УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Анатолій ВИСОТА: Про 22 травня 1967 року+ (2, 01.2020)

Анатолій ВИСОТА: Про 22 травня 1967 року+ (2, 01.2020)

       Чого це зараз
7 грудня 2019 року в Києві відбулася зустріч випускників-1969 хімічного факультету Київського державного університету ім. Шевченка. З багатьма однокурсниками я не бачився вже 40 років, а з деякими, то й півстоліття. Згадували про минуле і там я наслухався про те, який я молодець, що не відмовився від підпису у листі до ЦК, як на мене не давили і як не погрожували у травні 1967 року і пізніше. Довелося мені дещо пригадати, пошукати публікації про події в Києві 22 травня 1967 року і почитати свій щоденник. То оце й пишу, а ви читайте.

        Як я ставав українцем
Змалечку я думав, що скрізь розмовляють так, як у нашому селі. Та до нас приїжджали хлопці з Києва – діти вихідців із села. Вони нас зневажали, а самі «штокали і какали» і взагалі їхня поведінка була босяцькою. В село верталися і колишні солдати та матроси – вони попервах теж намагалися говорити російською. Всяке начальство, особливо районне і вище спілкувалося з краснянами російською і навіть дільничний міліціонер Рябіченко, який трусив горілку. Всіх городських, особливо начальство, мати вважала панами й неробами. Селян-колгоспників тоді не випускали із села і вони фактично були кріпаками. Це поневолення села містом було очевидним і згодом я пояснив це собі пануванням московського над українським.
У Трипільській школі-інтернаті, 

де я вчився чотири роки, було кілька російськомовних учителів, які змінили своєю поведінкою моє ставлення до російської мови на більш доброзичливе. Учитель Юрій Домотенко пояснював мені, що таке Росія і Україна. Це були перші кроки до національної усвідомленості.
Коли я вчився на першому курсі Київського університету 

з 1964 року то помітив, що на нашому курсі хімфаку більшість (до 60%) студентів були україномовними, але російськомовна меншість була активнішою і більш творчою. Зросійщення заохочувалося як університетським начальством, так і державною владою. І мій перехід у число російськомовних був лиш питанням часу. Але були й точки опору такій політиці. Професор Андрій Матвійович Голуб намагався українізувати хімію, вводячи репресовану термінологію 1930-х років. Російськомовні студенти мусили вимовляти ненависні «оксид» і «манган» замість звичного їм «окісєл» і «марганєц».

       Музей Івана Гончара
На другому курсі, здається, в 1966 році зі мною поговорив старшокурсник Іван Бурсим. Зовні опецькуватий, він був схожий на Стецька із «Наталки Полтавки» і любив випити. Ото він привів мене до приватного музею Івана Гончара. Іван Гончар (1911-1993) 

був скульптором і художником і на виділеній ділянці землі збудував ззовні непоказний двоповерховий будинок коло Печерської Лаври по вулиці Старо-Наводницькій, 8А. Пригадую, що в цьому будинку всі стіни і навіть сходовий прохід на другий поверх були завішані картинами – народними «Мамаями» та іконами. Там були скрині, український одяг, розписані миски і горшки. Там пахло Україною.
  Іван Макарович розмовляв тихо і довірливо. Він дав мені почитати щось із творів Грушевського, здається, то була історія України видання 1919 р. Згодом, вже в історичній бібліотеці я був вражений багатотомною «Історією України-Руси» Грушевського. І нав’язана владою ідея про Київську Русь, як «колиску трьох братніх народів», розвіялася як дим. Я зрозумів, що ми, українці-русичі, є нащадками полян і ще давніших трипільців, а росіяни-москвини є спадкоємцями Золотої Орди. Згодом я знайшов підтвердження цьому навіть у Леніна: «паскрєбйош вєлікароса і увідіш татаріна». А через десятки років це переконливо доказав Володимир Білинський у книгах «Страна Моксель» і «Открытие Великороссии». 


Ранньою весною 1967 року в тому ж музеї мені дали почитати лист до ЦК КПУ Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Це був машинописний рукопис так сторінок на 100. Читання його мене так захопило, що я став його конспектувати й виписувати в зошит у клітинку ленінські цитати. Дзюба намагався із марксо-ленінських позицій доказати, що під гаслом інтернаціоналізму в Україні ведеться масована русифікація й економічне поневолення і закликав відновити суверенний статус Української РСР у СРСР. Я ховав той конспект у гуртожитку поки не зрозумів, що ховаю бомбу. Перечитавши ще раз конспект Дзюби я, жалкуючи і оглядаючись, спалив той зошит у клітинку на смітнику за сьомим гуртожитком на вулиці Ломоносова.
У музеї Гончара я читав й інші крамольні твори, наприклад, «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола. Тоді я дізнався, що є й українські дисиденти й за що вони сидять у тюрмах. У довірчих відносинах із Іваном Гончаром був Григорій Криворучко (Г.К.) – молодий чоловік нижче середнього зросту. Про нього говорили, що він студент юридичного факультету. Якось він сказав мені, що вихованка Трипільського інтернату Заброда працює в КДБ. Мій рішучий осуд цієї дівчини припинив подальші розмови Г.К. на цю тему.

        Клуб творчої молоді 
Здається, в кінці березня 1967 року, а я тоді навчався вже на третьому курсі, я познайомився з інженером Миколою Гушулом і він увів мене у «Клуб творчої молоді» імені Петра Запорожця (соратника Леніна) при Подільському райкомі комсомолу, яким керував Юрко Смирний – теж інженер якогось заводу. Там ми вчили пісень і співали, ходили на екскурсії Подолом, у Софію Київську і в Печерську Лавру. Мій кругозір значно розширився, бо слухали лекції істориків, наприклад, Михайла Брайчевського й Олени Апанович. Ми їздили в Чернігів, а потім літали в Литву і в Молдову обмінюватися досвідом роботи молодіжних комсомольських організацій. На Подолі я мав рідне мені середовище, де серед більшості українців були й росіяни та євреї. В квартирі Аліка Рогового – поміркованого єврея, його мати якось пригостила мене, голодного студента, смачним борщем.
Було у мене коло друзів і в гуртожитку. Це Степан Жила, Олександр Перепелиця, Ярослав Жибак, Іван Гринюк, Микола Василега, Георгій Коваленко та інші. Ми збиралися разом. Дискутували. В когось була «Спідола» і ми слухали «голоси» — це було ще одне джерело мого розвитку.

       Мої щоденники 
На другому курсі я завів собі щоденник – загальний зошит у клітинку на 96 аркушів. Таких зошитів я списав чотири. 

Перечитую його й бачу, що читав я в 1965-66 роках романи Антоніни Коптяєвої, Юрія Германа і книги із серії «Жизнь замечательных людей» — все російськомовне, але на межі офіціозу. Я там описував свої почуття, бо був закоханий. Я  здавна уболіваю за ДИНАМО (Київ), отож писав і за футбол. Писав і про зустрічі з цікавими людьми. От цікаво, про клуб на Подолі я писав, а про музей Гончара навіть не згадував. Щоденник я ховав у тумбочку і його міг прочитати будь-хто. То я й не хотів, щоб хтось знав про мої контакти через музей Гончара.
Гадаю, що розподіл студентів по кімнатах у гуртожитку кимось регулювався. За мною явно шпигував один комуніст Іван. Я знав, що в часи УНР і Гетьманату державним прапором був жовто-блакитний. І мені подобалися ці кольори. На травневі свята 1967 року ми були у Вільнюсі, Каунасі і Тракаї. Там у кіоску я помітив жовто-блакитний значок: квадрат, розділений по діагоналі. Мені пояснили, що це реклама пляжу «Ніда». І справді на звороті значка було написано NIDA. У Литві я носив цей значок на піджаку, а в Києві приколов його до звороту лацкана. Якось парторг хімфаку Соломко сказав мені, що я націоналіст і наказав показати жовто-блакитний значок. Я відвернув лацкан і пояснив, що це значок на згадку про поїздку до Литви.
Не все я описав у щоденнику і про події 22 травня 1967 р

      Перед 22 травня 1967 року

У музеї Гончара я дізнався, що 22 травня 1861 року домовину із прахом Шевченка привезли із Петербурга у Київ. Відтоді українці відзначали цей пам’ятний день регулярно. У шестидесяті роки минулого сторіччя в часи «хрущовської відлиги» студенти і молодь приходили в Києві до пам’ятника Шевченка, покладали квіти, читали вірші і співали пісень. Про це згодом докладно розповів Микола Плахотнюк. У клубі ми теж знали про цей день, але Юрко Смирний попросив нас там не світитися. На факультеті, здається, нас не попереджали про небажаність бути цього дня коло пам’ятника Шевченку. Ми з товаришем Сашком Перепелицею домовилися таки сходити цього дня вгості до Шевченка.

