УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Антисемітизм, як ідеологічна зброя комуністів і комсомольців // «Погляд у минуле…»

Антисемітизм, як ідеологічна зброя комуністів і комсомольців // «Погляд у минуле…»

Доповідна записка Голови КДБ УРСР М. Голушко до ЦК КПУ «О намерении создания антиобщественной группировки» від 4 серпня 1987 року [1] закінчувалася словами:

«Комитетом госбезопасности республики усилен контроль за действиями указанных лиц, принимаются меры по локализации и разложению складывающегося группирования, срыву замыслов инспираторов по изданию журнала и распространению националистических идей».

Наступного дня Щербицький [2] написав на документі резолюцію: «Озн[акомить] лично (вкруговую) членов и канд[идатов] в члени ПБ. т. Голушко Н. М. пр[ошу] установить личный контроль. Информировать ЦК. 5.8.87». На документі також містяться підписи членів і кандидатів в члени Політбюро ЦК КПУ, що свідчать про ознайомлення із документом.

З документу і резолюції видно, що Щербицькому відомо, які саме «меры по локализации и разложению складывающегося группирования» планує застосувати КДБ!

Одним із заходів по «локалізації і розкладанню групування, що почало складатися» – тобто УКК, – стало розпалювання міжнаціональної ворожнечі в середовищі керівництва і членства Клубу, тобто банальний антисемітизм!

Нагадаю, що чергове засідання клубу нами було проведено в танцювальному залі «Сучасник» (на Куренівці), на якому були присутні близько 300 осіб. На ті часи це була фантастична цифра!

На цьому засіданні, виступаючи, Олесь Шевченко несподівано звернувся до присутніх «Панове!», що викликало далеко неоднозначну реакцію залу. Дуже емоційно, з різкою критикою комуністичної системи, виступив Степан Хмара. Однак справжньою «бомбою» став виступ Леоніда Мілявського, який зробив доповідь про Голодомор 1933-го року в Україні. При цьому Мілявский зробив акцент на тому, що Голодомор був штучним і спрямованим, в першу чергу, проти українського народу. Частина залу реагувала дуже бурхливими виразами обурення.

Через кілька днів почалося цькування УКК в пресі…

Газета «Вечірній Київ» опублікувала статтю Олександра Швеця «Театр тіней, або хто стоїть за лаштунками Українського Культурологічного Клубу (УКК)». У цій статті був антисемітський натяк – автор журився і дивувався, чому б це Леонід Ізраїлевич Милявский так дбає про українців, які померли від голоду в 1933-му!? Звернемо увагу: всі названі в статті особи, згадувалися або на прізвище, або по імені і прізвищу! Тільки для Мілявського було зроблено виняток!

Рада УКК підготувала протест з приводу цієї публікації і направила його в різні органи радянської преси. У ньому була підкреслена антисемітська спрямованість випаду Швеця проти Мілявського. Очевидно офіційна влада тоді намагалися не допускати будь-яких антисемітських проявів (хоча б в офіційних органах масової інформації), то в одній з наступних статей проти УКК Швець відхрещувався від антисемітської спрямованості свого колишнього випаду.

Після засідання УКК в «Сучаснику» приміщень для зборів клубу не надавали, відмови мотивували різними надуманими приводами. Практично засідання клубу проходили по секціях, на свіжому повітрі і на квартирах. Досить часто засідання проходили на квартирі Анатолія Битченка і Тетяни Битченко (на вул. Копиловській). Одночасно збиралося до 30-40 осіб.

Демократія була повною! Бажаючі могли вільно заходити і виходити. Списки присутніх на засіданні не складалися! Щоб не відлякувати присутніх, фотографування на зібраннях не проводилося. Безумовно, що на ці зібрання приходили «в гості» як агентура КДБ, так і «казачки заслані» від компартії та комсомолу. Немає жодного сумніву, що агентура проводила звукозапис засідань Клубу – оперативна техніка, що була тоді на озброєнні «контори», мала розміри трохи більшу за пачку цигарок або портсигар, і її легко було сховати у внутрішній кишені піджака. Ну, а для фотографування присутніх на засіданнях теж були всі умови – на вулиці можна було фотографувати з автомобіля, що припаркований недалеко від під’їзду або спецтехнікою прямо в квартирі.

