УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх на сайті тут, або в групі підтримки в Телеграмі тут.

Контр-операції під ковпаком КДБ… Частина I. // «Погляд у минуле…»

Контр-операції під ковпаком КДБ… Частина I. // «Погляд у минуле…»

Григорій Приходько: «Націоналістична альтернатива», УНП, УМА

В лютому 1989 року мене познайомили з Григорієм Приходько, колишнім багатолітнім політв’язнем. Приводом для нашого знайомства стала необхідність терміново переслати в Лондон, в УЦІС [1], для Голови Проводу ОУН-р друга [2] Василя Олеськіва статті новоствореного самвидавчого журналу «Український час [3], а зі Львова, де на той час проживав пан Григорій, до Великої Британії телефонний зв'язок був неякісним і телефакси дуже часто не могли синхронізуватися.

Оскільки я з літа 1987 року співпрацював з УЦІС і підтримував з агенцією стабільний зв’язок телефаксом, то для мене це проблеми не складало. В подальшому з паном Григорієм ми неодноразово зустрічалися і в Києві, і у Львові, куди я досить часто наїжджав. На ночівлю я зупинявся або у пана Григорія, або у пана Михайла Осадчого. Під час перебування у Львові я також познайомився з професором Ярославом Дашкевичем, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Шухевичем, Ярославом Кендзьором, Василем Барладяну, Орестом Кареліним-Романишиним, Іваном Макаром, Василем Січко.

Зусиллями авторів статей, опублікованими в журналі «Український час», була спростована ідея перетворення СРСР на конфедерацію, висунута частиною українських дисидентів, які утворили Українську Гельсінську Спілку (УГС), та доведена безальтернативність державної незалежності для долі нації. Дописувачами і членами редакції був закладений ґрунт для Націоналістичної Альтернативи. З червня 1989 року члени редакції взяли участь в підготовці до створення Української Національної Партії (УНП).

Роздруковані статті, які я пересилав до УЦІС, залишалися у мене, і я їх уважно прочитував, робив для себе помітки, порівнював висловлені в них думки з іншими матеріалами. В бесідах з паном Григорієм, я цікавився розбіжностями, які виникли в середовищі колишніх однодумців-політв’язнів, та причинами цих розбіжностей. Пан Григорів завжди уважно мене вислуховував і терпляче пояснював причини розбіжностей і конфліктів, які постійно виникали в середовищі націонал-демократів.

Першою структурою Національної Альтернативи кінця 1980-х років стала новоутворена Українська Національна Партія (УНП). Її утворила група осіб, до складу якої входили: Григорій Приходько, Іван Макар, Богдан Чик, Богдан Когут, Веніамін Дужинський, Володимир Максимович, Олена Проців, Андріяна Дячишин, Любомира Івахів. Автором проектів Програми і Статуту майбутньої партії був Григорій Приходько.

Установчий Збір УНП відбувся у Львові 21 жовтня 1989 року. Головою партії було обрано Богдана Когута. Головою Ради УНП стала Олена Проців. Посаду Секретаря УНП обійняв Вадим Смогитель.

До складу проводу партії увійшли Веніамін Дужинський, Юрій Оборін, Федір Клименко, Світлана Касьян, Богдан Чик, Григорій Приходько.

Представником УНП за кордоном став Петро Рубан. Він був і спонсором партії. За дорученням Григорія Приходька я одразу встановив із Рубаном постійний зв’язок телефаксом (в УНП я вступив одразу після закінчення Установчого з’їду).

Почесним Головою УНП став Юрій Шухевич.

***

7 квітня 1990 року у Львові пройшов надзвичайний збір УНП. На ньому була ухвалена Стратегія УНП. Автором Стратегії був Григорій Приходько. Згідно зі Статутом партії, який передбачав, що головою УНП стає автор ухваленої Стратегії, Приходько очолив партію. Він був Головою УНП до її саморозпуску [4]. Тут варто зауважити, що на друкованому варіанті Програми і Стратегії УНП, яка була представлена на з’їзді і поширювалася потім, значиться чотири автори, в тому числі і автор цих спогадів. Але це був тактичний хід Григорія Приходька, щоб його не звинувачували в авторитаризмі!

Стратегія УНП пріоритетним мала конструктивний момент. Вона виходила з переконання, що одним руйнуванням колоніальної системи здобути свою державу неможливо. Тож громадянські ініціативи УНП були націлені на створення структур національної держави. Саме утворення УНП, що започатковувало новітню національну багатопартійність, стало першим конструктивним актом громадських рухів кінця 1980-х років.

В травні 1990 року група із п’яти осіб – Григорій Приходько, Юрій Шухевич, Анатолій Лупиніс, Павло Скочок і Сергій Бабич – виступили з заявою, в якій запропонували опозиційним партіям зібратися на мiжпартiйну асамблею, щоб обговорити політичну ситуацію i скоординувати свої дії. Націонал-демократичні опозиційники, що увійшли до складу Верховної Ради, на той час вже значною мірою були асимільовані радянською номенклатурою, тож на відозву не відгукнулись.

***

1 липня 1990 року першою сесією розпочала діяльність Українська Міжпартійна Асамблея (УМА), однією з засновниць якої була УНП.