        22 травня 1967 року 
Це був робочий день, понеділок. Тепло і тихо. Буйно цвіте скрізь бузок і каштани. Ми ходимо легко одягнені в теніски. Ось що я записав про цей день у щоденнику: 

«24.5.67 р. 22.5.67 р. я був свідком подій, котрі прямо потрясли мене. В понеділок була воєнна (А.В.: військова кафедра при університеті). Повернулися ми дуже пізно з поля – десь о 17 годині. Поїв. Сходив до Люди (Людмила Мироненко та Ірина Богдан – фармацевти, випускниці Львівського медінституту, із 1966 року працювали в аптеках Києва). Вона була на роботі. Попросився зайти до неї в хату (А.В.: гуртожиток, де жили дівчата-фармацевти, по вул. Червоноармійській, ближче до Бесарабки). Дозволила. Я трохи вмився, посидів, відпочив, почитав газету. Коли я вертався назад, щоб 38-м (А.В.: зупинка автобуса 38 була вище від площі Толстого на вул… Володимирській коло університету) поїхати додому, то пішов повз пам’ятник Шевченка (А.В.: це легенда, яка тут і далі пояснює ніби я випадково опинився в парку Шевченка).
Там я побачив, що люди все підходять і підходять, несуть квіти до пам’ятника. Запитав, з чого воно все це. Пояснили, що 22.5 – це день, коли прах Шевченка привезли з Петербурга в Київ. Що в цей день кожен рік збирається інтелігенція і вшановує пам’ять поета. Посидів я трохи, почитав газету. Аж ось прийшов кобзар та й став пісень співати. Всі люди, що були в парку, рушили до нього. Мене ще більше зацікавило. Пішов і я. Співали пісень – «Заповіт», «Думи мої», потім ще інші пісні народні. Читали вірші. Потім знову співали і читали вірші Шевченка, Олеся, Грінченка. Десь о 10=30 вечора я побачив таке, що буду пам’ятати все життя. Цілий взвід міліції став пробиватися до постаменту. Взяли товариша, що читав вірші, познаходили хлопців у гущі народу і також схватили і повели до машин. Настільки все було жахливо, що люди почали скандувати: Ганьба! Фашизм!, Свободу! Потім почали співати «Інтернаціонал».
Коли заарештованих повезли, то люди всі, а їх було з тисячу, вернулися з Володимирської знову до пам’ятника. 

Співали: «Шалійте, шалійте, скажені кати!», «Реве та стогне…» (дуже гарно получалося). Знову читали вірші Шевченка. Потім хтось піднявся на постамент і сказав, що є всі дані вважати, що міліція знову приїде і почне брати і що потрібно влаштувати мирну демонстрацію до ЦК з вимогою відпустити заарештованих. Всі погодилися.
(А.В.: насправді я вже давно був разом із товаришем Олександром Перепелицею – однокурсником. До нас згодом підійшла Ірина Богдан, яка дуже втомленою йшла з роботи повз парк Шевченка; пізніше я дізнався, що це тоді до нас звертався Микола Плахотнюк – студент медінституту).
Приблизно чоловік із 500 пішли по бульвару, на Пушкінській зустріли міліцію і повернули на іншу вулицю, потім на Леніна звернули. Потім пішли по Хрещатику, далі перейшли на протилежну сторону вулиці і пішли по вулиці Кірова вгору. Весь час колону демонстрантів обганяли машини з міліцією. Завернули на Орджонікідзе. Далі нас облили водою з поливальних машин раз і удруге. Далі бачимо, а назустріч рухається цеп міліції і людей у штатському. Вулиця була перегороджена машинами вже й спереду, і позаду. Взяли нас у півкільце, притиснувши до стіни. Було тоді демонстрантів десь із 200. Приїхали люди в штатському і серед них міністр охорони громадського порядку Головченко.
(А.В.: Головченко був у вишиванці і в брилі і ставився до нас ніби приязно. Він звернувся до Ірини, чи знає вона тих людей, яких збирається визволяти? Ірина відповіла, що не знає. Тоді міністр і каже: — Якщо ви їх не знаєте, то чого ви тут, а може вони злочинці? Ірина не довго й думала: — Ось я вас теж не знаю. А коли побачу, що за вами крадеться чоловік з каменюкою, щоб вас убити, то я буду вас рятувати! Ті ж хлопці, яких ви арештували, не робили нічого поганого, вони невинні! І ми вимагаємо, щоб ви їх звільнили! На те Головченко відповів: — А вам палець у рот не клади!).
Після великої дипломатії, що тяглася з годину, представники демонстрантів домовилися з міністром, що кілька чоловік з демонстрантів поїде і звільнить товаришів, а всі інші підуть до майдану Калініна і будуть чекати арештованих, а потім розійдуться. Їхало звільняти 4 чоловіка і я також. (А.В.: у машині їхали – я, Олександр Перепелиця, Ірина Богдан і ще один юнак. Поїхали аж на бульвар Шевченка, де за Володимирським собором було районне відділення міліції. Я залишився у машині, а троє наших пішли у супроводі начальства до райвідділу).
Акти про звільнення писали і таке інше. Побачили наших хлопців. (А.В.: Ірина розказувала, що зустріли їх матюками і погрозами, але що міліціянтам було робити, коли є наказ міністра: звільнити. Заарештовані були бліді, знервовані і з порваними сорочками. Вони й не сподівалися, що ми їх звільнимо так швидко. Недавно я дізнався, що це були: Ігор Луговий, Ротштейн, поет Віктор Могильний і студент театрального інституту Володимир Коляда).
Далі нас усіх посадили в інші машини і повезли вниз до майдану Калініна. Коли всі демонстранти (а їх було тоді десь 150) побачили, що звільнені є, то розійшлися. Була вже друга година ночі, а тому ми з Сашком Перепелицею пішли ночувати до Іри. Ось таке то було. Все без емоцій, бо паперу не хватає»…

        23 травня 1967 року
Перед тим, як розійтися, хтось запропонував зібратися вдень на Печерську на кручі Дніпра і підписати листа Брежнєву, щоб таки наказали всіх правоохоронців, хто причетний до беззаконня у парку Шевченка. Хто запропонував? Здається, це був Григорій Криворучко.
Десь надвечір 23 травня 1967 року ми з Сашком Перепелицею вже були на Дніпровій кручі і сиділи у буйній зеленій траві. Поруч з нами були Ірина Богдан і Людмила Мироненко. Людей прийшло багато, мабуть із сотня. Григорій Криворучко став читати надрукованого листа, адресованого в ЦК КПУ, Раду Міністрів УРСР, Верховну Раду УРСР і в ЦК КПРС і називав поіменно керівників: Шелеста, Брежнєва та інших. На окремих листах Г.К. запропонував присутнім не лише поставити свій підпис, а й вказати своє ім'я та прізвище, написати місце навчання чи роботи і місце проживання. Бо, мовляв, кожному підписанту прийде лист-відповідь від влади. Ми засумнівалися, бо одна справа кричати «Ганьба!» і ховатися за спинами інших, а інше — заявити про свій протест відкрито. Першим підписався Олександр Перепелиця, а за ним і інші. Підписантів було так багато (64!), що для цього треба було кілька аркушів.
Радісними ми їхали в гуртожиток на Ломоносова. Мене переповнювало почуття гордості за громадянський вчинок. Ми й не знали, що неприємності за вчинене будуть переслідувати нас довго-довго…

         Тиск і погрози 
Ще в травні, коли треба було здавати заліки, мене викликали до декана Пилипенка. Там сидів і парторг Соломко. Вони мені казали, що коло пам’ятника був шабаш націоналістичних сил. А я відповідав, що там співали, читали вірші і нічого не було антирадянського, а хлопців, яких затримала помилково міліція, відразу ж звільнили. Вони просили, щоб я відмовився від свого підпису під листом. Я відмовлявся це зробити…
  Якось до мене прибіг Сашко Перепелиця і сказав, що йому поставили ультиматум: або відмова від підпису, або виключення з університету. Домовилися сходити до музею й порадитися з Гончаром. Іван Макарович порадив звернутися за підтримкою до Андрія Малишка, бо він депутат Верховної Ради України, а живе на дачі в Кончі-Заспі під Києвом. Я знав, де це, бо дорогою «Обухів-Київ» не раз чув від кондуктора: «Зупинка «Конча-Заспа». (Недавно дізнався від Олени Артюшенко, що  дачі письменників тоді були в Кончі-Озерній).
Якось ми з Сашком і поїхали до Малишка. Далі прохідної нас не пустили. Із дачі поета до нас вийшла його дружина Любов Забашта. Вона сказала, що Андрій нас підтримує, але зараз такий тяжко хворий, що навіть собі допомогти вже не може. Вона ж порадила звернутися до професора з університету Арсена Іщука і дала його номер телефону. Наступного дня ми зідзвонилися з професором і домовилися про зустріч. Коло червоного корпусу університету йшов нам назустріч сивочолий чоловік у вишиванці. Він сказав: — Хлопці, не бійтеся! Ви не зробили нічого протиправного. Вас з університету не виключать! І ми повеселіли.
Але через кілька днів відбулися комсомольські збори нашого курсу. Це було у старій великій хімічній аудиторії. Залякані комсомольці майже одностайно проголосували за виключення мене і товариша з комсомолу. (Та про це я у щоденнику не знайшов і слова). Але це рішення мали затвердити комсомольські збори факультету. У мене була надія, що старшокурсники не так бояться і нас підтримають.
Починалася літня екзаменаційна сесія і я до неї ретельно готувався. Якось читаю на дошці оголошень РОЗПОРЯДЖЕННЯ: «Відсторонити студента Висоту А.М. від здачі екзаменів до зустрічі з деканом». А однокурсник Анатолій Комарістий порадив вимагати: хай покажуть копію листа, може там справді написане щось антирадянське. Декан зустрів мене суворо: «Пишіть відмову від підпису!». Я питаю: Чого це? – Бо ви підписалися під антирадянщиною! – Покажіть копію того листа. Якщо там є справді щось протизаконне, то я зараз же відмовлюся від свого підпису… — Ви що, мені не вірите? – Давайте разом почитаємо той лист до Брежнєва! – Пишіть, бо сесію ви завалите, а потім буде виключення з університету!
Я подумав трохи й кажу: — Анатолій Терентійович, може там і справді щось написали антирадянське у листі до Брежнєва, то я від цього відмовляюся. Крім одного: вимоги розслідувати і покарати винних у затриманні людей у парку Шевченка 22 травня 1967 року. Декан сказав, щоб я написав хоч це і відніс парторгу факультету. 6 червня 1967 року якраз перед іспитом з політекономії мене знову покликали до декана. У кабінеті ще був парторг Соломко. Дві години вони уламували мене, щоб я відмовився від підпису, але добилися лише обіцянки, що я не піду 11 червня до пам’ятника Шевченку. (А.В.: з інтернету недавно я дізнався від Миколи Плахотнюка, що на тому листі Олесь Сергієнко дописав від руки: «Відповідь влади будемо чекати 11 червня 1967 року біля пам’ятника Шевченку").