Цікаво, що в той період КДБ не здійснив жодної провокації проти Клубу (!), хоча умови для цього були дуже сприятливі – народ приходить-виходить, ходить в туалет, виходить на кухню за чаєм… Елементарно було підкинути наркотики в помешкання та в кишеню поруч сидячого/стоячого біля агента… Тут же зробити міліцейську облаву, вилучити наркотики… І готова кримінальна справа!



Цікаві спогади про засідання Клубу на квартирі Битченків є у книзі Дмитра Корчинського, «єдиного «Гамлета» в українській політиці», як він полюбляє себе позиціонувати:

«Летом 1987 г. в Киеве возникла небольшая националистическая группа под названием «Украинский культурологичный клуб». Было организовано несколько публичных собраний с действительно культурологической тематикой. Власть оказалась настолько глупой, что вместо того, чтобы проигнорировать, начала против нее идеологическую компанию в газетах, чем сделала огромную рекламу. Тогда уже я начал думать о том, что политическое или историческое явление это не поступок, а реакция на поступок. И явление тем более значительное, чем реакция более неадекватна. (…)

Перед одной из лекций на наш первый курс заявился кто-то из комсомольского начальства и предложил голосованием поддержать письмо с осуждением деятельности Украинского Культурологического Клуба.

Я вышел на кафедру и провозгласил первую в своей жизни политическую речь, в которой призвал воздержаться от этого, что все и сделали.

Двумя годами ранее такое стоило бы мне немедленного исключения, но в 1987 г. начальство посчитало целесообразным не обращать внимания на мое фрондерство. (…)

Через день ко мене подошел низенький старшекурсник и спросил о причинах моего поступка. Я сказал, что стараюсь воспитывать в себе интеллектуальную честность. Он рассмеялся и пригласил меня посетить одно из заседаний. Вечером мы появились в коммунальной квартире на третьем этаже «сталинского» дома недалеко от парка им. Фрунзе. В комнату набилось человек с двадцать пять народа. Кто-то начал читать лекцию – что-то невнятное о голоде тридцать третьего года.

Раз в неделю я стал посещать сходки клуба. В то время в Киев начали возвращаться выпущенные на волю диссиденты. Это не были люди поступка, это были люди позиции. Как и все шестидесятники, каждый из них имел хорошую дикцию, умел декламировать и был готов сказать какую-нибудь речь в любую минуту своей жизни [3]».

***

На одне із засідань Клубу з'явився Анатолій Щербатюк, причому з'явився він в досить цікавій іпостасі – проповідником вчення Харе Крішна, разом з керівником київських кришнаїтів Артемом Чумаченко [4]. Вони удвох вмовляли членів клубу відвідувати збори кришнаїтів, брати участь в їх заходах [5].

Пізніше Щербатюк примкнув до ДСУ і в газеті «Нескорена Нація» опублікував статтю «Основи санації», в якій закликав: «В слушний момент треба вбивати не лише тіло ворога, але й найкоштовніший його скарб – інтегруючу самовідроджувану особистість… Наївно сподіватись якогось якісного революційного стрибка в їхній моралі. Цей рід мусить відійти. Ми не можемо далі везти на собі паразитів… Встромлений в тіло України чужий етнічний уламок має бути знищений. Розправа над неповноцінними і зайвими учасниками соціальної гри повинна бути рішучою і миттєвою».

Під «чужим етнічним уламком» Щербатюк в першу чергу мав на увазі євреїв.

І на засіданнях Клубу потихеньку запахло антисемітизмом!

