УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Інформаційний прорив наприкінці 1980-х – початку 1990-х… Частина II // «Погляд у минуле…»

Інформаційний прорив наприкінці 1980-х – початку 1990-х… Частина II // «Погляд у минуле…»

Радянська імперія потроху здавала ідеологічні позиції!

12 червня 1990 року законом «Про друк й інші засоби масової інформації» було скасовано цензуру в СРСР. Але це не означало, що преса стала вільною і незалежною! Всі матеріальні засоби залишалися в руках держави, партійних і комсомольських структур! В той же час, незалежні інформаційні агенції і незалежні видання отримали юридичний статус.

«Українська інформаційна служба» – УІС (Київ, УРСР)

В червні 1991-го при «Укрінформі» в статусі «незалежна інформаційна служба» була зареєстрована «Українська інформаційна служба» – УІС. Офіційними співзасновниками УІСу були:

  • Анатолій Доценко, який до цього працював у Москві на радіостанції «Свобода» і «Німецька хвиля» («Дойче Велле»);
  • Віктор Федорчук, який до цього працював в інформаційній службі УГС, потім в УНІАР (Українська незалежна інформаційна агенція «Республіка», засновник і директор Сергій Набока).

Фактично ж це була інформагенція Проводу ОУН-р, керівництво яким на той час перебрала подруга Ярослава Стецько.

В моєму статусі – кореспондента УІС в Києві – нічого не змінилося. Я готував короткі інформації про політичні події в Україні, аналітичні довідки про розвиток політичних організацій, пересилав заяви та інші документи політичних партій та організацій, до яких проявляли інтерес в Лондоні. З Мюнхеном, де проживала Слава Стецько і знаходився постій ОУН-р, я зв’язку не мав. Про зміну керівництва в організації мені повідомив друг Михайло Зеленчук, який очолював Всеукраїнське Братство УПА. Тоді ж він познайомив мене з другом Орестом Дичковським, який очолював науковий відділ Братства.

Анонімне попередження…

На початку серпня 1991-го мені на домашню адресу прийшов лист без зворотної адреси. В конверті знаходилася моя фотографія…



Що це було попередження… я зрозумів. Але від кого? І відносно чого? Ця загадка не розгадана і досі.

Доручення від Слави Стецько

У листопаді 1991-го (числа дня вже не пам’ятаю) мені зателефонував Михайло Зеленчук і призначив зустріч «для серйозної розмови». Зустрілися ми на приватній квартирі одної патріотичної українки, приятельки друга Михайла.

Пані накрила нам обід і, пославшись на нагальні справи, нас покинула.

Друг Михайло передав мені вітання від подруги Слави та друга Василя і перейшов до справи, попередивши, що інформація, яку він мені довіряє, є таємною і я не маю права жодного почутого слова розголошувати! В бесіді він розповів мені, що УІС було створено за ініціативою керівника СКС організації Василя Олеськіва.

Офіційним фасадом УІСу були його співзасновники – А. Доценко і В. Федорчук. Але фактично до керівництва входили і були зверхниками:

  • Зеновій Красівський, Голова Українського національно-визвольного фронту (УНВФ);
  • Михайло Зеленчук, Голова Всеукраїнського Братства УПА.

Для розбудови інформаційної структури на гроші ОУН-р була придбана садиба на Нивках – велика ділянка землі з жилим одноповерховим будинком, недобудованим двоповерховим будинком та садом [1]. Садибу продав один із компартійних функціонерів (прізвище якого пан Михайло мені не назвав) і вона обійшлася організації в 15 тисяч доларів. Фіктивним покупцем був Віктор Федорчук, на якого юридично і була оформлена нерухомість.

[Забігаючи вперед, повідаю, що протягом наступних років десяти ОУН судилася з Федорчуком за цю нерухомість. Пройшло багато судових засідань, на які запрошувався в якості свідка на стороні ОУН – проти Федорчука – і автор цих рядків. Чим закінчилася справа, я не знаю, оскільки склав повноваження директора УІС в грудні 1992-го і брав участь у судових засіданнях виключно з поваги до друга Василя Олеськіва і на його прохання.]

«УІС» була зареєстрована в червні, а вже у жовтні виник гострий конфлікт між Федорчуком і Доценко. Основною причиною був антисемітизм Федорчука і його співробітників Мавріних (подружжя Віктор та Людмила) по відношенню до Доценко, якого вони вважали «московським євреєм». Крім цього були ще різні додаткові причини, про які я вважаю недоцільним говорити публічно.