Комсомольські збори факультету відбулися 27 травня 1967 року у великій хімічній аудиторії в новому корпусі. Від подільського клубу прийшов Юрко Смирний і приніс позитивну характеристику на мене із Подільського райкому комсомолу. Я пригадав, що в Подільському райкомі комсомолу секретарем був Воронін. Бюро факультету вело ті збори і було так агресивно настроєне, що Юрко Смирний не посмів просити слова.
Ось що записав я у щоденнику 30.6.67 р.:
«…27 червня відбулися таки комсомольські збори. Тримався я мужньо, що аж сам здивувався. Після зборів хлопці мене похвалили за виступ. Що вирішили збори? Так як не було кворуму, то нічого суттєвого не змогли вони вирішити. Постановили: 1. Засудити святкування 22 травня; 2. Осудити участь у ньому Висоти Анатолія і Перепелиці Олександра; 3. Доручити бюро розібрати персональні справи Висоти і Перепелиці; 4. Посилити ідейно-виховну роботу.
Це дуже гарне рішення, бо попереду канікули, потім мабуть колгосп, аж тоді можна буде зібрати збори. А до того все мабуть забудеться…».
Вперше за все навчання в університеті я завалив ту літню сесію, бо склавши іспити з тактики, політекономії і органічної хімії, я отримав «незадовільно» з фізичної хімії і термодинаміки. Кілька місяців я не мав стипендії. Ці два екзамени я пересклав аж у жовтні 1967 року після роботи в колгоспі.

        Що ж було далі? 
Професор Голуб порадив Олександру Перепелиці відмовитися від підпису в листі, що він і зробив. Бюро комсомолу факультету ухвалило виключити Анатолія Висоту з комсомолу і просило бюро комсомолу університету затвердити це рішення.

Із 1968 року київська влада запровадила фестиваль КИЇВСЬКА ВЕСНА і 21-23 травня коло пам'ятника Шевченку вже виступали офіційні артисти і хори.
Після четвертого курсу ми були влітку на військових зборах у лісі в наметах коло Батурина. З нас готували офіцерів збройних сил СРСР. А у серпні 1968 року назрівала криза у Чехословаччині. Ми з друзями щовечора слухали «голоси» і симпатизували чехам. Комсомольські активісти і комуністи-студенти вимагали від нашого полковника-куратора скликати збори і вигнати Висоту і компанію із військових зборів, як зрадників. Але, здається, 18 серпня 1968 року до ЧССР були введені війська. Тривожно було на військових зборах і активістам заявили, що зараз не до комсомольсько-партійних зборів. Ми прискорено здали екзамени і нас усіх відправили по домівках.
У травні 1969 р. я писав дипломну роботу і від аспірантки Віри Островської дізнався, що має відбутися засідання бюро комсомолу університету, де буде розглядатися і моє питання. Мій керівник доцент Усков Ігор Олександрович попросив Віру заступитися за мене, бо вона була членом того бюро. Наступного дня в мене нарешті відлягло від серця: Віра сказала, що мені вліпили догану за політичну близорукість.
У червні 1969 року я добре склав державні екзамени і на відмінно захистив дипломну роботу і ніхто не дивувався, що я єдиний тоді робив це українською мовою. 

Йшов розподіл по місцях роботи. Хіміки були треба скрізь, але більшість воліла залишитися в Києві. В мене було запрошення від Президії АН УРСР працювати в НДІ у Києві з наданням гуртожитку. Але декан, як голова державної комісії, дуже не хотів цього. Я вже був одружений і дружина була вагітною. Який гуртожиток, який Київ? Я обрав «Свему» у Шостці Сумської області, бо там гарантувалася квартира. Це було добровільно-примусове вигнання

 Погляд із сьогоднішнього дня 

Із подій 22 травня 1967 року найважливішою була багатолюдна мирна хода-демострація до ЦК КПУ з вимогою звільнити затриманих студентів. Вперше в історії України радянська влада змушена була звільнити чотирьох студентів через три години після арешту. Написання листа до ЦК КПУ і ЦК КПРС було приводом для збирання даних про інакодумців у Києві: список 64 інакодумців з адресами давав КДБ і парторганам підставу для ідейно-виховної роботи, для персонального тиску і репресій. Лист ніде не був опублікований. Про нього не говорили «голоси». Григорій Криворучко мав сам відвезти його у Москву і передати у прийомну Брежнєва. Невідомо, чи переслідували його, як нас, підписантів. Зате відомо, що Григорій Криворучко не проявив себе згодом при підготовці, а потім і в утвердженні Незалежної України. Це була спецоперація КДБ. Надіюся, що з часом ветерани-кадебісти це підтвердять, як і вбивство Володимира Івасюка у 1979 році.

               Оглядаючись

Оглядаючись на своє життя, відмічаю головне: я здобув разом з вами Незалежну Україну! 

Знаєте, я інтуїтивно вибрав стратегію води, як співається у пісні: Тиха вода, тиха вода бережечки ломить… Отож я підтримував українське, де тільки міг: дипломну роботу написав і захищав українською, працюючи на «Свемі» начальником зміни у повністю зрусифікованій Шостці, я з робітниками спілкувався українською, а вони зберегли мову, бо були з навколишніх сіл. Своїх дітей ми виховали україномовними, зі своїми онуками ми теж спілкуємося українською.
Отак за життя я контактував із тисячами людей: вони впливали на мене, а я на них. У 1989 році у березні, коли ми вже переїхали в Обухів, що за 40 км на південь від Києва, ми найпершими в Україні утворили Обухівську районну організацію Руху 

і я був одним із її керівників. А ви ж знаєте, що без Руху не було б і Незалежної України. Я виступав на мітингах, був на обох Майданах і все приглядався, може побачу когось із моїх знайомих, але у вирі серед десятків тисяч людей хіба ж можна було тоді зустрітися?..
Відродження Незалежної України готували десятки дисидентів-героїв, які відсиділи у тюрмах. Їм сприяли сотні патріотів, які діяли напіввідкрито. Я належу до тисяч патріотів, які дотримувалися стратегії води, тактики малих кроків підтримки всього українського. За десятки років ми змінили суспільну думку мільйонів українців і коли ослабла імперія зла – Московія, постала і вже надовго Незалежна Україна.

Хай же буде! 

+6
425
RSS
12:24
+6
Ох, шановні світочани, спішіть написати коментарі, бо з 1 лютого 2020 року такої можливості вже не буде.
13:06
+4
Дякую, друже Анатолію, за дуже цінну розповідь!

Закопіював! Зроблю конспект по датам «розборок» з тобою і пориюся в архіві… Можливо знайду документи по Подільському райкому і комсомольській організації університету…
13:07
+5
Я був біля пам'ятника Шевченко у 1965 році… Напишу спогади.

А у 1967-му я вже був в армії.
14:20
+6
Дякую, друже Володимире, за відгуки. А Тимур був тоді зовсім маленьким. Шестидесяті роки 20-го сторіччя були роками «відлиги». Ними патріоти-націоналісти, як от Іван Гончар,
і скористалися, щоб підтримати дух українців. Робили, що могли. Я тоді був переконаним ленінцем і вважав, що от тільки варто було «повернути на ленінський шлях» і настане справедливе життя. І лише в 1991 році я збагнув, що Ленін такий же бандит, як і Сталін.
Я тоді був переконаним ленінцем і вважав, що от тільки варто було «повернути на ленінський шлях» і настане справедливе життя. І лише в 1991 році я збагнув, що Ленін такий же бандит, як і Сталін.


