановленого в танцювальному залі «Сучасник»!)

Ось так обурювався Олександр Швець… Тоді розпочату «Вечірнім Києвом», ясна річ, з ініціативи так званих «директивних органів», кампанію підхопили інші видання – стаття обійшла обласні газети, з'явилися осудливі відгуки «розгніваних радянських громадян» [20]!

Слід враховувати і наступну обставину: коли цей, замовлений, матеріал столичної газети за командою ЦК КПУ передруковувався в усіх обласних газетах, то за усталеною практикоювсі державні структури мали розглядати цей факт як вказівку згори – себто, як оголошену партією кампанію погрому! Причому погром оголошувався не тільки ідеологічний, але і фізичний!

На день виходу статті Швеця була запланована і здійснена силами комсомольських активістів ще одна спецоперація влади, але в розповіді про неї краще звернуся до вже згадуваного мною інтерв’ю Кіпіані з Галиновским, тим паче, що спецоперація була запланована саме проти Вадима:

«…В кав’ярні якийсь комсомольський оперативний загін намагався побити Білецького. Правда, як мені потім розповідали, – насправді, хотіли побити «волохатого», тобто мене, а він, теж «волохатий», просто виявився поруч… Але мене відбили хлопці, які були там у кав’ярні. Відтак ми пішли величезним натовпом на квартиру до одного знайомого, накупили цих же газет зі статтею (це ж було у той самий вечір дня як вийшла «Вечірка»). Читали довго і вголос. А потім хтось перегорнув останню сторінку і каже – о, дивіться, так тут же вони проводять творчий вечір «Вечірнього Києва». Буквально за кілька днів, може, за тиждень. Ну, я й прийшов до Набоки, і кажу – давай на вечорі щось влаштуємо!

Прийшли ми на цей «творчий вечір» – там виступали їхній спортивний коментатор, ще хтось. І почали надсилати записки з питаннями про цю статтю. Дістали їх, бо вийшов Віталій Карпенко [тодішній головний редактор газети] і каже – тут нам шлють багато записок про УКК, але ми тут не про УКК вечір влаштовуємо, а про газету, а тому обговорювати цю тему не будемо.

Я бачу, що робити тут більше нічого. Піднявся, замахав руками і закликав всіх виходити. За мною десь третина зали і пішла…[21].

***

У цій статті ми помітили антисемітський натяк – автор журився і дивувався, чому б це Леонід Ізраїлевич Милявский так дбає про українців, які померли від голоду в 1933-му!? І неодноразово підкреслював ІЗРАЇЛЕВИЧ… Від імені Ради УКК ми написали протест з приводу цієї публікації, який направили в засоби масової інформації та партійні органи. В протесті була підкреслена антисемітська спрямованість випаду Швеця проти Мілявського і наголошувалося на «порушенні комуністичною газетою ленінських принципів національної політики». Очевидно, що влада не чекала такого повороту і в одній з наступних статей проти УКК Швець відхрещувався від «антисемітської спрямованості» свого попереднього випаду проти Мілявського.

Набока: «Я люблю, коли на мене є тиск. Коли є тиск, значить я живий. Тоді я відчув – о, заворушилися «сволочі», «брешуть», пишуть «подлиє», «гнусниє», «ідіотські», «ґебістські» статейки, але ж було і приємно – так, ми все правильно робимо! Треба, значить, далі, нарощувати сили, вперед, рєб'ята!» [22]

Таким чином спроба ідеологічного розгрому «антисовєтчиков» дала зворотній результат – про кращий PR для УКК годі було і мріяти. Партійна преса сотнями тисяч примірників різних своїх газет повідомила світ про існування Українського культурологічного клубу (УКК). На засідання стало приходити ще більше людей. Що правда, дехто і відсіявся.

А Василь Овсієнко згадував, як газетна вирізка зі статтею Швеця потрапила у концтабір в Кучино на Уралі і як тішились політв’язні, що і в Україні вже щось відбувається.

Внаслідок всіх цих подій клубові остаточно відмовили у будь-яких приміщеннях. Поки було не дуже холодно, то збиралися просто неба у парку імені Фрунзе, на схилах Дніпра, у Гідропарку…

З інтерв’ю Галиновського: «Потім почали проводити засідання УКК на квартирах. Кіреєв одразу попросився у відставку, казав – я не впораюся. Тоді вирішили вже не гратися в ігри, бо його ж спеціально обрали головою, оскільки підозрювали у співпраці з КҐБ, і обрали Набоку. Спершу збиралися у Лімона на Єреванській. А потім постійно – на квартирі у Толі Битченка на вулиці Фрунзе. Туди приходило дуже багато народу, приїздили зі Львова, з Польщі я приводив людей» [23].

