УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх на сайті тут, або в групі підтримки в Телеграмі тут.

«Шляхами незалежності: історичний аспект». Конференція в ДАКО, 18.08.2016 // «Погляд у минуле…»

«Шляхами незалежності: історичний аспект». Конференція в ДАКО, 18.08.2016 // «Погляд у минуле…»

«Самвидав в Україні кінця 80-х початку 90-х рр. ХХ століття»

Володимир Федько – Голова Ради Військово-історичного Товариства «СПАДЩИНА»

ДОПОВІДЬ

на Українській науковій конференції

«ШЛЯХАМИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ»

(до 25-ої річниці Незалежності України)

18 серпня 2016 року

Київська обласна державна адміністрація

ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ



Шановні пані і панове!

Перш за все, хочу подякувати керівництву Державного архіву Київської області за запрошення взяти участь у конференції і можливість виступити на ній з доповіддю на обрану мною тему.

Вибір теми для доповіді на конференції не є випадковим.

Історія збройного опору ОУН-УПА і «шестидесятництва» достатньо вивчена …І на ці теми є багато досліджень…

В той же час в історії визвольних змагань 1987 – 1991 рр. існують величезні «чорні дірки» і «білі плями»… Практично недослідженою темою є «самвидав» і «тамвидав» цього періоду.

Частково причиною цього є канонізація деяких постатей національно-визвольного руху і, відповідно, канонізація політичних організацій, які вони очолювали. Іншою причиною є природна лінивість, присутня кожному з нас, і згідно якій подібні справи відкладаються на майбутнє.

***

Серйозна аудиторія, яка присутня на цій конференції, вправі одразу задати мені запитання: «Яка джерельна база служить основою для мого виступу?»

Відповідаючи на це незадане мені запитання, звернуся до спогадів багатолітнього політичного в’язня радянських концтаборів Василя Овсієнка, вперше опублікованих у 1997 році:

«Старі більшовики з дореволюційним стажем» – так модно було величатися серед більшовиків. До 30-х років. Доки їх не вистріляли...

Не знаю, чи модно буде з часом серед учасників боротьби за незалежність величатися «старими революціонерами» (вододіл – 24 серпня 1991 року), проте члени Української Республіканської та Республіканської Християнської партій згідно зі своїми статутами, відраховують собі партійний стаж від дня вступу до Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод та Української Гельсінської Спілки.

Та в епоху горбачовської «гласності» найпершою організованою силою (як тоді писали, «неформальним об'єднанням громадян») у Києві був-таки Український культурологічний клуб (УКК). Ініціаторами його створення були переважно молоді люди – недавні політв'язні Сергій Набока, Леонід Мілявський, Інна Чернявська, Лариса Лохвицька, Ольга Гейко-Матусевич, а також Вадим Галиновський, Ірина Альтер, Олександр Карабчієвський, Володимир Федько. Під виглядом «заходу» районної комсомольської організації в клубі-кафе «Любава» 6 серпня 1987 року вони влаштували публічну дискусію «Українська культура: міфи та реальність», де порушили питання, які замовчувалися радянською пропагандою: про голод 1933 року, про утиски церкви, свободу слова. У дискусії вперше взяли участь щойно звільнені з концтаборів відомі політв'язні Євген Сверстюк та Олесь Шевченко. Тут-таки й виникла думка створити постійно діючий «Український культурологічний клуб» – така собі невинна вивіска, зовсім не політична і в дусі «перебудови». Тим паче, що прецеденти виникнення не санкціонованих владою зібрань та громадських організацій уже були в Москві, Ленінграді, у країнах Прибалтики. Діючи легально й відкрито, вони поширювали опозиційні радянській ідеології ідеї.

Прецедент набув широкого розголосу. До Клубу потягнулися нові люди. Головою УКК був обраний Аркадій Киреєв, згодом Сергій Набока, активістами його стали Ігор Запорожець, Тетяна й Анатолій Битченки, Євген Обертас, Віталій Шевченко, Петро Борсук, Ярослава Данилейко, Тарас Компаниченко, Микола Лисенко, Василь Ґурдзан, Клим Семенюк, Тарас Антонюк, Анатолій Лупиніс, Дмитро Корчинський, Логвин Бабляк, Євген Чернишов, Надія Левченко, Олекса Миколишин та інші. Створили історичну секцію (Юрій Огульчанський), мовну (Владислав Іщенко).

