УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Від 40-ка до 43-х (1987-1990): небезпечні роки! // «Погляд у минуле…»

Від 40-ка до 43-х (1987-1990): небезпечні роки! // «Погляд у минуле…»


Уходим под воду
В нейтральной воде.
Мы можем по году
Плевать на погоду,
А если накроют -
Локаторы взвоют
О нашей беде:

Спасите наши души!
Мы бредим от удушья.
Спасите наши души,
Спешите к нам!
Услышьте нас на суше -
Наш SOS все глуше, глуше,
И ужас режет души
напополам!

И рвутся аорты,
Но наверх — не сметь!
Там слева по борту,
Там справа по борту,
Там прямо по ходу
Мешает проходу
Рогатая смерть!

Но здесь мы на воле -
Ведь это наш мир!
Свихнулись мы, что ли -
Всплывать в минном поле?!
— А ну, без истерик!
Мы врежемся в берег!-
Сказал командир.

Всплывем на рассвете -
Приказ есть приказ.
Погибнуть в отсвете -
Уж лучше при свете!
Наш путь не отмечен.
Нам нечем… Нам нечем!.
Но помните нас!

Вот вышли наверх мы,
Но выхода нет!
Ход полный на верфи,
Натянуты нервы.
Конец всем печалям,
Концам и началам -
Мы рвемся к причалам
Заместо торпед!

Володимир Висоцький, «SOS» «Спасите наши души», 1967. [1], [11])



Ця пісня блискуче відображає атмосферу суспільства, в якому ми тоді жили: радянського суспільства періоду застою. Атмосфера загальної державної брехні, як газова атака, задавила всі справжні почуття, унеможливила їхнє публічне вираження, і створила в суспільстві задушливу атмосферу, практично позбавлену кисню свободи. Ту, яка схожа на атмосферу у підводному човні, що гине! Тому, коли автор співав «ми маримо від задухи» («мы бредим от удушия»), він мав на увазі не тільки моряків, а й радянський народ, у всякому разі – його мислячу і творчу частину. З-за кордону ця пісня сприймалася саме так («Услышьте нас на суше! Наш SOS все глуше, глуше!»). Для тих хто мріяв про свободу, Радянський Союз став «безповітряним простором».

В січні 1987 року мені виповнилося сорок років! Критичний час – роки напередодні 42-річчя! Половина життя пройшла в радянському концтаборі, на смітнику людської цивілізації – одній шостій земної поверхні під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік!

На цей час я давно був переконаним антирадянщиком і дисидентом!

Після повернення з армії (літо 1969-го) я регулярно слухав радіоголоси: «Свобода», «Свободная Европа», «Голос Америки», Би-Би-Си», «Дойче Велле». Слухав російською і українською. Оскільки радіопередачі постійно глушили, то користуючись знаннями набутими ще у шкільний період на заняттях у радіоаматорському гуртку та розширеними в подальшому житті, я зібрав потужний радіоприймач для короткохвильового діапазону, починаючи з 11 метрів. Для конспірації я змонтував приймач у корпусі старого магнітофона «Днепр-11» –там було достатньо місця для розміщення блоків приймача. А панель керування приймачем була доступна, коли відкриєш задню кришку.



До приймача я змайстрував спеціальну антену, яка була схована на балконі у картонній коробці від холодильника. Купив також навушники, щоб «підривні радіопередачі» слухали тільки мої вуха, а не сусідські, враховуючи звукоізоляцію наших будинків. Крім цього, у мене був магнітофон «Маяк-205», підсилювач «Одіссей-001» і старенький, але непоганий еквалайзер, який я виміняв на радіодеталі у одного приятеля-радіоаматора, що захоплювався музикою.



Досить часто я просто записував передачі на магнітофон, а потім (у вільний час) еквалайзером «очищав» їх від зловісного завивання «глушилок». З часом у мене зібралася велика колекція записів.

Добре знаючи радянську політично-каральну систему і два радянські закони фізики:

  • -Швидкість «стуку» значно випереджає швидкість звуку;
  • -Краще «стучать», ніж перестукуватися;

я ніколи ні з ким не ділився інформацією про те, що я слухаю «ворожі» радіоголоси, і змістом радіопередач. Звісно, що і про наявність у мене гарної радіоапаратури я теж мовчав.