В роботі першої сесії УМА взяли участь делегації від:

  • Української Народно-Демократичної партії;
  • Української Національної партії;
  • Республіканської партії України;
  • Української Селянсько-Демократичної партії;
  • Націоналістичної фракції СНУМ;
  • Солідарних Профспілок України;
  • Незалежної профспілки працівників спорту i спортсменів;
  • Комітету захисту УКЦ;
  • Комітету української католицької молоді;
  • Українського Комітету по створенню збройних сил;
  • Всеукраїнського товариства репресованих;
  • Товариства «Екологія»;
  • Громадського фронту Житомирщини;
  • Краснокутського осередку незалежного Руху;
  • Братства святого Володимира.

Гості першої сесії УМАвід:

  • Української Християнсько-Демократичної партії;
  • Української Демократичної партії;
  • Соціал-Демократичної партії України;
  • ОУН – революційної;
  • ОУН – державників;
  • Конфедерації анархістів України;
  • Демократичного союзу;
  • Асоціації «Зелений світ»;
  • Українського Громадянського комітету (Польща);
  • Товариства української мови ім. Т. Шевченка;
  • Товариства «Спадщина»;
  • Товариства «Славутич».

Спостерігачі від:

Української Республіканської партії.

***

Григорій Приходько був обраний Головою Національної Ради УМА. Метою УМА було скликання Національного Конгресу, який перебрав би в Україні владу і оголосив би про відновлення Української Народної Республіки.

При підготовці до скликання Національного Конгресу УМА проводила масову реєстрацію громадян УНР. Ми теж – і я, і Надійка зареєструвалися громадянами УНР!

***

«Виведіть агента із оперативних розробок!»

Політична діяльність, особливо у часи смути і потрясінь, притягує до себе різних людей, в числі яких більшість складають ідеалісти і прагматики, в той же час вистачає і авантюристів та злочинців. Одним із персонажів пересічного українського політикуму тих часів був Марко С-ко. В минулому він працював в структурі Академії Наук УРСР і досить часто виконував посередницькі функції по передачі грошей від суб’єкта «А» до суб’єкта «Б». Ну ви розумієте, про що йдеться мова. Але в атмосфері «перебудови» стався якийсь збій у відпрацьованому процесі і в момент чергової передачі грошей його спіймали «на гарячому», порушили кримінальну справу. Але у С-ко була з дитинства хвороба хребта, із-за якої він постійно носив спеціальний бандаж-корсет. І справа закінчилася умовним строком. З апарату Академії Наук його звільнили і маючи авантюрний характер Марко з головою поринув у політичну діяльність.

Наприкінці 1986-го – на початку 1987-го Марко разом з сотоваріщєм П. імітував діяльність групи ОУН в Києві [5], навіть зустрічався з одним з емісарів, що приїжджали в Київ по туристичній візі; створював інформаційний пункт і певний час працював на УЦІС, Але в силу своєї злодійкуватості був спійманий на завищенні службових витрат і відлучений від роботи.

Після цього С-ко перейшов до співпраці з УСДП [6], де маючи літературний хист писав для керівництва (співголів) різні партійні відозви, звернення і прокламації. Він завжди ходив удвох з Григорієм К-ко, який постійно носив портативну друкарську машинку, на якій С-ко, примостившись де прийдеться, строчив партійні документи. Досить часто я зустрічав їх в кафе «Еней», що розміщувалося в напівпідвальному приміщенні Спілки письменників України. Туди я теж досить часто заходив для зустрічей з людьми по своїх справах. В кафе можна було спокійно поговорити, поїсти і випити по чарці.

Одного разу, в приватній розмові, Марко сказав, що Андрій М-в, який очолює молодіжну організацію «Січ» хоче зі мною переговорити на предмет своєї співпраці з британською розвідкою.

Справа в тому, що досить багато людей з політичних тусовок знало, що я співпрацюю з УЦІС, оскільки я часто брав для передачі в агенцію різні відозви, резолюції і т.п. партійні документи, а також записував інтерв’ю з активістами. В ті часи до фотоапаратів і диктофонів відносилися з певним острахом – чи не для КГБ фотографується і записується!?

Тут варто навести уривок із спогадів Рената Польового, наведених у книзі Романа Коваля «Здолати Росію» (с. 35): «… Зібралися просто неба на лавках біля естрадної сцени. При цьому зі сцени нас інтенсивно фотографував Володимир Федько — член-засновник УКК. Я сидів поруч зі своїм давнім знайомим Павлом Скочком. Хтось із присутніх поцікавився нашою думкою про мету цього фотографування. «Та хто його знає навіщо», – похмуро відповів Павло...».

В цьому остраху було і раціональне зерно – не було жодної гарантії, що після фотографування фотографа не затримає «міліція», вилучить фотоапарат разом з плівкою і, таким чином, отримає докази участі ім’ярек в «антирадянській акції».

Тому, фотографуючи наші зібрання, я робив це спокійно, не поспішаючи, щоб дати можливість людині, яка не бажала бути на знімку, відвернути своє обличчя.

Одного разу, коли я записував на мітингу виступ як завжди емоційного і не політкоректного Степана Хмари, хтось із учасників мітингу – прихильників пана Степана – голосно мене запитав: «А в якій спецслужбі видають таку техніку!?» В руках у мене був чудовий «Sony» для запису на мікрокасети. Я посміхнувся і сказав: «Таку чудову техніку видають тільки резидентам британської розвідки». Але моя гумористична відповідь породила плітки, що я співробітник британської розвідки. Цілком допускаю, що таку плітку могли запустити і компартійці, щоб дискредитувати мене перед законослухняними радянськими громадянами.

