УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Досвід фотографування в екстремальних умовах (1987 – 1991). Частина I. // «Погляд у минуле…»


Хоча фотоаматорством захоплювалися сотні тисяч громадян СРСР, фотографічний літопис буремних 1980-х – періоду «пєрєстройкі» і становлення багатопартійності, – дуже бідний.

Основною причиною цього можна вважати генетичний страх громадян перед можливими репресіями за участь в «антирадянській» організації або в «антирадянській» акції»!

Хоча органи КДБ постійно вели фото- кіно-документування по оперативним розробкам, але ці фото- кінодокументи не можна було пред’явити в суді в якості доказів – засоби оперативно-розшукової діяльності (ОРД) були під грифом «Цілком таємно» і розголошенню не підлягали.

Тому цінними доказами для слідства і суду були фотографії з сімейних архівів, або знімки фотоаматорів. Тут варто зупинитися на «добровільних помічниках» репресивних органів – КДБ і МВС, яких вистачало!

«Добровільні помічники» органів КДБ:

  • Позаштатні працівники органів КДБ («Внештатные сотрудники органов КГБ» /рос./). Ця категорія мала легальний статус; на позаштатних працівників оформлялися особисті справи, видавалися посвідчення спеціального зразка.
  • Агентурний апарат. Ця категорія була суворо засекречена! До речі, «сексот», яке сучасними людьми вважається просто образливим прозвиськом донощика, є скороченням від «секретный сотрудник»– офіційного визначення агента, яке застосовувалося в оперативній лексиці НКВС.
  • Довірені особи («доверенные лица» /рос./) – особи, які користуються довірою з боку органів КДБ і використовуються для виконання певних доручень.

Фото 02 /

Обкладинка особової справи позаштатного працівника органів КДБ

«Добровільні помічники» органів МВС класифікуються так само.

Позаштатні працівники могли давати свідчення під час слідства і в суді. Агентура і агентурні повідомлення розголошенню не підлягали!

Таким чином, для фото- і кінодокументування політичних акцій і діяльності певних осіб, які проходили по оперативним розробкам КДБ, могли використовуватися (і використовувалися) позаштатні працівники і довірені особи, які нібито були «фотоаматорами» і «випадково» сфотографували якусь подію або якусь особу. Такі фотографії можна було долучати до кримінальних справ, а «фотоаматорів» допитувати як свідків.

Постійну роботу одного з таких «фотоаматорів» я мав можливість неодноразово спостерігати у 1987-1989 роках.

***

В богемних київських кав’ярнях і в середовищі хіпі-пацифістів тусувався В.М., який видавав себе за фотографа-професіонала, який працює в одному з науково-дослідних інститутів. Хоча ми були знайомі і часто зустрічалися в кафе, жодної його фотографії за три роки спілкування я так і не побачив! В той же час він активно фотографував різні тусовки і щось постійно записував у блокнот. На запитання відносно записів В.М. відповідав, що робить помітки про дату і умови зйомки, щоб не переплутати фотографії.

Була у В.М. ще одна схильність – сексуальна, – до молодих дівчат, худих і високого зросту, яких він вишукував у кав’ярнях та на тусовках. Самому йому було років 50-55, зросту десь 165 см, рудий і товстенький. Як він часто казав, то для нього зразком ідеальної жіночої фігури був телеграфний стовп! Зі сторони було досить кумедно спостерігати за ним та його коханками, настільки вражаюче вони відрізнялися. Але життя досить складна штука! У таких дівчат В.М. теж користувався увагою і попитом!

Не знаю, що мені кинулося в очі в його поведінці під час якоїсь акції хіпі-пацифістів, але я вирішив «заглянути» у блокнотик В.М. і дізнатися, що він записує!

