До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Ванда

Ванда

Останнім часом ми всебічно обговорили тему призначення людини, її місії під час земного життя. Якщо дуже коротко, то таке призначення справді є, й людині від народження даються сили, а також певний природний потенціал у вигляді низки талантів, щоб це природне призначення реалізувати якнайкраще.

Біда лише в тому, що для реалізації цього природного потенціалу (для самореалізації) час від часу доводиться робити вибір. І часом цей вибір буває неймовірно важким, ризикованим — бо ставкою може бути саме життя людини! Саме це майстерно показав радянський бард Володимир Висоцький в пісні «Дерев'яні костюми»

Ясна річ, можна не поділяти ідеологічне підґрунтя к/ф "Інтервенція", але сама ідея вічна: хочеш залишитись Людиною — обери «дерев'яний макінтош», але не «пароплави з набитими трюмами», не «екіпажі, перегони, раути, вояжі»… Тільки не це!!!

Ну, не хочете радянського барда слухати — послухайте японську поетесу! Була така японка, звалася вона Йосано Акіко:

На пострадянському просторі її творчість абсолютно невідома… за виключенням однієї-єдиної танки «Боягузтво». Цей вірш брати Стругацькі використали в повісті «За мільярд років до кінця світу» в дещо модернізованому варіанті (перелицьованого «на чоловіка», бо так вимагав сюжет їхнього твору):

Сказали мне, что эта дорога
Меня приведет к Океану Смерти,
И я с полпути повернул обратно.
С тех пор все тянутся передо мною
Кривые глухие окольные тропы...

Точний (не перелицьований за статевою ознакою) переклад звучить по-іншому тільки в плані третього рядка:

Шанувальники творчості братів Стругацьких нерідко вважають письменників авторами цього вірша, навіть не підозрюючи, що його написала японська поетеса, яка померла ще в роки ІІ Світової війни. І звісно ж, значення танки, що належить перу Йосано Акіко, виходить далеко за межі ілюстрування проблеми вибору, який постав перед героями невеличкої повісті. Бо вибір насправді робимо ми всі. Іноді вибір буває легким, іноді надзвичайно важким. Аж до «дерев'яного костюму»...

Тому хоч я кондовий прозаїк, а не поет, проте все ж спробував переспівати танку Йосано Акіко українською мовою:

Сказали: отямся, бо ця дорога
Тебе приведе до Безодні Смерті.
І я негайно пішла назад.
Відтоді життя відкриває тільки
Криві, захаращені хмизом стежини...

Не знаю, як щодо якості мого переспіву… Якщо не подобається — чекайте на кваліфікований професійний переклад з японського оригіналу. Суть не в цьому. Суть в тому, що навіть якщо попереду на тебе чекає Безодня Смерті, звертати зі шляху до неї не можна. Інакше все життя бродитимеш кривими стежинами, захаращеними хмизом.

Звісно, вищі сили можуть дати тобі другий шанс. Але можуть і не дати. Бо необхідність здійснити свою місію, задля виконання якої ти з'явився на Землі, може спалити тебе із середини!..

Кажу це не просто так, бо свого часу мені теж довелося робити подібний вибір. З одного боку на мене тиснула пам'ять про багатотисячний «врожай» жертв Бабиного Яру і Куренівської трагедії, з іншого — жахливий переляк перед КДБ, якого всі дорослі (включно з моїм татом) боялися до дрижаків. А між цими двома жорнами був маленький радянський хлопчик:

Нічогенький такий вибір, хіба ні?..

Ну що ж, на власному досвіді я знаю, що стається, коли попри всі застереження продовжувати свій шлях до Безодні Смерті. Ти можеш померти, так. Але можеш і вижити. Бо Безодня Смерті може раптом… просо зникнути! Тоді ти залишишся… наприклад, письменником. І це добре.

А що буває, коли робиш інший вибір? Коли обираєш не «дерев'яний макінтош», а саме «пароплави з набитими трюмами», плюс в якості бонусу «екіпажі, перегони, раути, вояжі»… В цьому разі на тебе чекають зовсім не радощі життя, але «криві, захаращені хмизом стежини».

Як воно буває, я також бачив. Пізнав це, на щастя, не на власному досвіді — але бачив на власному досвіді...

