УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Інформаційний прорив наприкінці 1980-х – початку 1990-х… Частина I // «Погляд у минуле…»

Інформаційний прорив наприкінці 1980-х – початку 1990-х… Частина I // «Погляд у минуле…»

Наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття суспільно-політичне життя в Україні вирувало і розвивалося дуже бурхливо. Український Культурологічний Клуб (УКК), котрий поклав початок легальному національно-визвольному руху, вже давно втратив своє лідируюче становище, розчинившись в УГС. Йшов активний процес створення політичних партій: на базі Української Гельсінської групи (УГГ) поставала Українська Республіканська партія (УРП); за ініціативою Льва Убожко (Росія, ДС) А. Битченко і Л. Мілявський створили Християнсько-Демократичну фракцію Демократичного Союзу (УХДФ ДС); Григорій Приходько створив Українську Національну партію (УРП); Петро Січко – Український Християнсько-Демократичний фронт (УХДФ);Іван Кандиба і З. Красівський – політичну організацію «Державна Самостійність України» (ДСУ)…

В середовищі університетської молоді виникла «Громада», активними творцями якої були Дмитро Корчинський, Олександр Коваленко, Олесь Федорук.

Набирав масовість і поступово ставав більш радикальним Народний Рух України (НРУ).

Поставала незалежна, альтернативна партійно-комсомольській і державній, преса. Створювалися і функціонували інформаційні агенції.

Одразу зауважу, що мої записки носять автобіографічний характер і не претендують на наукову працю про становлення незалежних партій і організацій та незалежної преси в Україні цього періоду. Я описую тільки те, до чого мав особистий дотик!

Діаспора надавала допомогу технікою (комп'ютери, ксерокси, телефакси, диктофони і т.п.) і грошима, що дозволяло створювати організаційні та інформаційні структури і утримувати їх, не залежачи від державних органів. Широке поширення набув ротапринтний і ксероксний «самвидав». З одного боку він творив незалежну пресу, з іншого – давав гроші для саморозвитку, проведення різних заходів і утримання незалежних структур.

Широкий потік інформації про події в Україні став надходити на «Радіо Свобода» (Західна Німеччина) через Анатолія Доценка, який разом з Миколою Муратовим працював у Москві; в Сполучені Штати Америки (до Н. Світличної від Михайла Осадчого зі Львова); у Великобританію для Української Центральної Інформаційної Служби (УЦІС) від Григорія Приходька, Михайла Осадчого і В’ячеслава Чорновола зі Львова; для «Експрес-Хроніки» в Москві від Леоніда Мілявського з Києва. Також багато закордонних інформаційних агентств ініціативно виходили на керівників різних опозиційних українських організацій і отримували необхідну інформацію. Так, наприклад, постійно надавав інформацію і давав телефоном інтерв’ю Олесь Шевченко з Києва.

Цікаво, що вже з 1987 року [1] Міністерство зв’язку абсолютно безперешкодно надавало можливість спілкуватися телефоном, і використовувати телефакси, для контактів із закордоном. Як пояснити цей феномен я не знаю. В той же час не маю жодних сумнівів, що КДБ контролювало всі контакти і працювало в режимі накопичення інформації по фігурантам оперативних розробок, а також інформувала ЦК КПУ.

Ще одним феноменом було те, що у 1987 році в райкомах компартії і райкомах комсомолу, у підрозділах МВС телефаксів не було! Відносно КДБ – інформації не маю!

Телефакс – чудо комунікаційної техніки – мав одну неоціниму властивість – на той час перехопити інформацію яка передавалася було неможливо. По якомусь технічному протоколу два телефакси між собою «домовлялися» і поєднувалися. Якщо ж на лінії з’являлося якесь стороннє втручання, то зв’язок обривався.