В результаті справа дійшла до бійок із залученням «ріальних пацанів», скандальних публікацій в пресі і втручання міліції!

Підсумовуючи, пан Михайло передав мені рішення пані Слави – повністю взяти на себе інформаційно-аналітичну роботу УІСу, для чого набрати новий штат працівників.

На той час у мене була оргтехніка, яку надав для роботи пан Григорій – телефакс, ксерокс, два диктофони «Sony» (на компакт-касетах і на мікро-касетах), двокасетний магнітофон для копіювання аудіо-записів і великий запас касет. Я сказав, що на перший час можна використовувати цю техніку за погодженням з Приходько, але це техніка УНП.

Пан Михайло передав мені гроші для налагодження роботи і повідомив, що в грудні в Київ прилетить друг Степан Олеськів, син Василя Олеськіва, який привезе мені комп’ютер і гроші для роботи. А потім в Україну буде доставлена оргтехніка з Німеччини.

Відносно ж Доценко і Федорчука, то Зеленчук порадив мені утримуватися від будь-яких контактів з ними! В разі ж виникнення якихось претензій з їхнього боку – направляти їх за вирішенням питань до нього або до пані Слави!

Бункер на Невській

Ситуація, що виникла, була надзвичайно складною! Офіційно УІС був зареєстрований на Доценко і Федорчука, причому старшим вважався Доценко; пані Слава ж віддавала перевагу Федорчуку; юридичним власником садиби на Невській також був Федорчук. А я як був на нелегальному становищі, так і залишився. Крім того, жодного документу, який би надавав мені офіційне право знаходитися у будинку на Невській, мені не надали. Окрім того, пані Слава на той час проживала у Мюнхені, а пан Михайло на Західній Україні. Ось в такій ситуації потрібно було налагоджувати роботу!

Оскільки я очолював СБ УНП, то у мене були надійні люди, на яких я міг покластися.

Хочу добрим словом згадати Дмитра Гірченка, який протягом декількох років був моїм близьким другом і товаришем. Він і став комендантом садиби на Невській.

Дмитро погодився тимчасово переселитися жити у будинок і охороняти його. Я виділив йому гроші і Дмитро запросив майстрів, які поставили на вікна хоча і декоративні за виглядом, але міцні грати, укріпили вхідні двері, поставили нові замки.

В маленькій кімнаті влаштували спальню, щоб Дмитру було зручно відпочивати. Життя є життя… Через деякий час до Дмитра переселилася його подружка Людмила. Я на це заплющив очі… Життя є життя. В будинку була кухня з газовою плитою, на якій можна було приготувати їжу. Придбанням холодильника благоустрій Дмитра завершився.

[В будинку була ще одна чудова річ – камін! В осінньо-зимовий-весняний час ми часто сиділи біля каміну – пили каву (або щось міцніше) і вели розмови на різні теми.]

Оскільки до власних розборок Доценко-Федорчук залучали «ріальних пацанів», то Дмитро придбав і збройний арсенал на випадок зіткнення: газовий револьвер калібру 9 мм; балончики з перцевим газом («антидог» дуже ефективний і проти собак, і проти людей); пару гумових кийків. Був у нього і кастет та пара гарних ножів.

«Краще сидіти за столом у міліції і давати покази, ніж лежати на столі у морзі з біркою на великому пальці ноги».

А на горищі, біля слухового вікна, була встановлена потужна сирена, яка вмикалася потаємними кнопками, які були у всіх кімнатах, на кухні і в коридорі. За погодження із Зеленчуком я дав Дмитру наказ – в разі нападу на будинок вмикати сирену і викликати телефоном міліцію!

***

УІС збирала, обробляла і пересилала на Лондон інформаційно-аналітичні матеріали з широкого кола питань. Більшість матеріалів призначалося для інформування керівництва ОУН-р. Але багато наших матеріалів друкувалися в газетах «Шлях перемоги» (Мюнхен) і «Національна трибуна» (Нью-Йорк), журналі «Визвольний шлях» (Лондон).

***

У вересні 1991-го Віктор Х-о привіз з Мюнхену для УІС друкарську машину «Roneo». Вона була розміром з невеликий холодильник, працювала від електромережі 220, заправлялася папером формату А-4 і спеціальними чорнилами. Швидкість друку була фантастична, здається 50 чи 60 копій на хвилину! Також Віктор привіз і витратні матеріали – спеціальну кальку для матриці, з якої йшов друк, спеціальні чорнила і пачку офісного паперу, як зразок на якому папері треба друкувати. Папір же для масового друку нам належало добувати на місці.

