УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Наш «президент» – Андрій Домбровський! // «Погляд у минуле…»

Наш «президент» – Андрій Домбровський!  // «Погляд у минуле…»

Григорій Приходько: оцінка ситуації

«В березні 1990-го року відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. Націонал-демократи пішли в депутати. Це сталося в умовах тотального адміністративного ресурсу, тобто в умовах, коли пройти до влади будь-якого рівня, в тому числі й законодавчої, можна було лише за сприяння комітетів КПРС. Державно-партійна бюрократія пильнувала чистоту своїх лав. І якщо вона дозволила проходження до представницьких органів колоніальної влади осіб з числа колишніх політв’язнів, то для альтернативникiв це було ще одним доказом існування таємної угоди між дисидентами і владою.

Ще під час підготовки до виборів націоналісти застерігали своїх колишніх співкамерників від небезпеки політико-правового компромісу з колоніальною адміністрацією. Здобуття національної незалежності (а не лише політичної незалежності території) можливе тільки вразі переходу державної влади до нацiоналiстiв. Це вимагає боротьби проти колоніальної адмiнiстрацiї i усунення її від влади. Компроміси тут неможливі. Але аргументи націоналістів не важили для націонал-демократів.

При підготовці до виборів було очевидним, що у Верховній Раді колишні політв’язні, якщо вони стануть депутатами, чисельно поступатимуться комуністам. Відтак національні інтереси в парламенті не стануть визначальними. Якщо ж колишні політв’язні сподіваються, що їхніми союзниками будуть комуністи, які з санкції ЦК КПУ утворили Рух, а це в першу чергу члени Спілки письменників України, то для довіри цим людям не було підстав. Їхня колаборацiя з колоніальним режимом надійно прив’язала їх до номенклатурної колісниці, а відтак в націонал-демократії вони відіграватимуть ту саму колабораційну роль. Та й перший голова НРУ відверто заявляв, що Рух – це буфер між КПРС i народом. Інакше кажучи – то був інструмент одурманення народу, щоб утримати його під впливом колоніальної влади. Тож, якщо внаслідок розвалу імперії незалежність буде проголошена комуно-націонал-демократичним симбіозом, то національного суверенітету не станеться» [1].

Зроблений Г. Приходько прогноз ролі Руху в боротьбі за владу в наступне десятиріччя був підтверджений неодноразово. Відмова Народної Ради від перебрання влади в парламенті 24 серпня 1991 року, кампанія НРУ разом з комуністами проти першого Президента України Леоніда Кравчука в 1993 році, підтримка рухівськими депутатами комуністів у встановленні 4%-го бар’єру в законі про змішану систему виборів до парламенту в 1997 році, протидія лідерів Руху Національному Фронту на парламентських виборах 1998 року – це є загальновідомі факти буферної ролі Руху. Чисельні ж факти жандармської ролі республіканських та регіональних функціонерів Руху проти націоналістів з метою ослаблення їхнього впливу на суспільство залишаються ще не відкритим полем для дослідників.

Суспільнотворчий вплив дисидентів на народ, з погляду класичного націоналізму, був неоднозначний. Поза сумнівом, лібералізація радянського режиму і зародження демократичних структур суспільства наближали розвал імперії. Але в програмах і в ідеології націонал-демократії відсутній наголос на Особистості як на активному началі самодостатньої нації. Якщо класичний націоналізм має сильну волюнтаристську складову як ідеологічну основу формування наступальної, саможертовної Особистості, яка й забезпечила масовий подвиг галичан під проводом ОУН та невмирущу славу УПА, то дисиденти пріоритетом мали інституційні та режимні зміни імперії, які, на їхній погляд, мали б гарантувати права людини, і таким чином сприяти інтеграції України в Європу. Саме через Європу дисиденти сподівалися досягти державної незалежності. Не важко помітити, що в тлумаченні дисидентів національна мета не має самостійницької складової, і зводиться до незалежності тільки від Росії.

Табу на вольові якості Особистості відчутне в програмових та пропагандивних матеріалах дисидентів. Досить звернути увагу на їхнє не сприйняття «екстремізму» – гасел і дій, що виходили за межі дозволених владою. Нагадаю, що під екстремізмом влада і опозиція вкінці 1980-х років розуміли вимоги державної незалежності України. Екстремізмом була і громадсько-політична самоврядність. Так, УНП, УХДФ, ДСУ були екстремістськими саме тому, що вони виникали без дозволу влади. Що ж стосується легалізації приватної зброї, як гаранту безпеки Особистості, то вона сприймалась опозицією вже як прояв тероризму.