Краєва Частина ОУН (КЧ ОУН; Київ, УРСР)

Точну дату створення інформаційної структури під назвою КЧ ОУН (Краєва частина ОУН) назвати важко. Відомо тільки, що створена вона була другом Василем Олеськівим, членом Проводу ОУН-р,який очолював стратегічно важливий сектор Крайових справ (СКС). Оскільки я не був заприсяжненим членом ОУН, хоча і працював в інформаційному секторі, то про справи СКС нічого не знаю. І про мотивацію створення КЧ ОУН мені теж нічого невідомо.

Оргтехніка для КЧ ОУН – телефакс «CanonFax-170» і диктофон «Sony» для запису на мікрокасети – була привезена в Москву «туристами» з Федеративної Німеччини – подружжям Андрієм і Вірою Гайдамахи, чільними діячами ОУН-р. А в Москву за технікою поїхав П.Р., який і став першим очільником КЧ ОУН.



Трохи пізніше, вже на початку 1987-го, в Києві побував один із керівників «УІС» (ОУН-р; Лондон, Велика Британія) Микола Матвіївський, який привіз комп’ютер і принтер.

Влітку 1987-го П.Р., з яким я познайомився на засіданнях УКК, запросив мене до праці на УЦІС. Про цей період своєї діяльності я розповім окремо.

Газета «Замкова Гора»

Навколо Ігоря Бондаря зібралася молодь, що об'єдналася в групу «ДІЯ». У неї входили Ігор Запорожець, Петро Раллєв (Зуєв), Дмитро Корчинський, Олесь Федорук, Андрій Миронів, Андрій Підпалий та інші.

Збиралися вони в приміщенні кочегарки (Бондар працював кочегаром), вивчали твори М. Міхновського, Д. Донцова, Є. Коновальця, С. Бандери, Я. Стецька. Керівною ідеологією була обрана ідеологія революційного націоналізму; в якості організації для наслідування – ОУН (р).

Ігор Бондар входив в керівне ядро створюваної Іваном Кандибою політичної організації «Державна самостійність України» (ДСУ). Його батько був членом материнської ОУН під проводом Андрія Мельника; під час війни займав посаду редактора однієї з українських газет, що випускалися на звільнених від більшовизму землях.


Ігор Бондар не любив фотографуватися… Це одна з рідкісних фотографій – 19 листопада 1989 року, на перепохованні Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого, Ігор Бондар несе портрет Литвина (на фотографії він з лівого боку).


Молодь також часто збиралася на квартирі Петра Раллєва.

Група «ДІЯ» поширювала націоналістичні листівки, на мітингах демонструвала червоно-чорний прапор. Під час святкування днів Києва, вночі, члени групи облили фарбою барельєф Булгакова на Андріївському узвозі.

Група також організувала поїздку в Москву для участі в демонстрації на Красній площі, де пройшли під синьо-жовтим прапором. Ігор Запорожець був заарештований і засуджений на 15 діб ув'язнення. На суді Ігор оголосив себе військовополоненим і вимагав відповідного до себе ставлення згідно Женевських конвенцій, а також заявив, що не розуміє російської мови, тому згідно чинного законодавства СРСР йому повинні надати перекладача. Відносно першої вимоги Запорожця суддя відмовив, а щодо перекладача, то вимогу Ігоря суддя задовольнив. П’ятнадцять діб адміністративного ув’язнення Ігор все одно отримав. Але під час відбуття покарання співкамерники ставилися до Ігоря з повагою. В камері Ігор відзначив і свій день народження.

Під керівництвом І. Бондаря члени групи Д. Корчинський, С. Артеменко. О. Федорук, В. Галиновський підготували перше число самвидавчої газети «Замкова Гора», яка в подальшому відігравала помітну роль у формуванні націоналістичного світогляду молоді. Значне місце в газеті займала поезія Дмитра Корчинського, світоглядні статті Славка Артеменко.