В цей час переважно працювали по секціях, оскільки для загальних вечорів просто не було місця. Досить часто в помешканнях активістів клубу людей збиралося стільки, що всі сиділи тісно на підлозі, але бажаючих від цього не меншало.

Згадую, що історичною секцією керував Юрій Огульчанський, мовною – Владислав Іщенко, літературною – Анатолій Битченко, релігійною – Леся Лохвицька.

Нарешті осідок Клубу визначився на Олегівській, 10, на високій горі навпроти Житнього ринку, в обійсті Дмитра Федоріва. Господареві це коштувало декількох нападів «невідомих» на вулиці, багатьох викликів і відвідувань міліції, але він таки не здався.

***

Якось, коли ми збирались у Дмитра Федоріва, до нас на засідання Клубу прийшов тодішній перший секретар Подільського райкому партії Іван Салій. З ним було декілька працівників райкому, а також Сергій Тойма від «Вечірки» [24]. З Салієм ми повели тоді дуже серйозну, навіть жорстку дискусію. Але він нам тоді дуже сподобався – принаймні, пішов на діалог. І він не боявся програти, один із небагатьох партійних функціонерів, який не боявся вступати в діалог і намагався реально щось зрозуміти. Зустріч-дискусія розтягнулася на декілька годин… Допускаю [навіть впевнений], що вся наша дискусія була записана на диктофон і потім прослуховувалася у різних високих партійних кабінетах. Але в пресі про цю зустріч не було опубліковано жодного рядка. До речі, Тойма під час зустрічі поглядаючи на опонентів Салія холодними очима, уважно все слухав, але не промовив жодного слова, крім «До побачення» покидаючи приміщення.

***

Безумовно, що назва «Український культурологічний клуб» була ширмою. Вже після засідання УКК у залі «Сучасник», з темою «штучний голод в Україні», ми чудово усвідомлювали, що наша організація антирадянська, антикомуністична й націоналістична.

УКК був політичним об’єднанням. Але не тільки. Це був осередок зовсім іншої політичної культури, ніж стара совєтсько-номенклатурна чи народжувана комсомольсько-кримінальна. І в цьому сенсі він справді був культурологічним клубом.

Слід зазначити, що у 1987-му – на початку 1988-го рр. певною частиною оперативних працівників КДБ, навіть старшими офіцерами, УКК не сприймався як націоналістична екстремістська організація. Якось Сергій Набока терміново скликав засідання керівництва Клубу і повідомив, що його викликав на розмову в парк полковник КГБ, який з одного боку, повідомив, що Набока є одним з кандидатів «на посадку» (разом з Хмарою і Чорноволом), а з іншого відзначив, що «ви ж не екстремісти в культурологічному клубі, ви ж не ставите питання «самостійної України».

Це наше засідання було не стільки зібранням, скільки нагадуванням: «давайте не будемо забувати, яка наша мета. Всі це знають, всі розуміють, що ми за самостійну Україну, за від’єднання від Совєтського Союзу. Чому ж тоді вголос ніхто не каже? Не забуваймо, чиї ми діти і яка у нас мета. Наша мета – самостійна Україна. І все!»



Сredo Набоки…

«Я був редактором видавництва «Мистецтво» і водночас студентом заочного відділення факультету журналістики. А довкола збиралися люди з певним світовідчуттям, різні люди, але всі розуміли, що Україна мусить бути вільною. Бухали, влаштовували філософські, релігійні семінари, обговорювали щось. Ну, якось треба було сконституюватися, то й вигадали «Київський демократичний клуб».

Ми були відірваними від українського руху в Києві тому, що більшість із них 1972-го року хлопнули, а решта сиділи тихо й спілкувалися тільки між собою.

Я звичайно страшенно поважав і схилявся перед людьми, які проголосили себе членами Гельсінкської групи, йшли відверто і знали, куди йдуть. Ми теж знали, що рано чи пізно сядемо, але хотілося сісти трішки пізніше, встигнувши хоч щось зробити. Хоч щось!» [25]

***

«Хоч щось зробити!» – це було Сredo Набоки, якому він слідував все своє життя, до останньої хвилини!