Чесно кажучи, я тоді не сприйняв слова Марко всерйоз і відповів: «Скажи Андрію, що перш ніж просити у мене рекомендацію для співпраці з МІ-6, хай він розкаже мені про свою співпрацю з радянськими спецслужбами». Марко хмикнув і сказав: «Добре, я йому передам».

Тут треба зробити невеликий екскурс в історію становлення УНП і УМА…

Під час одного з моїх відвідувань Приходька у Львові, коли я привіз йому термінові факси від Петра Рубана, пан Григорій під час розмови розповів про складну ситуацію навколо нього та партії [7], згадав про замах, вчинений на нього у листопаді 1988-го року і запропонував мені створити і очолити Службу Безпеки УНП. При цьому він попередив, що це його особиста ініціатива і що про таку структуру ніхто ні в Проводі партії, ні в УМА, не повинен знати.

Приходько передбачав протидію становленню і діяльності партії як з боку спецслужб, так і з боку партійно-господарської номенклатури. Та іншого й чекати годі було. Але необхідно було діяти. Діяти в умовах провокацій, а то й терору з їхнього боку – іншого не дано. Гасло «Боротьба або смерть» в тi часи відображало реальний порубіжний стан суспільства.

Доручення було дуже ризиковане, оскільки працювати передбачалося не тільки проти старої компартійної номенклатури і її активістів, не тільки проти агентури КДБ, але і проти націонал-демократів (серед яких були і колишні політв’язні) та націонал-комуністів, що були керівниками і активними функціонерами «Народного Руху за перебудову». В той же час, відмовити пану Григорію я не вважав за можливе. Він мені подобався як особистість і інтелектуал. Я бачив і розумів, що Григорій Приходько один із небагатьох інтелектуалів, теоретиків і практиків, який дійсно стоїть на національних позиціях державотворення і його Національна Альтернатива і Стратегія є найбільш реальним шляхом досягнення самостійності України. Крім того, схильність до поміркованого авантюризму і розумного ризику, присутні моєму характеру, теж зіграли свою роль. Коротше, я погодився. Ми домовилися, що разом підберемо декілька кандидатур співробітників СБ, з якими пан Григорій переговорить персонально, пояснивши необхідність такої роботи та поставивши конкретні завдання.

Сьогодні, через тридцять років після тих подій, я розумію, яка смертельна небезпека нам загрожувала – пану Григорію і мені! І, як не парадоксально це може виглядати, ця небезпека найменшою була з боку КДБ, а найбільшою – з боку націонал-демократів і націонал-комуністів та кримінальних елементів, пов’язаних з ними.

Тут варто також згадати, що на початку травня 1990-го уповноважений офіцер КДБ зустрівся з Приходько і запропонував співпрацю з владою. Запропонована співпраця мала режимний зміст. Якби УНП погодилась, то вона мусила б взяти на себе протидію націоналістам, щоб ті «не доходили до екстремізму». Під екстремізмом тоді розумілись вимоги державної незалежності України. Але незалежно від тлумачення екстремізму, УНП в принципі не могла погоджуватись на будь-яку співпрацю з колоніальною владою. Така позиція партії витікала з заявленої нею безкомпромісності в боротьбі за національну державу.

Коли Голова УНП відповів офіцерові, що домовленості між його партією та КДБ не можливі, «неофіційне» застереження перейшло у погрози. «Ми нанесемо по вашій партії удар – не сильний, але настільки влучний, що ваша партія вже не підніметься», – на цій погрозі «неофіційне» застереження закінчилось.

***

Своєчасність створення СБ проявилася дуже скоро. У вересні 1990-го при УМА було створено «військове крило» – Молодіжне військово-спортивне об’єднання «Січ». Очолив його Андрій М-ів. Об’єднання нараховувало близько 40 членів.

За планами Національної Ради УМА, «СІЧ» повинна була об’єднати всі спортивні, напіввійськові і воєнізовані організації для подальшого створення на їх основі Національних Збройних Сил, Національної Служби Безпекиі Національної Поліції…

Це витікало із Політичної Заяви, сформульованої Григорієм Приходько, яка враховувала негативний історичний досвід. При різких змінах в розстановці політичних сил можливий вихід ситуації з-під контролю революційної влади. В такому разі виникає громадянська війна. Революційний уряд, намагаючись збройним шляхом придушити контрреволюцію, змушений не тільки розгортати регулярні бойові дії, а й вдаватись до політичних репресій. Громадянська війна i репресії підривають довіру до революційної влади i дискредитують ідеал національно-визвольної боротьби. Щоб не допустити трагічних наслідків для населення i для революційної влади, необхідно було запобігти громадянській війні.

Запобігти громадянській війні можна, якщо на день перебрання влади революційним урядом діятимуть силові структури держави, якi й забезпечать громадський спокій, безпеку й оборону. Тож Політична Заява передбачала створення в перехідному періоді Національних Збройних Сил, Національної Служби Безпеки та Національної Поліції.

В доповіді автора Політичної Заяви необхідність утворення національних державних структур в умовах колоніального поневолення сформульована так [8]:

«Національну державну структуру ми мусимо творити вже зараз як з огляду на наближення кризи влади, так i з огляду на брак у нас державницького досвіду. I саме брак досвіду не дозволяє нам зволікати, бо якщо на час кризи влади ми не зуміємо організуватися в національну державу, то деструктивні процеси, якi розпочнуться з дестабілізацією, спроможні будуть знищити націю».