Київське відділення Українського Інформаційного Бюро (УІБ – Київ)

Державний Центр Української Народної Республіки (ДЦ УНР) і ОУН-з (або ОУН-м, послідовники Андрія Мельника) створили Київське відділення Українського Інформаційного Бюро (УІБ – Київ) в США, яке очолив Аркадій Киреєв. Він постійно передавав цікаві інформаційно-аналітичні матеріали для ДЦ УНР, випускав в Україні офіційно зареєстрований (!) журнал «Тризуб» («TRIDENT»), який позиціонував себе як «орган української національно-державної думки».

Київська філія Української пресової агенції (УПА – Лондон)

Українська пресова агенція (УПА) – пресслужба «двійкарів» з штаб-квартирою в Лондоні (керівник Тарас Кузьо), також заснувала в Києві своє відділення. Очолив його Станіслав П. Інформаційні і аналітичні матеріали він пересилав факсом на Варшаву (це було зручно, оскільки на Польщу вже працював автоматичний телефонний зв'язок), де їх обробляв Роман Крик, після чого матеріали надходили в Лондон.

У 1991-92 роках у В.П. було кілька гострих конфліктів з своїми співробітниками, які звинувачували його в фінансових зловживаннях і навіть у співпраці з органами КДБ. (Один з близьких знайомих В.П. – Ігор П-й – який навчався разом з В.П. в університеті, також дотримувався думки, що останній ще з часів навчання співпрацює з органами КДБ).

У 1992 році В.П. вирішив працювати безпосередньо на Лондон без посередництва Крика. Роман Крик намагався зберегти своє інформаційне бюро, яке одночасно було і його бізнесом, проте УПА розірвало з ним договірні відносини (дійшло до того, що за допомогою поліції у Крика вилучали комп'ютери і іншу техніку).

У 1992 році В.П. поїхав до Лондона для зустрічі з керівництвом УПА і після повернення заснував, разом з деякими своїми співробітниками, «Український незалежний центр політичних досліджень».

Досить часто ми обмінювалися з В.П. інформацією і документами.

УНІА (Київ, УРСР) – УНІС (США)

Наприкінці 1989 року (протягом 3-х місяців) в Україні (в Черкасах) перебувала Наталка Кормелюк, громадянка США, вчителька, член ОУН-р. Контактувала вона з Анатолієм Лупиносом. У грудні 1989 року вона поїхала з України. Одним з проектів, який Наталка запланувала реалізувати в Україні, було створення інформаційної служби з прямим виходом на Українське Державне Правління (УДП, Детройт, США).

У 1990 році, цей проект був реалізований А. Лупиносом: інформагентство УНІА (Українська незалежна інформаційна агенція) в Україні, яке підтримувало зв’язок з агентством УНІС (Українська незалежна інформаційна служба) приУДП і УККА в США. Директором УНІС була призначена Наталка Кормелюк.

[Взагалі, факт створення УНІС виглядає досить дивно, оскільки ОУН-р ще з 1950-х років мала чудово поставлену «Українську видавничу спілку» (1950), а згодом ще й «Українську інформаційну службу» (УІС). Організатором цих структур був друг Василь Олеськів, чиї заслуги в організаційній сфері важко переоцінити.

«Сл. пам. інж. В. Олеськів на доручення кожночасного Провідника ОУН виконував відповідальні завдання в різних сферах діяльності Проводу: в розбудові мережі ОУН на поселеннях, зовнішньополітичної дії ОУН та АБН, в інформаційній сфері; як керівник важливого закритого Сектора Крайових справ (СКС) він відповідав за організування контактів із кадрами ОУН в Україні, а також за надання допомоги членам Руху опору й дисидентства на рідних землях. В.Олеськів був учасником 4 Конференцій ЗЧ ОУН (ІІІ-VІ) і сімох Великих Зборів ОУН (ІV-Х), він – один із найбільш обізнаних, впливових та досвідчених провідних членів ОУН за ввесь післявоєнний період» [2].

За дорученням Приходька мені довелося брати участь в розслідуванні дезінформаційної діяльності УНІА в Україні.

Часопис «Український Вісник»

В'ячеслав Чорновіл відновив випуск «Українського вісника», в роботі над яким брали участь Віталій Шевченко, Олесь Шевченко, Степан Хмара, Людмиоа Дашкевіч, Ярослав.Кендзьор та інші.