Бували тут Михайлина Коцюбинська, В'ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині. Політв'язні, які звільнялися, одразу приходили до Клубу. Так, Миколу Горбаля його дружина Ольга Стокотельна привела сюди в перші ж дні повернення до Києва. Третього дня після звільнення, 23 серпня 1988 року, прийшов і автор цих рядків [Василь Овсієнко].

У «Любаві» ж відбулися дискусії про Григорія Сковороду, про Чорнобильську катастрофу, ще три – в молодіжному залі «Сучасник». Найбільше учасників зібрав диспут «Білі плями в історії України». Реакцією на неї була публікація у «Вечірньому Києві» від 18 жовтня 1987 року статті Олександра Швеця «Театр тіней, або Що криється за лаштунками так званого Українського культурологічного клубу». Стаття обійшла обласні газети, з'явилися осудливі відгуки розгніваних радянських громадян» [1].

***

Таким чином, доповідь базується на моїх спогадах (і ряді документів), по-перше як одного з організаторів та керівників Українського Культурологічного Клубу, що планував, готував і здійснював акції УКК періоду від липня 1987 р. до середини 1988 р. [у липні 1988-го УКК у повному складі вступив в Українську Гельсинську Спілку]; по-друге, як аналітика і працівника Української Центральної Інформаційної Служби (УЦІС) ОУН-р у 1987 – 1993 роках [про що, до речі, маю довідку]; по-третє, як одного з організаторів і сенаторів-засновників [звання пожиттєве] Конгресу Українських Націоналістів під проводом Слави Стецько.

(Окремо зазначу, що у вересні 2015 року за поданням Проводу Конгресу Українських Націоналістів я був відзначений медаллю Української Православної Церкви Київського Патріархату «За жертовність і любов до України».)

«Пєрєстройка», як зміна фасаду імперії…

З початком «горбачовської перебудови» суспільно-політичне життя в Україні (як і в усьому СРСР) різко активізувалася, хоча і відставало від політичних процесів у країнах Балтії та в Росії.

Чорнобильська катастрофа потрясла радянське суспільство і показала навіть лояльно налаштованим до комуністичної системи громадянам злочинну байдужість Системи до свого народу.

Український Культурологічний Клуб (УКК)

Влітку 1987 року в Києві існувала група хіпі-пацифістів чисельністю близько 40-50 чоловік. Яскраво вираженою організаційної структури вона не мала, будь-якої вираженої політичної
спрямованості (крім захисту навколишнього середовища) також не мала. Хлопці і дівчата проводили музичні «сейшени» на Андріївському узвозі, виступали проти перебудови «будиночка Річарда» в готель ЦК ЛКСМУ. Міліція іноді розганяла їх збори, але особливо не лютувала.

В цьому середовищі вирізнялися дві особистості – Сергій Набока і Вадим Галиновський («Джек»).

На одному з сейшенів хіпі-пацифістів (в яких активну участь брала неформальна рок-група «Ер-джаз») Набока оголосив себе «українським хіпі-пацифістом № 1». А в журналі «Україна», під псевдонімом «Юрій Вовченко» опублікував статтю«Рок виходить з підворіття» [2].

Як згадував Вахтанг Кіпіані: « Він [Набока] був хіпі. Він вийшов із цього середовища. Я не впевнений, що це було класичне середовище «киевских хипарей», як тоді казали. Але він точно був близький до нього. Він навіть виглядав як хіпі. Був дивовижно схожим на Джона Леннона. Мені здається, він був бітлом, який подорослішав. Сергій виглядав дуже антирадянсько, як людина з іншого життя. Дивлячись на нього, ти розумів, що те, що говорить «Голос Америки», що ти читаєш у самвидаві, й те, що каже Набока, – це все щось єдине» [3].