Мені імпонує твоя чесність, друже Анатолію. Бо зараз куди не кинь оком, то всі «з пелюшок ненавиділи» радянську владу і висловлювали свій протест… єдиним можливим способом — обс*****и ці пелюшки. _підморгування
Ну, чому ж «одразу»… Я теж був зразковим піонером:

Просто в 5-річному віці ніс до носу зіткнувся з Куренівською трагедією, отож попервах єдине, чого я хотів — то це правдиво розповісти про неї, от і все! Та й то не одразу… Бо попервах я до 17-річного віку просто вишукував тих дорослих, які б погодилися розповісти про неї. Потім я не знав, що робити з усіма цими розповідями — бо вони рішучо не вкладалися в парадигму наукової фантастики… Я ж хотів стати письменником-фантастом, а від моєї теорії «Вектору київських катастроф ХХ століття» тхнуло якоюсь жахливою містикою…
_стежу
Знадобилася катастрофа на ЧАЕС, як чергова ланка «вектору», щоб зробити епічний вибір: «або шашечки — або їхати» © Себто, якщо теорія «вектору катастроф» не вкладається в жанр НФ — варто писати роман іншого жанру, а не «впихувати те, що не лізе», як пізніше сказав Іван Плющ… А тоді мені було вже 23 роки, та й тоді я ще сподівався, що радянська система підлягає корекції, виправленню…
За роман «До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять» я засів, лише коли остаточно упевнився: радянська система від початку містить невиправні вади, отож нєфіг її жаліти! А це вже був 1989 рік, і мені було вже 26… Згідно з Висоцьким:
На цифре «26» один шагнул под пистолет,
Другой же в петлю слазил в «Англетере»...

Себто, в 26-річному віці Лермонтов і Єсенін з життям розпрощалися — я ж тільки засів за рукопис роману, який змінив усе моє життя… Тому я розкачувався ще надто повільно! І готувався написати цей роман аж 21 рік…
_соромлюсь
Звісно, у підсумку вийшов гідний текст, який я без тіні сумнівів можу покласти до ніг Всемогутнього і сказати: «Я недарма прожив на землі». Але до того, щоб це написати — треба було дозріти внутрішньо! Отож я ніколи не стверджував, що ненавидів радянську владу з пелюшок. Навпаки, з мене виховували зразкового радянського хлопчика, тому перш ніж засісти за той рукопис — довелося критично переоцінити все, чим мене натоптували авторитетні дорослі в дитинстві й юності, а також співвіднести з усім тим, про що я довідався від тих же дорослих, пле що складало такий собі альтернативний прошарок відомостей.
13:20
+5
На мій погляд, такі спогади мають величезну історичну цінність! Вони пишуться людьми незангажованими в політичних структурах і несуть в собі щирість авторів і атмосферу минулих часів. Спогади Миколи Гушула, Анатолія Висоти, Тимура Литовченка створюють цілісну картину того часу і дають нам можливість зануритися в ті часи та оцінити мужність людей, які боролися за незалежність України!
00:01
+4
Друже Анатолію, не переймайся! Мені просто нема часу займатися Світочем, враховуючи його закриття для дописів і коментарів з 1.02.2020.
_не_знаю
Ми зараз переукладаємо угоду з «Фоліо», щоб здати книги 9-10 епопеї до середині травня 2020 року — щоб три фінальні книжки надрукувати на цю осінь, під львівський книжковий форум. Книга 8 вже в роботі у редакторів (я навіть заздалегідь підготував усі фотоколажі на шмуци, щоб потім не відаолікатися), а по книзі 9 (1991-2004 роки) я ось зараз вже добиваю 1994 рік, Олена пише свої епізоди на 1993 та 1998 роки… І ми працюємо вдень і вночі. Бо часу обмаль.
_дідько _дідько _дідько
Але не переймайся! Твої спогади підуть «на діло» в потрібні місця! Ось тобі цитата з 5-ї книги — «Книги Зневіри. 1946-1953»:

Будинок по вул.Притисько-Микільській, №3, Київ, середина травня 1947 року
— От тільки уяви собі, Маню, це неподобство. Прийшли люди в неділю на базар, а на ліхтарному стовпі посеред торговища цвях прибитий. До того цвяху мотузка одним кінцем прив’язана — звичайна така мотузочка, тоненька тільки. Навіть не така, щоб білизну на ній можна було розвісити, а ще тонша. Перев’язати щось чи я вже не знаю… Ну, отож на вільному кінчику тієї мотузки удавочка така собі зав’язана, а в удавочці тій курка дохла з боку на бік туди-сюди мотиляється.
— Курка?.. — про всяк випадок перепитала Маня, подумавши, що вона або не те почула, або ж Зінаїда Євдокимівна не так висловилася.
— Так-так, курка! Звичайнісінька зозуляста курочка в тій удавці за шию повішена, а під нею до того самого ліхтарного стовпа записка прибита:
Людоньки добрії! Рідна радянська влада вимагає, щоб я несла аж 300 яєць на рік. Несила мені виконати таке завдання Партії та Уряду — але ж заставляють! Тому кінчаю життя самогубством. Прощавайте, людоньки добрії! Не споминайте лихим словом мене, вашу хохлушку-несучку.
Ну, і що ти скажеш на таке неподобство?!
— Та-а-а… Ясно же, що це вороги народу знущаються. А що тут можна ще сказати?.. Просто не знаю. І що ж саме?..
— О-о-о, тоді ти нічого не второпала, — посміхнулася Зінаїда Євдокимівна, дивлячись на колишню свою хатню робітницю доволі-таки зверхньо. — А між тим, моєму товаришеві Федосову не просто справу розплутати належить в найкоротші терміни. Це нехай міліція розплутує, а мій — він вище бере! Товариш Федосов з’ясовує, по-перше, хто повішену зозулясту курочку на торговищі Обухівському бачив, а по-друге — хто саме про неї плітки по селах довколишніх розніс. А потім цих прихованих ворогів нашої радянської влади ще й відшукати треба, на чисту воду вивести і в табори на виправлення відправити. Кого куди, кого куди…
— Так-так, Зінаїдо Євдокимівно, дуже відповідальна робота у вашого чоловіка! Я навіть не очікувала, якщо чесно.
— Авжеж відповідальна!
Літня жінка випнула підборіддя, гордовито задерла голову, але немовби раптом схаменувшись, мовила дуже навіть жорстко:
— Тільки дивись мені, не ляпай язиком про курку цю повішену. Інакше моєму товаришеві Федосову доведеться тебе виявити й заарештувати як злісну пліткарку-антирадянщицю. І до Сибіру в табір запроторити. Ти ж не хочеш до Сибіру, чи не так?..
— Звісно, що не хочу.
— Ну, то диви мені!!! Бо ти молода та дурна.
— Так, авжеж, авжеж.


Отже, не пропадуть твої спогади!
А наприкінці 10-ї книги буде список подяки всім, хто допомагав нам з дружиною в роботі над епопеєю. І твоє ім'я в той список внесене також…
_чудово _чудово _чудово
Арбайтен, друже Тимуре!

Ти стільки зробив для «Світоча», що можеш і на себе попрацювати!
04:59 (відредаговано)
+6
От і добре, друже Тимуре, що використовуєш мої спогади у вашій ЕПОПЕЇ. Бажаю, щоб ви встигли в намічені строки. Спогади очевидців дуже важливі, бо це наш вклад у написання ПРАВДИВОЇ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Бо інтернеті я вже вичитав, що до нас — протестувальників, «з балкона звертався сам Перший секретар ЦК КПУ Шелест Петро Юхимович».
05:01
+6
Отримав від ІРИНИ БОГДАН отакий ось відгук: «ТОЛЮ., дуже дякую за память Свої записи про ті часи я попалила, бо почалися обшуки і виклики в КГБ
,, спочатку за клуб а пізніше за погляди...»
НМД, не має значення, спалені тогочасні щоденникові записи чи не спалені. Все одно в пам'яті лишається найголовніше, найсуттєвіше! І воно рано чи пізно до людей прорветься.
_чудово
А щодо матеріальності свідчень… Якщо хтось не захоче тобі повірити — він не повірить ні зі щоденниками, ані без них! Скаже, що у тебе просто збереглися чотири грубих зошита від тих часів і запас чорнил, а все це ти написав… наприклад — місяць тому! Вимагатиме графологічних експертиз, аналізу чорнил і паперу…
_не_знаю
Люди — вони такі, як Хома невірячий, і що ти зробиш?..
09:53
+6
Ой, друже Тимуре, людська пам'ять іноді діє вибірково та ще й прикрашає колишнє. Друг Володимир Патика, колишній комсорг курсу, а нині академік, цілком щиро запевняв нас, що нам, чотирьом студентам: Висоті, Жибаку, Жилі й Перепелиці забезпечене місце навчання в Торонтському університеті. Причому Жибак і Жила були непричетні до подій 22 травня 1967 р. Хоч я припускаю, що Патиці тоді десь в парткомі й показали аркуш дезінформації (=контрпропаганда КДБ).
20:45
+6
Я уявляю, які то були складні часи для тодішньої молоді, але ви вистояли, бо є справжніми патріотами своєї Батьківщини, справжніми синами та доньками.
21:07
+5
На жаль, Яра, життєвий досвід показує, що тільки меншість зберігає вірність Ідеалам юності.
17:35
+6
Так виходить, що в житті першими задля громади (родини) ризикують здоров'ям і навіть життям одиниці. І це правильно. Насамперед має бути збережена громада (народ).
08:59
+5
Сьогодні 1 лютого 2020 року близько 9=00 і ще є можливість написати коментар. Отже АВТОРИЗАЦІЯ на сайті ще діє!
Модератор все пояснив. Пільговий режим діятиме до дня св.Валентина — з ним включно! А вже на Стрітення ми остаточно зустрінемося з новими реаліями…
_чудово _чудово _чудово
Що ж, я й за це вдячний!
12:48 (відредаговано)
+3
А що це вирішує!?