З якими вірянами я тільки не спілкувався!.. Навіть з кришнаїтами і «білобратчиками». Природно, були серед них і християни-харизмати. Тож я з перших вуст знаю, яку духовну кар'єру пропонують вони:

— Регулярно відвідуй наші молитовні зібрання, ходи на домашню групу, зростай у Дусі Святому. Як зростеш — сам спробуєш вести домашню групу. Якщо ж і надалі зростатимеш, то рано чи пізно зможеш дорости аж до пастора. Кожен, хто завдяки тобі навернеться до Господа… Це немовби діамант на невидиму корону, що буде у тебе на голові! От уяви: ти помер, постав перед Господом — а у тебе на голові корона сяє, діамантами всипана!!! І кожен діамант, це людина, яку ти своїм словом навернув до Господа...

Все добре. Тільки от ціна у такої чудової пропозиції завелика, як на мене: відмова від всього світського життя включно з власною художньою творчістю. Коли доходило до цього пункту, то я лишався непохитним: мені байдужа «невидима корона на моїй голові, всипана діамантами» — бо у мене своє служіння в царині художньої літератури, своя проповідь за допомогою художнього слова і своя аудиторія у вигляді читачів. Згоден, що все це світське. Але якщо світські твори підвищать духовність людини, приведуть її на межу того самого вибору, що ось зараз пропонується мені… Зрештою, в Нагірній проповіді описані т.зв. «блаженства» — шляхи, якими людина приходить до Бога. Зокрема:

Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть.
(Від Матвія 5:6)

Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога.
(Від Матвія 5:8)

Якщо мої художні твори читатимуть спраглі до правди й ті, хто бажає очистити серце, то вони таким чином досягнуть «точки переходу» до Бога. В цьому моя місія, й я не проміняю її на пропоновану кар'єру в харизматичній церкві, вибачайте...

Між іншим, це діяло безвідмовно. Хоча віряни-харизмати й не розуміли, як можна проміняти прекрасну перспективу вирости аж до пастора самостійної церкви, проте казали:

— Ну що ж, як хочеш… Якщо переконаний у своєму — роби так, як вважаєш за потрібне.

Іноді наше спілкування заходило далі. Мені навіть давали почитати «справжні християнські романи», написані тими, хто увірував за всіма харизматичними стандартами. Але що я можу сказати про ці книжки?.. Хіба що процитувати Антона Чехова:

Віра Йосипівна читала про те, як молода, красива графиня влаштовувала у себе в селі школи, лікарні, бібліотеки і як вона покохала мандрівного художника, — читала про те, чого ніколи не буває в житті, і все-таки слухати було приємно, зручно, і в голову приходили суцільні такі добрі, спокійні думки, — не хотілося вставати.
("Іонич")

Для тих, хто знайомий з моєю системою оцінювання художніх творів, не буде новиною наявність т.зв. «критерію Станіславського». Якщо читаючи текст, мені хочеться скрикнути: «Не вірю!!!» — все, край: читання можна припиняти, бо автор є нездарою. Отож читаючи грубі томи «справжніх християнських романів», я бачив там те саме: добрих "єгипетських принцес" і «джентльменів-благодійників», які щиро вірили в Господа, мандрували по землі й чинили саме лише добро — але ці пасторальні ідилії були абсолютно непереконливими!!! Тож після прочитання пари-трійки сторінок цих описів мені дуже хотілося скрикнути: «Не вірю!!!» — захлопнути книгу і більш ніколи не відкривати її.

Хай Бог милує від такої «творчості»!!! На тому ми з харизматами й розходилися. Хоча очевидно, що таким чином, як я, відповідали далеко не всі.

...Її звали Вандою. Була вона колись художницею. Наскільки успішною — судити не берусь. Та й зовсім інше важливо: якось Ванда дістала від харизматів стандартну пропозицію — відмовитися від своєї творчості (бо все світське навіяне дияволом) і стати справжньою християнкою. Не знаю, чому так сталося, але художниця так і зробила: повикидала на смітник фарби, пензлі й інше причандалля, почала відвідувати молитовне зібрання, домашню групу, регулярно читати Біблію. А далі…

Не знаю точно, в який момент це сталося, проте Ванда… збожеволіла!!! Натурально. Її запроторили до психіатричної лікарні. Після кількамісячного перебування там небораці полегшало, її виписали. Та після тримісячного перебування вдома повернули назад, знов лікували, знов виписали… і знов, і знов...