***

Майже одразу після створення об’єднання «Січ», в ньому виокремилася група молодих хлопців з явно кримінальними схильностями. Вони постійно носили при собі ножі і кастети, демонстрували агресивну поведінку. Потім ми отримали інформацію, що Андрій з декількома соратниками має задум вчинити якусь демонстративну акцію вандалізму по відношенню до будівлі ЦК КПУ. З цією метою вони неодноразово провадили рейди до будівлі, відпрацьовуючи шляхи підходу до будівлі і відходу. Причому ці рейди провадилися в різний час доби. В тому числі і вночі.

В результаті аналізу наявної інформації виникла підозра, що Андрій може бути агентом КДБ. І запланована ним і його бійцями екстремістська акція проти будівлі ЦК КПУ є провокацією, направленою на дискредитацію і ліквідацію Молодіжного військово-спортивного об’єднання «Січ».

Явних доказів, які б дозволяли перевірити ці підозри не було. Тому залишалося тільки спостерігати.

***

Пройшов тиждень… В ті часи мобільних телефонів не було і зв’язок підтримувався по стаціонарним телефонам, службовим і домашнім. Мені зателефонував Марко і сказав, що потрібно зустрітися «по нагальному питанню». Домовилися, що зустрінемося в «Енеї».

Коли я прийшов на домовлений час в кафе, то мене вже чекали Марко і Андрій. Привіталися, замовили каву…. Смакуємо.

Андрій витягає із сумки пару аркушів паперу, списаного дрібним почерком і простягає мені. Починаю читати і розумію, що це «покаюха»! КапєцЪ!!!

Історія вербовки (був затриманий міліцією за носіння холодної зброї… загрожувало порушення кримінальної справи і тюремний строк…); агентурний псевдонім; прізвище, ім’я, по батькові оперативного працівника КДБ у якого знаходиться на зв’язку; його службові телефони; адреса конспіративної квартири, на якій проходять зустрічі; чим може бути корисний іноземній розвідці.

[До речі, декілька зустрічей оперативника з кандидатом на вербування проходило в номерах готелю «Театральний».]

Хоча я швидко прочитав текст… починаю знову перечитувати, щоб зібратися з думками і вирішити, що робити далі… Прошу Андрія поставити підпис і дату. Він розписується, ставить дату.

Домовляюся з Андрієм на зустріч через тиждень і прощаюся з ним! А сам залишаюся з Марко. Розумію, що з ним треба домовлятися про повну мовчанку щодо паперів Андрія. У мене також не має впевненості, що Марко теж не співпрацює з міліцією або з КДБ.

[В ті часи на боротьбу з «неформалами» і «націоналістами» був орієнтований і агентурний апарат та довірені особи органів міліції.]

Андрій пішов. Я замовляю пляшку горілки і холодну закуску, вдумливо пиячу з Марко, одночасно проводячи з ним бесіду. Обіцяю допомогти йому в реабілітації перед УЦІС (і відповідно отримувати певні кошти) та прозоро натякаю, що маю певні матеріали про його зловживання партійними коштами УСДП (завищення витрат на організаційну роботу). Марко чоловік тямущий і правильно мене розуміє – обіцяє забути все, що пов’язане з Андрієм! Даю йому десять доларів (сума на той час велика!) і вимагаю написати розписку: «Я, Марко С-ко, отримав від МІ-6 гонорар за інформацію про діяльність УСДП та її керівництва у розмірі 10 (десять) доларів США. Підпис, дата.»

Марко пише… доходить до суми… зупиняється і каже: «А давай я напишу 15 і п’ять доларів ми проп’ємо!?» Ах, Марко-Марко! Справжній авантюрист! Одразу захотів мене пов’язати спільною крадіжкою!

На пропозицію обікрасти МІ-6 (британську розвідку) я відповідаю категоричною відмовою (честь офіцера не дозволяє опускатися до крадіжок у служби Її Величності), але замовляю ще одну пляшку горілки і гаряче… Марко задоволений, я теж! В подальшій розмові він признається, що саме він підтримував у Андрія впевненість, що я – резидент англійської розвідки. В якості вагомого аргументу Марко використав книгу Валентина Цуркана «Холостий хід ОУН» [9], присвячену 20-літній оперативній грі КДБ та МВС Польщі «Бумеранг» із ЗЧ ОУН, їхньому співробітництву із зарубіжними розвідцентрами (перебіг гри оприлюднено на прес-конференції у Києві 14 вересня 1988 р.) У цій книзі, зокрема, стверджувалося, що Василь Олеськів, Голова Проводу ОУН(р) є давнім агентом британської розвідки з псевдонімом «Карась».

Ну, а оскільки я, про що Марко достеменно знав, з 1987 року підтримував інформаційні контакти з УЦІС і з другом Василем Олеськівим (організаційне псевдо «Інжинер»), то безумовно я повинен був бути «резидентом таємної служби Її Величності».

За годинки півтори, закінчивши дружню, смачну і корисну трапезу, ми розстаємося «з почуттям глибокого задоволення».

***

Якщо б написати про мої роздуми – що робити далі з Андрієм, його зізнанням в агентурній співпраці з КДБ і його бажанням працювати на англійську розвідку, – то вийшов би грубезний том.

Коротко кажучи, я вирішив вийти на контакт з підполковником КДБ З-ем і запропонувати йому джентльменську угоду: я передаю йому зізнання Андрія і даю слово честі, що про цей провал у роботі підполковника З-ця ніхто протягом 20 років не дізнається, а він виводить Андрія М-ва з усіх оперативних розробок у яких той задіяний, і Андрій виїжджає з Києва. В противному випадку, я передаю зізнання Андрія (через бюро перепусток) керівництву КДБ УРСР, а також оприлюднюю в Україні і за кордоном.