Так от, ініціатором створення УКК і був Сергій Набока, талановитий журналіст. Вірніше сказати, він був супержурналістом – розкутим, вільним. Він думав легко і говорив легко: цікаво, іронічно, відверто.

Сергій був людиною віруючою, і звільнившись у 1984 році з табору (де карався з 1981 р.), приступив до релігійної діяльності. Працював двірником у Києво-Печерській лаврі, потім бібліотекарем, вантажником у «Гастрономі» на вул. Леніна [нині вул. Б. Хмельницького].На службу разом з дружиною ходив у в Хрестовоздвиженську церкву на Подолі, куди вчащала частина українських інтелектуалів, в тому числі і раніше засуджених за «антирадянську діяльність».

Серед парафіян цієї церкви було кілька достатньо відомих людей, в тому числі і Євген Сверстюк. Як в одній з розмов повідав мені Набока, він звернувся до «старшого товаріща» [в лексиконі Сергія було багато русизмів, але вони сприймаються, як гумор] з пропозицією «треба щось робити, щось організовувати. Україна є мертвою, ось Прибалтика, Москва, давайте щось закрутимо».Але отримав відмову! – «Народ за вами не піде! Рано! І взагалі викиньте такі думки! Нічого не буде!».

Але «четвірка», – Сергій Набока, Інна Чернявська, Леонід Мілявський і Лариса Лохвицька, – згуртована і випробувана спільною справою, за яку вже відбули покарання, та не зламалися і не покаялися, вирішила піти своїм шляхом!

З Набокою я познайомився через Вадима-Саву Галиновського, здібного аналітика і хіпі-пацифіста. А з Вадимом я був знайомий на ниві захоплення музичною творчістю популярної неформальної групи «Ер-Джаз», яка давала концерти на Андріївському узвозі…

Якось у липні 1987 року, за кавою «в трубі» [популярна в ті роки кав’ярня у підземному переході на площі Жовтневої Революції, нині Майдан Незалежності], Вадим запитав мене як я поставлюся до участі в організації неформального культурологічного клубу. В той час неформальні організації різного штибу виникали десятками і я дав згоду. Через декілька днів Вадим запросив мене на зустріч з іншими товаришами, які, як сказав Вадим, входять в «організаційне ядро» майбутнього клубу.

Зустріч відбулася на лавочці біля Маріїнського палацу. На зустрічі я познайомився з Леонідом Мілявським, Олександром Карабчієвським, Ольгою Матусевич (Гейко) і Ларисою Лохвицькою.

Наступного дня разом з Вадимом ми прийшли на подвір’я «Гастроному» по вул. Леніна [нині вул. Б. Хмельницького], в якому працював вантажником Сергій Набока. Вадим викликав Сергія і познайомив нас. Набока справив на мене враження інтелектуала і вольової людини. Ми обговорили питання створення клубу і розподілу організаційних функцій між членами «керівного ядра».

В розмові Сергій з присутнім йому гумором сказав, що у нього є «двоє цікавих євреїв» – гуморист Мар’ян Бєлєнькій і такий же біля-літературний хлопець Олександр Карабчієвський. За словами Набоки, Карабчієвський і Бєлєнькій крутяться в різноманітних колах, мають гарні знайомства на рівні райкомів/міськкомів комсомолу, а може навіть ЦК ЛКСМУ. Було вирішено використати це, і в подальшому саме на цих зв’язках народилася можливість зняти кафе «Любава» [на Оболоні] і провести там перше засідання.

Набока на своїй друкарській машинці надрукував маленьке запрошення – щось типу: 6 серпня 1987 року відбудеться диспут про українську культуру…

Зал кафе був заповнений вщенть!

Вийшло блискуче – скоріше не формою, а за сміливістю!

Наступне організаційне засідання було проведено на дачі Аркадія Кірєєва, де було
проведено обговорення Статуту і проведені вибори керівництва УКК. Таємним голосуванням Президентом клубу було обрано Аркадія Киреєва. До правління Клубу увійшли: С. Набока, Л. Мілявский, Л. Лохвицька, В. Федько, І. Запорожець, А. Битченко, О. Матусевич (Гейко), О.Шевченко.