Брати-харизмати були цим випадком не тільки розгублені, але й налякані. Свій діагноз вони поставили: одержимість дияволом. З цим проблем не було. Але чому диявол все чіпляється й чіпляється до нещасної сестри Ванди?! Вона ж усе вірно зробила… нібито...

Насамкінець порадившись із своїм церковним начальством, лідерка домашньої групи, до якої входила Ванда, звернулася до мене:

— Тимуре, поговори з нею ти! По-перше, вона художниця, ти письменник. Ви обидва — творчі люди, можливо, ти краще зрозумієш її?! По-друге, у неї така сама національність, як у тебе. То може, бодай тобі вдасться… Бо ніхто з наших нічого не розуміє. Ми тут всі безпорадні.

Чесно кажучи, я одразу ж зрозумів, що насправді сталося з горопашною художницею. Більш за все мені кортіло схопити лідерку домашньої групи за комір сорочки, добряче потрусити і з використанням грубих матюків пояснити, що вони не врятували, а навпаки занапастили творчу людину, збивши її з індивідуальної — вузької дороги, хоча сказано:

Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять.
Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її!

(Від Матвія 7:13,14)

Ванда знайшла персональну вузьку дорогу, якою могла пройти тільки вона сама, харизмати ж збили її з цього шляху на «широкий». Бо лідерів домашніх груп багато, регіональних лідерів теж вистачає, харизматичних церков просто море! Але кожен художник, кожен митець — він неповторний.

Та навіщо пояснювати все це лідерці домашньої групи?! Це ж Ванда зійшла з призначеного їй шляху, вона занапастила свій талант, тоді як брати-харизмати всього лише звабили нещасну… Отже, треба було зустрічатися з нею самою.

— Вандо, що сказано в основоположному вірші Біблії?

— В основоположному?.. В якому ще основоположному?!

Ми сиділи в кімнаті Ванди вчотирьох: сама божевільна художниця, її батько, лідерка домашньої групи і я. По очах всіх присутніх я бачив: не одна Ванда не розуміє мого запитання. Авжеж! Запитання поставив письменник. Так із цими трьома не розмовляв ніхто й ніколи.

— Гаразд, Вандо, зайдемо з іншого боку: з чого все починається?

— Як, себто, з чого?..

— Все починається з початку, чи не так?

— Авжеж!

Ванда аж розквітла, почувши настільки просту й елементарну відповідь на запитання, що здавалося настільки каверзним. Виявляється, ми розмовляємо не про високі матерії, а про тривіальні речі… Тож можна розслабитися.

Й вона внутрішньо розслабилась, я це бачив.

— Добре, Вандо. Але якщо все починається з початку, то Біблія також має першу книгу, чи не так?

— Так.

— То що це за перша біблійна книга?

— Буття.

— Прекрасно! А перша біблійна книга — книга Буття, очевидно, має першу главу і перший вірш, чи не так?

— Звісно.

— От саме перший вірш першої глави книги Буття я й називаю основоположним, бо він є наріжним. Отже, запитую знов: що сказано в наріжному вірші Біблії?

По очах побачив, що лідерка домашньої групи хоча й не зрозуміла, куди я хилю, проте інстинктивно вирішила відповісти. Та не встиг я зробити заперечувальний жест рукою (бо я запитував художницю), як Ванда спитала:

— А чи твоя Біблія правильна? Може, її тобі диявол підсунув...

Люблю розмовляти з євреями! На кожному кроці тобі так і рвуться підкинути каверзу )))

— Вандо, а чи твоя Біблія правильна?

— Моя — так.

— Ну що ж, тоді візьми свою Біблію і прочитай тамтешній основоположний вірш.

Батько передав дочці Біблію, й художниця прочитала:

На початку Бог створив Небо та землю.
(Буття 1:1)

— Прекрасно! А єврейська Тора у вашому домі знайдеться? Цікаво, як в ній звучить наріжний біблійний вірш?

Батько підійшов до книжкової шафи, приніс звідти Тору з російським паралельним перекладом і теж подав дочці. Й вона прочитала:

В начале сотворения Б-гом неба и земли
(Берешит 1:1)

— Прекрасно! Отож скажи, про яку фундаментальну властивість Всевишнього ми дізнаємося з наріжного біблійного вірша? От уяви собі, що ми прочитали тільки цей — основоположний вірш. Ми не читатимемо все інше, але вже бачимо одну дуже важливу властивість Всевишнього, яка показана вже в першому вірші першої глави першої книги Біблії. А оскільки про цю властивість ми дізнаємося насамперед, вона таки важлива. То про що йдеться, Вандо?