Статистика, наведена Вами, друже Тимуре, реально показує потенціал авторів на сайті. Нічого за пару тижнів на старому «Світочі» не зміниться. Хто хотів прокоментувати публікації — прокоментував раніше.
Так, по суті це не вирішує нічого. Але люди звикли обмінюватися думками в коментарях і в лічці, й ці функції залишаються нам ще на два тижні. Отже, перехідний період пом'якшується.
_соромлюсь
Це як соломки підстелити…
13:00
+4
Як ви думаєте, друзі, чи на Телеграмі у СВІТОЧА будуть нові автори і коментатори?
Я нічого не думаю — я просто чекаю.
_зупиняю _зупиняю _зупиняю
Нехай думає Доброслав — це його проект, а не наш!
13:54 (відредаговано)
+3
Якщо нові автори не прийшли і не реалізували свої задуми на старому сайті, то не думаю, що на фактично голе місце прийдуть нові автори. Хоча…
_не_знаю "Світоч на Телеграмі" — це буде просто новий проект (бо нова платформа з новими властивостями і правилами), під який підтягнуться нові люди. Ото й усе… _не_знаю
13:56
+3
На сьогодні я бачу НЕБАЙДУЖИХ до долі старого «Світоча» аж… трійцю!
Це теж непогано!
17:36
+3
Дуже дякую за такі важливі спогади!
Ви робили історію, і хто зна, можливо без вашої ініціативи історія б змінила свій хід. Завдяки вам і таким як ви ми маємо зараз незалежну Україну!
17:51
+3
Дуже гарні світлини
18:08
+4
Мої спостереження за спільнотами україноцентристів говорять про те, що нас таки мало. Ви ж подивіться: НО працює вже більше 10 років, а число авторів(А) і коментаторів(К) не зростає: до 10 авторів і до 10-20 коментаторів. І навіть обіцянка досягнення абсолютного здоров'я і безсмертя не збільшує ні число А, ні число К. Є ще сайт ЯТРАНЬ Сергія Піддубного. Там ситуація із А і К ще гірша аніж на СВІТОЧІ. І перехід на Телеграм СВІТОЧА активність україноцентристів навряд чи покращить. Попереду в України не прості часи. Арестович впевнений, що українці ще десятиліттями будуть по міліметру витягувати себе за волосся із московського ментального болота.
18:14
+4
Ось автори, які проявили себе на СВІТОЧІ за 2019 рік:
1. Доброслав
2. Литовченко
3. Дзвінка
4. Федько
5. Гушул
6. Кілячус
7. Висота
8. Юрченко
9. Астроном-87
10. Гончаренко (?)
А тепер допоможіть згадати за інших!
18:38 (відредаговано)
+2
Цитата з видаленого коментаря друга Володимира Федька:

Друг Тимур Литовченко, який вніс левову частку в розбудову «Світоча» дуже зайнятий важливою і корисною для українського суспільства справою — закінченням останніх книг історичної епопеї!

Це правда. Хоч я з'явився на Світочі не в перших лавах і навіть не в перший рік роботи проекту — тим не менш, я нагромадив блогів більше, ніж усі інші в сумі…
1048 моїх блогів з 1939 загальної кількості — це 54%…
Основна сфера моїх інтересів — це психологія людських стосунків. Чому? Бо я письменник, а отже — "інженер душ людських". Мені важливо розуміти, що спричиняє ті чи інші порухи душі, як це впливає на людські стосунки і що з цього випливає. Тому всередині моєї частки блогів на Світочі спостерігається наступний тематичний розподіл:

Загалом дописів (блогів) Тимура Литовченка1048 (100%)

З них до напряму психології людських стосунків так чи інакше належать:
Ігрища розуму132 (12,6%)
Людські стосунки98 (9,4%)
Маніпуляції83 (7,9%)
Кохання, шлюб, сім'я76 (7,3%)
Конфліктологія61 (5,8%)
Етологічне23 (2,2%)
=====
Загалом публікацій «психологічного» спрямування473 (45,1%)

Публікації літературно-мистецького спрямування (бо все ж таки я письменник):
Притчі94 (9%)
Мистецтво і література61 (5,8%)
Художні твори37 (3,5%)
=====
Загалом публікацій літературного спрямування192 (18,3%)

Окремо стоять матеріали в «туго напханих теках загального спрямування»:
Цікавинки89 (8,5%)
Релігійне80 (7,8%)
Космос і людина56 (5,3%)
=====
Загалом публікацій в «окремих» теках225 (21,5%)

На ці три генеральні напрями припадає 890 публікації (84,9%). Не можу сказати, що ці рубрики (а отже, спрямованість публікацій) не відповідає спрямованості Світоча на духовну еволюцію людини. Тут можуть виникати питання хіба що до рубрики «Цікавинки» — хоча і там є багато матеріалів не про «просто цікаве», а саме в контексті загальної спрямованості Світоча… Ну гаразд, для чистоти підрахунків мінусую «Цікавинки»: без них в 11 теках-рубриках буде 801 матеріал (76,4%).

Решта рубрик — «Мемуарне», «Погляд в минуле», «Суспільство і політика» — це 158 публікацій (15,1%). Навіть якщо до решти рубрик віднести «Цікавинки» (що не зовсім коректно) — то і в цьому випадку тут набереться 247 публікацій (23,6%).

Ergo: Хоч як не викручуй, а 3/4 моїх блогів (дописів) відповідають генеральному спрямуванню Світоча і лише 1/4 блогів (дописів) — це «приємне проводження часу» на Світочі (що також акцентувалося Модератором). Хоча насправді, при не настільки жорсткому відборі співвідношення трохи інше: майже 5/6...6/7 моїх блогів (дописів) відповідають генеральній спрямованості Світоча 1 лише 1/6...1/7 — це «приємне проводження часу» на сайті.
_вибачаюсь _вибачаюсь _вибачаюсь
Це мій самоаналіз зробленого в частині блогів (дописів). Шкода буде, якщо пропаде… Отож хай висить!
_підморгую _підморгую _підморгую
19:17 (відредаговано)
+3
Пан Тимур, майже всі Ваші дописи якраз стосувалися тематики Світоча. І я Вам дуже дякую за публікації та переклади цікавих і дуже підходящих для нашого сайту матеріалів.

Було би добре, якби Ви десь пізніше при можливості створили свій блог в Телетайпі (або в чомусь іншому) і по трохи туди переносили ці матеріали (ті, які більші, а менші можна зразу в Телеграм). Так вони завжди залишатимуться в мережі і люди натраплятимуть на них через пошук в гуглі.
На жаль, з Телеграмом мені ще треба розібратися — бо до Телетайпу я навіть не підступався. Все, що я зробив — то це сяк-так завів свій Телеграм-канал і якісь пару фоток для проби там оприлюднив. Але воно все працює косо-криво. Й у мене є маса запитань… А часу обмаль.
_шкодую
Тому я зараз займаюся епопеєю.
_стежу
Окрім того, у мене захаращений ноутбук: зокрема, я зараз повикидав усі чернетки до книг 1-7 епопеї — й у мене звільнилося… цілих 2 Гб дискового простору!!! Уявіть: 1-7 книги епопеї в електронному вигляді складають 14 Мб, а чернетки до них — 2 Гб = 2000 Мб… Це означає, що для того, щоб видати умовний 1 Мб умовної книги епопеї, лише мені треба перелопатити 142,85 Мб вихідної інформації… А ще ж Олена щось перелопачує!.. Мабуть, ми ніколи не перелопачували стільки матеріалів, скільки зараз…
_стежу
Отже, мені треба, за великим рахунком, зняти з ноутбука всю корисну інфу, перетерти «під нуль» всі диски, перевстановити всі програми, а вже потім нормально працювати. Бо ноутбук жахливо гальмує. Зараз знайшовся один добродій серед моїх читачів, який подарував мені зовнішній носій на 500 Гб — вчора дочка з Нової пошти забрала. На моєму лаптопі вінт стоїть на 300 Гб. Отже, мені з головою вистачить місця! Ще й дочці залишиться…
_сміюсь
Але переписати всю корисну інфу на диск — це робота не одного дня. А потім ще всі інші маніпуляції… Коротше, сподіваюся привести ноутбук в норму місяці за 2, паралельно ми мусимо завершити хоча б 9 книгу, щоб 10 книгу завершити в травні. А вже тоді я займатимусь Телеграмом і Телетайпом!
21:49
+5
Заглянула на “Світоч” і була здивована, що ще можна написати коментар. Тому скористуюся цим, щоб подякувати всім авторам, які викладали матеріали на сайті. Неймовірно цікаво їх читати. Стільки нового я дізналася гортаючи сторінки світочу, до речі, здебільшого, не з психології та розвитку особистості, бо таке можна було знайти в багатьох російськомовних журналах та книжках, навпаки, я багато цікавого дізналася саме з історії, з історії України. Читаючи про те чого нема на інших сайтах, наприклад про життя українських людей, про реальний життєвий шлях людини (не надуманий), минало бажання йти спати, і я засиджувалась ночами, і не жалкувала, що вранці прокидатися було важко. Та от дійсно за чим шкодую, що сайт припиняє існування. ДУЖЕ ЦІКАВИЙ САЙТ — припиняє існування. Шкода.
Спробувала писати коментарі в “телеграм” — вкрай не зручно. З комп’ютера коментарі не відправляються (не знаю чому), а на телефоні манюсенька клавіатура, яка змушує друкувати тицяючи одним пальцем — це не зручно і вимагає багато часу. Читати — теж саме. Довжелезна стрічка, яку треба всю “перемотати” щоб знайти те що хочеться.
навпаки, я багато цікавого дізналася саме з історії, з історії України. Читаючи про те чого нема на інших сайтах, наприклад про життя українських людей, про реальний життєвий шлях людини (не надуманий), минало бажання йти спати, і я засиджувалась ночами, і не жалкувала, що вранці прокидатися було важко.