Водночас націонал-демократи уникали декларування своїх історичних коренів. Не тому, що їх не було, а тому що прив’язка санкціонованого громадського руху до національної традиції та історичного права свого народу суперечила євро-інтеграційним намірам. Досить нагадати, що в європейській історіографії українці не є історичним народом, а відтак ні національних традицій, ні історичного права не можуть мати. Цього погляду націонал-демократи дотримувались як до серпня 1991 року, так і по проголошенні незалежності. А оскільки націоналізм має пріоритетом цінності своєї нації, то націонал-демократи не тільки дистанціювались від націоналістів і блокували їхню активність, а й по проголошенні незалежності правова кваліфікація Української Повстанської Армії та доля вояків УПА так само, як і історичне право народу та його звичаєвість опинилися поза правовстановчим процесом.

Однак звинувачувати в наші дні дисидентів в кримiналiзацiї політичного режиму є надмірним. Їхня роль в установленні політичної системи була лише рекламна і декоративна. Нарікань вони заслуговують за те, що відмовилися свого часу прийняти стратегію Альтернативи. Вони вірили, що компроміс з колоніальною владою дасть їм можливість європеїзувати владу. Але вище чиновництво, допустивши націонал-демократів до парламентської трибуни, яка в колоніальній політиці виконувала декоративну роль, залишило їх на відстані гарматного пострілу від реальної влади.

УМА як інструмент Альтернативи

Задум Української Мiжпартiйної Асамблеї (УМА), як структури i як нормативного поля, витікав з таких джерел:

1. Ідеологія УНП, зокрема, уявлення про Альтернативу, про місію нації, про обов’язок українця перед нацією та про явочну, несанкціоновану колоніальною владою діяльність українців в громадській i політичній самоорганізації.

2. Програма УНП, підставою якої є історичне право українського народу. Боротьбу за національну державу УНП тлумачила як боротьбу за відновлення існуючої в минулому легітимної держави українського народу. Найближчою до нас за часом такою державою була Українська Народна Республіка.

3. Головні політичні принципи УНДП, якi передбачали мирну процедуру відродження Української держави через Громадянські Комітети та Національний Конгрес (конгресовий шлях боротьби).

4. Неоприлюднена стратегія національної революції, яка передбачала два етапи національного визволення. Процеси першого етапу ґрунтувались на ідеї народного суверенітету. Процеси другого етапу — на ідеї національного суверенітету. Завданнями першого етапу було: вихід України зі складу СРСР i усунення колоніальної номенклатури від влади.

5. Політико-правове обґрунтування боротьби українського народу за свою державу на основі історичного права: оскільки Четвертим Універсалом УНР проголошена як держава Українського Народу, Уряд УНР не капітулював, закони УНР не скасовані, то Четвертий Універсал i закони УНР зберігають легітимність для громадян УНР. Суб’єктами відновлення УНР можуть бути тільки громадяни УНР. Оскільки в 1990 році осіб – громадян УНР 1918-1921 років майже не було, то мала бути розв'язана проблема відновлення громадянства УНР.

6. Дві правові підстави для відновлення громадянства УНР: право людини на громадянське самовизначення i законодавство української держави про громадянство. В 1918-1921 роках були прийнятi такі закони:

— про громадянство та присягу на вірність УНР від 2 березня 1918 року;

— гетьманський закон від 2 липня i 8 серпня 1918 року;

— республіканський закон від 25 січня 1919 року і 15 листопада 1921 року.

За підставу для реєстрації громадян УНР перша сесія УМА обрала Закон про громадянство УНР від 2 березня 1918 року. Громадянське самовизначення людини було можливе через проголошення себе громадянином УНР.

Початковий задум припускав, що асамблея відбудеться як одноразова акція, яка узгодить принципи взаємодії опозиційних й альтернативних сил. Тож утворення постійно діючих структур не передбачалось. А вже в процесі підготовки до асамблеї, коли стало очевидним, що націонал-демократи остаточно перейшли на прономенклатурні позиції, ініціатори схилились до моделі Української Міжпартійної Асамблеї як постійно діючого органу самоврядування громадян України. Остаточно проект структури УМА, принципи i норми спільної діяльності партій, що стануть її засновницями, були сформульовані 30 червня 1990 року на нараді представників партій i громадських організацій, що відрядили свої делегації на асамблею.

Поразка Альтернативи

Вагомою помилкою неоприлюдненої революційної стратегії була впевненість в можливості координації дій нацiоналiстiв i націонал-демократів. Влітку 1990 року Голова Національної Ради УМА Григорій Приходько намагався встановити контакти з моральними лідерами Народної Ради. Альтернативники намагались налагодити таку координацію дій між двома структурами, яка спонукала б Верховну Раду до все більшого унезалежнення від Москви (головним чином – утворення республіканської армії, республіканської служби безпеки i республіканської поліції) з подальшим скликанням Національного Конгресу i перебранням ним влади від Верхової Ради УРСР.