То від одного, то від іншого членів Клубу чулося: «… Щось у нас жидівством пахне...», «… Щось жидів багато...», «… пане..., а пан N, чи не жид часом? А в родині жидів немає? ...» і так далі.

А по місту стали поширювалися чутки протилежного змісту:

— про те, що «УКК інспірований жидами, і в основному в ньому жиди» (ця версія призначалася для українців і росіян);

— про те, що УКК планує антисемітський погром в Києві і навіть називалися конкретні числа (ця версія призначалася для євреїв).

Не має жодного сумніву, що і антисемітська пропаганда всередині УКК і чутки по місту поширювалися агентурою КДБ, партійними і комсомольськими органами з однією метою – розвалити УКК, протиставити і посварити українців з євреями. Однак заради об'єктивності слід зазначити, що не тільки агентура КДБ і партійно-комсомольські функціонери поширювали антисемітизм. До цього доклали руку і українці.

На засідання УКК часто приходив, хоча і не був членом клубу Ігор Бондар. Він постійно в довірчих бесідах з окремими членами клубу висловлював недовіру («жиди!») до співзасновників і членів Ради Клубу Леоніда Мілявського та Лариси Лохвицької; натякав, що Катерина Зеленська, мати С. Набоки, «жидівка». Бондаря в розмовах підтримували Ігор Запорожець і Анатолій Щербатюк, деякі інші активісти, прізвищ яких я вже не пам’ятаю. Досить часто в розмовах між членством Клубу звучали анекдоти про євреїв.

***

Навесні 1988 року по Києву поповзли чутки, що УКК готує єврейський погром в Одесі і Києві. Тоді ми якраз готувалася до проведення демонстрації протесту на 26 квітня, другу річницю Чорнобильської катастрофи.

На засіданні Ради було вирішено підготувати листівку до населення, в якій розповісти про позицію УКК по відношенню до євреїв і інших національностей в Україні. Листівка була підготовлена, розмножена в кількості близько 500 примірників і розповсюджена по місту. Цю листівку ми також розіслали в державні органи і пресу. У ній була задекларована дружба між українським і єврейським народами, що проживають в Україні і попереджалося, що в разі будь-яких антиєврейських проявів в Києві і інших містах України відповідальність за це нестимуть партійно-комсомольські органи і органи КДБ.

***

Демонстрація протесту проти замовчування наслідків Чорнобильської катастрофи, проведена керівництвом та активістами УКК (всього в ній брало участь близько 30 чоловік), була жорстоко розгромлена; 17 осіб (в тому числі і мене) затримано та доставлено в Ленінський РВВС. Через декілька годин, після заповнення відповідних документів, нас усіх відпустили, окрім Олеся Шевченко. Наступного дня його було арештовано на 15 діб.

«Вечірній Київ» надрукував черговий пасквіль на УКК. А по місту був запущений слух, що на одному з плакатів демонстрантів було написано: «Бей жидов – спасай Россию!» Причому напис нібито був українською мовою – «Бий жидів – рятуй Росію!»

Безглуздо! Але… віртуальна реальність, створена ком-пропагандистами…

[Оскільки в момент затримання у мене в кишені знаходилося журналістське посвідчення тижневика «Театрально-концертний Київ», то в публікації «Вечірнього Києва» (у переліку затриманих) я був названий як «фотограф Центральних театральних кас В. Федько».

Через пару днів, опісля публікації у «Вечірньому Києві», мою дружину, яка у той час працювала старшим інженером-економістом в Укрхудожпромі Мінлегпрому УРСР викликала до себе начальник відділу.

З розповіді Надійки:

«Заходить у кімнату, де ми працюємо, начальник відділу… «Надія Іванівна, зайдіть, будь ласка, до мене!» Піднімаюся з місця і іду за нею в кабінет. Заходимо… Начальниця сідає за свій стіл і пропонує сісти мені. Я сідаю… Вид у начальниці похмурий і я починаю думати, що можливо десь допустила в роботі промашку і зараз огребу прочуханець. Раптом помічаю на столі розкриту газету «Вечірній Київ»… Начальниця перехопила мій погляд і запитує: «Надія Іванівна, а Володимир Федько має до вас якесь відношення!?»