Ще в армії, перебуваючи на Кубі, я визначився із ставленням до комуністичної партії – я вважав її злочинною організацією, яка в основному складалася з інородців; за допомогою інородців партія вчинила державний переворот в Росії, захопила владу і встановила терористичну диктатуру –т.зв. «диктатуру пролетаріату», жертвою якої стали десятки мільйонів громадян Росії! Мої політичні погляди не були чисто українськими націоналістичними. На той час я абсолютно нічого не знав про Міхновського, Донцова, Сциборського… Щодо Степана Бандери я знав тільки негативне, що розповідала радянська пропаганда і замполіти в армії. Я також не знав у чому різниця між «бандерівцями» і «мельниківцями», а про «двійкарів» взагалі не чув… Ну, і «український буржуазний націоналізм» сприймав суто як альтернативу радянському інтернаціоналізму. Мої політичні погляди бути антикомуністичними, антирадянськими і, в більшій мірі, національними і соціалістичними, тобто – націонал-соціалістичними.

Виходячи з цього, я не використав дуже сприятливі можливості для вступу в ряди комуністичної партії, які надавала мені – «сержанту і воїну-інтернаціоналісту» – військова служба в Республіці Куба, з подальшими преференціями і можливостями, які відкривало членство в КПСС для подальшої кар’єри.

Ще не було написано Олександром Солженіциним знамените есе «Жити не по брехні!» («Жить не по лжи») [2], але його основні принципи давно вже були моїми життєвими принципами. І коли я почув це есе на хвилях радіостанцій «Свобода» і «Свободная Европа», то отримав авторитетне підтвердження, що я на правильному шляху.

Квінтесенція есе:

«Найдоступніший ключ до нашого звільнення: приватна неучасть у брехні! Нехай брехня все покрила, всім володіє, але в самому малому здійснимо опір: нехай володіє НЕ через мене!»

Солженіцин в цьому есе закликав кожного вести себе так, щоб з-під його пера не вийшло жодної фрази, що «викривляє правду», не висловлювати подібної фрази ні усно, ні письмово; не цитувати жодної думки, яку він щиро не поділяє; не брати участь в політичних акціях, які не відповідають його бажанням; не голосувати за тих, хто не гідний бути обраним.

Щоб закінчити тему партійності зазначу, що я спокійно дожив до 28 років (1975) і автоматично вибув з рядів ВЛКСМ. Після чого я здійснив ритуал очищення – спалив комсомольський квиток і цим назавжди поставив крапку на політичних стосунках з Системою!

Робота, постійна самоосвіта і самовдосконалення, розширення культурного світогляду, домашні турботи – дружина і донька…

Введення радянських військ в Афганістан і практично повне «одобрям-с!» суспільством цієї злочинної війни, показали порочність і злочинність, як самої радянської системи, так і байдужість та ницість 95% радянських людей.

Відкрита боротьба проти Системи, на яку піднімалися Олександр Солженіцин, Анатолій Лупиніс, Віктор Некрасов, Василь Стус, Григорій Приходько, Володимир Буковський, Гелій Снєгірьов, Леонід Плющ і багато інших, була дорогою з трьома наперед визначеними напрямками: концтабір, психіатрична лікарня, висилка за кордони СРСР.

А з боку сірої біомаси – радянського суспільства – політичні і судові розправи над дисидентами викликали тільки «одобрям-с» і сприймалися з «почуттям глибокого задоволення»!

Дійшло навіть до того, що утворилося нове радянське ім’я – Солпред – від скорочення словосполучення «Солженицын предатель» [3].

***

З одного боку, критична маса спротиву Радянській Системі вже вирувала в крові. Задушлива атмосфера казарменого соціалізму невпинно і поступово отруювала і вбивала душу.

Здесь суставы вялы, а пространства огромны,
Здесь составы смяли, чтобы сделать колонны.
Одни слова для кухонь, другие для улиц,

Здесь сброшены орлы ради бройлерных куриц.
И я держу равнение, даже целуясь,
На скованных одной цепью,
Связанных одной целью.
Скованных одной цепью,

Нищие молятся, молятся на то,

Что их нищета гарантирована.
Здесь можно играть про себя на трубе,
Но как не играй, всё играешь отбой.
И если есть те, кто приходит к тебе,

Найдутся и те, кто придёт за тобой.
Так же скованные одной цепью,
Связанные одной целью.
Скованные одной цепью,

Связанные…
Скованные...