Підстави для сподівань на успіх такої схеми були. Верхівка Компартії України була досить досвідченою, щоб адекватно оцінити суспільні тенденції і знайти собі гідне місце після розвалу імперії.

Альтернативники не мали сумніву в тому, що наявність у вищих ешелонах колоніальної влади людей з проукраїнськими, самостійницькими настроями сприятиме еволюції колоніального режиму до незалежного. Підтвердженням цього прогнозу в майбутньому стало, зокрема, ухвалення XXYIII з'їздом КПУ резолюції про державний суверенітет УРСР [2]. Однак попри очевидні сигнали еволюційного стану КПУ, політичний провід УМА помилився в схильності дисидентських депутатів. Хоч він бачив їхню асиміляцію в культуру номенклатури, проте продовжував вірити, що почуття відповідальності їх не покинуло. Але члени Народної Ради не бажали чути про історичне право народу, а відтак ідею відновлення УНР вважали не вартою їхньої уваги.

Космополітична риторика i замовчування національної ідеї не дали націонал-демократам очікуваного ними результату. Вони не тільки не збільшили число своїх прихильників, а й втратили ініціативу. Тепер речниками державного суверенітету у Верховній Раді стали комуністи. На мітингах націонал-демократи голосно закликали підтримати їхні устремління до незалежності. Але вони лукаво замовчували, про чию незалежність йдеться. Вони голосно звинувачували комуністів в протистоянні незалежності, але замовчували, що самі підтримують саме ту незалежність, яку творять комуністи. Депутати Верховної Ради солідарно творили незалежність не української нації, а колоніальної номенклатури – незалежність не стільки від метрополії, по відношенні до якої українська номенклатура й досі, хоч і з гонором, але грає роль молодшого брата, скільки незалежність від української нації.

***

Основною діяльністю УМА була реєстрація громадян УНР. Офіційна тривалість реєстрації — з 2 липня до 23 грудня 1990 року. Реєстрація проходила в 23 регіонах України. За даними Виконкому УМА за цей час було зареєстровано близько 3,5 млн. громадян.

[Одними із перших зареєструвалися громадянами УНР і я з Надійкою.]

В листопаді 1990 року лідери УМА визначали термін, до якого реєстрація мала бути закінчена. Цей термін залежав від темпів реєстрації та від мінімально необхідного числа зареєстрованих, яке було б достатнім для скликання Національного Конгресу. Був зроблений висновок, що для легітимації Національного Конгресу це число мало б становити 19 млн. душ. Враховуючи реальну геополітичну ситуацію та зміни в розстановці політичних сил, число зареєстрованих можна було зменшити до 13 млн.

З поглибленням політичної кризи в СРСР темп реєстрації наростав. А отже, мінімально необхідне число зареєстрованих громадян могло бути досягнуте до кінця 1991 року. Тож перед УМА постала необхідність пришвидшити розробку проекту національної конституції.

Для розробки проекту конституції на другій сесії УМА була утворена Конституційна Комісія у складі:

Голова Комісії: професор Ярослав Дашкевич.

Члени Комісії: Аркадій Киреєв i Григорій Мусієнко.

15 листопада була скликана науково-практична конференція з питань конституції. Коло запрошених було вузьке. Одним із запрошених на конференцію був і автор цих рядків. З доповіддю про концепцію конституції виступив професор Дашкевич. Але після його доповіді конференція була зірвана.

Проти подальшої розробки проекту конституції різко виступив Василь Барладяну. Високий авторитет i талант промовця надавали його словам вагу морального присуду, хоч вагомих аргументів у його промові не було. Переважала революційна риторика з безпідставними закидами на адресу лідерів УМА та професора Дашкевича, начебто, в ухилянні від революційних дій.

Після Барладяну виступив Михайло Осадчий. Хоч i в стриманіших тонах, а все ж досить категорично він повторив риторику Барладяну без наведення аргументів. Склалося враження, що Осадчий i Барладяну заздалегідь готувалися зірвати конференцію.

Остаточно конференція була зірвана після виступу Григорія Мусiєнка, який взяв слово зразу ж за Осадчим. Він так само категорично i без аргументів виступив проти розробки конституції. Оскільки Мусiєнко був одним із трьох членів Конституційної Комісії, i його демарш фактично став зрадою ухваленої першою сесією УМА стратегії, то подальша робота конференції стала неактуальною. Продовжувати її можна було тільки після зміни особового складу Конституційної Комісії.

Як можна було зрозуміти з виступів Барладяну, Осадчого i Мусiєнка, революцію вони розуміли як боротьбу в позаправовому полі, тобто збройним шляхом.