На той час молодь щоденно збиралася на Андріївському узвозі, протестуючи проти перебудови «замку Річарда» в комсомольський готель. І щоденно на узвозі виступав з концертами «ЕрДжаз». В.М. теж постійно крутився там…


Фото 03 / «Фотоснайпер»

Разом із фотокамерою, якою я постійно працював (Olympus OM-2N з моторним приводом та змінними об’єктивами), я почав носити з собою «Фотоснайпер» (фокус об’єктива 300 мм), щоб у зручний момент «заглянути» в блокнот В.М. І така нагода скоро трапилася… «ЕрДжаз» давав черговий концерт біля «замку Річарда». В.М., як завжди, клацав фотоапаратом і щось записував, а я піднявся на гірку, за спиною В.М., і з відстані метрів двадцяти навів об’єктив «фотоснайпера» на блокнот. Мої підозри були небезпідставними – В.М. переписував імена, прізвиська, прізвища присутніх, нумеруючи їх за стрілкою годинника. Але самим цікавим було те, що хоча мене-то в полі зору В.М. не було, але на сторінці блокноту була помітка «фотограф ТКК – Федько» [1]!

А через декілька днів мої підозри, що В.М. працює на КДБ або на МВС, отримали ще одне ґрунтовне підтвердження.


Фото 04

Фотографую чергову молодіжну акцію протесту проти забудови урочища Гончари – Кожем’яки і перебудови «замку Річарда». Раптом з двох боків мене беруть під руки молоді хлопці з пов’язками дружинників і достатньо ввічливо пропонують пройти з ними в штаб дружини! На запитання: «А що я вчинив протизаконного!?» – відповідають? – «В штабі дружини Вам усе пояснять!».

Ідемо в штаб дружини… Я – посередині, двоє дружинників по бокам, третій іде ззаду. Але мене вже не тримають. За їх поведінкою я зрозумів, що це хлопці з комсомольського оперативного загону, а не працівники МВС чи КДБ.

Фотокамера висить у мене на грудях на ремені і при ходьбі бовтається з боку-на-бік. Я кладу на неї руку, нібито щоб утримати від бовтанки. Хлопці не звертають на це уваги. І я натискаю на защіпку замка, який утримує задню кришку фотокамери. Кришка відкривається, я миттєво виймаю касету і вимотую плівку з приймальної котушки. Плівка засвічена!

Заводять мене в штаб дружини, який розміщується в приміщенні райкому комсомолу на площі Калініна (нині Михайлівська площа). В штабі сидять пара таких же молодих хлопців і чоловік у цивільному років сорока. Хлопці доповідають: «Федько фотографував антирадянське збіговисько! По дорозі засвітив плівку!» і кладуть касету з розмотаною плівкою на стіл. Я стою мовчки і чекаю, що ж буде далі. Мене душить сміх! Це ж треба так «проколотися» (!) – назвати мене по прізвищу! Звідки вони його взнали!?

Чоловік дивиться на мене, потім переводить погляд на хлопців, які мене привели. В його погляді я явно читаю: «Йолопи! Мені потрібна була плівка, а не він!»

Хвилину панує тиша. Потім я скромно подаю голос: «Будь ласка, поясніть мені, що я вчинив протизаконного? Здається в переліку об’єктів, які заборонено фотографувати, музикантів, що співають на вулиці немає!?»

Чоловік дивиться на мене, посміхається… І каже: «Вибачте, дружинники сплутали Вас із грабіжником, якого ми, міліція, зараз розшукуємо!»

  • Буває. Я не в претензії! Бандита обов’язково треба спіймати. Приємно, що міліція береже наш спокій, життя і гаманець! До побачення!»

Повертаюся і йду на вихід… Чую навздогін: «Ви забули касету з плівкою!»

Забираю плівку і зустрічаюся очима з опером. Очі холодні, але без ворожості, і розумні; на міліціонера він не схожий.

***

Щодо ж В.М., то пізніше я отримав свідчення, що він працював на МВС.

***

Випадків, коли міліціонери чи дружинники затримували фотографуючих і вилучали плівку, знаю більше десятка. Випадків, коли «фотоаматори» фотографували якісь акції для КДБ знаю не менше. Це можна було зрозуміти по поведінці «фотоаматора» – що і скільки він фотографує!

До речі, цікаве свідчення про роботу «фотоаматорів» я прочитав у спогадах Миколи Гушула, опублікованих на «Світочі».