  • Це мій чоловік! А що?
  • Нічого. Можете іти.

***

Частина моїх знайомих перестала зі мною вітатися (згадую прочитане про суспільну атмосферу 1930-х...).

Один із добрих знайомих, фотограф, миттєво учинив на мене донос в Спілці Художників – приніс Гальцову, директору Дирекцію Виставок СХ УРСР, «Вечірку» з словами: «Ви завжди давали Федьку гонорарну роботу по фотографуванню творів художників для каталогів виставок, а він – антирадянщик! Його днями посадять!»

***

Відомий скульптор Інна Коломієць, з якою у мене дуже зіпсувалися (розірвалися) стосунки із-за моєї критики скульптурного портрета трактористки Паші Ангеліної, який вона попросила сфотографувати напередодні республіканської виставки, і яка не віталася зі мною більше двох років при зустрічах в Спілці – побачивши мене на вулиці голосно окликнула, підійшла і сказала: «Ви молодці! Якщо у тебе будуть неприємності – телефонуй! У мене міцні зв’язки в ЦК і я тобі допоможу!»]

***

В подальшій нашій роботі відчувалася нервозність у відносинах між українцями та євреями в керівництві УКК. Леонід Мілявський навіть був згоден разом з Ларисою Лохвицької вийти з керівництва клубу, щоб уникнути розколу, який невідворотно насувався.

На одному із засідань, коли Набока запропонував підтримати заяву для світової громадськості про право євреїв на виїзд з СРСР і возз'єднання сімей спалахнув скандал, що ледве не переріс у бійку.

Ігор Запорожець раптом заявив, що заяву приймати не треба, оскільки «… від УКК й так жідівством тхне...», слово за слово і через кілька хвилин Запорожець на все горло скандував: «… Жиди геть із УКК...», додаючи ненормативну лексику (причому нецензурщина була оригінальною російською мовою).

У відповідь Набока кричав: «… Хохломанство… Жлобство ...»

Олесь Шевченко, Ольга Матусевич і Володимир Федько намагалися втихомирити сторони, але примирення досягти не вдалося. Як я потім дізнався, то на такий різкий демарш Ігоря Запорожця підбурив Ігор Бондар.

На той час С. Набока, О. Шевченко і О. Матусевич вже проводили організаційну роботу по входженню УКК в структуру створюваної масової УГС.

Згідно Статуту Української національної партії (УНП), членом якої я був, заборонялося мати членство також в інших партіях.

Від Г. Приходька і І. Бондаря я вже знав, що найближчим часом постане нова політична структура, яка має ідеологічну спорідненість з УНП – Політичне об’єднання «Державна Самостійність України». Організаторами ДСУ були колишні політв’язні Зеновій Красівський і Іван Кандиба. Ігор Бондар входив в організаційне ядро і повинен був увійти в Раду організації [6].

[Повернувшись в Україну у 1987 р., Красівський брав активну участь у створенні масової УГС, але скоро через її ліберально-угодовське спрямування під керівництвом М. Гориня і В. Чорновола пориває з нею.

В інтерв’ю «Нескореній нації» Красівський звинуватив колишніх політв’язнів у тому, що «не висунули звинувачення до нашого ворога, не висунули й концепції побудови УСС Держави. Наша справа вирішується не президентом, а національно-визвольною боротьбою українського народу». Влада, що на той час була в Україні, визнавалася як «окупаційна» – це зближало ДСУ з УНП.

Слід зазначити, що аналогічні звинувачення на адресу колишніх політв’язнів висував і Приходько: «Націонал-демократи дистанціювались від націоналістів, зреклись історичного права українського народу, виступали проти суду над КПРС, надавали перевагу євроінтеграції над національним суверенітетом, схилялись до федералізації України, а після проголошення незалежності вони підтримали закони, що унеможливили прийняття державою національної ідеї та політико-правову кваліфікацію УРСР як колоніальної адміністрації в Україні.