Змінити склад Конституційної Комісії могла найближча сесія УМА. Але на сесії, що пройшла 22-23 грудня 1990 року, лейтмотивом виступів авторитетних осіб – знову ж таки Барладяну й Мусiєнка – стало звинувачення альтернативникiв у зраді революційної ідеї!

Про яку конкретно ідею йдеться, i якi дії альтернативникiв зрадили її, промовці не говорили. Промовчали вони й про те, чим проект конституції шкодить революційній ідеї – та й не могли вони цього говорити, бо самого проекту не існувало! Концепція конституції не була навіть обговорена! Атака була на задум! І це дає підстави для підозри, що правничий інститут, який мав розробляти владний проект конституції [3], ще не мав концепції. Фальшивість антиконституційної риторики і в тому, що її носії фактично заперечили використання проекту конституції, бодай, як агітаційного матеріалу.

Провал науково-практичної конференції став третім ударом по діяльності УМА. Другий удар був нанесений 7 листопада затриманням, а потім і арештом групи активних діячів УМА. Серед арештованих були два високопоставлені функціонери УМА: Микола Головач – Голова Київського громадянського комітету i водночас член Координаційної Ради громадян України та Михайло Ратушний – член Національної Ради i водночас координатор страйкового руху.

Це була добре підготовлена владою акція проти УМА. В ній брали участь переодягнені в цивільне курсанти школи міліції, якими керував полковник міліції Григор’єв; працівники оперативно-технічного відділу з відеотехнікою; кримінальна злочинниця Любов Жирна. З іншого боку – Степан Хмара; члени УМА Головач, Ратушний і Корчинський, а також члени СНУМу.

Під час конфлікту у полковника Григор’єва вилучили табельну зброю; радіостанцію; службове посвідчення; талони, які видавалися паралельно з грішми на зарплату.

9 чи 10 листопада я був по справах в УМА, на Музейному провулку, і Ратушний показував мені радіостанцію, посвідчення і талони. Я тоді зауважив, що вилучення радіостанції і талонів можуть кваліфікувати, як пограбування. Ще один цікавий момент – Михайло Ратушний, з яким я був знайомий давно, тоді сказав мені, що від полковника Григор’єва приходив посланець з пропозицією закінчити інцидент миром: Григор’єву повертають радіостанцію та посвідчення, а міліція не застосовує санкцій проти учасників конфлікту. Але, як сказав Михайло, «ми їх послали…».

Цікаве свідчення про це дає Дмитро Корчинський в автобіографічній книзі «Війна у натовпі» (в російській редакції):

«В конце 1990 г. в день Великой Октябрьской Социалистической Революции демократическая общественность решила воспрепятствовать коммунистической демонстрации на Крещатике.

Накануне вечером большая толпа собралась на площади Октябрьской Революции в Киеве для того, чтобы стоять всю ночь, поскольку утром нас не пустило бы туда оцепление милиции.

Рано утром в подземном переходе под площадью случилось столкновение между милицейским полковником Григорьевым и депутатом Верховного Совета Степаном Хмарой. Я с несколькими своими хлопцами бросился в стычку. Образовалась толпа из наших и переодетых в гражданское курсантов школы милиции, которые действовали крайне неорганизованно. Я схватил полковника Григорьева сзади, рядом со мною оказался депутат Хмара, который на зековский манер пинал полковника ногами, сохраняя при этом отстраненное выражение лица (сбоку ничего не было заметно). Тем временем у полковника вытащили пистолет и радиостанцию и вывели его на поверхность. Пистолет, правда, всё-таки возвратили набежавшим представителям власти, а радиостанцию мы спрятали.

Коммунистической демонстрации воспрепятствовать не удалось, так как милиции было в несколько раз больше чем нас и коммунистов вместе взятых. Через некоторое время за разбойное нападение на сотрудника милиции арестовали Хмару (Верховный Совет дружно проголосовал за лишение его неприкосновенности), а также еще нескольких человек, которых удалось идентифицировать по данными оперативной съемки. Ни меня, никого из наших не взяли. Мы были уже достаточно опытными и прятали лица от оперативной камеры» [4].

Цю акцію, яку провела міліція, засоби масової інформації подали як затримання народного депутата Степана Хмари. Справді, Хмара був затриманий разом з функціонерами УМА, але матеріали журналістів подавали цю подію тенденційно, бо ЗМІ хоч і згадали про арештованих з Хмарою осіб, але вони промовчали про їхню ключову роль в діяльності УМА.

Після арешту Головача і Ратушного Виконком УМА остаточно вийшов з під контролю Національної Ради. І це є доказом того, що влада брала безпосередню участь в нейтралізації Альтернативи.