Часопис «Катедра»

Після повернення з табору, Михайло Осадчий заснував і почав випускати власний журнал «Катедра», в роботі над яким брали участь Володимир Яворський, Анатолій Щербатюк, Василь Барладяну, Ярослав Дашкевич. На відміну від В. Чорновола, М. Осадчий зосередився на питаннях культури, не зачіпаючи політику прямо.

Часопис «Український Час»

Григорій Приходько заснував і почав випускати самвидавчий політологічний журнал «Український час».

[Мене долучили до співпраці у трьох вищеназваних часописах із суто специфічним завданням – фотографувати часописи на фотоплівку для передачі на Захід. Таким чином, я фотографував кожне число у 5-ти копіях на фотоплівку і не проявлені плівки передавав відповідальним редакторам часописів. А далі вони вже по своїм каналам відправляли їх на Захід. При небезпеці затримання кур’єр міг засвітити плівку витягнувши її з касети.]

Часопис «Золоті Ворота»

Восени 1989-го за спільною ініціативою Володимира Федька і Павла Скочка було вирішено випускати незалежний [3] самвидавчий журнал «Золоті ворота». Анатолій Лупинос, давній друг Скочка, запропонував друкувати журнал в Прибалтиці, де суспільно-політична атмосфера була набагато демократичніша. Таким чином склався тріумвірат – головний редактор П. Скочок; редактор і відповідальний за технічну підготовку журналу В. Федько; видавець А. Лупинос. З грудня 1989-го – на перші числа лютого 1990-го був підготовлений перший номер журналу в комп'ютерній роздруківці (обсяг – 46 сторінок; тираж 50 примірників).

Усі статті були написані Скочком. Федько, працюючи в той час у Київському комерційному центрі на посаді інженера відеозапису, набирав тексти на персональному комп’ютері «Robotron», а потім за сприянням двох дівчат-операторів, які часто залишалися працювати після закінчення робочого дня, роздруковував їх на спеціальному папері.



Подруги дуже полюбляли пиво і могли пити його в необмеженій кількості. В робочий же час пити пиво не дозволялося. В обідню перерву дівчата купували 12-16 пляшок пива, нібито додому, ставили їх у холодильник, а після закінчення робочого дня, коли усі співробітники відділу бігли додому, влаштовували пивну вечірку. При цьому вони примудрялися набивати базу даних, не роблячи помилок! До своєї кампанії вони долучили охоронника, чолов’ягу років сорока, якому дозволяли «обнімашки» (дівчатам було трохи більше двадцяти і були вони «в тілі»), за що він дозволяв дівчатам сидіти допізна. Я теж увійшов у цей «пивний колектив», фінансуючи пиво і до пива… (До пива ми брали бастурму, яку дівчата різали дуже тонесенько, за товщиною паперового аркушу.) Мені було дозволено роздруковувати тексти, також дівчата постачали мені папір для принтера.

Матричний принтер друкував повільно, рядок за рядком, і немилосердно «верещав». Дівчата набивали бази даних… Охороннику було абсолютно наплювати, що я роздруковую – «обнімашки» і пиво з бастурмою його цікавили більше! Дівчатам теж було байдуже, що я роздруковую – мій внесок до столу їх цілком задовольняв.

***

Лупинос пов’язався з прибалтами і домовився про друк нашого журналу. До речі, в Прибалтиці вже друкувався «Український вісник» В’ячеслава Чорновола.

Друк потребує грошей! Гроші ми мали – я з «УЦІСу», а звідки були гроші у Скочка і Лупиноса я не запитував. Ясно, що з діаспори. Гроші наші були у твердій валюті – доларах США. Але їхати з доларами у Прибалтику було ризиковано. По дорозі могли затримати – КДБ і МВС ще не департизувалися і не демобілізувалися. Затримання з великою сумою валюти – готова кримінальна справа: незаконні операції з валютою! Конче необхідно було перевести долари в рублі СССР.