У «Любаві» ж відбулися дискусії про Григорія Сковороду, про Чорнобильську катастрофу…

Але комсомольці і їхні партійні сотоваріщі вирішили відійти подалі від гріха і у Клуба почалися проблеми з приміщеннями для зібрань. Приходимо на призначену зустріч-дискусію, а там зачинено – сантехніки закрили…

Провели ще три зустрічі – в молодіжному залі «Сучасник».

Найбільше учасників (близько 300 осіб) зібрав диспут «Білі плями в історії України», який відкрив Олесь Шевченко зверненням до присутніх «ПАНОВЕ!», що викликало неоднозначну реакцію в залі.

Дуже емоційно, з різкою критикою комуністичної системи, виступив Степан Хмара.

Однак справжньою «бомбою» став виступ Леоніда Мілявського, який зробив доповідь про голодомор 1932-33-го років в Україні. При цьому Мілявский зробив акцент на тому, що голодомор був штучним і спрямованим, в першу чергу, проти українського народу. Частина залу реагувала дуже бурхливими виразами обурення!

Через кілька днів почалося цькування УКК в пресі ...

Газета «Вечірній Київ» опублікувала статтю Олександра «Театр тіней, або Що криється за лаштунками так званого Українського культурологічного клубу (УКК)». У цій статті ми помітили антисемітський натяк – автор журився і дивувався, чому б це Леонід Ізраїлевич Милявский так
дбає про українців, які померли від голоду в 1933-му!? Справа в тому, що всі названі в статті особи, згадувалися або на прізвище, або по імені та прізвищу! Тільки для Мілявського було зроблено
виняток!

Стаття обійшла обласні газети, з'явилися осудливі відгуки «розгніваних радянських громадян» [4]!

Від імені Ради УКК ми написали протест з приводу цієї публікації, який направили в засоби масової інформації та партійні органи. В протесті була підкреслена антисемітська спрямованість випаду Швеця проти Мілявського і наголошувалося на «порушенні комуністичною газетою ленінських принципів національної політики». Очевидно органи влади тоді намагалися не допускати будь-яких антисемітських проявів (хоча б в офіційних органах масової інформації) то в одній з наступних статей проти УКК Швець відхрещувався від антисемітської спрямованості свого попереднього випаду проти Мілявського.

***

Безумовно, що назва «Український Культурологічний Клуб» була ширмою. Вже після засідання УКК у залі «Сучасник», з темою «штучний голод в Україні», ми чудово усвідомлювали, що наша організація антирадянська, антикомуністична й націоналістична.

***

Після знаменитого і одночасно скандального засідання в «Сучаснику» для УКК закрилися двері всіх приміщень, де можна було б провести масові диспути/дискусії. Поки було тепло ми збиралися під відкритим небом – на схилах Дніпра, у Гідропарку на пляжі, на квартирах… доки осідок Клубу не визначився на Олегівській, 10, на високій горі навпроти Житнього ринку, в обійсті Дмитра Федоріва. Господареві це коштувало декількох нападів «невідомих» на вулиці, багатьох викликів і відвідувань міліції, але він таки не здався.

***

Якось, коли ми збирались у Дмитра Федоріва, до нас на засідання Клубу прийшов тодішній перший секретар Подільського райкому партії Іван Салій. З ним було декілька працівників райкому, а також Сергій Кічігін від «Вечірки». З Салієм ми повели тоді дуже серйозну, навіть жорстку дискусію. Але він нам тоді дуже сподобався – принаймні, пішов на діалог. І він не боявся програти, один із небагатьох партійних функціонерів, який не боявся вступати в діалог і намагався реально щось зрозуміти. Зустріч-дискусія розтягнулася на декілька годин… Допускаю [навіть впевнений], що вся наша дискусія була записана на диктофон і потім прослуховувалася у різних високих партійних кабінетах. Але в пресі про неї не було опубліковано жодного рядка. До речі, Сергій Тойма (Кічігін) під час зустрічі уважно все слухав, поглядаючи на опонентів Салія розумними очима, але не промовив жодного слова, крім «До побачення» покидаючи приміщення.