А раніше з під контролю Національної Ради був виведений Інформцентр УМА [5]. Таємно від Приходька, Голови Національної Ради, Інформцентр був переміщений в інше місце, адресу якого Виконком [6] приховував протягом місяця. Лише оперативно-розшукові дії, проведені СБ УНП, допомогли встановити місцеперебування Інформцентру та склад його співробітників. Однак за місяць, протягом якого Національна Рада не мала доступу до Інформцентру, в діаспору було передано багато інформації [7]. Серед тієї інформації було чимало фальшивок, зокрема, таких, що нібито підписані Григорієм Приходько, Головою Національної Ради.

Нам вдалося знайти Інформцентр УМА в приміщенні комерційної фірми, що була відома під абревіатурою ЮТАР. Фірму заснувала особа, що була близькою до номенклатурних кіл КПУ, і сама перебувала під їхнім контролем.

ЮТАР не тільки переховувала Інформцентр від Національної Ради УМА, – вона й фінансувала його протягом місяця. Як витікало з подальшої претензії цієї фірми, вона оплатила телефонічний зв’язок з вашингтонським бюро тривалістю 60 годин. Про обсяг матеріалів, які за цей час було передано телефаксом, можна тільки здогадуватись. Про зміст зв’язку Національна Рада довідалась лише частково. Але й того було досить, аби прийти до висновку, що блокування Інформцентру було спеціальною акцією влади проти УМА.

[Слід зауважити, що завдяки зусиллям ініціаторів створення УМА – А. Лупиноса і П. Скочка – вже на першій сесії УМА до складу Національної Ради й Виконкому були обрані люди, які згодом забезпечили переворот в УМА в грудні 1990 року. Вони саботували рішення Національної Ради щодо ревізії фінансового стану та перевірки звіту мандатної комісії другої сесії УМА. Вони були присутні 7 листопада 1990 року під час затримання міліцією цілої групи функціонерів УМА, і з відеоматеріалів помітна їхня «нелогічна» поведінка під час арешту. А вже на третю сесію УМА вони провели велику групу осіб за сфальсифікованими мандатами. На третій сесії вони виступили спільно з тими, хто зірвав розробку конституції – з Барладяну й Мусiєнком – і разом з ними здійснили переворот в УМА.

Свідчить Дмитро Корчинський: «Летом девяностого года из нескольких маргинальных групп и кружков была образована Украинская Межпартийная Ассамблея. Это была попытка создать большую националистическую организацию. Мы вошли туда и через несколько месяцев осуществили переворот, превратив ее в централизованную партию. Председателем был выбран Юрий Шухевич, сын одного из наиболее известных деятелей украинской истории — Романа Шухевича» [8].]

Третя сесія УМА 22-23 грудня 1990 року проходила бурхливо. Альтернативники ще напередодні сесії усвідомили, що вони програли. Однак вони намагались порятувати ситуацію. Коли ж стало очевидним, що заколотники перемогли, делегації від десяти організацій покинули сесію.

Покинула сесію й УНП – партія, що дала ідеологію Альтернативи i стала однією з засновниць УМА.

Практично з цієї дати – 23 грудня 1990 року – припинилася реєстрація громадян УНР. Куди поділися документи по реєстрації невідомо до сьогодні!

З того дня УМА перестала бути національним органом самоврядування громадян України. Вона стала поступово перетворюватись на закриту структуру напiворденського типу з абревіатурою УНА (Українська Національна Асамблея). І як наслідок, втратила масштабність діяльності. Відмова від правових механізмів революції i надання абсолютної переваги волюнтаристським звузили до критичної межі арсенал засобів та мобiлiзацiйних можливостей.

Після припинення реєстрації громадян України визначальною ідеєю в громадських рухах знову стало удосконалення влади УРСР. Можливо, що час діяльності громадянської Альтернативи був занадто короткий для того, щоб iнтелiгенцiя змогла вийти з-під облуди радянської пропаганди щодо статусу УРСР. У всякому разі в референдумі 17 березня 1991 року вона взяла активну участь, а тим самим посприяла легітимації СРСР в поневолених націях.

Щоправда, це не врятувало імперію, але при проголошенні незалежності в серпні 1991 року результати березневого референдуму унеможливили декларування новопосталої держави як правонаступниці УНР – тобто як держави українського народу.

Зеновій Красівський: Бути паном на своїй землі

Виступаючи натеоретичній конференції Української республіканської партії (23 лютого 1991 р., м. Київ) Зеновій Красівський, Голова Проводу ОУН-р на українських землях [9], наголосив:

«Я повинен представити вам стан нашого сьогоднішнього політичного життя, і що нас чекає у 1991 році. Тема занадто обширна, тому буду говорити дуже стисло.