Пісня «Скованные одной цепью» («Круговая порука»), [«Скуті одним ланцюгом» («Кругова порука»)], 1986 [4].

З іншого – я чітко розумів, що бунтарство одинака проти Радянської Системи приречено на провал, оскільки основна маса «радянського народу» – це раби Системи! Які не тільки не підтримають Бунтаря, але й радісно схвалять репресії проти нього. «Розіпніть його!» – таким буде присуд натовпу! І ГУЛАГ спокійно поглине чергового бунтівника. Ще одним аргументом було те, що в реальностях радянського життя не існувало жодної політичної сили, альтернативної комуністичній. Фактично, дисиденти були реформаторами Системи, а не її руйнівниками.

Про це чітко і вичерпно сказав Григорій Приходько, багатолітній політв’язень:

«Суспільнотворчий вплив дисидентів на народ, з погляду класичного націоналізму, був неоднозначний. Поза сумнівом, лібералізація радянського режиму і зародження демократичних структур суспільства наближали розвал імперії. Але в програмах і в ідеології націонал-демократії відсутній наголос на Особистості як на активному началі самодостатньої нації. Якщо класичний націоналізм має сильну волюнтаристську складову як ідеологічну основу формування наступальної, саможертовної Особистості, яка й забезпечила масовий подвиг галичан під проводом ОУН та невмирущу славу УПА, то дисиденти пріоритетом мали інституційні та режимні зміни імперії, які, на їхній погляд, мали б гарантувати права людини, і таким чином сприяти інтеграції України в Європу. Саме через Європу дисиденти сподівалися досягти державної незалежності. Не важко помітити, що в тлумаченні дисидентів національна мета не має самостійницької складової, і зводиться до незалежності тільки від Росії.

Табу на вольові якості Особистості відчутне в програмових та пропагандивних матеріалах дисидентів. Досить звернути увагу на їхнє несприйняття екстремізму – гасел і дій, що виходили за межі дозволених владою. Я вже говорив, що під екстремізмом влада і опозиція в кінці 1980-х років розуміли вимоги державної незалежності України. Екстремізмом була і громадсько-політична самоврядність. Що ж стосується легалізації приватної зброї, як гаранту безпеки Особистості, то вона сприймалась опозицією вже як прояв тероризму.

Водночас націонал-демократи уникали декларування своїх історичних коренів. Не тому, що їх не було, а тому що прив’язка санкціонованого громадського руху до національної традиції та історичного права свого народу суперечила євроінтеграційним намірам. Досить нагадати, що в європейській історіографії українці не є історичним народом, а відтак ні національних традицій, ні історичного права не можуть мати. Цього погляду націонал-демократи дотримувались як до серпня 1991 року, так і по проголошенні незалежності. А оскільки націоналізм має пріоритетом цінності своєї нації, то націонал-демократи не тільки дистанціювались від націоналістів і блокували їхню активність, а й по проголошенні незалежності правова кваліфікація Української Повстанської Армії та доля вояків УПА так само, як і історичне право народу та його звичаєвість опинилися поза правовстановчим процесом [5].

***

Як я вже писав, то з 1975 року моєю духовною нішею був балетний світ (хореографічне училище і театр) і світ художників та скульпторів [6]. Спілкування з молоддю та інтелектуалами в училищі і в театрі, на вернісажах і в майстернях, у кав’ярнях… Художня фотографія… Знайомство на тусовках з хіпі (сам був хіпі у 1960-х), фотографування в творчому середовищі… Участь у сейшенах, які проводила група «ЕрДжаз» на Андріївському узвозі…


Сейшен «ЕрДжаз» на Андріївському узвозі. Фото В. Федька.


Навесні 1987-го, в одній із кав’ярень [здається в «трубі», але можливо і на розі Володимирської і Великої Житомирської] я познайомився з «Джеком» – Вадимом-Савою Галиновським, відомим хіпі-пацифістом, який збирав підписи під Відозвою з вимогою закрити ЧАЕС. Я підписав Відозву і з того часу ми досить часто зустрічалися на каві.

Якось у липні 1987 року, за кавою «в трубі» [популярна в ті роки кав’ярня у підземному переході на площі Жовтневої Революції, нині Майдан Незалежності], Вадим запитав мене як я поставлюся до участі в організації неформального культурологічного клубу. В той час неформальні організації різного штибу виникали десятками і я дав згоду.