Ми не ризикнули ставити «Roneo» на Невській, а відвезли її на квартиру Дмитра (він мешкав у «гостинці» на Подолі). Враховуючи населення «гостинки» – зросійщений робітничий клас, – ми придбали купу касет з «блатняком» і Дмитро запускав цю музику під час друку листівок, щоб замаскувати шум працюючої машини.

Але виникла основна проблема – де брати папір для друку!? На той час папір форматом А-4, який зараз можна вільно купити у будь-якій кількості, в магазинах не продавався!

[Хочу нагадати, що в той час в СССР/УССР поруч з радянськими рублями, іноземною валютою (доларами США, марками ФРН…) і чеками «Бєрьозки», – існував ще один універсальний «грошовий знак», який безвідмовно приймався до оплати за послуги – ПЛЯШКА!

Тупа «антиалкогольна кампанія» запроваджена Горбачовим – Лігачовим, привела тільки до знищення виноградників і бурхливому розквіту самогоноваріння. Пролетаріат і інтелігенція як пили, так і продовжили пити! Але позиції ПЛЯШКИ, як універсальної валюти, зміцнилися! Цьому сприяли і обмеження введені владою: горілка продається тільки з 14:00 і тільки одна пляшка в руки! Поширилася спекуляція горілкою. Крім того, виникла специфічна сфера обслуговування – торгівля самогоном неподалік від прохідних великих підприємств.]

Папір у великих кількостях був тільки на поліграфічних підприємствах, зокрема, на комбінаті друку «Радянська Україна». Але для «Roneo» газетний папір не підходив. Машина просто відмовлялася на ньому друкувати. Потрібен був офсетний папір починаючи з 70 гр/м. Такий папір був на згаданому комбінаті, але він приходив у великих рулонах, шириною здається 102 см. А нам потрібен був папір порізаний на формат А-4.

***

Незадовго до обідньої перерви разом з Дмитром проводимо обстеження території біля прохідної комбінату преси «Радянська Україна» і виявляємо пару бабусь з торбами, які на наш погляд можуть торгувати самогоном. Не помилилися! В обідню перерву до них підходять робітники і купують «чекушки» і «половинки». За одною парочкою трударів йдемо до їдальні. Роботяги беруть гречану кашу із шніцелем, хліб і чисті стакани з підносу… Сідають за столиком… один під столиком розливає самогон… випивають і закусюють. Ми підсідаємо за їх столик, теж розливаємо під столом (але у нас в пляшці чиста вода (!)), імітуємо випивку і закусюємо шніцелем з хлібом. Дмитро заводить розмову про потребу в папері, порізаному на формат А-4. Робітники обіцяють дати нам відповідь наступного дня. Ми обіцяємо їм пляшку за сприяння.

Наступного дня в обідню перерву ми чекаємо їх у їдальні. У нас літрова пляшка «Распутіна» куплена у «валютці». Робітники приходять втрьох. Третій – робітник, який обслуговує машину, що ріже папір. Розмова конкретна і ділова. Домовляємося про формат і кількість паперу, яка нам потрібна, оплату і доставку на квартиру Дмитра! Проблема вирішена!

***

Окрім листівок готувалися і друкувалися інформаційні бюлетені (щотижневі випуски про суспільно-політичну ситуацію в країні) і дайджести перекладів іноземної преси про Україну, які поширювалися у Верховній Раді України досить великим накладом (106 примірників на 456 депутатів).

Також друкувалися пропагандистські матеріали до перших президентських виборів і референдуму; матеріали для Братства УПА; конференцій ОУН, що провадила пані Слава і т.д.

***

При друці матеріалів до референдуму у мене виник перший конфлікт з пані Славою! Справа в тому, що листівки наші були односторонніми, тобто текст друкувався на одній стороні листівки. Це робилося для того, щоб листівки можна було не тільки роздавати, але й клеїти на стіни. Я запропонував друкувати листівки для Донецького регіону двома мовами: українською і російською. На мій погляд, це підвищувало ефективність їх впливу в цих майже поголовно російськомовних частинах України. Подруга Слава різко відхилила мою пропозицію: «Нехай вчать мову!». Я заперечив: «Якщо вони все життя не вчили українську мову, то за пару тижнів до референдуму вони її вчити не стануть!» У відповідь я отримав звинувачення у «політичній короткозорості» і пораду «глибше вивчати спадщину Степана Бандери і Ярослава Стецька».