…Російська імперія розвалилася в 1917 році, а далі з’явилися талановиті її реставратори. Це Ленін, Сталін, його послідовники, і в тому ж руслі йдуть Горбачов і Єльцин. Я думаю, що феномен Горбачова, який зайняв у нашій свідомості такі позиції, настільки значимий, що необхідно зрозуміти причину його появи. Я думаю, що феномен Горбачова не в його особистості, а в тому мозковому тресті імперії, незалежно від того, де він є, – чи в КҐБ, чи деінде, який прийшов під тиском світових політичних обставин до такого вирішення, а Горбачов це талановито реалізував.

Я думаю, що російська політика була настільки зручною і ефективною, що вдалося цей грандіозний блеф «перестройки», цих ніби демократичних перевтілень, так представити перед світом, що Горбачова признали, що признали ту політику, і внаслідок того Совєтський Союз домігся значних успіхів на світовій арені, а самому Горбачову дали Нобелівську премію...

Як ми допустили до того? Я вважаю, що вина у тому є всіх нас загалом і наших політиків зокрема. Висловлюючись точніше, російська імперія, яка поневолила неросійські народи ще раз після 1917 року і поневолює їх донині, стоїть на тому, щоб продовжувати це далі.

Ми прийшли до факту виборів до Верховного Совєту тоді, коли ніякого Верховного Совєту не було, ми взяли інструмент виборів на озброєння в той час, коли вибори були в нас абсолютною фікцією. Ми засідаємо у Верховному Совєті, але все це зводиться до пропагандивного фактора, а як політичний чинник – він незначний.

Стоїмо перед альтернативою: чи наша політика буде розвиватися шляхом парламентської боротьби, чи ми прийдемо до націоналізму? Я не думаю, що серйозно можна говорити тільки про збройну боротьбу націоналізму, не вважаю, що про націоналізм можна говорити як лише про теорію Донцова.

Націоналізм сьогодні – це сума зусиль та прагнень нації, яка опирається на власні сили і таким чином дійти до побудови Української Самостійної Соборної Держави. Наскільки це реально – інша справа, але ідейний прапор, дефінітивну думку мусимо визначити для себе конкретно і ту конкретику мусимо представити народові як той дальній приціл наших прагнень. Інакше ми приречені стикатися з тим, що будемо заводити свій нарід у глухі кути.

Сьогодні будемо проповідувати конфедерацію, будемо всі за те хапатися, тому що людям таки не хочеться класти здорову голову під Євангеліє, вони хочуть свої національні проблеми вирішити якомога легше. Але чи вони вирішуються? То повинні думати над тим політики. Чи ми через здобуття більшості у так званому парламенті (до речі, не знаю, чому український Верховний Совєт називають парламентом, але най уже буде) хочемо вирішити національну проблему, то чи переконані ми, що не з’явиться новий матрос Желєзняк? Ось тому проблему націоналізму треба розглядати дуже серйозно і на націоналізм нам треба опиратися, а він буде тим усенародним виразником, лакмусовим папірцем сили нації.

Що нас чекає у цьому році? Я думаю, що Республіканська партія буде процвітати, бо вона є парламентською партією, і вона й далі буде вбирати у себе кращі розуми української нації, інтелігенцію, тому що не всі ті розуми, які є найкращі, є і найвідважніші. Якраз навпаки: інтелігенція не стремить до екстремізму, вона хоче мати надійну запоруку свого життя і видавати продукт свого інтелекту в народ із метою покращити життя того народу. І я вважаю, що Республіканська партія дуже потрібна нині, і дуже ефективну роботу вона проводить, і буде процвітати внаслідок того, що органи КҐБ, совєтська держава будуть толерувати вашу партію по причині її беззубості. І такою вона буде існувати. Якщо Республіканська партія візьме на озброєння націоналізм, тоді її будуть поборювати, і багато з вас втече в кущі.

Але, я вважаю, що націю не можна звузити до якогось куцого об’єму, щоб вона була тільки в Республіканській партії чи в якійсь іншій. Ми їх маємо нині дуже широкий спектр, і слава Богу, що ми їх маємо, і в свойому націоналізмі навіть найбільші націоналісти ще не доросли до того визначення, аби ми могли сказати, що ось дійсно у нас вже є націоналізм. Я займаюся тим практично. Це моя професія, і скажу вам, що дуже мало в Україні є людей, які, прочитавши слова Ісуса Христа «Кидай свого батька, матір, дітей, роздай майно і йди за Мною», вчинили би так.

Людей, які готові стати аскетами во ім’я ідеї, у нас нема. Ми хочемо жити привільно, добре, хочемо хизуватися політикою, і у своєму загалі ми дуже далекі від боротьби. І якщо ви думаєте, що націоналізм – це зброя, то ви помиляєтеся. Прибалтійські народи не вдавалися до зброї, але скільки звідтам виїхало росіян… А в Україні ми розкопали могили і побачили, як нашим братам і сестрам різали руки на січкарнях, як у хребти забивали цвяхи, як ножівками розпилювали черепи, і є конкретні виконавці тих злочинів, і є діти замордованих, – і ще ні одного кривдника і ката ми не повісили і не засудили!