Цікаво те, що у 1987-му – на початку 1988-го року УКК не сприймався як націоналістична екстремістська організація. Якось Сергій Набока терміново скликав засідання керівництва Клубу і повідомив, що його викликав на розмову в парк полковник КГБ, який з одного боку, повідомив, що Набока є одним з кандидатів «на посадку» (разом з Хмарою і Чорноволом), а з іншого відзначив, що «ви ж не екстремісти в культурологічному клубі, ви ж не ставите питання «самостійної України».

Це засідання Клубу було не стільки зібрання, скільки нагадування: «давайте не будемо забувати, яка наша мета. Всі це знають, всі розуміють, що ми за самостійну Україну, за від’єднання від Совєтського Союзу. Чому ж тоді вголос ніхто не каже? Не забуваймо, чиї ми діти і яка у нас мета. Наша мета – самостійна Україна. І все!»

До речі, після розпаду Радянського Союзу Набока викупив у КДБ архіви зі своїми справами. З них він дізнався, що часом за ним слідкували аж 8 агентів (!). Постанову про заведення агентурної справи на «Український Культурологічний Клуб» Сергій використав в одній з телепрограм Миколи Вересня.

У січні 2003 року, у день прощання із Сергієм Набокою, Володимир Малинкович скаже:

«Сьогодні, у день прощання із Сергієм Набокою, хочу сказати кілька слів про ті результати його діяльності, з якими знайомі далеко не всі.

Я маю на увазі реакцію на Заході на вчинок Набоки і його друзів – Інни Чернявської (дружини, а тепер удови Сергія), Лохвицької й Мілявського в січні 1981-го. Тоді вони розклеїли кілька листівок, у яких нагадали киянам про січневий – 1972 року – погром української інтелігенції. Навряд чи багато киян довідалися б про те, що сталося, якби наші «славні чекісти», яких зараз дехто ладен чи не знову звести на п'єдестал пошани, не заарештували всіх чотирьох і не відправили їх у табори. Про це відразу стало відомо на Заході.

Я тоді був в еміграції, і можу засвідчити той факт, що ця подія мала дуже серйозний резонанс як в українській діаспорі, так і в середовищі тих західних політиків і політологів, що займалися проблемами СРСР і комунізму як такого. Після «олімпійських чисток» 80-го, коли майже всі українські дисиденти, включаючи членів Української гельсінської групи, виявилися в концтаборах, на Заході склалося враження, що з рухом опору в Україні покінчено. Назавжди або, принаймні, надовго.

У діаспорі – зневіра, а західні політики переключили усю свою увагу на Польщу, де в той час діяла «Солідарність». Пам'ятаю, як тоді на зустрічі польських і українських політемігрантів (з польської сторони на ній були присутні редактор паризької «Культури» Їжи Гедройц і лідери західного представництва «Солідарності») поляки ходили, гордо задерши носи, а ми були у глибокій прострації.

Важко уявити собі, як бурхливо відреагували тоді українці на повідомлення про вчинок Сергія Набоки і його співтоваришів. І не тільки ми, але і західні спостерігачі, що майже втратили до нас інтерес, раптом зрозуміли: «Ще не вмерла Україна!»

Тоді і пізніше – у перебудову, коли створювався Культурологічний український клуб, – саме Сергій Набока і його друзі зберегли наступність традиції українського опору тоталітарному режимові. І якби не вони, боюся, що і Народний Рух був би не таким сміливим, і не було б у нас такого могутнього антикомуністичного руху, наявність якого у визначених умовах (після поразки путчистів у Москві) забезпечила незалежність України. У фундамент цієї незалежності Сергій Набока заклав один з найміцніших каменів».

Український «самвидав» і «тамвидав» 1987 – 1992 років

З перших днів існування УКК ми налагодили інформаційно-аналітичну роботу, встановили зв’язки з неформальними організаціями країн Балтії; українською діаспорою у Великій Британії, Німеччині, Сполучених Штатах Америки, Канаді.

Я відповідав за зв’язок з Українською Центральною Інформаційною Службою (УЦІС, ОУН-р, Лондон); а в термінових випадках мав право виходити на прямий зв’язок з Головою Проводу ОУН-р Василем Олеськівим.