Шановна пані Олено! Звертаю Вашу увагу на те, що подібні публікації явно не відносяться до генеральної лінії Світоча! Адже на сторінці "Про сайт" читаємо:

Основною тематикою сайту є саморозвиток, філософія, релігії, проте ми раді і авторським публікаціям користувачів по інших темах, якщо вони містять корисну інформацію, яка допомагає людям знаходити гармонію з навколишнім середовищем.

Звісно, можна вивернути все і так, що мемуари, над якими Ви засиджувалися ночами — це саме і є «авторські публікації користувачів по інших темах», які дозволяють «людям знаходити гармонію з навколишнім середовищем»…
_вибачаюсь
Проте, це вже саме «вивертання» й «підгонка»! Доцільно було би створити або окремий сайт історичного спрямування — або закриту групу, де можна було б вивішувати подібні матеріали. Але… Потяг вже пішов, як-то кажуть!

P.S. У мене матеріали такого штибу зосереджені в теці "Погляд в минуле". Там є як авторські матеріали, так і перекладні та перепублікації. В будь-якому разі, ці публікації я ніколи не розглядав як основні…
11:06 (відредаговано)
+2
Тому скористуюся цим, щоб подякувати всім авторам, які викладали матеріали на сайті. Неймовірно цікаво їх читати. Стільки нового я дізналася гортаючи сторінки світочу, до речі, здебільшого, не з психології та розвитку особистості, бо таке можна було знайти в багатьох російськомовних журналах та книжках, навпаки, я багато цікавого дізналася саме з історії, з історії України. Читаючи про те чого нема на інших сайтах, наприклад про життя українських людей, про реальний життєвий шлях людини (не надуманий), минало бажання йти спати, і я засиджувалась ночами, і не жалкувала, що вранці прокидатися було важко


Дякую, Олено, за відгук!

Якраз у серії блогів «Погляд у минуле» я хотів, і частково мені це вдалося, розказати про реальний життєвий шлях як мій, так і багатьох людей, яких я знав. з якими працював, з якими дружив і які були моїми опонентами.

В Інтернеті дуже багато порад «як правильно жити», «як зростати духовно» і т.п. Але дуже рідко автор, який дає поради, наводить власний досвід або інформацію про власне життя. Таким чином, ми не маємо можливості перевірити правдивість його «рецептів»!
13:57
+2
З комп’ютера коментарі не відправляються (не знаю чому)


У нас є тут спеціальна сторінка технічної підтримки. Можете там детальніше описати на якому саме етапі виникає проблема.

Я, наприклад, Телеграмом користуюсь тільки на комп'ютері, і ніколи не було жодних проблем з коментарями. Все прекрасно працює. Якщо у Вас не так, то просто можна розібратися чому.

Щодо пошуку потрібних публікацій на каналі, то найзручніше це робити через поле «Пошук» в Телеграмі (але не через глобальний пошук, а через пошук саме на каналі), задаєте хоча би одне слово, яке пам'ятаєте з назви чи з тексту допису, і він швидко знаходить.

Якщо щось не получається або є якісь незручності то пишіть на сторінці технічної підтримки, розберемось, що робите неправильно.
21:50
+3
Минулого місяця я відвідала Трипілля, нарешті з третьої спроби, потрапила в “Трипільський історичний музей”. Біля музею розташований інтернат, чи не той це інтернат де Ви навчалися пане Анатолію?
08:06 (відредаговано)
+1
Tак, Оленко, я вчився 4 роки саме в тій школі-інтернаті, що в Трипіллі на дніпровій кручі. Є що згадати. Саме в цьому дописі є фото мого інтернату:
14:03
+2
я багато цікавого дізналася саме з історії, з історії України


Як я вже казав, пізніше можемо зробити окремі канали для інших тематик, наприклад, історії, політики і т.д. Але поки що треба щоб активно почав працювати перший канал. Коли на ньому трохи зросте активність, спробую по різному його рекламувати і подивимося на результати. Будуть вже певні напрацювання. І тоді можна буде думати про інші канали, які матимуть інші тематики.

Поки що, головне, щоб люди навчились вести свої власні канали (де вони можуть публікувати все, що захочуть) з пересиланням підходящих по тематиці окремих постів на канал Світоча.
20:52 (відредаговано)
+3
Сьогодні, 2.2.20 р. Дочка передала з Лівану відгук на цей допис українки Ксенії Щербини:
«Прочитала з великою вдячнiстью, нам навiть неможливо уявити через що, дiйсно, проходила молода людина шляхом до нацiональноi свiдомостi, важко це прийняти, нiколи не розумiла маму, яка розповiла, випадково, як вони закопували » самвидав" на Трухановому островi. Думаю поколiння наших батькiв були набагато смiливiшi за нас, вони дуже добре розумiли, наскiльки ця система страшна та як вона нищить людську свiдомiсть, але йшли… дякую iм, за те що ми вже росли Украiнцями. Iрочка, подякуй татовi за чудовий спогад- це iсторiя, яку мають знати нащадки".
Думаю поколiння наших батькiв були набагато смiливiшi за нас, вони дуже добре розумiли, наскiльки ця система страшна та як вона нищить людську свiдомiсть, але йшли…


Справа не тільки, і не стільки у сміливості… На мій погляд, у багатьох з нашого покоління було більш виражено почуття відповідальності. Відповідальності за своє життя і за життя своїх дітей. Ми хотіли і самі жити краще і щоб наші діти жили ще краще.
Думаю поколiння наших батькiв були набагато смiливiшi за нас, вони дуже добре розумiли, наскiльки ця система страшна та як вона нищить людську свiдомiсть, але йшли…


Це тема для величезної розмови. Розмови між нами, повоєнним поколінням народження 1945-1948 років, нашими дітьми, народженими у 1970-х та нашими онуками, народженими на початку 1990-х…

На жаль, це вже здійснити не вдасться.
Вдасться — але на іншій платформі та з іншими учасниками.
_вибачаюсь
До речі, хоч я народився не в 1970-ті, а в 1960-ті, проте також належу до покоління «дітей дітей війни». Отже, обмежений та уривчастий діалог між нами — це теж частина цблшл Великого Діалогу, що відбувається так чи інакше!
До речі, хоч я народився не в 1970-ті, а в 1960-ті, проте також належу до покоління «дітей дітей війни».


Щодо «дітей війни»… На цьому є багато спекуляцій… Чи можна вважати «дітьми війни», тих, хто народився в евакуації, десь у Ташкенті. і зростав у спокійних мирних умовах!?

На мій погляд, «дітьми війни» можна вважати тільки тих, хто народився у 1939-му — 1941-му роках і залишився жити з батьками на окупованих територіях та тих, хто народився на окупованих територіях у період 1941 — 1944 років. Крапка!
12:30 (відредаговано)
+2
Вдасться — але на іншій платформі та з іншими учасниками.


Буде цікаво!
А ще можна долучити і «старших товаришів» _підморгування
Ось я із «старшим товаришем» — Антоном Варваричем, в минулому полковником ГРУ, викладачем кафедри стратегічної розвідки Академії ГРУ.

14 грудня 2019 року, на його ювілеї — 85-річчя!
Я мав на увазі покоління, народжене в 1940-і роки (±)5 років. Десь так… А за великим рахунком, межі поколінь по життю доволі розмиті.
14:46 (відредаговано)
+1
Нууу… Ви знаєте, на якій платформі я зустрічаюся з людьми!

Федько і Литовченко

_сміюсь _пиячимо _сміюсь
Єдині зауваження:
1. в теплу пору року;
2. оскільки матеріально жити стало не краще — треба буде якось грошенят піднакопичити попервах, а вже потім виходити на зустріч з таким видатним чоловіком, як пан Варварич!..
Не в грошах щастя, і не в їх кількості!

Щастя у спілкуванні з цікавими людьми! _хитрий
10:51 (відредаговано)
+2
Головною помилкою кінця 1980-х — початку 1990-х була занадта довіра націонал-демократам та націонал-комуністам! І слаба підтримка націоналістів, які створили політичні структури: Українську Національну партію (УНП; лідер Г. Приходько) і Державну Самостійність України (ДСУ; лідер І. Кандиба).

Знаковим моментом було те, що Іван Кандиба, соратник Л. Лук'яненка, розійшовся з ним в поглядах на державотворення в Україні і розмежувався; З. Красівський також не підтримав Лук'яненка, а поєднав свої плани з Кандибою.