«Напередодні вступу [в партію], десь за місяців два-три, мене викликав до себе в кабінет заступник директора з режиму і кадрів. Коли я прийшов, виявилось, що він не один. Свого гостя відрекомендував як співробітника КДБ, який хоче зі мною поговорити і залишив нас наодинці. Розмову співробітник почав з того, що їм відомо про моє бажання вступити в партію, що вони вітають таке моє рішення, що вони знають мене як людину з твердою громадською позицією, що вони надіються на мою ще активнішу участь у громадському й культурному житті Києва і на нашу співпрацю. Казав: «Ви ж розумієте, що ми повинні бути впевнені в людині, яка вступає в партію на 100%. Тим більше, що ви працюєте на оборонному заводі з документами з грифом «таємно» і «цілком таємно». І, зрозуміла річ, про наші розмови ви нікому не повинні розповідати, навіть дружині».

Потім попросив розказати про мою участь в роботі Історико-мистецького клубу і хору «Жайворонок». Я розказав. А в кінці сказав, що за час моєї служби в армії клуб припинив своє існування, а хор «Жайворонок» отримав офіційний статус і має свого штатного оплачуваного диригента. На прощання співробітник запитав, чи я не проти зустрітися з ним ще раз (ніби я міг відмовитись). Наша нова зустріч відбулася через кілька днів. Він хотів знати мою думку про різних людей, навіть мені незнайомих, але про яких знав ввесь «активний» Київ, і не тільки Київ. Коли я про когось «забував», він ефектно виймав фотографію, на якій я був з кимось сфотографований (наприклад, під час поїздки в Канів на могилу Т. Шевченка) і казав: «А про це, ви думаєте, ми не знаємо?» На такі питання я реагував спокійно й казав, що бачив, як ваші співробітники мене фотографували, і навіть позував їм, граючи на сопілці. Але що це доказує? Ви мені скажіть, де й коли я не те що зробив, а сказав щось, що могло би бути розцінене, як агітація проти радянської влади? [2].

***

Острах перед репресіями викликав і відповідне ставлення до людей, які фотографують!

Знову ж таки, наведу спогади Рената Польового з книги Романа Коваля «Здолати Росію»: «… Зібралися просто неба на лавках біля естрадної сцени. При цьому зі сцени нас інтенсивно фотографував Володимир Федько – член-засновник УКК. Я сидів поруч зі своїм давнім знайомим Павлом Скочком. Хтось із присутніх поцікавився нашою думкою про мету цього фотографування. «Та хто його знає навіщо», – похмуро відповів Павло...» [3].

***

Щоб не відлякувати людей, ми вирішили нічого не фотографувати на першому засіданні Клубу, яке ми провели у кафе «Любава». Хоча момент був історичний!

Коли ж ми провадили організаційне засідання по обранню керівництва УКК на дачі у Аркадія Кирєєва, то там я зробив декілька історичних фотографій, а також попрохав одного із присутніх сфотографувати наше зібрання і з моєю присутністю на світлині.

Ця фотографія опублікована в книзі спогадів Олеся Шевченка.

Фото 05 — 06 / на дачі

На світлині (зліва — направо):

Леонід Мілявський, за ним — Аркадій Кірєєв, Олесь Шевченко (у шляпі), Володимир Федько, Олег (журналіст зі Львова, сидить), невідомий (за Олегом), Едуард і Марина Кірюхіни (сидять за столом), Ігор Запорожець (стоїть за Мариною), Сергій Набока (стоїть біля Запорожця), Анатолій Битченко (стоїть біля Набоки), Ольга Гейко і Лариса Лохвицька (сидять біля столу, справа на світлині).

Фото Володимира Федька

***

26 квітня 1988 року, під час демонстрації на площі Жовтневої Революції (нині Майдан Незалежності) мене під час фотографування затримували вже професіонали.