Оце вам і є відповідь на те, чи можливий у нас нині націоналізм, чи ні. Він можливий тільки в теорії, і слава тим, хто пропагує це вчення, бо це єдина зброя, яка може допровадити нас до створення держави [10].

Де три гетьмани, там нема булави

Спогади очевидця, Дмитра Пономарчука:

«Першого вересня 1991 року в актовій залі Київського політехнічного інституту відбулося засідання Великої ради Народного Руху України. Розглядалося питання – кого висувати у президенти України.

Висувалися три особи – академік Ігор Юхновський, голова Української республіканської партії Левко Лук’яненко та голова Львівської обласної ради Вячеслав Чорновіл. Усі три – народні депутати України. До того ж Ігор Юхновський – голова Народної Ради, першої опозиції у комуністичній Верховній Раді, а Вячеслав Чорновіл – лідер радикальної фракції у цій Народній Раді, яка нараховувала десь 11-13 депутатів і категорично виступала за Незалежність та усунення комуністів од влади.

У підсумку за Вячеслава Чорновола зі 128 (присутні 91) членів Великої ради проголосували 57, за Левка Лук’яненка – 23, за Ігоря Юхновського – 8. Народний Рух не був тоді партією. Тому Вячеслав Чорновіл запропонував, і Велика рада погодилася, щоби на завершальному етапі виборчої кампанії всі висуванці від демократів знялися з виборів на користь найпопулярнішого з-поміж себе. З цим погодився Левко Лук’яненко.

Протокол сесії підписали голова Руху Іван Драч і заступник голови Секретаріяту Руху Сергій Одарич. Голова Секретаріяту Руху Михайло Горинь проіґнорував сесію й нічого не підписував, бо фактично був правою рукою Левка Лук’яненка в УРП.

На вибори президента пішли всі троє. Переміг колишній секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук. Україна стала жовто-блакитною ззовні, але червоною всередині. Вячеслав Чорновіл, який був другим, очолив опозицію до заморожених у владі комуністів на чолі з Кравчуком. Левко Лук’яненко поїхав послом у Канаду за пропозицією Кравчука. Академік Юхновський став першим віце-прем’єром в уряді Леоніда Кучми, а на других виборах президента був довіреною особою цього кандидата.

Вячеслав Чорновіл мав намір узяти участь у третіх виборах президента 1999 року. Навесні того ж року його було вбито. Справа не розкрита досі.

Всі згадані кандидати у президенти 1991 року нині Герої України. І Кравчук теж. Героя йому дав Кучма. Коло замкнулося» [11].

Наш Президент – Андрій Домбровський!

Ознайомившись з передвиборчими програмами націонал-демократів, Приходько прийшов до несподіваного рішення: виставити на президентські вибори претендента з програмою, яка б відповідала раніше задекларованим принципам Альтернативи, і на фоні якої програми націонал-демократів виглядали б прокомуністичними! Це заставило б претендентів від націонал-демократів радикалізувати свої програми!

Таким претендентом на пост Президента став Андрій Домбровський – «Солідарні профспілки України», який раніше входив в Національну Раду УМА, і якого Приходько знав по спільній роботі.

Першою довіреною особою претендента Приходько призначив мене.

Збираємося на квартирі у Надії Яценко (на вул. Мало-Житомирській): Григорій Приходько, Андрій Домбровський, Юрій Оборін, Надія Яценко, декілька однодумців Андрія і Надії з «Солідарних профспілок…» (я не був з ними знайомий)… п’ємо каву, обговорюємо план дій.

Приїжджаємо на площу Лесі Українки, заходимо у Центральну виборчу комісію. Андрій кладе на стіл паспорт і представляється: «Я, Андрій Домбровський, громадянин УРСР, висуваюся претендентом на пост Президента. Ось мої документи. Прошу мене зареєструвати!».

Німа сцена! Чинуші дивляться на нас, як баран на нові ворота!

Я теж представляюся: «Я, Федько Володимир Федорович, громадянин УРСР, довірена особа претендента на пост Президента. Ось мої документи. Прошу зареєструвати». І кладу на стіл свій паспорт.

Чинуші потихеньку виходять із шокового стану. Читають Закон про вибори… ще якісь папери… передивляються наші паспорти… І починають процедуру реєстрації.

Як проходила наша агітаційна кампанія – окремий авантюрний роман! Понсон де Терраль і Дюма — відпочивають!