В подальшому я говоритиму лише про тих осіб із націонал-демократичного загалу, які були носіями властивої їхньому світогляду суспільнотворчої ідеї, і на сумлінні яких нинішній стан суспільства, до якого спричинись взяті ними зобов’язання. Йдеться про людей, які в минулому були ув’язнені за громадську діяльність, що спрямована на ерозію тоталітарного режиму та на захист української ідентичності — тобто йдеться про дисидентів [7]».

Таким чином, хоча новостворювана масова УГС і не була партією, що формально не забороняло мені, будучі одним із керівників УКК, влитися разом із членством в її ряди. В той же час, політичні принципи, яких дотримувалися Г. Приходько, І. Бондар, З. Красівський та І. Кандиба, мені були набагато ближчі, ніж політичні принципи на яких стояли Л. Лук’яненко, М. Горинь і В. Чорновол.

Під опікою Ігоря Бондаря, я і Ігор Запорожець підготували Заяву, в якій висловили свою незгоду з рішенням Ради про вступ УКК повним складом в УГС, оголосили її на засіданні Ради, склали свої повноваження і вийшли з Клубу.

Григорій Приходько схвалив мою принципову політичну позицію.

Посилання:

[1]. ГДА СБУ, ф.16, оп. 14, спр.3, арк. 216-217. Оригінал.

[2]. Володи́мир Васи́льович Щерби́цький (17 лютого 1918, Верхньодніпровськ, Катеринославська губернія, УНР (нині Дніпропетровська область, Україна) — 16 лютого 1990, Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський партійний і державний діяч, поборник зросійщення, активно боровся з дисидентами.

[3]. Дмитро Корчинский. ВОЙНА В ТОЛПЕ. ГЛАВА 2. ПЕРЕСТРОЙКА. // https://www.magister.msk.ru/library/politica/korch...

[4]. Артем Чумаченко в 1987-1989 роках підтримував активні контакти з Кривоноговим, організатором «Великого Білого Братства».

[5]. Заради цікавості я побував на декількох зібраннях кришнаїтів. Тоді ж Щербатюк познайомив мене з Кривоноговим, з яким я пізніше мав декілька зустрічей і тривалих бесід.

[6]. Державна самостійність України (ДСУ). Політичне об’єднання «Державна Самостійність України» було утворене 7-8 квітня 1990 року. В Установчому з’їзді, що проходив у Львові, взяло участь 147 осіб, в тому числі 67 делегатів з інших регіонів України. З’їзд схвалив низку резолюцій та обрав Тимчасову Раду. Головою Тимчасової ради ДСУ яка складалася з 14 осіб, обрали відомого правозахисника Івана Кандибу. Почесним членом став Петро Дужий, один з лідерів Українського націоналістичного підпілля 40-50 років, редактором органу ОУН "Ідея і чин". Інші члени Ради: М. Котик, З. Красівський, А. Лупиніс, І. Сеник, О. Царук, Д. Гусик, А. Ільченко, І. Бондар, Т. Семенюк, Т. Більчук, М. Дзюбан, Л. Жильцова (з Литви) та ін.

[7]. Григорій Приходько. Українська Міжпартійна Асамблея — Виклик Системі / 3. 2007.



+3
133
RSS
20:26
+3
Друже, раз написано танцювальний зал "«Сучасник», а потім далі вже «Современник». А УНП і досі діє?
21:32 (відредаговано)
+1
Дякую за увагу, друже Анатолію!

1. Виправив!

2. В червні 1992 року УНП і Українська Народно-Демократична партія об'єднались в Українську Національну Консервативну Партію (УНКП). В наслідок об'єднання УНП саморозпустилась.

3. Григорій Приходько помер у 2015. Але останні роки він хворів, жив у селі, політикою майже не займався.

Випадкові Дописи