А через декілька днів Вадим запросив мене на зустріч з іншими товаришами, які, як сказав Вадим, входять в «організаційне ядро» майбутнього клубу.

Зустріч відбулася на лавочці біля Маріїнського палацу. На зустрічі я познайомився з Леонідом Мілявським, Олександром Карабчієвським, Ольгою Матусевич (Гейко), Ларисою Лохвицькою, Іриною Альтер і Олександром Карабчієвським.

Наступного дня разом з Вадимом ми прийшли на подвір’я «Гастроному» по вул. Леніна [нині вул. Б. Хмельницького], в якому працював вантажником Сергій Набока. Вадим викликав Сергія і познайомив нас. Набока справив на мене враження інтелектуала і вольової людини. Ми обговорили питання створення клубу і розподілу організаційних функцій між членами «керівного ядра».

З останнього інтерв’ю, яке дав Вахтангу Кіпіані Вадим (2003):

«Такий прикрий випадок [невдача з проведенням акції і зникнення підписів] не відбив бажання продовжувати громадську роботу. І тут якраз у мене з’явилася ідея робити своєрідне самвидавське видання фотоспособом. Тобто робиться усього-навсього один друкований примірник, а потім фотографується на плівку і всякий бажаючий отримати купує реактиви і фотопапір, і йому віддруковують цей екземпляр.

Потім ми влаштували спеціальну зустріч з фотографом Володимиром Федьком. Були на цій зустрічі Ольга Гейко, Набока, Лімон, їхні дружини, моя знайома Іра Альтер, з якою тоді всюди ходив, і ще двоє теж опозиційних хлопців-євреїв. Це був Мар’ян Бєлєнькій… і Сашко Карабчієвський.

Ця зустріч відбувалася у парку. КҐБ про неї було все відомо. Навколо нас ходили нишпорки. Зустрілися ми всі, звичайно, у кав’ярні і пішли в парк за філармонію. Обговорили мій проект видання. Фотограф почав казати, що все це дуже складно… І Набока каже, а чого ми будемо мучитися: є простіший варіант – Саша з Мар’яном читають у кафе «Любава» свої гумористичні твори. Там збирається, грубо кажучи, півтора інваліда… Жінка, яка відповідала в цьому кафе за «культмасову» роботу, її комсомол постійно б’є по голові за те, що там мало збирається народу. Так давайте допоможемо…

Тут же ж швидко придумали назву першого вечора – «Українська культура – міфи та реальність» (мені здається, що це я придумав)» [7].

Вісім камікадзе під об'єктивами і мікрофонами КГБ

Документ:

4 августа 1987 г.

Секретно

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ

КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ

О намерении создания

антиобщественной группировки

КГБ УССР получены данные, свидетельствующие о попытках ранее судимых за антисоветскую деятельность лиц возобновить враждебные действия в условиях происходящего в стране процесса демократизации и гласности.

Так, возвратившийся в 1984 году в Киев после отбытия наказания за изготовление и распространение листовок антисоветского содержания Набока С. В., 1954 г. рождения, украинец, с высшим образованием, работающий грузчиком Ленинского райгастроном торга, и лидер так называемых «хиппи-пацифистов» Галиновский В.Е., 1963 г. рождения, украинец, беспартийный, с высшим образованием, художник ВДНХ УССР, намерены создать группирование националистической направленности.

Для рассмотрения «организационных вопросов» указанные лица провели 18 июля в парке им. Ватутина сборище, в котором приняли активное участие проживающие в Киеве Матусевич (Гейко) О. Д., 1953 г. рождения, украинка, с высшим образованием, временно не работающая, ранее судимая за антисоветскую деятельность, Милявский Л. И., 1951 г. рождения, еврей, с высшим образованием, маляр РСУ «Киевкоммунстрой-1», отбывший наказание за клеветнические измышления, порочащие советский государственный и общественный строй, Альтер И. Л., 1964 г. рождения, еврейка, беспартийная, со средним образованием, рабочая художественно-галантерейной фабрики, и другие известные органам КГБ лица (всего 8 человек). В частности обсуждался вопрос о необходимости издания журнала «Вільне слово» для публикации в нем материалов на экологические, литературные, историко-культурные и философские темы. Планируется издавать его легально, в связи с чем высказывалась рекомендация «воздержаться от экстремизма». После подготовки «сборника» в сентябре с. г. тиражом 5 экземпляров Набока намерен обратиться в партийные инстанции с просьбой о регистрации издания.