А Приходько підтримував Кандибу! У них були певні розбіжності в тактиці дій, але відносно кінцевої мети — побудови сильної націоналістичної самостійної Держави — у них була абсолютна єдність!
14:31 (відредаговано)
+2
Ой, друже Володимире, питання ж не в наявності гарних проектів творення Самостійної України і навіть не в донесенні їх до народу. Столітня АНТИСЕЛЕКЦІЯ народу подіяла так, що він з переляком сахався від всього націоналістичного. Як і від Порошенка.
Раби плодять рабів!
Раб не мріє про свободу, раб мріє стати рабовласником!
14:45 (відредаговано)
+1
Вчора переглядав матеріали по Окремому корпусу жандармів…
Наштовхнувся на цікаву цитату Костомарова із його розмови з генералом Дуббельтом:

«Знаете, мой добрый друг, люди обыкновенные, дюжинные; стараются о собственной пользе и потому добиваются видных мест, богатств, хорошего положения и комфорта; а те, которые преданы высоким идеям и думают двигать человечество, те — вы сами знаете — как сказано в священном писании: ходят в шкурах козьих и живут в вертепах и пропастях земных».

Це з розмови Дуббельта з Костомаровим, коли останнього відправляли у заслання!
17:16
+1
Шевченко був на засланні 10 років «у солдатах»(1847-1857 рр.). А Костомаров де був і скільки років був у засланні?
19:11 (відредаговано)
+1
Микола Костомаров. Заслання до Саратова:

24 червня 1848 року, відбувши рік у Петропавловській фортеці, Костомаров був засланий у Саратов, працював у Саратовському статистичному комітеті.
У Саратові його призначили на посаду перекладача при губернському правлінні. Оскільки перекладати не було чого, губернатор доручив політичному засланцеві завідувати секретним відділом, у якому велися справи «розкольників».
У Саратові Костомаров знову вдався до наукової роботи і завершив монографію, присвячену Богдану Хмельницькому. Тоді ж почав писати про побут у Московській державі XVI–XVII століть. Для цієї роботи він, за звичкою, вже не обмежувався наявною літературою, а вирушав у етнографічні поїздки, збираючи стародавні пісні й перекази, одночасно знайомлячись із життям розкольників та інших сектантів.
У «Саратовских губернских ведомостях» за 1853 рік опублікували перший варіант свого майбутнього великого дослідження «Бунт Стєньки Разіна».
У 1856 році маніфест царя Олександра II звільнив Костомарова від поліцейського нагляду.
У 1857-му він вирушив за кордон, побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції й Італії. У Празі зустрівся з патріархом чеського слов'янофільства Вацлавом Ганкою.

Отже, термін заслання: 1848-1856 роки.
губернатор доручив політичному засланцеві завідувати секретним відділом, у якому велися справи «розкольників».


_сильно_сміюсь _сміюсь _сильно_сміюсь
23:04
+1
Разом із в'язницею теж 10 років. Але це не Тарасова солдатчина…

18:40 (відредаговано)
+1
Вчора дебютував у телепрограмі Сергія Неретіна… Розмову вели про жінок-агентес НКВС — дружин письменників, і взагалі про агентуру спецслужб в середовищі творчої інтелігенції.

P.S.
Сергій Неретін — протягом останніх чотирьох років був першим заступником Голови Держкіно України (головою Держкіно, нагадаю, був Пилип Юрійович Ільєнко). З приходом до влади нової команди, уряд відправив Неретіна у відставку. На сьогодні пан Сергій створив YouTube-журнал «Ознаки»…
Вітаю з дебютом!!! _чудово
22:07 (відредаговано)
+2
Перехід на Телеграм — не технічна проблема!

Я давній користувач різних сайтів і Фейсбуку (на ФБ я з 2011 року), декілька років був одним із редакторів НО і більше ніж півроку перебуваю на «Світочі».

Проблема в повній безправності автора при переході на новий ресурс, що закладено в правилах:

«Правила участі в спільноті „Світоч“

Кожен учасник спільноти має свій особистий Телеграм-канал. Точкою, яка об'єднує всіх учасників проекту є канал t.me/svitoch_in_ua

Сюди адміністратором перенаправляються найцікавіші публікації з каналів учасників спільноти. Нижче наведені основні правила, яких треба дотримуватись, щоб Ви могли стати учасником проекту „Світоч“ і цікаві дописи з Вашого каналу перенаправлялись на канал нашої спільноти...»

Тобто, на своєму каналі я можу написати 101 блог, присвячений темі пошуку свого шляху в житті, моралі і поборюванню спокус, зростанню власної духовності, релігії, сімейним стосункам і подружній вірності… Але стати учасником проекту «Світоч» я зможу тільки з доброї волі чи бажання Модератора/Адміністратора, який визначатиме: перенаправити мій блог у спільноту чи ні!
23:12
+3
Друже, проблема переходу ще глибша. Це мізерія авторів і коментаторів. Не в кількості відвідувань допису є його цінність для спільноти україноцентристів, а в зацікавленості, яку можна виразити числом коментаторів і коментарів. Ви впевнені, що на новій платформі уже відібраний допис матиме десяток коментаторів, які напишуть із 30-50 коментарів?
Друже, проблема переходу ще глибша. Це мізерія авторів і коментаторів. Не в кількості відвідувань допису є його цінність для спільноти україноцентристів, а в зацікавленості, яку можна виразити числом коментаторів і коментарів.


Погоджуюсь!
23:36 (відредаговано)
+3
Щодо ТЕЛЕТАЙПУ. Поки що його можливості ще далеко-далеко від класичного СВІТОЧА. Коли вставляєш допис із буфера — вставляється навіть з картинками. А хтось пробував набирати текст напряму? Перші кілька речень — це був просто жах…
00:25
+2
Ось спеціально тільки що зайшов в Телетайп. Створив новий допис, набрав кілька речень і не помітив жодної незручності.

Тому якщо вже користуєтесь такими ярликами як «просто жах» і подібними, то будь ласка, не полінуйтесь детальніше описати, яка саме проблема у Вас виникла. Бо інакше такі слова, м'яко кажучи, дуже дивно виглядають.
00:18
+4
Люди. Є 2 варіанти:

Перший варіант. Якщо Ви хочете, щоб Світоч існував у теперішньому вигляді, то шукаєте нового адміністратора сайту, платите йому гроші за технічне обслуговування сайту (а сюди входить набагато більше ніж Ви думаєте, тому що Ви не знаєте про багато проблем, які доводилось вирішувати щоб сайт працював безперебійно). Я без питань віддам всі доступи до сайту. Але сам вже не буду брати участі в проекті.

Також нагадаю, що сайт для Світоча прийшлось створювати тільки тому що, на момент коли виникла ідея його створення не було жодного варіанту нормальної соціальної платформи, яка би підходила для проекту Світоч. А зараз така є.

Крім того, час сайтів вже давно минув. Їх зараз дуже важко робити популярними. Тепер час різних спільнот, каналів, груп і т.д. в соціальних мережах. Саме в них найбільші аудиторії і найкраща активність. Тому зараз трата сил, грошей і часу на розвиток сайту — це в більшості випадків вже анахронізм.

Якщо ж вас перший варіант не влаштовує, то перестаємо «скиглити» про те, що «Все пропало» і робимо як я пропоную.

У мене є в Телеграмі ще інші успішні проекти тому знаю про що говорю і що пропоную. Зараз нам потрібен Телеграм-канал з якісними публікаціями саме на тематику, для якої колись створювався Світоч, а не про «Порошенка» чи «КДБ». Якщо буде нормальний канал, зможемо на нього залучити хоч 10 тис. підписників, хоч більше. Це вже питання реклами каналу і в цьому питанні в мене є досвід.

До речі, все-таки добре, що ви тут написали свої коментарі. Після їх прочитання в мене появилося 2 ідеї, які дозволять вирішити проблему низької активності на каналі та проблему «стати учасником проекту «Світоч» я зможу тільки з доброї волі чи бажання Модератора/Адміністратора».

Трохи пізніше напишу про що я. Просто треба краще все продумати.
12:04 (відредаговано)
+2
Щодо утримання сайту на плаву. Звичайно ми не знаємо, скільки енергії, коштів та іншого тобі, друже, потребувалося для цього. Однак останні 2-3 роки ми збирали кошти на це утримання. І дивувалися ще як мало треба (десь 1т гр. на рік!) для того щоб користуватися таким якісним сайтом, як СВІТОЧ. Особливо в порівнянні із НО, де щомісячно лунають заклики про допомогу. За все спасибі тобі, друже Доброславе! Може на ТЕЛЕГРАМІ до нас приєднаються й інші світочани.
Хай буде!
У мене є в Телеграмі ще інші успішні проекти тому знаю про що говорю і що пропоную.


Якщо не секрет, то як можна на ці проекти подивитися?
19:44 (відредаговано)
+2
Шановний пане Доброслав!

На сьогодні реальними вболівальниками «Світоча», які ще подають голос, є всього декілька осіб, яких можна порахувати на пальцях однієї руки. До них належу і я.

Пропоную Вам створити окреме обговорення, у якому всі зацікавлені відверто висловляться про своє бачення подальшого розвитку проекту та щодо доцільності і термінів переносу власних матеріалів з старого «Світоча» на нову площадку — Телеграм.