Коли я вперше побачив Сергія і поговорив з ним, то він одразу справив на мене сильне і приємне враження. Я побачив Інтелектуала і вольову людину. Він мав потужний інтелект, внутрішню силу, демократичний дух, дотепність і почуття гумору; а також мав виважений оптимізм в умовах, які як і раніше залишались складними, а майбутнє невизначеним.

Набока був здатний працювати наполегливо і на результат, але водночас вмів розслабитися в колі друзів за кавою та келихом-другим-третім вина.

І, нарешті, він був супержурналістом – розкутим, вільним. Він думав легко і говорив легко: цікаво, іронічно, відверто.

Неординарність підходів до реального життя виявилася навіть в тому, що він викупив багато матеріалів КГБ, що стосувалися його і УКК, у одного з оперативних працівників 5 управління, який безпосередньо вів агентурну розробку по клубу.

У 2011-му в Інтернеті виклали відеоінтерв'ю з Набокою. У ньому він, зокрема, сказав таке:

«Можна так сказати, що я купив частину архіву КДБ, що стосувалася мене, за досить великі на той час гроші… Це було вже після [19] 91-го. Коли частина [співробітників КДБ] тікала в Москву, частина йшла в комерційні підприємства і так далі, то мені продали частину архіву КДБ, і я там багато цікавого для себе довідався. Що, скажімо, близько восьми осіб на одну людину виходило: до восьми сексотів на одного… Крім того, що вони доносили щодня – хто що говорить».

До речі, постанову про заведення агентурної справи на «Український культурологічний клуб» Сергій в 90-х роках використав в одній з телепрограм Миколи Вересня.

Самвидав – часопис «Коло»

Першою спробою створити самвидавчий часопис був проект Галиновського, про який згадувалося раніше [26]. Коли ми обговорювали його, то я пояснив, що основна технічна проблема в його реалізації полягає в складності сушити/глянцевати віддруковані фотографії.

Висушити/відглянцевати 30-40 фотографій потребувало або дуже великого часу, оскільки на одному електроглянцевателі можна було одночасно обробити тільки 2 фотографії 18х24 см (4 фотографії 13х18 см), або сушити/глянцевати в фотолабораторії якоїсь державної організації на професійних електроглянцевателях АПСО-м. Другий варіант потребував залучення до нелегальної роботи працівника фотолабораторії, що було ризиковано – можна було натрапити на агентуру КДБ. З цих міркувань проект тоді відкинули.

Ідея наступного проекту випуску самвидав чого журналу належала знову ж таки Вадиму. Щоб не бути голослівним знову звернуся до його інтерв’ю Кіпіані:

«Я довго длубав Набоку, що треба УКК мати своє видання. Щось воно дуже погано рухалося, і я на власний розсуд написав хроніку УКК, яка ввійшла у перше число «Кола». Віддав написане Набоці. Сам журнал вийшов без моєї участі. У мене був примірник. Але на той час було вже доволі багато всяких таких часописів – «Український вісник» уже був відновлений, скажімо… Було там надруковано і кілька звітів про діяльність УКК – пригадую читав про заклик Білецького вшанувати пам'ять Стуса» [27].

Друге число журналу «Коло» вийшло в світ у листопаді 1988 року, до звітно-виборчих зборів УКК. Засвідченням цього факту є лист Віталія Шевченко до Богдана Гориня:

«З Новим 1989 роком і Різдвом Христовим, любий пане Богдане! З нагоди цих свят зичу Вам особисто, Вашим рідним і друзям зміцнення здоров'я, вагомих духовних і матеріальних здобутків, наближення життя до Ваших мрій.

Життя в час перебудови невпинно рухається вперед. Ось учора, 25 грудня 1988 року, відбулися звітно-виборчі збори Українського культурологічного клубу. Насамперед його учасники привітали Євгена Чернишова, який щойно вийшов з 15-денного ув'язнення, весь період якого він тримав голодівку. Вислухали й обговорили звіти голови клубу Сергія Набоки, секретаря УКК Ольги Гейко та керівників або активістів секцій УКК. Присутні члени клубу одностайно (при 1 голосі проти й 1, що утримався) проголосували за те, що віднині Український культурологічний клуб став колективним членом Української гельсінкської спілки. Таємним голосуванням головою клубу знову обрано Сергія Набоку, його заступником – Анатоля Битченка, секретарем знову – Ольгу Гейко. Загальні збори прийняли у члени клубу ще 7 нових шанувальників української культури. […] Саме до цих зборів вийшло у світ друге число клубного часопису «Коло». Тут повніше, ніж в «Українському віснику», відтворено промови й вірші з клубного вечора, присвяченого Василеві Стусу [28], а серед інших матеріалів є і моя невелика довідка про українські національні символи.