Цікаво, що з боку компартійців, кандидатом яких був Леонід Кравчук, відносно нашої команди і наших агітаторів провокацій не було! А з боку націонал-демократів один поважний дисидент під час особистої зустрічі висловив Приходьку реальну погрозу! Але пана Григорія добре охороняли в його агітаційних поїздках з Домбровським, то все обійшлося.

За відведений для збору підписів час наша команда зібрала трохи більше 70 тисяч підписів, що було непоганим результатом для тих скромних можливостей, які ми мали.

Головним же результатом стало те, що націонал-демократи були змушені вносити корективи у свої виступи і свої програми, радикалізуватися!

***

На жаль, усі документи, пов’язані з цією операцією залишилися у пана Григорія.

Посилання:

[1]. Григорій Приходько. Українська Міжпартійна Асамблея — Виклик Системі. 2007.

[2]. В червні 1990 року на XXVIII з’їзді КПУ була ухвалена резолюція «Про державний суверенітет Української РСР». Як запевняв тодішній Перший Секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко, «з'їзд доручив комуністам – народним депутатам УРСР прискорити прийняття Верховною Радою республіки Декларації про державний суверенітет України».

[3]. На той час Верховна Рада змушена була конкурувати з УМА за вплив на населення. Тож як тільки УМА прийняла рішення про розробку проекту конституції, такою ж справою, але вже за завданням Верховної Ради, зайнявся й академічний правничий інститут. Тодішні розробники владного проекту конституції обіцяли оприлюднити свій твір до кінця грудня 1990 року. Але після провалу конференції, яку скликала УМА, припинилися розмови й про проект, який обіцяла оприлюднити Верховна Рада. Це дає підстави для підозри, що до зриву конференції причетні керівництво Верховної Ради УРСР і лідери Народної Ради.

[4]. Дмитро Корчинский. ВОЙНА В ТОЛПЕ. ГЛАВА 2. ПЕРЕСТРОЙКА. // https://www.magister.msk.ru/library/politica/korch...

[5]. В Інформцентрі працювали: Олесь Федорук – керівник, В.У. та ще деякі особи. Видавництвом інформаційних матеріалів та журналу «Золоті Ворота» займався Павло Скочок.

[6]. На першій сесії УМА було затверджено Виконавчий Комітет з 4 осіб у складі: Анатолій Лупинос – голова; Петро Кагуй – оргвідділ; Олесь Федорук – інформаційний центр; четверта посада – вакантна.

[7]. Фактично Інформцентр УМА діяв під назвою УНІА (Українська незалежна інформаційна агенція) і підтримував зв’язок з агентством УНІС (Українська незалежна інформаційна служба) при УДП і УККА в США.

[8]. Дмитро Корчинський. Война в толпе.

[9]. Після захоплення спецгрупою МГБ УРСР Василя Кука, який після загибелі Романа Шухевича обіймав посаду Голови Проводу ОУН-р на українських землях (07.1950 – 05.1954), до 1985 року посада була вакантною. З поверненням в Україну З. Красівського, член Проводу ОУН-рВасиль Олеськів, який очолював стратегічно важливий сектор Крайових справ (СКС), поклав на нього організаційну діяльність по відродженню структури ОУН.

[10]. Зеновій Красівський. Бути паном на своїй землі – Виступ на теоретичній конференції Української республіканської партії (23 лютого 1991 р., м. Київ) // Пам’яті Зеновія Красівського. Націоналістичний портал. 6 листопада 2019 р. // ukrnationalism.com/news/nationalist-movement/3886-pamiati-zenoviia-krasivskoho.html

[11]. Дмитро Пономарчук. Де три гетьмани, там нема булави. 31 серпня 2016 // glavcom.ua/columns/d_ponomarchuk/yak-proukrajinski-sili-prograli-prezidentski-vibori-v-1991-roci-370028.html




+3
126
RSS
22:50
+3
Здається, це не гетьманська булава, а таки полковничий пернач:
Пернач
_соромлюсь _соромлюсь _соромлюсь
Булава — це… таки БУЛАВА!!!

_сміюсь _сміюсь _сміюсь
22:57
+3
Так у нас же був претендент, а не кандидат! _хитрий
06:02
+2
Цінний матеріал. Дякую, друже Володимире. Ну й що, якби була оприлюднена СТРАТЕГІЧНА ІНІЦІАТИВА?. Справа в народі, а він тоді не був готовий до творення незалежної держави. В народі тоді боялися націоналістів, бандерівців і тризуба, як вогню!
Справа в народі, а він тоді не був готовий до творення незалежної держави. В народі тоді боялися націоналістів, бандерівців і тризуба, як вогню!


Народ і зараз не готовий до творення незалежної держави!

Випадкові Дописи