Щодо конвертації і легалізації грошей я запропонував Лупиносу наступний план…

Приглядаємо мінялу, домовляємося з ним на обмін, міняємо долари на рублі… Потім на найближчому мітингу проводимо другий етап – кладемо обміняні рублі у велику коробку з-під телевізора, заклеюємо коробку і Лупинос з парою здорових хлопців, які несуть коробку, «збирає пожертви» на мітингу. З натовпу запрошуються бажаючи бути свідками при відкритті коробки і перерахунку коштів – «бо комуністи можуть звинуватити у крадіжці частини зібраних коштів». В приміщенні НРУ (на Музейному провулку) в присутності свідків коробка відкривається, гроші перераховуються і складається акт, який підписують свідки.

Гроші конвертовані і легалізовані!

Лупиносу мій план дуже сподобався!

Оскільки я фотографую з дитинства, то мав гарну фототехніку… серед якої в моєму арсеналі були потужні фотооб’єктиви для фотографування з далекої відстані: комплект «Фотоснайпер» (фокусна відстань об’єктива 300 мм) і дзеркально-лінзовий об’єктив МТО-500 (фокусна відстань 500 мм). Ця фототехніка дозволяла фотографувати з відстані в декілька сотень метрів, була у вільному продажу і, до речі, крім фотокореспондентів і фотоаматорів також використовувалася розвідниками оперативно-технічного підрозділу КДБ.



Разом з декількома молодими хлопцями, яких виділив Лупинос, виходимо на полювання за потрібним нам мінялою. Одним з місць, де міняли працювали, було біля центрального універмагу.



ЦУМ чудово проглядався з протилежної сторони Хрещатика, від кінотеатру «Дружба». Займаю позицію, а до ЦУМу направляю «живця» – нашого хлопця, який повинен обміняти 5 доларів. Він спеціально одягнений в яскраву куртку, щоб я міг по ньому орієнтуватися і сфотографувати потрібний об’єкт – мінялу!

З моєї точки фотозйомки до ЦУМу більше 300 метрів, чорний «Зеніт» і чорний МТО-500 мають невеликі розміри і з такої відстані непомітні. Чотири «живця» дали нам не тільки можливість конвертувати трохи грошей, але і чудовий фотоматеріал з виразними фотографіями облич мінял. Безумовно, що на фотографіях не були зафіксовані моменти обміну грошовими знаками… але це і не було потрібно. Для нас головним питанням було виявити мінял і визначитися з ким мати справу, бо сума в рублях нам була потрібна велика – тисяч тридцять рублів СССР!

Друкую фотографії… зустрічаюся з Лупиносом… Переглядаємо фото і приймаємо рішення з ким із мінял будемо мати справу.

Разом з Лупиносом виходимо на територію. Біля ЦУМу знаходимо потрібного нам мінялу. Слід відзначити, що «Дядя Толя» (Анатолій Лупинос) мав не тільки харизматичний вигляд, але і величезний досвід спілкування з кримінальними злочинцями, знання їхньої психології, звичаїв і жаргону. Він умів «ботать по фєнє» не гірше за кримінального авторитета чи «злодія в законі».

Короткі перемовини… Міняла каже, що у нього такої суми (30 тисяч рублів СССР) при собі немає, але він дуже зацікавлений в оборудці і гроші у нього будуть годині через півтори. «Дядя Толя» виймає фотографії міняли, показує йому і яскраво пояснює, що буде з мінялою та всією його родиною… (шантаж + погроза, – як це жахливо і цинічно! – для моралістів!.. Але боротьба не ведеться у білих рукавичках), якщо він надумає підставити нас під мєнтів чи бандитів. Словосполучення «Ми з ОУН» діє ефективно! Розходимось не прощаючись, домовившись зустрітися через дві години біля Музею В.І. Леніна, на площі Лєнінського Комсомолу.