По мнению инициаторов этих действий Набоки и Галиновского, перед группированием и его «печатным органом» необходимо поставить задачи «пробуждения национального сознания народа с целью отделения Украины от СССР, дискредитации государственного управленческого аппарата, организации демонстраций протеста против репрессий в отношении украинских патриотов». Для заимствования «тактики и методов борьбы» Галиновский рекомендовал собравшимся изучать «уроки освободительных движений» в ВНР, ЧССР и ПНР. Разделяющая эти взгляды Матусевич предложила также активно использовать легальные возможности для поиска и вовлечения в группирование единомышленников.

В этих целях участники сборища наметили провести 6 августа с. г. в кафе «Любава» «публичный диспут» по теме «Украинская культура», на которой предполагают пригласить около 150 лиц из числа своих знакомых.

Комитетом госбезопасности республики усилен контроль за действиями указанных лиц, принимаются меры по локализации и разложению складывающегося группирования, срыву замыслов инспираторов по изданию журнала и распространению националистических идей.

Сообщается в порядке информации.

Председатель Комитета Н. Голушко


ГДА СБУ, ф.16, оп. 14, спр.3, арк. 216-217. Оригинал.


Наступного дня Щербицький написав на документі резолюцію: «Озн[акомить] лично (вкруговую) членов и канд[идатов] в члени ПБ. т. Голушко Н. М. пр[ошу] установить личный контроль. Информировать ЦК. 5.8.87». На документі також містяться підписи членів і кандидатів в члени Політбюро ЦК КПУ, що свідчать про ознайомлення із документом.

***

Як видно із наведеного документу, в КДБ УРСР заздалегідь знали всі наші плани і задокументували оперативно-розшуковими заходами (зовнішнє спостереження, оперативна установка, фотографування, оперативний звукозапис) і наше зібрання 18 липня, і все, що ми обговорювали. Також про наше зібрання за дві доби до його проведення було проінформовано вище партійне керівництво республіки на чолі с В. Шербицьким!

Глибока поінформованість КГБ не викликає здивування, оскільки в середовище молодіжних неформальних організацій, які виникали тоді, була інфільтрована велика кількість агентів і довірених осіб спецслужби.

Я вже наводив доповідну Голови КДБ України М. Голушко від 20 червня 1987 року «О негативных процессах, происходящих в отдельных неформальных объединениях» щодо встановлення контактів Сергієм Набокою з хіпі-пацифістами і «осуществить провокационное шествие в связи с годовщиной аварии на Чернобыльской АЭС» [8].

***

18 липня 1987 року ми зібралися, щоб відкрити нову сторінку національно-визвольних змагань за незалежність України:

  • Сергій Набока;
  • Ольга Матусевич (Гейко);
  • Леонід Мілявський;
  • Вадим Галиновський;
  • Ірина Альтер;
  • Володимир Федько;
  • Олександр Коропчіевскій;
  • Мар'ян Бєлєнький.

***

Про наше перше зібрання в кафе «Любава» я вже писав [9], тому повторюватися на буду.

В той знаменний день, 6 серпня 1987 року, ми кинули публічний виклик Радянський Системі. І Система вперше за роки Пролетарської Диктатури розгубилася! Вище керівництво Комуністичної партії України – Політбюро ЦК КПУ, очолюване головним погромщиком української інтелігенції Володимиром Щербицьким і керівництво КГБ, «озброєного загону партії», не тільки не наважилися розігнати «збіговисько націоналістів», але й не спромоглися направити на наше зібрання бодай одного-двох партійних пропагандистів, які б «дали достойну відсіч українським буржуазним націоналістам»!

***

Ось так несподівано і стрімко я увійшов в національно-визвольні змагання! А попереду були чотири критичні роки, з яких особливо небезпечним обіцяв бути 1989-й – рік мого 42-річчя!

***

Рвусь из сил и из всех сухожилий,

Но сегодня опять, как вчера,

Обложили меня, обложили,

Гонят весело на номера.

Из-за елей хлопочут двустволки,

Там охотники прячутся в тень,

На снегу кувыркаются волки,

Превратившись в живую мишень.

