До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Чому життя прискорюється з віком

Чому життя прискорюється з віком

Чому для літніх людей час тече швидше, ніж для молодих, а під час автокатастрофи події починають відбуватися в режимі сповільненої зйомки?

Римський філософ Сенека говорив: «Тільки час належить нам», — і абсолютно мав рацію щодо цього. З ним, поза сумнівом, погодяться психологи, адже час для самої людини є суб’єктивним відчуттям і залежить від стану суб’єкта.

З віком нам здається, що час плине швидше: в дитинстві одна година може уявлятися цілою вічністю, а в старості роки летять із шаленою швидкістю — не встигнеш і озирнутися, як діти вже виросли, закінчили школу, університет і працюють. Звісно, хід часу об’єктивно не змінюється.

Однак відчуття того, що час прискорюється з плином нашого життя, не є в чистому вигляді нашим забобоном, а має цілковито достовірне наукове пояснення.

Вчені визначили, що час суб’єктивно прискорюється з величиною квадратного кореня віку. Тож для 40-річного дорослого один рік минає вдвічі швидше, ніж для 10-річної дитини. З огляду на цю закономірність, можна вважати рівними наступні чотири періоди в житті: 5-10 років (1 ×), 10-20 років (2 ×), 20-40 років (4 ×), 40-80 років (8 ×).

Найпоширеніше пояснення феномену полягає в тому, що більшість відчуттів для дитини є новими, в той час як для дорослих ці відчуття вже кілька разів повторювалися протягом життя. Діти повинні бути максимально залучені в те, що відбувається на даний момент і присвячувати цьому достатню кількість своїх мозкових ресурсів, тому що їм необхідно постійно перебудовувати свої ментальні моделі світу для нормальної адаптації до нього і адекватної поведінки. На противагу цьому дорослі рідко виходять за межі своїх звичних справ і рутини. Коли мозок часто стикається з одним і тим самим стимулом, останній стає «невидимим» для нас, оскільки він вже досить ефективно закріпився в пам’яті й на нього потрібно набагато менше ресурсів — відбувається так звана нервова адаптація. Під час періодів неповної залученості в поточний момент в пам’яті відкладається менше багатих деталями спогадів, через що здається, що час минув дуже швидко.

Є і ще одне, більш нейрофізіологічне пояснення.

Протягом життя в мозку змінюється вміст нейротрансмітерів — посередників у передачі сигналів між нейронами.

З віком зменшується рівень дофаміну, що модулює роботу базальних ядер — підкіркових структур мозку, пов’язаних з регулюванням моторних функцій і уваги, що беруть участь в системі підкріплення, а також в роботі внутрішнього годинника мозку, які оцінюють інтервали від декількох секунд до декількох хвилин. Препарати, що пригнічують дофамінну систему, дають ефект, при якому внутрішній годинник мозку йде повільніше, внаслідок чого людина недооцінює тривалість будь-якого тимчасового інтервалу. В експериментах Пітера Мангана, психолога з коледжу Університету Вірджинії в Уайз (The University of Virginia’s College at Wise), порівнювалася здатність оцінити інтервал в 3 хвилини у двох груп людей: молодих (19-24 роки) і літніх (60-80 років). Коли піддослідним повідомляли, що минуло 3 хвилини, в групі молодих в середньому минало 3 хвилини і 3 секунди, в той час як в групі літніх минало 3 хвилини і 40 секунд.

Крім віку, на сприйняття часу впливають також інші фактори. Наприклад, при підвищенні температури тіла час суб’єктивно прискорюється, а при зниженні — сповільнюється. Експеримент, проведений естонськими вченими на 20 чоловіках, виявив, що після однієї години тренування на біговій доріжці в умовах підвищеної температури при відтворенні часових інтервалів піддослідні раніше позначали кінець заданого інтервалу, ніж до
тренування. Автори дослідження пояснюють цей ефект збільшенням рівня неспання при фізичних навантаженнях. Однак після 10 днів акліматизації до високої температури відбувалася фізіологічна адаптація, і відтворення інтервалів поверталося до рівня до тренування.

Велику роль в оцінці перебігу часу відіграють емоції. При цьому найбільший ефект на сприйняття часу має відчуття страху.

Побувавши в екстремальних ситуаціях, наприклад в автокатастрофі, деякі люди повідомляють, що час в ті секунди наче зупинявся і картинка перед очима проходила в режимі сповільненої зйомки.

При цьому людина може пам’ятати кожну дрібницю в цей момент, досягається максимальна концентрація уваги. У романі Федора Михайловича Достоєвського «Ідіот» досить жваво описується стан злочинця, засудженого до смертної кари, який, перебуваючи на ешафоті, божеволіє від страху і жаху перед обличчям смерті:

«Подумайте: якщо, наприклад, катування; при цьому страждання і рани, мука тілесна, і, отже, все це від душевного страждання відволікає, так що самими лише ранами і мучишся, аж поки помреш. Але ж головний, найсильніший біль, може, не в ранах, а от, що от знаєш напевно, що от через годину, потім через десять хвилин, потім через півхвилини, потім тепер, ось зараз — душа з тіла вилетить, і що людиною вже більше не будеш, і що це вже напевно; головне те, що напевно. От як голову кладеш під самий ніж і чуєш, як він слизне над головою, оці-от чверть секунди всього і найстрашніші».