Заходимо з Анатолієм в «кулінарку» на площі Жовтневої Революції (нині майдан Незалежності), беремо по 150 горілки та по подвійній порції пельменів. Взагалі-то при проведенні таких ризикованих операцій компетентні джерела радять бути абсолютно тверезими! Але «Дядя Толя» озвучує мотивацію: «Якщо нас затримають, то тверезі ми, чи «випімши» не має жодного значення – великі неприємності або стаття нам світить невідворотно. Так сприймемо затримання у доброму настрої!» Логічно! То взяли ще по 100 горілки, доїли пельмені і «полірнулися» подвійною половинкою кави. Настрій чудовий!

Ідемо до Музею… Ще хвилин п’ятнадцять до обумовленого часу, але здалеку бачимо, що наш міняла вже пантрує… Мої відчуття? Страху немає. Можливо тому, що я незнайомий з радянською каральною системою і не відчув її на собі – не був арештований; не знаю, що таке СІЗО, «прес-хати» і бєзпрєдєл кримінальників, які отримали від опера завдання «пресонути» чи «опустити» фраєра.

Пєрєстройка! Дємократія! Можна вільно заходити в Музей Леніна, рушити оглядати експозицію чи зайти в туалет; можна також випити кави в буфеті Музею (правда, для цього треба було зайти не з центрального, а з бокового входу).

Ми йдемо в туалет! Втрьох втискуємося в кабінку… міняла відкриває сумку у якій лежать рублі СССР в банківській упаковці, новенькі, купюрами 50 рублів.

  • Перерахуйте! Але умова – банківські упаковочні стрічки ви залишаєте мені!

Лупинос передає мінялі долари – загальна сума в різних купюрах.

Ми перевіряємо рублі, міняла – долари. Раптом мені, як юристу, приходить в голову несподівана думка і я розсміявся. Міняла і «Дядя Толя» запитально дивляться на мене.

  • Якщо нас зараз пов’яжуть, то окрім валютної статті, ще й навісять гомосексуальну оргію, здійснену з особливим цинізмом в будівлі Музею В.І. Леніна!

Регочемо!

З грішми все нормально! Прощаємося і розходимося.

***

Десь через тиждень я з приятелем зайшов у центральний гастроном (навпроти центрального універмагу) купити пляшку шампанського. Виходимо на вулицю і тут мене чекає наш міняла. Трохи напружуюсь. Він відкликає мене вбік і каже:

  • Я працюю на поважних людей. Якщо Вам знову буде потрібно обміняти бакси на велику суму грошей, то ось Вам мій домашній телефон. Все буде чітко і по гарному курсу!

***

За декілька днів здійснили ще одну обмінну операцію – на ринках поміняли новенькі п’ятидесятки на старенькі зім’яті купюри вартістю в 1, 3, 5, 10, 25 рублів.

На мітингу двоє здорових хлопців ходили з коробкою, Лупинос закликав скласти пожертву… А в коробці вже лежало 15 тисяч рублів! Під кінець мітингу ми в супроводі десятка бажаючих перевірити нашу чесність прийшли в штаб-квартиру на Музейний провулок. На середину кімнати зсунули два столи, накрили старою скатертиною… «Свідки нашої чесноти» розсілися під стінкою… Не маю жодного сумніву, що серед них були і партійці, і комсомольці, і агентура КДБ.

«Дядя Толя» розрізає шпагати, якими була ретельно перев’язана коробка, відкриває її і висипає на скатертину велику купу грошей! Момент вражаючий!



Ми вчотирьох розкладаємо гроші по купюрам, перераховуємо їх і я пишу акт по всім правилам бухгалтерського обліку. В коробці виявилося трохи більше шістнадцяти тисяч рублів! Наші підписи засвідчують акт першими. Із свідків тільки половина погодилася вказати свої дані, достовірність яких перевірити безумовно ми не могли. Але свої підписи поставили усі.

***

Наступного дня Лупинос відбуває у Прибалтику друкувати друге число журналу «Золоті Ворота», а я відправляюся у Львів, щоб презентувати перше число «Золотих Воріт».