Знов по очах побачив, що мене не зрозумів ніхто з присутніх. Довелося відповісти самому:

— Тут сказано, що Всевишній створив небо та землю. Отже, Він є Творцем, чи не так?

— Так! — Ванда закліпала очима від здивування, бо це знов-таки була тривіальна істина, що лежала на поверхні.

— Якщо наріжний біблійний вірш повідомляє, що Бог є Творцем, то це, вочевидь, дуже важливо! Настільки важливо, що Святе Письмо повідомляє про це насамперед. Далі буде ще багато чого написано, але все починається з того, що Бог є Творцем. Отже, це Його фундаментальна властивість. Ти згодна?

— Так...

— Прекрасно! А чи згодна ти, що Бог створив людину за образом і подобою Своєю?

— Звісно!

— Якщо так, то Він мусив передати людині в тій чи іншій формі також Свою фундаментальну властивість — здатність творити! Якщо це не так, то людина не може вважатися створеною за образом і подобою Всевишнього. Чи не так?

— Та-а-ак...

Не тільки у Ванди очі мимоволі розширилися — у лідерки домашньої групи також. Мабуть, їй це на думку теж не спадало.

— Отже, Вандо, ти художниця! Але ж і Всевишній теж художник!!! Він творив світ так само, як ти пишеш свої картини. А ти, малюючи художні полотна, копіюєш найбільш фундаментальну властивість Всевишнього — ти наслідуєш Творцеві світу! Чому ж ти кинула малювати?!

І тут на моїх очах сталося бридке перетворення. Обличчя художниці скривилося, з очей полилися сльози, й вона ледь вимовила, захлинаючись жахом:

— Бо моя творчість від нечистого! Я за ці картини горітиму в пеклі!.. А-а-а!..

Хвилин п'ять ми її заспокоювали, далі почали знов:

— Вандо, чи є Бог Творцем?

— Так!

— Чи створена людина за образом і подобою Бога?

— Так.

— Чи передав Бог людині Свою фундаментальну властивість — здатність до творчості?

— Мабуть, передав...

— О-о-о, вже є прогрес. Так, передав, не сумнівайся: інакше не можна сказати, що людина створена за образом і подобою Бога. Бо якщо Бог є Творцем, а людина не може творити, тоді твоя Біблія бреше. А твоя ж Біблія не бреше?

— Ні...

— А нумо прочитай, як це звучить в Торі!

И сказал Б-г Создадим человека в образе Нашем по подобию Нашему!

— Схоже?

— Авжеж!

— Прекрасно! Отже, затям собі наступне: твій талант художниці — він від Бога, а не від диявола!

— Правда?! — вона аж розцвіла.

— Так, правда. Той талант, що дав тобі Бог — це тільки від Бога. Диявол тут безсилий. Адже Бог сильніший від диявола, чи не так?

— Так! Амінь!

— То чому ж ти кинула малювати, Вандо?! Ти ж тим самим відмовилася від реалізації таланту, яким наділив тебе Сам Всевишній.

— Бо моя творчість від диявола! Я горітиму за це в пеклі!!! А-а-а!..

Знов сльози. Знов ми її заспокоюємо. Ще одна спроба...

— Вандо, чи залишились у тебе якісь картини з тих, які ти раніше малювала?

Відповідь я знав заздалегідь, тим не менш...

— Ні, я всі свої картини спалила.

Так і є!!! Ось воно!!!

Що ж до Гура Письменника, то після бесіди в кабінеті дона Реби він зрозумів, що Арканарський принц не міг покохати вороже створіння, сам кидав на Королівській площі свої книги у вогонь і тепер, згорблений, з мертвим обличчям, стояв під час королівських виходів у натовпі придворних і за ледь помітним жестом дона Реби виступав наперед з віршами ультрапатріотичного змісту, що викликають тугу і позіхання.
(А. і Б. Стругацькі, «Важко бути богом», глава 5)

Так само померла й душа художниці Ванди, коли на догоду братам-харизматам вона спалила власні картини, щоб на тому світі самій не горіти у пеклі… Але біда в тім, що разом з картинами згоріла її власна душа! І пекло настало для неї вже тут — в земному житті… Ех, що ж ти наробила?!