Идёт охота на волков, идёт охота,

На серых хищников матёрых и щенков,

Кричат загонщики, и лают псы до рвоты,

Кровь на снегу, и пятна красные флажков.

Не на равных играют с волками

Егеря, но не дрогнет рука,

Оградив нам свободу флажками,

Бьют уверенно, наверняка.

Волк не может нарушить традиций,

Видно, в детстве слепые щенки,

Мы, волчата, сосали волчицу

И всосали — нельзя за флажки.

Идёт охота на волков, идёт охота,

На серых хищников матёрых и щенков,

Кричат загонщики, и лают псы до рвоты,

Кровь на снегу, и пятна красные флажков.

Наши ноги и челюсти быстры,

Почему же, вожак, дай ответ,

Мы затравленно мчимся на выстрел

И не пробуем через запрет.

Волк не может, не должен иначе,

Вот кончается время моё,

Тот, которому я предназначен,

Улыбнулся и поднял ружьё.

Идёт охота на волков, идёт охота,

На серых хищников матёрых и щенков,

Кричат загонщики, и лают псы до рвоты,

Кровь на снегу, и пятна красные флажков.

Я из повиновения вышел,

За флажки, жажда жизни сильней,

Только сзади я радостно слышал

Удивленные крики людей.

Рвусь из сил и из всех сухожилий,

Но сегодня не так, как вчера,

Обложили меня обложили,

Но остались ни с чем егеря.

Идёт охота на волков, идёт охота,

На серых хищников матёрых и щенков,

Кричат загонщики, и лают псы до рвоты,

Кровь на снегу, и пятна красные флажков.

Володимир Висоцький «Охота на волков», 1968 [10], [11].



Посилання:

[1]. Пісня В. Висоцького «Спасите наши души» («Врятуйте наші душі»); інші оригінальні назви: «Подводная Лодка», «Песня о Лодке», «Уходим под воду...».

Написана влітку 1967 року. Перша збережена фонограма – 3 жовтня 1967 року, Ленінградський ДК Працівників Харчової Промисловості. Передмова автора перед виконанням: «Це теж пісня занепокоєння, на кшталт «Вітрила» («Это тоже песня беспокойства, вроде «Паруса»).

У тому ж жовтні записувалася в Одеській кіностудії, але не зберігся останній куплет. 9 квітня 1974 р. записана з оркестром Г. Гараняна в аранжуванні І. Кантюкова, а в липні того ж року була записана на відео для угорського документального фільму «Поет з Таганки».

У липні 1976 року записана в Парижі з другої гітарою К. Казанськи, а 2 вересня 1976 року – в студії RCA під Монреалем зі студійними музикантами. Міцно увійшла в концертний репертуар, причому часто ставала заключною. Залишалася в репертуарі до самої смерті Висоцького. Висоцький неодноразово називав її «найулюбленішою».

У липні 1976 року Висоцький виконав її на CBS в передачі «60 Minutes» з легендарним ведучим Деном Ратером.

Із спогадів Марини Владі:

«Андре Перрі – чарівник звуку, краще вухо американського континенту. У нього найскладніше обладнання, яке тільки є, і ми просто вражені звукооператорським пультом вісімнадцять доріжок (це сімдесят шостий рік!) – краще не буває. У залі повно інструментів, розставлені широкі дивани, але особливо вражає вид крізь стіни – здається, що знаходишся прямо в лісі. На озері плескаються дикі качки, сонце відбивається в міді інструментів. Андре Перрі підходить до нас, тепло потикає тобі руку, потім представляє нам музикантів. Вони всі дуже молоді, дуже красиві – довге волосся обрамляють романтичні обличчя. «Все схожі на Христа», – кажеш ти по-російськи. І правда, у них у всіх осяяні обличчя, коли вони починають грати. Ти працюєш з величезним задоволенням, легко, а між тим в платівки увійшли важкі пісні – «Спасите наши души», «Прерванный полёт», «Погоня», «Купола» і особливо «Охота на волков» – крик страху і люті».

[2]. «Жить не по лжи!» («Жити не по брехні!») – публіцистичне есе Олександра Солженіцина, звернене до радянської інтелігенції. Тематично примикає до есе «На возврате дыхания и сознания», «Раскаяние и самоограничение как категории национальной жизни», «Образованщина», що вийшли в тому ж році в збірнику «Из-под глыб» («З-під брил»).