Ваш Віталій

Київ, 26 грудня 1988 р. [29]»

На сьогодні розшукати ці два числа журналу «Коло» ще не вдалося.

***

В одній з розмов Набока повідомив, що нас запрошує увійти в редколегію відновлюваного «Українського вісника» Вячеслав Чорновіл, але він відмовився. Пізніше, з опублікованого вже після смерті Сергія інтерв’ю В. Кіпіані з ним [інтерв’ю було записано 1 листопада 2002 р., а опубліковано 21 січня 2003 р. на 4-й день після смерті Набоки], я дізнався про пікантні подробиці цієї пропозиції.

Цитую по публікації: «Коли Вячеслав Чорновіл відновлював свій журнал «Український вісник», а може, панімаєш, вже й випустив – уже не пам’ятаю – перше число, він запросив нас увійти до редколегії. Ми подумали – а ми були доволі нарвані – і сказали: ні, не підемо в редколегію «Українського вісника», бо ви там заявляєте, що тіпа не проти марксізма, ми, блін, віруючі християни – раз, націоналісти – два, антикомуністи – три. Який марксизм, ви чого? У Чорновола це теж фішка була – це зрозуміло, така ж як наш «культурологічний клуб» [30].

***

Основою для даної розвідки послужила доповідь «Самвидав в Україні кінця 80-х – початку 90-х років ХХ століття», яку автор виголосив на Українській науковій конференції «ШЛЯХАМИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ» (до 25-ї річниці Незалежності України), проведеній Державним архівом Київської області 18 серпня 2016 р.



В процесі підготовки доповіді прийшло рішення написати спогади про створення і діяльність Українського культурологічного клубу (УКК) та про людей з якими познайомився і працював у період 1987-1993 рр. Перш за все про ідеологів створення клубу – Сергія Набоку і Вадима Галиновського, яких вже нема серед нас.

Вічна їм пам’ять!


Посилання:

[19] ГДА СБУ, ф. 16, оп. 14 (1990 р.), пор. 4, арк. 149-152. Цитується по: Шлях до незалежності: суспільні настрої в Україні кін. 80-х рр. XX ст. Документи і матеріали. С. 36-38.

[20] Стаття була опублікована у числі за 19 жовтня 1987 р. Головним редактором газети «Вечірній Київ» на той час був Віталій Карпенко, а Олександр Швець працював завідувачем відділом і часто публікував у «Вечірці» матеріали, що обливали брудом все українське. За сумісництвом О. Швець був секретарем партійної організації газети.

[21] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.

[22] Вахтанг Кіпіані. Вічний Набока / Історична правда, 26 квітня 2011 р.

[23] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.

[24] У «Вечірці» часто друкував матеріали на суспільно-політичні теми Сергій Тойма. Під цим літературним псевдонімом заховався Сергій Кічігін, у минулому підполковник військової розвідки СРСР ( ГРУ Генштабу МО СРСР), аналітик ( фахівець по темі ядерних випробувань ядерної зброї в Китаї), фахівець з спеціальної пропаганди (працював на кафедрі спецпропаганди одного з військових училищ).

[25] Вахтанг Кіпіані. Вічний Набока / Історична правда, 26 квітня 2011.

[26] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.

[27] Там же.

[28] Мається на увазі клубний вечір, присвячений пам’яті загиблого у концтаборі Василя Стуса, який було проведено УКК у січні 1988 року.

[29] Лист цитується по: Крапки над «І» / Не тільки про себе. Книга третя. Частина 9. (Автор: Горинь Богдан). Комп’ютерна версія.

[30] Сергій Набока: «Я» «по жизни» журналіст, редактор і видавець…» / Вахтанг Кіпіані. Українська правда. 21 січня 2003 р.


+2
93
RSS
16:43 (відредаговано)
+2
Цінна Дуже розвідка. Дякую, друже Володимире. У книзі Романа Коваля ЗДОЛАТИ РОСІЮ Ренат Польовий у спогадах пише на стор.35:
"… Зібралися просто неба на лавках біля естрадної сцени. При цьому зі сцени нас інтенсивно фотографував Володимир Федько — член-засновник УКК. Я сидіа поруч зі своїм давнім знайомим Павлом Скочкои. Хтось із присутніх поцікавився нашою думкою про мету цього фотографування. «Та хто його знає навіщо», — похмуро відповів Павло...".
Я гадаю, що для історії
При цьому зі сцени нас інтенсивно фотографував Володимир Федько — член-засновник УКК. Я сидіа поруч зі свохм давнім знайомим Павлом Скочкои. Хтось із присутніх поцікавився нашою думкою про мету цього фотографування. «Та хто його знає навіщо», — похмуро відповів Павло...".