Наші стоять на помості з плакатами в руках… Навколо бісяться прокомуністичні елементи… Починаються затримання… Люди в цивільному хапають Олеся Шевченка, який читає Конституцію УРСР… Ігор Запорожець голосно скандує гасла!.. Я фотографую. Камера з моторним приводом… швидкість фотозйомки – 3 кадри в секунду! Плівка – 36 кадрів – закінчується миттєво! Перезаряджаю камеру, відзняту плівку ховаю у внутрішню кишеню куртки. Тільки підношу камеру до очей, як мене з двох боків хапають чиїсь руки. Хапають і тримають… не боляче, але дуже міцно. Третій залазить до мене в кишеню і витягає касету з відзнятою плівкою. Потім двоє ведуть мене до машини. Поріч ще двоє ведуть Ігоря Запорожця. Нас привозять в «Опорний пункт міліції», він же і Штаб ДНД, на початку вулиці, що виходить на площу. Там нас тримають хвилин двадцять, потім виводять, знову садять у машину і везуть в Ленінський РОВС, на вул. Пушкінській. Не обшукуючи заводять в камеру. Там уже майже всі наші, чоловік з п’ятнадцять. У мене на грудях висить фотокамера з тільки-но зарядженою плівкою. Олесь Шевченко тихо питає: «Плівка в камері є!» Я йому теж тихо відповідаю: «Є, чиста! Відзняту вилучили при затриманні!» Олесь, тихо: «Пане Володимире, станьте спиною до дверей, щоб закрити вічко і фотографуйте!» А сам голосно каже: «Панове, ми нічого протизаконного не вчинили! Ми маємо право на мирне зібрання згідно Конституції України!»

Я в цей час підходжу до дверей, стаю до них впритул і спиною закриваю вічко. Можна фотографувати! Олесь, розгортає якесь гасло, що не відібрали у когось із наших. Навколо Олеся гуртуються усі затримані. Я фотографую декілька разів! Перезаряджаю плівку, знову фотографую декілька разів. Знову перезаряджаю, щоб в камері була плівка на відмітці першого кадру.

Обидві відзняті касети віддаю Олесю Шевченко, щоб він їх дав комусь переховати, бо нам обом явно світить по 15 діб, а при обшуку касети з плівкою вилучать.

Олесь попереджає, що коли почнуть звільняти – не розходитися, а чекати товаришів, поки не зберуться всі!

Через хвилин десять починають по одному виводити з камери. Виводять і мене. Міліціонер веде по коридору, заводить в якийсь кабінет. Там сидять лікар і медсестра у білих халатах. Виявляється, що нас усіх перевіряють на наявність алкоголю в крові. Я тверезий, з задоволенням підписую акт.

Потім, в іншому кабінеті, від мене беруть коротке пояснення відносно фотографування. В ньому я написав, що «фотографував з цікавості». Тум працівник міліції дивиться на фотоапарат, що висить у мене на шиї, і запитує: «А де відзняті плівки!» Я щиро відповідаю: «Якийсь невідомий витяг у мене з кишені, коли мене затримали!»

Він підозріло дивиться на мене, потім командує: «Дайте фотоапарат!» Я спокійно простягаю йому камеру. Він дивиться на лічильник, потім змотує плівку в касету, відкриває камеру і забирає касету. Я не вимагаю скласти протокол вилучення касети (безглуздо, бо плівка чиста!), підписую пояснення і мене випускають на вулицю.

Вже початок першої ночі! Тупцюємо біля райвідділу міліції, чекаючи товаришів. Поступово збираються всі, крім Олеся Шевченко. Виходить помічник чергового, підходить до нас і каже: «Можете не чекати! Шевченко вранці відвезуть в суд, щоб він отримав 15 діб!»

Я не знаю, кому Олесь довірив фотоплівки з фотозйомкою в камері РОВС, і яка подальша доля цієї фотосесії.



+1
97
RSS
16:24
+2
Зранку «глючить» сайт!

Цей блог поставив після десятка спроб, причому фотографії поставити так поки-що і не вдалося! Спробую пізніше!
21:56
+1
Фотографії поставити не вдається! Вибачайте, друзі!

Випадкові Дописи