«Визвольний Шлях» друкується в Україні

На той час я вже мав виходи на людей, які друкували незалежну пресу в Україні. У Києві це був Андрій К-ов, спортсмен і колишній спецназівець, який разом з друзями-спортсменами створив підпільний друкарський центр у підвалі Інституту фізкультури. Хлопці мали чотири ромайори (друк форматом А-3), на яких друкували і анекдоти, і еротичні оповідання, і опозиційні видання. За великим рахунком політика їх не дуже цікавила, хоча до радянської влади вони ставилися негативно. Для них друк незалежної преси був бізнесом.

Я показав Андрію «Визвольний Шлях» за вересень (число №9), який мені надіслали з Лондону, і запитав у яку суму може обійтися друк однієї тисячі примірників. Андрій порахував і я надіслав кошторис другу Миколі Матвіївському в Лондон. Через деякий час я отримав схвальну відповідь на мій проект – друкувати «Визвольний Шлях» в Києві. Виявилося, що це в декілька разів дешевше, ніж друкувати в Лондоні і перекидати в Україну.

Я віддав Андрію примірник журналу, отриманий з Лондону, і гроші. Через пару тижнів хлопці Андрія привезли на Невську готовий наклад «Визвольного Шляху», від якого приємно пахло свіжою типографською фарбою!

Я відправив поштою у Лондон і Мюнхен по три примірники журналу і продовжив роботу.



Незабаром побачили світ ще два числа журналу. Я готував базу адрес для розсилки журналу, а художник Василь А. створив гарний малюнок для нанесення на конверт у якому планувалося робити розсилку журналу.

І тут я отримав потужний удар звідки зовсім не очікував. Незадовго до отримання накладу числа №11 зі мною мав розмову Микола К. із Стрия, який по якихось справах Братства УПА приїхав на Невську. Він поцікавився, як проходить друк журналу. Я пообіцяв взяти його в типографію, коли буде готовий наклад №11, щоб він сам побачив.

Коли я поїхав забирати наклад журналу, то взяв Миколу з собою. Нічого поганого в цьому я не вбачав. Микола ходив, обдивлявся, розглядав зразки поліграфічної продукції…

А через пару тижнів я отримав сувору прочуханку від Слави Стецько! Основний лейт-мотив «виволочки» полягав в тому, що «світоглядний» журнал ОУН друкується в типографії, де друкується «порнографія»! При цьому я побачив на столі перед пані Славою продукцію Андрія – анекдоти і еротичні розповіді! Коротше, Микола вчинив на мене донос! Донос цей мав далекосяжні цілі – перехопити у мене друк журналу «Визвольний Шлях»! Що і сталося з наступним номером. Пані Слава оголосила, що число №12 буде друкуватися в Стрию!

[Вже пізніше я дізнався, що Микола К-ів був якимсь далеким родичем пані Слави.]

Друг Степан прилетів у Київ

Отримавши факс із Лондона про дату і час прильоту друга Степана Олеськіва, домовився з приятелем, Ігорем Геніним, зустріти Степана в аеропорту Бориспіль. У Ігоря була автомашина і зв’язки в одному з готелів, що дозволить влаштувати Степана на проживання по чужому паспорту.

[Справа в тому, що іноземці повинні були поселятися тільки у визначених владою готелях і сплачувати за проживання валютою, що було значно дорожче.]

Стою на виході з будівлі аеровокзалу і тримаю табличку з написом «Степан, вітаю!». Молодий хлопець (Степану тоді виповнилося 30 років), у джинсах і чорній курточці, іде до мене широко посміхаючись. За спиною у нього висить рюкзак середнього розміру, в руці ще один рюкзак. Вітаємося і йдемо до машини. Ігор везе нас до готелю Спілки кооператорів. У вестибюлі зупиняємося і чекаємо Ігоря, поки він про щось говорить з адміністратором. Бачимо, що Ігор подає якийсь паспорт і отримує ключ від номеру. Виявляється, що він забронював для Степана двомісний номер!