Чим менш емоційний людина, тим точніше вона визначає заданий часовий інтервал. Найточніші хронометри серед людей — це депресивні хворі. У дослідженні, проведеному групою вчених з Університету Хертфордшира в Великобританії, було показано, що люди з м’якою формою депресії наділені так званим «депресивним реалізмом»: вони менше фокусуються на зовнішніх факторах, які можуть спотворювати їхні судження про час, і тим самим точніше визначають минулі тимчасові інтервали, ніж люди без депресії, які зазвичай переоцінюють пройдений час.

Але навіть найточніші люди-хронометри неймовірно легко піддаються перекручуванню часового сприйняття. Відомо, що сигнали від різних аналізаторів йдуть в мозок з різною швидкістю. Коли в світі тільки з’явилося телебачення, залишалася ще невирішеною проблема синхронізації аудіо- і відеосигналів: вони розходилися на 100 мілісекунд, при цьому людина не помічала цього.

Якщо хтось доторкнеться до мізинця вашої ноги і до кінчика носа одночасно, ви також не відчуєте ніякої затримки, хоча сигнал від носа прийде в мозок швидше, ніж від ноги.

Яким же чином мозку вдається зібрати докупи інформацію, що надходить асинхронно від різних органів почуттів, і розташувати її в правильному порядку? Пошуком відповідей на ці питання займався американський нейробіолог Девід Іглман (David Eagleman). Його теорія стверджує, що при інтеграції інформації від органів чуття мозок керується принципом очікування найбільш повільного сигналу. Таким чином виходить, що наша свідомість завжди живе дещо в минулому.

Це схоже на передачу в прямому ефірі, коли сигнал від місця подій до телевізора йде з досить великою затримкою, особливо якщо відеопотік паралельно піддається монтажу.

Для того щоб в кожен момент витримувався правильний хронологічний порядок подій, мозок весь час перекалібровує час приходу сигналів, тому, якщо ви до чогось доторкаєтеся, відчуття дотику збігається з моторним актом. Однак цей механізм можна перехитрити. Якщо людині дозволити натискати на кнопку і після натискання протягом певного часу подавати спалах світла, але не відразу, а з деякою невеликою затримкою, то після видалення затримки відбудеться інверсія первинного хронологічного порядку між дією і відчуттям після неї: людині здаватиметься, що світло загоряється до натискання кнопки.

Великий інтерес являють надзвичайні збої в сприйнятті ходу часу у хворих з аневризмою мозку й епілептиків. Наприклад, для одного з пацієнтів невролога Фреда Овсью (Fred Ovsiew) з Північно-Західного університету в Чикаго час раптом зупинився. Все почалося з головного болю, сподіваючись його полегшити, пацієнт пішов прийняти теплий душ, як раптом помітив, що він може розглядати кожну падаючу краплю, всі вони немов застигли в повітрі.

Після походу до лікаря у нього була виявлена аневризма.

В іншому випадку в Японії 59-річний чоловік, що страждає від епілепсії, розповідав, що під час розмови з кимсь йому здавалося, що міміка обличчя співрозмовника не синхронізувалася з його мовою. Таке порушення сприйняття руху в неврології називається акінетопсіею і викликається пошкодженням медіотемпоральної області вторинної зорової кори, розташованої в середній скроневій звивині. Ця ж область поряд з первинною зоровою корою також бере участь в кодуванні часу. Дослідження, проведене в шпиталі Університету Лозанни у Швейцарії, показало, що при впливі транскраніальної магнітної стимуляції на ці зорові зони мозку піддослідним було складніше визначити щодо двох тимчасових інтервалів, який з них був довшим.

Подальше вивчення сприйняття часу може перевернути наші уявлення про саме поняття часу. Якщо він (перефразувавши афоризм Сенеки) дійсно належить тільки нам, тобто є лише конструкцією свідомості, так само як і колір, то, можливо, в майбутньому ми зможемо більш об’єктивно визначити це поняття у фізиці й філософії, позбувшись суб’єктивних забобонів.

+1
313
RSS
02:12
+2
Про час гарно написав Тарас: І день- не день, і йде — не йде, а літа — стрілою!
12:11
+2
Перечитав, друже. Дякую. Що час, що простір — все сприймаємо через усвідомлення .
Усе відносно. Коли стоїш біля плити, обсмажуєш цибульку, дивишся на неї, щоб не підгоріла, то здається, вона ніколи не дійде до кондиції. А тільки відвернешся на секунду, зразу підгорить.

Випадкові Дописи