Звернення письменника до співвітчизників тут же з'явилося в самвидаві, позначене датою арешту – 12 лютого 1974 року. В ту ж ніч, з 12 на 13 лютого, через іноземних кореспондентів текст був переданий на Захід. 18 лютого 1974 року есе було опубліковано в газеті «Daily Express» (Лондон); російською мовою – в паризькому журналі «Вісник РСХД» (1973 [реально вийшов в 1974]. № 108/110. С. 1-3); газетах «Новое русское слово» (Нью-Йорк. 1974. 16 березня); «Російська думка» (Париж. 1974. 21 березня. С. 3); журналі «Посів» (Франкфурт-на-Майні. 1974. № 3. З. 8-10). Одночасно есе було передано зарубіжними радіостанціями.

[3]. Що в імені твоєму? Революційний фанатизм! // «Погляд у минуле…» Ч_б/н // https://svitoch.in.ua/1928-shcho-v-imeni-tvoyemu-r...

[4]. «Скованные одной цепью» («Круговая порука») [«Скуті одним ланцюгом» («Кругова порука»)] – одинадцята пісня альбому «Розлука» групи «Nautilus Pompilius». Також пісня увійшла в студійний альбом «Князь тиші» (перша пісня) і концертний запис «Ні Кому Ні Кабельність».

Слова: Ілля Кормільцев, музика В'ячеслав Бутусов

Пісня стала однією з візитних карток групи. У 1990 році вийшла поетична збірка Кормільцева «Скуті одним ланцюгом», оформлена малюнками В'ячеслава Бутусова.

Журналом Time Out поміщена в список «100 пісень, що змінили наше життя».

[5]. Григорій Приходько. Українська Міжпартійна Асамблея – Виклик Системі. 2007.

[6]. Погляд у минуле… Ч_б/н: Моя духовна ніша – балет, художники, скульптори / I // https://svitoch.in.ua/1873-pohlyad-u-mynule-ch-bn-...

[7]. УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.

[8]. ГДА СБУ ф.16. оп. 14. спр. 3, арк. 199-201. Оригинал. Цитується по: Шлях до незалежності: суспільні настрої в Україні кін. 80-х рр. XX ст. Документи і матеріали. До 20-ї річниці незалежності України Національна академія наук України, Інститут історії України НАН України; Галузевий державний архів Служби безпеки України. – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – 626 с. С. 24-26.

[9]. Четверо, що продовжили традицію Опору. Частина I. // «Погляд у минуле…» // https://svitoch.in.ua/1942-chetvero-shcho-prodovzh... «Шляхами незалежності: історичний аспект». Конференція в ДАКО, 18.08.2016 // «Погляд у минуле…» // https://svitoch.in.ua/1944-shlyakhamy-nezalezhnost...

[10].«Охота на волков» («Рвусь из сил и из всех сухожилий…»); [«Полювання на вовків» («Рвусь з сил і з усіх сухожиль...»)] – пісня Володимира Висоцького, написана на початку серпня 1968 року одночасно з іншого, не менш знаменитою піснею – «Банька по-білому». Виконувалася в спектаклі Театру на Таганці «Бережіть ваші обличчя» (режисер Юрій Любимов), стала одним із приводів для заборони постановки.

Вперше пісня прозвучала восени 1968 року в Театрі сатири – на банкеті після вистави «Останній парад».

[11]. З піснями Висоцького «Врятуйте наші душі» («Спасите наши души») і «Полювання на вовків» («Охота на волков») я познайомився після повернення з Куби, влітку 1969-го, і вони стали одними з найулюбленіших моїх пісень. Записав для себе різні версії виконання, неодноразово перезаписував ці пісні для близьких приятелів.


+2
153
RSS
23:02
+2
Висоцький готував пєрєстройку, а з нею і розпад серсеру. Як тільки потепліло, і ти, друже, включився у цей процес. От цікаво, чи знала дружина про твій таємний радіоприймач?
Ні, друже Анатолію, не знала!
Таємність повинна бути тотальною!
Все вірно. _вибачаюсь Якщо займаєшся якоюсь протизаконною політичною діяльністю — про це не мають знати навіть близькі! Конспірація називається… _вибачаюсь
У Гелія Снєгірьова КДБ завербував його дружину, Катерину, яка постійно доносила на нього. Про це можна прочитати в його книзі «Роман-донос».

Випадкові Дописи