На часі вже перша година ночі! Накриваємо «поляну», щоб повечеряти… Степан виставляє пляшку віскі… Перша чарка за Україну! Десь годині о шостій ранку ми прощаємося, домовившись зустрітися в другій половині дня і поїхати на Невську. Ми від’їжджаємо, а Степан лягає відпочивати.

***

На Невській я знайомлю Степана з Дмитром, разом розповідаємо про новини і про наші справи. Степан показує нам, як працювати з комп’ютером «Apple Macintosh», який він привіз для нас.



Наступного дня навчання продовжується. Ввечері сидимо біля каміну і друг Степан розповідає нам про Британію, про діяльність «Української Видавничої Спілки» та «Української Інформаційної Служби», заснованих його батьком, Василем Олеськівим ще в далеких 50-х роках минулого століття.

***

Друг Степан привіз мені документ, що стверджував мої повноваження виступати від імені «Української Інформаційної Служби» та гроші на роботу і зарплати співробітникам.


Отримавши документ, що підтверджував мої повноваження як представника УІС, замовив собі візитні картки.


Газета «Архіви секретних служб» (АСС)

На 1992 рік було заплановано провести урочисте відзначення 50-ї річниці створення УПА та декілька регіональних конференцій по обговоренню проблем українського націоналізму.

Окрім виконання завдань, які ставили переді мною Слава Стецько, керівництво УІС у Лондоні та Михайло Зеленчук, я вирішив реалізувати ідею створення всеукраїнської газети «Архіви секретних служб». В тому, що ідея корисна і перспективна, я впевнився із розмов з Зеленчуком та Дичковським, а також із бесіди з одним із офіцерів Львівського УКДБ, з яким Зеленчук домовився про надання нам для виставки фотографій повстанців, які зберігалися в оперативному архіві. Офіцер надав мені без розписки, під слово честі, близько п’ятидесяти унікальних фотографій для репродукування і використання в експозиції. Я фотографії репродукував і повернув у цілості!

Ми завзято взялися до роботи!

За взаємною згодою головним редактором газети став Олександр Іванов. Це диктувалося тим, що у нього були дуже добрі зв’язки з видавничою групою (колишніми комсомольцями), яка на дуже лояльних умовах бралася віддрукувати нашу газету: формат А-3; 32 сторінки; наклад 50 тисяч примірників! При чому віддрукувати у кредит з невеликим авансом.

Заступником головного редактора став Орест Дичковський, колишній вояк УПА, багатолітній в’язень радянських таборів.

На мої плечі лягла вся технічна робота по підготовці першого числа: набір текстів на комп’ютері, фоторепродукції, верстка.

Коли газета вже була майже готова, то проти проекту виступила пані Слава! Під її тиском Орест Дичковський заявив про вихід з редколегії. В приватній бесіді він пояснив мені, що пані Слава незадоволена його безконтрольними діями по випуску газети; крім того, вона взагалі вважає, що подібні видання повинні узгоджуватися з Проводом ОУН-р і саме видання повинно проходити найсуворішу перевірку, тобто цензуру.

Щоб виграти час для роздумів і вироблення подальшої поведінки, я теж демонстративно заявляю, що виходжу з редколегії. А Іванову даю команду здавати верстку в друк.



Тираж був віддрукований і на відкритті урочистостей з нагоди 50-ліття УПА газета продавалася у вестибюлі палацу «Україна». Але друге число газети не було підготовлене і проект закрився вже з інших причин.

Я покидаю «УІС»…

Напередодні поїздки в НАТО (вересень 1992-го) я мав декілька розмов з паном Григорієм Приходько. Я відверто і в деталях розповів йому ситуацію з УІСом та з газетою. Ми дійшли до згоди, що мені треба покинути УІС і зосередитися на інформаційній роботі, створивши незалежну інформаційну службу, яка відкрито не буде пов’язана з жодною політичною силою, а також продовжувати роботу керівником СБ УНП.

***

Напередодні Нового, 1993 року, я написав у Лондон листа, що іду у відпустку, передавши на час відпустки справи Дмитру. В той же час, я точно знав, що в УІС я вже не повернуся!

Але, поки я ще в статусі директора УІСу, на прохання пана Григорія виконую ще одне його завдання.

Збір активістів націоналістичних молодіжних організацій України

В кінці грудня 1992-го – на початку січня 1993-го року за Києвом був проведений тижневий Збір активістів націоналістичних молодіжних організацій України. Ініціатором Збору виступила нью-йоркська організація Українського Конгресового Комітету Америки (УККА), а від України – УНА/УНС/УНСО.