Без індивідуально-колективного рішення щодо формату нового «Світоча» обговорювати технічні проблеми не має жодного сенсу.

Бажано було б також отримати інформацію про динаміку відвідуваності сайту хоча б за останні півроку.

З повагою, Володимир

P.S.
Як я подивився, то на сьогодні ми на 10 місці в рейтингу з 209 сайтів в рубриці «Непізнане».
Хоча на сайті висить оголошення, що з 1 лютого авторизація закрита, тобто свіжих публікацій вже не буде, за останні 24 години на сайт заходили 374 відвідувачі!
Люди. Є 2 варіанти: Перший варіант. Якщо Ви хочете, щоб Світоч існував у теперішньому вигляді, то шукаєте нового адміністратора сайту, платите йому гроші за технічне обслуговування сайту (а сюди входить набагато більше ніж Ви думаєте, тому що Ви не знаєте про багато проблем, які доводилось вирішувати щоб сайт працював безперебійно). Я без питань віддам всі доступи до сайту. Але сам вже не буду брати участі в проекті.


Оскільки пане Доброслав Ви самі запропонували варіант… то цілком можливо, що зголоситься/знайдеться добродій, який погодиться взяти на себе адміністрування сайту «Світоч» в його теперішньому стані.

Але ми, користувачі, не маємо права комусь пропонувати Ваш сайт без Вашої згоди!
І ще бажано знати ціну питання. _шкодую Бо зараз це суттєвий момент…
08:43 (відредаговано)
+1
А за останній тиждень — 2414 людей заходили…
P.S.
До речі, не знаю, чи відомо це Вам…
Але на Світочі передбачена можливість подивитися кращі матеріали:
за останню добу;
за останній тиждень;
за останній місяць.

Перша вкладка зараз порожня — бо нові матеріали на Світочі не публікуються.
В другій вкладці — 2 матеріали Володимира Федька.
В третій вкладці — 27 матеріалів.
_соромлюсь
Не знаю, чи заглядав сюди хтось колись?! Я зазирав періодично, щоб знати, як рейтингуються мої матеріали з-поміж інших…
_соромлюсь
На жаль, наш шановний Модератор ніколи так і не знайомив нас із статистикою відвідуваності сайту в динаміці. А рейтингування матеріалів за день, тиждень і місяць — це хоч щось, на що можна орієнтуватися!..
Я в ці рубрики теж періодично зазираю… _підморгування
Ось тільки-що подивився:
— за останні 24 години на сайті були 394 людини;
— за 7 лютого вже 229 переглядів (+104).
07:47 (відредаговано)
+2
Друже Доброславе, щодо ТЕЛЕТАЙПУ. Здається, що це недавня розробка. Час — місяці. Супровід — російськомовний. Розробники — якісь «Женя» та Dziuba. Аудиторія — Російськомовні з СНД. Відгукнулися на зміни в ТЕЛЕТАЙПІ лише з десяток користувачів(!). Чи нема ризику, що до ТЕЛЕТАЙПУ причетна Московія?
11:52
+2
На мій погляд, обговорювати технічні проблеми переходу на Телеграм/Телетайп в коментарях до блогу друга Анатолія Висотки про «22 травня...» не зовсім коректно. Тому висловлюся в коментарях до «Технічна підтримка щодо перенесення діяльності спільноти Світоча в Telegram».
08:16
+2
Так вийшло, що цей допис є одним із останніх на СВІТОЧІ. Тому й обговорення долі світочан триває в коментах тут.
09:21 (відредаговано)
+2
Хочу наголосити: мені дуже подобається «Світоч» і я вдячний пану Доброславу, що він його створив і підтримував!

В той же час, шлях «модернізації», який пропонує пан Доброслав, на мій погляд, не забезпечить подальшого розвитку сайту. Телеграм — це добротний месенджер, який розроблявся для обміну короткими повідомленнями між особами або для групового чату! Він чудово підходить для оперативної журналістики — коротка новина + фото або короткий відеосюжет.

Ще одне зауваження… При всій повазі до титанічної праці друга Тимура, який перекладав з російських сайтів різні статті про «духовне зростання», я вважаю, що для подальшого розвитку нашого сайту цю ділянку треба значно скоротити! У нас є достатньо своїх мислителів і видатних осіб, чиї філософські та суспільно-корисні твори необхідно донести до загалу.

Чому ми не звертаємося до думок гетьмана Павла Скоропадського чи до публіцистичної творчості митрополита Андрія Шептицького? Чому не шукаємо духовного начала в матеріалах Ігоря Сікорського чи Андрія Мельника? Пориємося в роздумах Миколи Амосова… Або зануримося у філософію Миколи Гоголя…

Нам потрібна духовність! А Україна за своєю суттю завжди була, є і буде справжньою Європою: духовно, географічно і расово. Тому їй не треба кудись "інтегруватись", а позбавитися внутрішнього рабства, звільнитися від паразитів і стати самою собою. Теза про "інтеграцію України в Європу" має означати тільки одне — відродження Європи у собі, відновлення пам'яті про наші духовні витоки і національні святині, реалізацію вимріяного поколіннями українців ідеалу гармонійного суспільства, застосування кращих світових досягнень.
В той же час, шлях «модернізації», який пропонує пан Доброслав, на мій погляд, не забезпечить подальшого розвитку сайту.

1. Сайт «Світоч» — закривається!!!
2. Проект (!!!) «Світоч» переходить в іншу форму!!!
_соромлюсь
НМД, треба розрізняти «сайт» і «проект»…

Чому ми не звертаємося до думок гетьмана Павла Скоропадського чи до публіцистичної творчості митрополита Андрія Шептицького? Чому не шукаємо духовного начала в матеріалах Ігоря Сікорського чи Андрія Мельника?

Щодо Сікорського — то при всьому пієтеті до його генія, я б рекомендував поводитися з його спадщиною обережно. Адже Сікорський — відомий імперець.
_ні
Щодо Скоропадського, Шептицького й Мельника… Вони досліджували трохи не ту проблематику, яка мене цікавила насамперед. Повторюю: я — письменник, "інженер душ людських"; тому мене дуже цікавлять відносини людей в різноманітних (здебільшого конфліктних) ситуаціях побутового плану — що необхідно для створення достовірних текстів. Разом з тим, це відносини більшості людей з рівнем вібрації 20-99 та 100-199 — це база будь-якого суспільства, і саме звідси людська душа прямує до просвітлення… Саме звідти людство в цілому зараз переходить на рівень 200-499. І це має безпосереднє відношення до оголошеної тематики Світоча!!!
_вибачаюсь
Тоді як спадщина Скоропадського, Шептицького й Мельника — це державотворчість! Я не бачу особливої відповідності між цим напрямом і заявленою тематикою Світоча:

Основною тематикою сайту є саморозвиток, філософія, релігії, проте ми раді і авторським публікаціям користувачів по інших темах, якщо вони містять корисну інформацію, яка допомагає людям знаходити гармонію з навколишнім середовищем.

Хіба що Шептицький — це релігія, звісно… Але релігія християнська! Ні-ні, я міг би при бажанні зробити серію публікацій на тему релігійних поглядів Шептицького… Там є про що сказати. Однак погодьтесь, виглядало б дещо дивно, якби ґалахічний єврей за походженням та юдей за віросповіданням розповідав би християнській аудиторії про Андрея Шептицького! З активних авторів це краще було б робити другові astronom1987, наприклад — бо він у нас точно правовірний християнин! Отож, друже Володимире, в цій царині адресуйтеся, насамперед, до нього, а не до мене!
_сміюсь
У мене ж в теці "Релігійне" і без того лежить 80 матеріалів, серед них є як перекладні, так і авторські. У випадку перекладів, я намагався подавати такі матеріали, до яких «середньостатистичний юзер» навряд чи добереться самостійно. Причому я свідомо зробив акцент на юдаїзмі: бо у 99% людей геть невірне, навіть місцями дике уявлення про те, що ця релігія собою являє! А хто б світочанам ще кваліфіковано розповів про 7 законів Ноя, про приховані особливості єврейського алфавіту, про співвідношення юдаїзму і християнства тощо?! Чи це непотрібно й нецікаво?..
_стежу
І насамкінець, праці Павла Скоропадського та Мельника — це прямий «завал» Світоча в державотворчо-політичну площину. Знов-таки, такого аспекту в основних завданнях сайту я не бачу. Якщо це цікаво світочанам — поправте мене… Або краще б хтось іще про це написав, а не лише Ви, друже Володимире!
_стежу
Бо на мою думку, краще написати цикл статей про Сковороду, наприклад! Це більш відповідає тематиці Світоча.
22:05
+2
Я зараз готую допис для Т-Світоча. Шкода, що при 140 підписників цього каналу до допису будуть коментарі, надіюсь, хоч мій і друга Доброслава.
Прочитаю і прокоментую… _посмішка
17:29
+2
Низький уклін Модератору, пану Доброславу, панам письменникам та блогерам.
Вами зроблена грандіозна робота!!!
Бажаю «Світочу» квітнути, світити та розвиватися й надалі!
Буде! бо так ми захотіли!
Дякую, Ірино, за добре слово! _посмішка

Випадкові Дописи