В процесі пошуків виходу із ситуації, яка склалася, я знову зустрівся з Марко і запропонував йому написати про побажання Андрія працювати на британську розвідку. Смачний обід з горілкою та симпатичний вигляд п’яти-доларової купюри, яку Марко побачив у моєму гаманці і в перспективі міг отримати в якості гонорару, вирішили справу. За обідом Марко накатав цілий літературний трактат на три сторінки, за який отримав 5 доларів і написав відповідну розписку.

Безумовно, що ризик проведення цієї контр-операції був високий. В той же час я вірив, що здоровий глузд і почуття самозбереження, присутні кожній розумній людині, переможуть у З-ця. Тим більше, що я надавав йому незаперечні докази зради агента! Він же, фактично, погоджуючись на мої умови угоди ніякого злочину чи порушення професійної етики не вчиняв.

Провалений агент – баласт для спецслужби, незалежно від того, якому політичному устрою чи режиму вона служить!

Агент-двурушник – небезпека для спецслужби, незалежно від того, якому політичному устрою чи режиму вона служить!

Рішення прийнято! З телефона-автомата набираю службовий номер З-ця… Декілька гудків виклику… На тому кінці лінії знімають слухавку і відповідають. Я уточнюю: «Це підполковник… ім’ярек?» Отримую ствердну відповідь. Роблю глибокий вдох-видох… І спокійним голосом проговорюю заздалегідь написаний на аркуші паперу текст: «Я хочу з Вами переговорити з приводу Вашого агента Андрія М-ва… псевдонім…» З десяток секунд у слухавці тиша. Потім: «Хто Ви!?»

Я відповідаю: «Побачите при зустрічі. У мене документи, які підтверджують, що він у Вас на зв’язку».

  • Що Ви хочете?
  • Переговорити з Вами особисто і досягти угоди. Але це не телефонна розмова.
  • Добре. Давайте зустрінемося в районі станції метро «Арсенальна».
  • Ні. Я Вас чекаю у Зеленому театрі через 25 хвилин. Мене звуть Володимир, я одягнений у джинси і джинсову куртку. Час почав відлік!

Натискаю на важіль, перериваючи зв’язок. Протираю слухавку носовичком, стираючи на всяк випадок відбитки пальців і долоні, виходжу із телефонної будки.

Раз, два, три! Назад дороги немає!

«Зелений театр» – одне із улюблених місць прогулянок мого дитинства. Після Чорнобильської катастрофи він був занедбаний і його постійними завсідниками стали бомжі і інші антисоціальні елементи.



Купую пляшку холодного пива і неквапливо йду до стіни. На ній тренуються трійка альпіністів… Двоє хлопців і дівчина. Прогулююся по засміченій сцені театру, сьорбаючи маленькими ковточками пиво. Вдалині бачу чоловіка років 40 – 45, який вийшов з-за дерев парку, озирнувся навколо і попрямував у напрямку до мене. Трохи тьохнуло серце. Але тривоги чи остраху немає. Чоловік підходить до мене, приязно посміхається і запитує: «Володимир!?»

  • Так.
  • Валерій.

І простягає мені руку. Я тисну руку, хоча і розумію, що цілком можливо мене в цей час фотографують розвідники служби зовнішнього спостереження, щоб потім шантажувати знімками зустрічі з працівником КДБ. Але рубікон вже перейдено.

Я теж посміхаюся і прошу пред’явити посвідчення. Моє прохання Валерій сприйняв абсолютно спокійно, витягнув із внутрішньої кишені посвідчення у шкіряній обкладинці на металевому ланцюжку і розгорнув, щоб я міг прочитати.

Я дістаю із внутрішньої кишені куртки папери (зізнання Андрія…, свідчення Марко…) і простягаю Валерію. Одночасно думаю, що цей момент теж дуже вигідний для створення фотознімків з метою подальшого шантажування. Ця думка мене розсмішила і на німе запитання Валерія, явно написане на його обличчі, я з ним нею поділився. Він же відповів серйозно: «На мій погляд, я так розумію, що свідки нашої зустрічі не потрібні ні Вам, ні мені! Я знаю, хто Ви – впізнав по фотографіях».



Ми прогулюємося в затишку дерев за сценою, де немає людей… Я п’ю пиво, а Валерій уважно читає папери. Я розумію, що він тягне час, щоб зібратися з думками для подальшої розмови.

Нарешті, він запитує: «Що Ви хочете!?»

  • Небагато. Ви виводите Андрія з усіх оперативних розробок у яких він задіяний і виключаєте його з агентурного апарату. Хай їде з Києва у свою провінцію. Навіщо Вам псувати свою кар’єру із-за агента-двурушника та ще й потенційного шпигуна!? Цілком допускаю, що у Вас на підході полковничі погони. Ви приймаєте мої умови і я «забуваю» про Андрія і про Вас на 20 років. А Ви забуваєте про мене.
  • Ну про Вас, Володимире, я ніяк не можу забувати в силу службових обов’язків.
  • Добре, пам’ятайте і зацініть, в разі чого, мою шляхетність.

Валерій раптом запитує: «А чому Ви не пішли з Набокою в УГС?»