Із цілком зрозумілих причин колишні політв'язні боялися фотографії — це доказ для суду про участь «в антирадянській акції»! Набока ж поставив питання про збереження для історії визвольних змагань!
У книзі Романа Коваля ЗДОЛАТИ РОСІЮ Ренат Польовий у спогадах пише на стор.35:


Друже Анатолію, наведи, будь ласка, повну бібліографію книги…
20:56
+2
«Старі більшовики з дореволюційним стажем» – так модно було величатися серед більшовиків. До 30-х років. Доки їх не вистріляли…

Не знаю, чи модно буде з часом серед учасників боротьби за незалежність величатися «старими революціонерами» (вододіл – 24 серпня 1991 року), проте члени Української Республіканської та Республіканської Християнської партій згідно зі своїми статутами, відраховують собі партійний стаж від дня вступу до Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод та Української Гельсінської Спілки.

Та в епоху горбачовської «гласності» найпершою організованою силою (як тоді писали, «неформальним об'єднанням громадян») у Києві був-таки Український культурологічний клуб (УКК). Ініціаторами його створення були переважно молоді люди – недавні політв'язні Сергій Набока, Леонід Мілявський, Інна Чернявська, Лариса Лохвицька, Ольга Гейко-Матусевич, а також Вадим Галиновський, Ірина Альтер, Олександр Карабчієвський, Володимир Федько. Під виглядом «заходу» районної комсомольської організації в клубі-кафе «Любава» 6 серпня 1987 року вони влаштували публічну дискусію «Українська культура: міфи та реальність», де порушили питання, які замовчувалися радянською пропагандою: про голод 1933 року, про утиски церкви, свободу слова. У дискусії вперше взяли участь щойно звільнені з концтаборів відомі політв'язні Євген Сверстюк та Олесь Шевченко. Тут-таки й виникла думка створити постійно діючий «Український культурологічний клуб» – така собі невинна вивіска, зовсім не політична і в дусі «перебудови». Тим паче, що прецеденти виникнення не санкціонованих владою зібрань та громадських організацій уже були в Москві, Ленінграді, у країнах Прибалтики. Діючи легально й відкрито, вони поширювали опозиційні радянській ідеології ідеї.

Прецедент набув широкого розголосу. До Клубу потягнулися нові люди. Головою УКК був обраний Аркадій Киреєв, згодом Сергій Набока, активістами його стали Ігор Запорожець, Тетяна й Анатолій Битченки, Євген Обертас, Віталій Шевченко, Петро Борсук, Ярослава Данилейко, Тарас Компаниченко, Микола Лисенко, Василь Ґурдзан, Клим Семенюк, Тарас Антонюк, Анатолій Лупиніс, Дмитро Корчинський, Логвин Бабляк, Євген Чернишов, Надія Левченко, Олекса Миколишин та інші. Створили історичну секцію (Юрій Огульчанський), мовну (Владислав Іщенко).
Бували тут Михайлина Коцюбинська, В'ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині. Політв'язні, які звільнялися, одразу приходили до Клубу. Так, Миколу Горбаля його дружина Ольга Стокотельна привела сюди в перші ж дні повернення до Києва. Третього дня після звільнення, 23 серпня 1988 року, прийшов і автор цих рядків [Василь Овсієнко].

У «Любаві» ж відбулися дискусії про Григорія Сковороду, про Чорнобильську катастрофу, ще три – в молодіжному залі «Сучасник». Найбільше учасників зібрав диспут «Білі плями в історії України». Реакцією на неї була публікація у «Вечірньому Києві» від 18 жовтня 1987 року статті Олександра Швеця «Театр тіней, або Що криється за лаштунками так званого Українського культурологічного клубу». Стаття обійшла обласні газети, з'явилися осудливі відгуки розгніваних радянських громадян».

Джерела: Овсієнко В.В. МИ ПРОСТО ЙШЛИ… Десятиліття Українського культурологічного клубу / Народна газета. – 1997. – № 50 (331); Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор. Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 102–106.
… Віталій Шевченко...

Цікаво, це оцей Віталій Шевченко чи не цей?!
Віталій Шевченко

Випадкові Дописи