— Вандо, скажи мені, чи пам'ятаєш ти… наприклад, Сикстинську Мадонну?

— Звісно.

— Гаразд. Я не розбираюся в живопису. Де там мені!.. Вчився в Політехнічному інституті, працюю інженером, пишу потроху… А ти маєш художню освіту. То чи можеш мені розповісти, як жахливому непрофесіоналу, хто написав Сикстинську Мадонну: єврей чи ні? За якими ознаками видно, що Рафаель Санті був італійцем, а не євреєм? Я боюся помилитись, але ж Сикстинську Мадонну написав Рафаель? Скажи, я не помиляюсь? Я ж не професіонал...

— Ні, ти не помилився. А видно це за наступними ознаками...

Ванда знов розслабилася й заговорила із захватом. Я ж думав, як вести розмову далі.

— Гаразд. А що скажеш про картину «Христос в пустелі» та її автора?

Ванда з таким самим задоволенням розповіла про Івана Крамського й особливості його творчості. А я все продумав остаточно. Отже, остання спроба...

— Гаразд, Вандо. Ти мені тут прочитала цілу лекцію про деталі, з яких випливає, що Рафаель Санті та Іван Крамськой — не євреї. А от як би ти написала Мадонну або Христа?

— Отак...

І тут сталось неочікуване для всіх (це було видно по очах лідерки домашньої групи й батька художниці). Ванда раптом дістала з книжкової шафи непримітну теку, розв'язала тасьмочки — і звідти на стіл випали олівцеві малюнки на біблійну тематику!!!

— Прекрасно! Ти це зараз малювала?!

— Так, це нещодавні роботи.

— Але ж погодься, Вандо: саме так Христа не намалював би ні Рафаель, ні Крамськой, ані хтось інший!!! Бо це погляд єврейської художниці, а не італійця й не росіянина… Твій погляд унікальний, чи не так?

— Так, ти правий! Ось поглянь на це...

Протягом ще п'яти хвилин Ванда із задоволенням розповідала про особливості власної творчості. Як раптом:

— Але ж я це намалювала… а моя творчість нечиста!.. Я проклята й горітиму за таке в пеклі!!! А-а-а!..

Четвертого підходу я робити не став. Ми знов заспокоїли горопашну художницю, після чого я сказав, що зняти психологічний блок "моя творчість нечиста, це від лукавого, я горітиму за це в пеклі" можуть лише лікарі-психіатри, а не інженер-металург, письменник і журналіст. І що для Ванди існує один-єдиний вихід: повернутися до живопису. Бо в цьому полягає її життєва місія.

На тому я й пішов з квартири, схожої на мініатюрну філію божевільні. Ванду чи її батька більше ніколи в житті не бачив, Як склалася її подальша доля, мені невідомо. Зате відтоді точно знаю, що стається з митцями, які зраджують себе, свою творчу натуру і власне призначення.

Вироджена матерія. Порожня оболонка з чорною головешкою всередині, що вештається глухими кривими стежинами, захаращеними хмизом, і ніяк не може вийти на Дорогу Життя. На дорогу, по якій тільки й могла пройти сама лише обвуглена душа… а відтепер не може! Й ніхто більш не зможе — бо нікому зробити це.

Не дай Боже нікому стикнутися з таким!..

Серйозно.