  • Тому, що Національна Альтернатива і Стратегія, запропоновані УНП, мені імпонують більше, ніж політична платформа УГС та її провідники! Що за дурню підтримує Левко Лук’яненко про відміну п’ятої графи (національність) в паспорті! Що за дурна теза про те, що інородцям в Україні повинно бути краще, ніж в їхній країні!?
  • А в чому полягає Національна Альтернатива?

Всі політичні документи УНП були публічно оприлюднені, і інтерес опера я вважаю тактичним ходом, щоб мати час для прийняти якогось рішення. Але задовольняю його інтерес.

Я допиваю пиво, ставлю пляшку на землю і вичікувально дивлюся на Валерія.

Він запитує: «А де гарантія, що Ви не обдурите!?»

  • А який сенс мені Вас дурити!? Так ми з вами опоненти. А якщо я Вас обдурю, то перетворюся в особистого ворога, який зіпсував Вам кар’єру і життя. Тоді у Вас буде вагома причина для особистої помсти. А мені не хочеться, щоб мене затримала міліція з пакетиком наркоти у кишені, який мені підкладе Ваш агент!

Валерій посміхається, простягає мені руку. Ми обмінюємося міцним рукостисканням і він каже: «Жаль, що ти не на нашій стороні!» Я в тон йому відповідаю: «У тебе ще є час прийти до нас!», повертаюся і йду.

***

Подальші події показали, що контр-операція була проведена вчасно. Хоча підполковник З-ць дотримав слова і вивів А.М. з розробок, але його хлопці з кримінальними нахилами вчинили жорстоке групове згвалтування Алли Хмелевської з наступним її вбивством. Історія отримала резонансне звучання в компартійній пресі, внаслідок чого «Січ» була повністю скомпрометована.

Документ:

З доповідної записки Начальника Управління КДБ УРСР по м. Києву і Київській області генерал-майора Ю. Шрамко начальнику управління «З» КГБ УРСР генерал-майору Підгайному П.С. від 5 червня 1991 року, Д «З» / 1-1540:

«… Лидер этого объединения «Лесник» [мається на увазі Андрій М-ів] был взят нами в активное изучение по делу оперативной проверки с окраской «массовые беспорядки»… В дальнейшем были добыты и задокументированы данные о незаконном ношении изучаемым оружия. Органами милиции в отношении «Лесника» возбуждено уголовное дело, в феврале с.г. он был арестован, а в марте – осужден к 1 году исправительных работ. Кроме того, была вскрыта причастность ряда «сичевиков» к изнасилованию и убийству жительницы г. Киева А. Хмелевской. Это обстоятельство использовалось для организации серии публикаций в республиканской и местной прессе, изобличающих преступный характер указанного формирования…» [10]


Я обіцяв «забути» цю історію на 20 років. Пройшло тридцять. Я вважаю, що слово честі, якщо ти його дав, треба дотримувати, незалежно від того, кому ти його дав.


Моє посвідчення від УЦІС

Друг Степан Олеськів, син друга Василя Олеськіва, і я на площі Жовтневої Революції (нині Майдан Незалежності)

Я у 1990-му… Фото із закордонного паспорта.



Обкладинка 48-го тому Літерної справи № 339 (Відділ «З» УКДБ УРСР по м. Києву і Київській області).


Посилання:

[1]. УЦІС – Українська Центральна Інформаційна Служба, інформаційна і пресова агенція ОУН(р).

[2]. «Друг», «Подруга» – звернення, прийняті в середовищі українських націоналістів.

[3]. «Український час» –незалежний громадсько-політичний, згодом – політологічний журнал, що виходив у 1989–1998 роках. Засновниками журналу були Григорій Приходько і Федір Клименко. Нагальна потреба в аналізі політичних процесів та дискусії щодо мети громадських рухів та способів діяльності диктувалася тим, що частина українських дисидентів утворила Українську Гельсінську спілку, яка проголосила своєю метою перетворення СРСР на конфедерацію.

Перший випуск журналу здійснений в лютому 1989 року. Склад редколегії не був оголошений, значилось лише ім’я відповідального за випуск. Ним був Григорій Приходько. В другому випуску, який вийшов в квітні 1989 року був оприлюднений склад редколегії: Григорій Приходько – редактор часопису; Андріяна Дячишин – редактор літературно-мистецького додатку; Федір Клименко –редактор випуску; Іван Макар – голова дискусійного клубу.

Випуски з першого по сьомий включно виходили нелегально (самвидав). Другий випуск був надрукований на машинці, а потім шляхом копіювання розмножений накладом 1000 примірників. (До розмноження цього числа журналу долучився і я – на ксероксі, який мені разом з телефаксом передав у користування пан Григорій, – розмножив 100 примірників для поширення в Києві). Випуск шостий був нелегально надрукований в типографії в місті Рига накладом 2000 примірників. Решта нелегальних випусків були надруковані на машинці накладом 20-30 примірників Його друкували самі засновники: Приходько – у Львові. Клименко – в Дніпропетровську.

Дописувачами, які визначали націоналістичний напрям журналу в цей час були: Василь Барладяну, Григорій Гребенюк, Ігор Кічак, Іван Макар, Григорій Приходько, Петро Рубан, Василь Січко, Федір Клименко.

Всі статті семи чисел журналу були мною переслані телефаксом в Лондон, в УЦІС.

[4]. В червні 1990 року УНП і Українська Народно-Демократична партія об'єднались в Українську Національну Консервативну Партію (УНКП). В наслідок об'єднання УНП саморозпустилась.

[5]. Група іменувала себе КЧ ОУН(р) – Краєва Частина ОУН-революційної (послідовники С. Бандери). В одній із публікацій націоналістичної преси про цю групу згадує Дарія Ребет.