Оскільки Павло Скочок був головним редактором, то презентувати часопис у Львові повинен був би він. Але з’являтися у Львові Скочок не міг. На той час Чорновіл мав усі підстави набити йому пику, як мінімум! Справа в тому, що Павло посварився з Чорноволом і написав на нього не дуже гарного листа на Захід, в якому звинуватив В’ячеслава і його дружину Атену Пашко у різних смертних гріхах. На митному контролі в аеропорту Бориспіль, при відльоті іноземного кур’єра з України, лист був вилучений і потім використаний для написання компартійним журналістом Дерімовим статті «УХС: гризня за комп'ютери» [4]. У статті цитувалися великі розділи листа-доносу Скочка.

23 лютого 1990 року я поїхав у Львів презентувати наш журнал. Зупинився на постій у Приходька. Разом ми підготували інформаційне повідомлення про вихід журналу «Золоті ворота» і розігнали його факсом на Лондон, Мюнхен, до Муратова у Москву, на іноземні інформаційні агенції, акредитовані в Москві.

25 лютого я мав зустріч з Людмилою Дашкевич і у неї познайомився з Юрієм Шухевичем. 25-26 лютого разом з Василем Барладяну підготували до випуску черговий номер журналу «Катедра». Барладяну збирався їхати в еміграцію (в Канаду) і там налагоджувати випуск журналів «Катедра» і «Золоті ворота».

Мав зустрічі з професором Ярославом Дашкевичем, В’ячеславом Чорноволом, Михайлом Осадчим. Усім вручив по три примірники «Золотих воріт».

***

«Свободу слова не дають, її здобувають. І це здобуття не є одноразовим актом – воно вимагає постійної праці, бо загрози й обмеження цій свободі нерідко йдуть із непередбачуваних сторін. А ще для того, щоб обстоювати і творити (саме так, творити!) дійсну свободу слова, потрібно самому бути (чи, принаймні, намагатися стати) вільною людиною» [5].

І конче необхідно пам’ятати всіх, хто в ті роки робив свій внесок в розбудову незалежної журналістики в Україні!

Далі буде…

Посилання:

[1]. Можливо процес «демократизації» телефонного зв’язку із закордонням почався і раніше, але я почав використовувати телефакс з літа 1987-го.

[2]. Світлої пам’яті Василя Олеськіва. Провід ОУН. 19 грудня 2016 // ukrnationalism.com/news/officially-oun/2453-svitloi-pamiati-vasylia-oleskiva.html

[3]. Під терміном «незалежний» малося на увазі, що журнал не буде органом якоїсь неформальної організації чи політичної партії.

[4]. В газеті «Правда України».

[5]. Сергій Грабовський. Вільна людина і вільне слово. Про Сергія Набоку і не лише про нього. 27 квітня 2015 // day.kyiv.ua/uk/blog/suspilstvo/vilna-lyudyna-i-vilne-slovo-pro-sergiya-naboku-i-ne-lyshe-pro-nogo



+3
153
RSS
00:19
+3
Дякую, друже Володимире, за цінну інформацію. Особливо про конвертацію доларів у рублі. У Василя Шкляра в детективі КЛЮЧ я прочитав, що Анатолія Лупиноса називали не тільки «дядя Толя», а й Аятолла. Якщо уважно подивитися, то Незалежну Україну творили до 30 дисидентів, які вийшли із в'язниць, а також до сотні активістів, як от Володимир Федько. А перед ними і разом з ними цю святу справу творили тисячі обережних, імена яких невідомі й досі.
00:42 (відредаговано)
+2
Дякую, друже Анатолію, за добрий відгук! Я пишу як було, не намагаючись прикрасити щось, і в першу чергу себе. Ми всі живі люди, з чеснотами і вадами, пристрастями і слабкостями.

Так, у Лупиноса було таке прізвисько «Аятолла» _посмішка

Випадкові Дописи