Через Москву була передана необхідна оргтехніка – телефакс і маленький комп’ютер.

Щоденно телефаксом передавався на Лондон величезний обсяг інформації: новини про політичне життя в Україні; контент-аналіз радянської партійної преси; статті неформальних політичних лідерів і їхні виступи на мітингах; листівки, які розповсюджувалися на мітингах і резолюції мітингів; інформація про політичні репресії – затримання активістів, побиття активістів; патріотична проза і поезія…

Багато чого з переданого за кордон було там надруковано і надруковане поверталося в Україну знову-таки за допомогою чуда-техніки – телефакса.

Відносно телефакса хочу сказати окремо… Це дійсно технічне чудо, за допомогою якого розповсюдження самвидаву стало можливим у небачених масштабах!

Почну з того, що на ті часи інформацію яка передавалася телефаксом неможливо було перехопити технічними засобами. По-друге, телефакс можна було під єднати замість любого телефону. Тобто, можна було покласти телефакс у невелику спортивну сумочку чи портфель, прийти до любого приятеля, під єднати до телефонної лінії і передати все що потрібно кому потрібно.

Раніше процес виготовлення самвидаву виглядав наступним чином:

Для виготовлення самвидаву потрібна була друкарська машинка, стрічка з фарбою, копірка, папір друкарський і папір цигарковий.

У друкарську машинку закладалося 12-15 аркушів паперу вперемішку з копіркою, причому 1-й і останній аркуші були звичайним друкарським папером. Таким чином за одну закладку можна було віддрукувати 12-15 сторінок. Якщо самвидавчий часопис містив 30-40 сторінок, то можете уявити скільки ручної праці це потребувало.

Наявність комп’ютера значно полегшувала виготовлення самвидаву, оскільк и процес зводився до набору тексту на комп’ютері з роздруківкою на принтері, подальше розмноження на ксероксі.

Завдяки телефаксу стало можливим миттєво обмінюватися самвидавом з іншими містами України і СРСР.

Нарешті, оскільки практично всі іноземні інформаційні агенції у Москві мали телефакси і ставили їх після закінчення робочого дня на автоматичний прийом, а номери цих телефаксів були надруковані у довідниках, з’явилася можливість розсилати їм самвидав у нічний час.

За ніч під каву і тиху музику самвидав розсилався на 40-70 номерів!

Часописи і газети

УКК був випущений один номер журналу «Коло». Я його бачив, але всі спроби розшукати журнал поки-що залишилися невдалими. Але про нього є згадки в пресі, є люди, які це підтверджують.

***

В одній з розмов Набока повідомив, що нас запрошує увійти в редколегію відновлюваного «Українського вісника» Вячеслав Чорновіл, але він відмовився. Пізніше, з опублікованого вже після смерті Сергія інтерв’ю Вахтанга Кіпіані з ним [інтерв’ю було записано 1 листопада 2002 р., а опубліковано 21 січня 2003 р. на 4-й день після смерті Набоки], я дізнався про пікантні подробиці цієї пропозиції.

Цитую по публікації: «Коли Вячеслав Чорновіл відновлював свій журнал «Український вісник», а може, панімаєш, вже й випустив – уже не пам’ятаю – перше число, він запросив нас увійти до редколегії. Ми подумали – а ми були доволі нарвані – і сказали: ні, не підемо в редколегію «Українського вісника», бо ви там заявляєте, що тіпа не проти марксізма, ми, блін, віруючі християни – раз, націоналісти – два, антикомуністи – три. Який марксизм, ви чого? У Чорновола це теж фішка була – це зрозуміло, така ж як наш «культурологічний клуб» [5]

***

На той час у Набоки вже визріла ідея створення газети. З цією ідеєю він звертався до керівництва УГС, ставив питання на Координаційній Раді, але його ідея просто і тупо саботувалася «старшими товаріщами»…