[6]. Українська селянська демократична партія – політична партія України, заснована на Установчому з'їзді 9 червня 1990 р. в Києві (106 делегатів), прийнято Статут, Програму, Декларацію основних принципів УСДП, обрано керівні органи. Співголови — Г. Криворучко, Р. Кузьмич, С. Плачінда, В. Щербина. Зареєстрована 15 січня 1991.

[7]. Мається на увазі створення паралельних структур з назвою «Українська Національна Партія». Менш як за рік – з травня 1990 по березень 1991 року – було iнсценовано шість УНП.

[8]. Григорій Приходько. Політична Україна: вибір шляху //Золоті ворота. 1990. – N 5. – С.5

[9]. Валентин Цуркан – літературний псевдонім одного з керівників розвідки КДБ УРСР.

Холостий хід ОУН / Валентин Іванович Цуркан. – Львів: Каменяр, 1989. – 95 с. :4 арк. іл. — ISBN 5-7745-0264-3 .

[10]. Литерное дело № 339, т. 48. Отдел «З» УКГБ УССР по г. Киеву и Киевской обл.


+4
117
RSS
23:05
+4
Увага! Це неоціненні сторінки до історії національно-визвольної боротьби !
Друже Володимире, ти про такі цікаві справи пишеш. Дякую! Агентурна розробка, МІ-6, СБ — читаю про таке вперше. Коли ти пишеш про Марка, то це ім'я відмінюється: Марку, Маркові…
Вийти на полковника чи підполковника КДБ в той час треба була не просто сміливість, а й певні зв'язки. І ти їх мав. Чи це не ті 2-3% таємного, про які ти наголошував?
Друже, ти писав, що влітку 1987 р. Набока заробляв на життя вантажником. Ти ж мав уже родину і повинен був мати стабільну зарплату. Де ти працював у 1987-1991 роках? Це ж важливо для історії національно-визвольної боротьби, як і те, що ви з Надійкою записалися в УНП
Друже Анатолію, у мене був заробіток на роботах для Спілки Художників України (фотозйомки для каталогів виставок) і на приватних фотозйомках для художників і скульпторів.
Увага! Це неоціненні сторінки до історії національно-визвольної боротьби!


Друже Анатолію, і ти, і пан Микола, можете теж багато цінного і невідомого розповісти з історії національно-визвольних змагань… Не лінуйтеся!
02:38
+4
До речі, у друга Володимира це — 100-й допис на Світочі!
Ґратулюю!!!

Дякую, друже Тимуре!
10:12 (відредаговано)
+4
Володимире, ти пишеш про Григорія К-ко. Це може Григорій Криворучко?
10:36 (відредаговано)
+4
Друже Анатолію, у версії для «Світоча» я в переважній більшості не розшифровую прізвища. Повні дані зберігаються тільки у версії для архіву (ДАКО). _підморгування

Як прийнято у британській розвідці, я здогадки, припущення і версії читачів моїх спогадів — і не підтверджую, і не заперечую _сміюсь
Все, що говориться в Інтернеті — все воно звучить нібито на всю земну кулю! Будь ласка, не запитуй те, на що тобі апріорі не дадуть відповіді!
_дідько _дідько _дідько
На жаргоні це називається: фільтруй базар
_соромлюсь _соромлюсь _соромлюсь
А письменники, особливо «золоті», добре знають мову, в тому числі і «базар» _соромлюсь _сильно_сміюсь
16:16 (відредаговано)
+4
Нє, ну, в натурі, аж так запросто бОтати на фєнє не вийде…
_вибачаюсь
Та у письменників є інші прийомчики, які називаються «заговорювати зуби».
_соромлюсь
З Олесем Бердником під час першої відсидки ще у 1950-х роках стався цікавий випадок. Його посадили в камеру до кримінальників, отож щойно він зайшов, пахан і попросив:
— Нумо розкажи щось.
Олесь Павлович взяв… та й переповів їм «Аеліту» Олексія Миколайовича Толстого! Зеки слухали, затамувавши подих. А коли він скінчив — пахан сказав:
— Ще розказуй.
Олесь Павлович спробував щось інше, а дзуськи:
— Ні, давай знов «Аеліту»!
І так він переповідав НФ-роман Толстого рази 3 чи 4. А зеки мало не плакали… А після того пахан покликав до себе Бердника і тихо мовив:
— Мені наказали тебе прирізати, але я не можу. Отож не бійся, ніхто тебе і пальцем не торкнеться.
_чудово _чудово _чудово
Письменник — це, зокрема, добрий оповідач!!! Мені доводилося «працювати» не в настільки екстремальних умовах. Однак коли я навчався в школі, мене теж використовували аналогічним чином. Наша директорка Ніна Андріївна викладала російську мову та літературу, отож вона помітила, що коли я щось розповідаю (навіть в контексті шкільної програми), то мене мимоволі слухали навіть хулігани з «камчатки» — задніх парт. Потім ставалося так, що коли їй треба було відлучитися у директорських справах, Ніна Андріївна саджала мене на вчительське місце, й я міг як завгодно довго переповідати на замовлення (насамперед, з «камчатки») оповідання та повісті пригодницького чи детективного жанру. І весь клас сидів і тихенько слухав, немов зачарований…
Потім Ніна Андріївна почала, в разі потреби, знімати мене з уроків і підсаджувати в інші — навіть старші класи. Потім це робили й інші вчителі. Й навіть якщо я не встигав розповісти все за час відсутності вчительки — бувало таке, що мене просили прийти після уроків та дорозповідати історію. Отож як не дивно, але здоровезні лобуряки, від витівок яких стогнала вся школа, терпляче чекали на прихід після уроків цього «малого шкета», аби лишень дослухати ту чи іншу історію…
_вибачаюсь
Однокласники все це мені й досі пригадують.
Дуже цікаві спогади, друже Тимуре!
Нє, ну, в натурі, аж так запросто бОтати на фєнє не вийде…