На Збір прибули: із США – Володимир Зарицький, із Канади – Анатоль Бедрій.

Основне ядро учасників Збору склали активісти від УНА/УНС/УНСО, ДСУ, Української Консервативної Республіканської партії (УКРП, лідер С. Хмара), СУМу (лідер Ю. Калініченко), ВОСТу (Донецької організації) і деяких інших організацій. Всього було близько 100 делегатів.

Оскільки я очолював УІС, то мав повне право бути присутнім на цьому Зборі.

[Необхідно відзначити, що на кінець 1980-х років ОУН-р не була монолітною організацією. В її керівництві, крім традиційної боротьби за особисту владу, були серйозні розбіжності в поглядах на політичну боротьбу в Україні.

На той час практично існувало три центри, чиї стосунки визначали політику і діяльність ОУН-р: Мюнхен (Слава Стецько); Лондон (Василь Олеськів) і Нью-Йорк – Детройт – Чикаго (Богдан Федорак /УДП/, Володимир Мазур, Євген Гановський, Володимир Зарицький, Борис Потапенко /УККА/).

За словами Анатоля Бедрія (Канада) до кінця 1989 року в керівництві ОУН-р викристалізувалося два світогляди:

  • перший, його дотримується Слава Стецько, це побудова національної демократичної держави шляхом еволюційного розвитку нинішньої України (в цьому її позиція близька позиції ОУН-с). Збройна боротьба і захоплення влади силою виключаються. Застосування зброї допускається лише для відбиття зовнішньої агресії.
  • другий, його ідеологами є Анатоль Бедрій, Володимир Зарицький, Юрій Шухевич, Борис Потапенко, це побудова сильної націоналістичної держави. Головує пріоритет нації над правами людини (нація мається на увазі тільки українська!). Україна повинна стати наддержавою і диктувати свою волю не тільки сусідам, а й усьому світу. Основними гаслами є: «Нація понад усе!», «Україна в етнічних кордонах!», «Україна для українців!» і т.д. Збройна боротьба є найбільш ефективним засобом для захоплення влади і її утримання. Основний принцип: або досягти мети за всяку ціну, або – втратити все! Практично це вже вульгаризація гасла 40-х років – «Здобудеш державу у боротьбі або згинеш за неї!»].

Оскільки «Націоналістична Альтернатива» і Українська Міжпартійна Асамблея (УМА) були знищені альянсом Лупиноса і Бориса Потапенко, то пана Григорія цікавив подальший напрямок розвитку Української Національної Асамблеї (УНА).

На Новий рік я отримав привітання від друга Василя Олеськіва…



Направив факсом привітання другу Василю, подрузі Славі, другу Степану, другу Богдану Цяприні, другу Миколі Матвіївському.

***

Наприкінці січня 1993 року я мав зустріч з паном Аскольдом Лозинським, який передав мені листа від пана Євгена Гановського і гонорар за публікації в газеті «Національна Трибуна» — 50 доларів США.

У листі пан Євген писав:

«Шановний пане Володимире!

Користуючись з поїздки п. А. Лозинського, передаю Вам 50 дол. за матеріали, які Ви нам надсилали та які ми використали на сторінках нашого тижневика. На цій самій засаді ми можемо співпрацювати з Вами надалі, тобто розчислятися тільки за використані матеріали… З привітом, Є. Гановський»



Формально моя відпустка закінчувалася 31 січня 1993 року. Я написав факс, що складаю з себе повноваження Директора УІС з 1 лютого 1993 року. Відповіді не було. Через деякий час я дізнався, що Директором УІСу призначений Микола К-ів.

Наступного року до мене факсом звернувся Микола Матвіївський, який передав прохання Василя Олеськіва бути свідком, як колишній директор УІСу, в судовому засіданні по позову ОУН проти В. Федорчука.

«Vita Nova»– незалежна інформаційна агенція

В лютому 1993 року я створив Незалежну Інформаційну Групу «Vita Nova». Але це вже інша історія, ніяк не пов’язана з ОУН-р і УІС.



Посилання:

[1]. Вулиця Невська, 43/51.



+3
168
RSS
19:57
+3
А я познайомився із Михайлом Зеленчуком на 2-му з'їзді РУХУ. Це було у листопаді 1990 року в Києві.
Як ми тоді з тобою не познайомилися?

Я був на цьому з'їзді як кореспондент УЦІСу…

Випадкові Дописи