Знову звертаюся до інтерв’ю Вахтанга Кіпіані: «Тоді налагоджувались зв’язки: Київ-Мєнськ, Київ-Вільнюс, Київ-Таллінн, Київ-Рига, і частенько мені надходили запрошення – на найрізноманітніші з’їзди, тусовки у Прибалтику. І я зауважив як у них розвинена підпільна преса. Почав приставати до керівництва УГС, ставити це питання на координаційній раді – треба, рєбята, треба! Уже пора видавати боєвой лісток. Всі погоджувалися, але ніхто і не ворушився. За грудки просто хапав старших таваріщєй – та ви шо поєхалі – білоруси вже кілька газет видають… Так-так, пане Сергію, час, час… І нічого. Проходить тиждень, два, ніхто не кує, не меле. І тоді ми з дружиною сідаємо: я пишу тексти, дружина вирізає, клеїть, робимо макет. Я везу тихцем, тишком-нишком, електричками з пересадками через Мєнськ у Вільнюс. Даю – я вже не пригадую, здається, сто рублєй чи сто «баксів»… Яких тоді «баксів»? Ні, сто рублєй. Пробний наклад – тисячу примірників. Так ми зробили «Голос відродження».

Кілька номерів ми випустили вдвох із дружиною вдома. Я ні в кого не питав дозволу: на власні гроші. Мені хотілося це робити, я по жизни, так би мовити, журналіст, редактор і видавець. Мені це хотілося робити, мені це було цікаво робити. Як зараз пам’ятаю – дипломат був, макет у нього поміщався, великий такий дипломатик, і я з ним їздив [6].

Перший номер «Голосу відродження» вийшов у березні 1989 року.

***

В період 1987 – 1991 років самвидавом виходили наступні видання:

  • Часопис «Український вісник» – з 1987-го, Чорновіл. (Львів)
  • Газета «Замкова гора» – з 1987-го, Корчинський, Артеменко, Федорук. (Київ)
  • Часопис «Український час» – з 1988-го, Григорій Приходько. (Львів)
  • Часопис «Катедра» – з 1988-го, Михайло Осадчий. Брав участь В. Федько. (Львів)
  • Часопис «Золоті Ворота» – з 1989-го, Анатолій Лупиніс, Павло Скочок, Володимир Федько. (Київ)
  • Передрук часопису «Визвольний шлях» в Україні – з вересня 1991-го, Володимир Федько. (Київ)

Посилання:

[1] Овсієнко В.В. МИ ПРОСТО ЙШЛИ… Десятиліття Українського культурологічного клубу / Народна газета. – 1997. – № 50 (331); Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор. Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 102–106.

[2]. Мати Набоки, Катерина Зеленська, відомий журналіст, член КПРС, тривалий час працювала в журналі «Україна».

[3]. Вахтанг Кіпіані: «Набока був бітлом, що подорослішав» / Пам’яті Сергія Набоки. Media Sapiens. Записала Валентина Чабанова / 19 січня 2013 р.

[4] Стаття була опублікована у числі за 18 жовтня 1987 р. Головним редактором газети «Вечірній Київ» на той час був Віталій Карпенко, а Олександр Швець працював завідувачем відділом і часто публікував у «Вечірці» матеріали, що обливали помиями все українське. Швець також був секретарем партійної організації газети.

У «Вечірці» також часто друкував матеріали на суспільно-політичні теми Сергій Тойма. Під цим літературним псевдонімом заховався Сергій Кічігін, у минулому підполковник військової розвідки СРСР ( ГРУ Генштабу МО СРСР), аналітик ( фахівець по темі ядерних випробувань ядерної зброї в Китаї), фахівець з спеціальної пропаганди (працював на кафедрі спецпропаганди одного з військових училищ).

[5]. Сергій Набока: «Я» «по жизни» журналіст, редактор і видавець…» / Вахтанг Кіпіані. Українська правда. 21 січня 2003 р.

[6]. Там само.


Публікується з незначними скороченнями.


+2
92
RSS
12:38
+2
Ой, Володимире, як же правильно ти підмітив: Ми всі вражені Природною лінивістю відкладати задумане на завтра. А час летить і вже не тільки дні, а й тижні проносяться обабіч подорожніми стовпами.

Випадкові Дописи