А я «ботать по фєнє» вчився на академічному рівні… По словниках виданих Департаментом поліції Російської імперії у 1907 році (близько 10 тисяч слів і виразів) та Управління карного розшуку МВС УРСР у 1961 році (близько 1000 слів і виразів)… _соромлюсь
Згадав… Хоча це не «фєня», а лише створення відповідного враження — бо випустити «фєню» на широкі екрани СРСР не дозволили:

19:07
+3
Друже, та вчителька значно раніше від мене розпізнала в тобі посланця-письменника.
20:30 (відредаговано)
+3
Ніфіга вона не розпізнала! _зупиняю Ніна Андріївна була першою, яка талдичила мені:
— Письменник — це Пууушкін!.. «Я помню чудное мгновенте...» Письменник — це Блооок!.. Прекрасная незнакомка… «Я послал тебе черную розу в золотистом как небо Аи...» Маякооовський!.. «Я — облако в штанах!» Ось що таке письменник! Це істота, вивищена над тлінним світом!.. Пташка, що пурхає з гілки на гілку!.. А ти поглянь на себе: ти ж весь наскрізь земний і реальний, ти міцно стоїш на землі обома ногами!.. Ні-ні, з таких хлопчиків, як-от ти, письменники не виростають!!! Ти можеш бути видатним вченим: математиком, фізиком, хіміком… ким завгодно! Або інженером. Але тільки не письменником!..
І це при тому, що у мене періодично зникали зошити із шкільними творами — бо Ніна Андріївна була першою, хто колекціонувала їх… Просто у мене за черговий твір з'являлася в класому журналі чергова оцінка «5», при цьому всім учням з нашого класу видавали зошити назад, а мені надходила вказівка:
— Тимуре, заведи новий зошит.
— Ніно Андріївно, а де старий?
— Він у тебе скінчився.
— Як це?! Там же ще половина сторінок порожня…
— Я тобі сказала: заведи новий зошит! А про цей забудь.

Мені вже потім староста нашого класу Лариса пояснила, що Ніна Андріївна забирає мої твори собі в персональну колекцію і що такі колекції збирають усі вчителі мови й літератури. Лариса сама була дочкою «русачки» — тільки її мама викладала в іншій школі… Тому вона була в курсі.
_соромлюсь
До речі, от про кого вчителі говорили, як про можливу майбутню письменницю — то це про Ларису! Бо вона була з вчительської сім'ї!!! Тим паче, її мама викладала в іншій школі російську мову та літературу… А згодом і наша Лариса, й її молодша сестра поступили в педінститут… І вона вірші в грубому зошиті писала… І щоденник вела — отже, була «глибокою багатогранною натурою». А я терпіти не міг вести щоденник. Все, що мені треба — я запам'ятовував. І до моєї пам'яті ніхто не міг дотягнутися. А щоденник може прочитати будь-хто сторонній. До того ж, твій щоденник можуть викинути без твого відома…
Але подібні міркування не розглядалися як суттєві. Ведеш щоденник? Отже, ти — глибока натура. Не ведеш? Ну-у-у… так собі натура.
_не_знаю _не_знаю _не_знаю
Отож і передрікали письменницьке майбутнє тій-таки Ларисі — але не мені…
_зупиняю _зупиняю _зупиняю
Просто у мене за черговий твір з'являлася в класому журналі чергова оцінка «5», при цьому всім учням з нашого класу видавали зошити назад, а мені надходила вказівка: — Тимуре, заведи новий зошит. — Ніно Андріївно, а де старий? — Він у тебе скінчився. — Як це?! Там же ще половина сторінок порожня… — Я тобі сказала: заведи новий зошит! А про цей забудь. Мені вже потім староста нашого класу Лариса пояснила, що Ніна Андріївна забирає мої твори собі в персональну колекцію і що такі колекції збирають усі вчителі мови й літератури. Лариса сама була дочкою «русачки» — тільки її мама викладала в іншій школі…


Істинно!!! _посмішка

Моя мама, яка викладала мову і літературу в школі (і в педучилищі), теж мала таке хобі!!! У неї в книжковій шафі, було місце, де лежали такі ж «зошити, що скінчилися»…

У мене ж був тільки один випадок, коли «русачка» утягнула мій твір в свою колекцію.

22:07
+4
Моя дочка вчилася в тій самій школі, в якій вчилася я. Одного разу вона мені сказала, що прибираючи в класі, знайшла мій реферат, який пролежав в шафі кабінету української мови 20!!! років. Я не повірила, однак через декілька днів, завітала до школи і таки дійсно побачила мій дитячий “труд”. Який лежав у купі з іншими роботами учнів які навчалися в різні роки. Я не могла второпати, навіщо зберігати цей мотлох? ЛИШЕ СЬОГОДНІ, прочитавши коментарі до цього допису, Я ЗРОЗУМІЛА! Моя робота виявилися найкращою — і вона в шкільній колекції. Дрібниця, але приємно.

Випадкові Дописи