+2
430
RSS
Це на завершення теми про митця і його призначння в земному житті.
11:51
+2
Гарний допис, Тимуре. І переконливий. Що й казати, основна властивість людини це творення. Скільки раз я це говорив на НО про це. Ні! — сказав Імітатор. -Людина — гравець! Підстава, бо використовує ігрові принципи, а ще тому, що слово людина схоже на луденс, що з латинської означає грати. На городі бузина, а в Києві дядько. Ось на що схожі ті докази І.
Можу лише ще раз повторити свою аргументацію:
1. На початку Бог створив Небо та землю (Буття 1:1) — отже, вся Біблія базується на тому, що Бог є Творцем, це Його найважливіша, найфундаментальніша властивість, бо про це повідомлено у наріжному вірші (в першому вірші першої глави першрї книги Біблії;
2. І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою… (Буття 1:26) — отже, людина мала в тій чи іншій формі успадкувати найфундаментальнішу властивість Бога — аспект Творця, бо без цього не можна було б вести мову про створення людини «за образом і подобою» Бога;
3. відмінність творчості Бога від «творчості» людини лише в одному: Бог може створити все з нічого, тоді як людина бере якісь елементи зовнішнього світу, рекомбінує їх тим чи іншим чином (відповідно до своїх внутрішніх душевних властивостей) і видає доступними людині засобами в доступній формі.
Таким чином, результати «творчості» людини залежать від наступних факторів:
— духовні й душевні якості людини;
— таланти користуватися тими чи іншими зовнішніми засобами для вираження свого внутрішнього світу.
Зокрема, коли йдеться про культуру й мистецтво, це різні мистецькі засоби…
Отака моя власна теорія мистецтва.
Написав про "свою аргументацію" і "свою теорію" недарма — адже я до цього дотумкав самостійно.
Коли їздив у відрядження, наприклад, полюбляв брати із собою Біблію й «подорожувати» по т.зв. «паралельних місцях». Просто відкриваєш навскидку, читаєш, перегортаєш, дивишся на розгалуження, співставляєш, аналізуєш… Коли з'явилася можливість придбати Симфонію — зробив це. Відтоді «подорожувати» стало ще цікавіше. Результати таких вправ ти міг побачити в романі «Помститися імператору», зокрема.
18:13
+2
А чому Ви думаєте, що Біблія починається, власне, з найголовнішого? Скажімо, Ви ж коли починаєте роман, Ви ж не ставите найважливішу інформацію на початок. Я, коли починаю урок, теж починаю з чогось «легкого» і вже потім, отримавши концетрацію уваги, переходжу до головного…
На початку даються ази. Це завжди щось фундаментальне — таке, з чого випливає все інше. Говорячи про найперший вірш найпершої глави найпершої книги Біблії — про її наріжний вірш, я вживаю саме це слово — «фундаментальний» (як варіант — «основоположний»):

Отож скажи, про яку фундаментальну властивість Всевишнього ми дізнаємося з наріжного біблійного вірша? От уяви собі, що ми прочитали тільки цей — основоположний вірш. Ми не читатимемо все інше, але вже бачимо одну дуже важливу властивість Всевишнього, яка показана вже в першому вірші першої глави першої книги Біблії. А оскільки про цю властивість ми дізнаємося насамперед, вона таки важлива.

Навчаючись читати, теж починають з фундаменту, бази, основи — з абетки. Бо без знання абетки просуватися далі неможливо.
_вибачаюсь
«Найголовнішим» цей наріжний вірш назвали, перепрошую, Ви, а не я. Я ж називаю цю властивість Всемогутнього "дуже важливою", а не «найголовнішою». Бо це не людське діло — визначати, що в Біблії є найголовнішим. Бо найголовніше в Біблії зовсім інше:

І спитався один із них, учитель Закону, Його випробовуючи й кажучи:
Учителю, котра заповідь найбільша в Законі?
Він же промовив йому: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою.
Це найбільша й найперша заповідь.
А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе.
На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять.

_вибачаюсь
21:43
+2
Гарне пояснення. Дякую.
А співвідносити мою теорію з теорією Каганця… Навіщо?! Для нього такі поняття, як «Бог», «Бог-Творець», «Біблія» тощо є ворожими. Але то є проблеми не мої, а самого Каганця. І мені його заборони — «до лямпи», як каже один мій знайомий.
Більш того, мені було суворо заборонено викладати власні погляди на НО, бо це розцінювалось приблизно як «ворожа пропаганда». Принаймні ми домовилися з клоном — з Миро Продумом, що я не вестиму своєї «пропаганди», а тоді він не доводитиме, що євреї є концентрацією світового зла…
21:46
+2
Ну там певне ставлення до 'єврейства' все одно простежується…
Аякже! У всіх «теоретичних» дописах _сміюсь
Втім, мене звідти виперли, тому обговорювати НО якось не хочеться. Хай собі пишуть, що їм заманеться.
21:48
+2
Мабуть, треба зітхнути з полегшенням, що після якихось перших потуг в сторону віршування, хтось мені сказав: «можеш не писати, не пиши». І я зрозуміла, що можу не писати…
Так само я свого часу зрозумів, що можу обійтися, наприклад, без малювання на камінні — а у мене було й таке хобі!

От саме цим і визначається, що є твоїм призначенням, а що… просто захопленням, без якого можна обійтися.
_крутий

Випадкові Дописи