До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

ТАКИ Є НАДІЯ НА КРАЩЕ (2016)

ТАКИ Є НАДІЯ НА КРАЩЕ (2016)

І день – не день,
І йде – не йде,
А літа – стрілою…
Тарас Шевченко

Вступ або дещо про ілюзії
У рік 25-ліття відновлення Незалежності України мені 70 років. Пора підводити якісь підсумки життя. Народився в селі. Вивчився у місті, де й працював до пенсії. Таке про себе скажуть більшість українців. Мені ж довелося жити в переламні роки реального відновлення Незалежності України. І я можу сказати, що до процесу усамостійнення України і я доклав рук.
Що таке ілюзія? Ілюзія — (лат. illusio) — це є помилка, оманливе уявлення. Насправді, ілюзія — це хибне сприйняття людиною дійсності. Одна з моїх ілюзій була пов”язана з надією, що комуністи чесно хочуть перебудови Радянського Союзу і опиратимуться в цьому на некомуністів, яких була абсолютна більшість. Ось 12 березні 1989 року ми з товариством уперше в Україні утворили в нас в Обухові українських РУХ за перебудову, але комуністи не захотіли ділитися владою і де могли, там і переслідували рухівців. Якби не крах їхнього комунізму і Союзу, то моя б ілюзія вилізла б мені боком втратою не лише здоров”я, а, може, й життя.
Здавалося мені, що от варто в Україні утворитися якійсь опозиційній силі, як вона отримає всенародну підтримку. Марно сподівався.
Ми знаємо, що у кращі рухівські роки на Обухівщині було нас, рухівців, півсотні та ще симпатиків Руху стільки ж. І це з 30 тисяч лише дорослого населення нашого краю! Багато з них ходили на мітинги, підтримували наші гасла про надання Україні суверенітету, про забезпечення людей достойним і безпечним життям, але засвітитися в членах нашої організації так і не наважилися.
Сиділи в кущах і чекали, чим вся та боротьба з комунізмом закінчиться. Дехто й досі чекає. Вони, навчені гірким досвідом своїх замучених предків (лише на Обухівщині загинули від Голодомору в 1932-33 роках до 20 тисяч людей!), знали, що всяка боротьба із діючою владою, приречена на поразку. Від цієї ілюзії про всенародну підтримку опозиції, як і від попередньої про чесні наміри комуністів перебудуватися, я швидко позбавився.

Рух і Майдани
Осінь і зима 2004 року вивели на Майдан свідомих і сміливих українців, які виступили проти несправедливості і брехні, нахабно нав”язуваних виборцям тодішньою владою Кучми-Януковича. Нам, рухівцям з Обухова й району, здавалося, що новий Президент, який пройшов випробування смертю, якого антиукраїнським силам так і не вдалося вбити, все зробить, щоб Україна таки стала українською. Президент Ющенко дещо й зробив: Мистецький Арсенал у Києві, відновив козацьку столицю Батурин, куди проклав нову дорогу, по якій і я їздив. Але це при ньому зробився ще тугішим російський газовий зашморг і посилилася русифікація Криму та Донбасу.
1 грудня 2013 р. були й ми з дружиною на Майдані-2. Центральні вулиці Києва були затоплені мільйоном збуджених українців. Я не вірив своїм очам: скільки вільних людей, які здолали страх! І звідки взялася сміливість у наших хлопців, які з дерев’яними щитами пішли під кулі беркуту? Пролилася перша кров, але це тільки додало бойовим сотням Майдану завзяття встановити справедливість на нашій землі. На Майдані-2 загинув і наш земляк – обухівець Володимир Чаплінський.
Гадаю, що несподівана втеча Януковича була спланована Росією. В непевний час зміни влади Москва хотіла розчленувати Україну. Кращі воїни Майдану-2 пішли на Донбас, щоб перепинити рух московській заразі, яка поширювалася на всю Україну. Із Сум прибув на Майдан-2 і 17-літній Сергій Табала. Ви знаєте, цього хлопця з козацьким чубом не брав ні мороз, ні голод. Це згодом після його загибелі в Донецькому аеропорту побратим розказав, що в Сергія, Народного Героя України, було гасло: І ХТО Ж, ЯК НЕ МИ? І КОЛИ Ж, ЯК НЕ ЗАРАЗ?


Успішні українці
Люди різняться між собою статтю, зростом, здоров’ям, розумом, талантом та іншим. Всезагальної рівності не буває і не вірте її проповідникам. Суспільство життєздатне, коли воно структуроване. В ньому мають бути і господарники, і воїни, і провідники, і святі філософи. У наш час українська еліта лише народжується. Той, хто веде, не повинен боятися й часто озиратися.
Я роздивляюся й помічаю навколо успішних українців. А ними, зокрема, є ті, хто зумів забезпечити добробут для своєї родини суспільно-корисною діяльністю. Хто ж це? В моєму рідному Красному це Олександр Бобро і його дружина Галя, які зуміли з нуля збудувати продовольчий магазин і забезпечили роботою чотирьох краснян. Все село їх знає і цінує за працьовитість, порядність і за допомогу.
У Тетієві на Київщині живе родина Михайла та Інни Вішталюків. Вони почали з торгівлі автозапчастинами прямо з землі. А за 20 років мають вже 4 магазини, СТО на 6 ремонтних боксів. Це основа достатку для родини, а для 19 земляків добре оплачувана робота. Цю патріотичну родину знають і поважають і в Тетієві, і в районі.
Недавно я познайомився на Чернігівщині в Ічнянському районі з дивним чоловіком Миколою Черепом – колишнім афганцем-спецназівцем. Він з родиною зумів за 20 років збудувати на чотирьох гектарах землі козацький Соколиний Хутір. Там є і ставок, і млинок, і гармата, і коні, і карбування власних монет. Кожного дня на Соколиний Хутір прибувають туристи, щоб побачити, як жили наші предки-козаки. Успішні українці таки є і про них треба розповідати, перебиваючи нав’язувані нам ЗМІ, особливо телебаченням, негативні новини.


Достойне життя
А чи можливо взагалі побудувати на Землі достойне життя, своєрідне Царство справедливості? Якогось року пізньої перебудови мені попалася на очі дивна стаття Павла Штепи (1897-1980 рр.). Я був дуже здивований тоді, на мій погляд, його «диким» висновком, що Україна заб’є «осиковий кілок у могилу російської імперії». А дарма! На моїх очах вже тоді – в 1989 р. розпадався «соціалістичний табір». А до розпаду СРСР і відновлення незалежності України в 1991 р. долучився і я із своєю родиною.
Я перечитую дві книги Павла Штепи: «Мафія і Україна» та «Московство». В останній я виділяю для вас такі рядки, написані ще в 1971 р.:
«…Ніколи не було, нема й бути не може союзу України з Московщиною. Не може бути, хоч би й хотіла Україна. Не може, бо український і московський народи – це дві протилежності, які самі себе взаємно заперечують в усіх, без винятку, царинах життя. А над усе в найголовнішій – в царині духовній.
Ніхто й ніщо не зможе привести до союзу України з Московщиною, як ніхто і ніщо не зможе призвести до союзу Христа з антихристом, християнство з сатанинством, релігію з безбожництвом, добро зі злом, правди з брехнею, любов з ненавистю, жорстокість з лагідністю…».

Гадаю, що після хитрої (гібридної) війни Росії проти України за ці два роки (2014-2016 рр.), після тисяч і тисяч убитих українців на Донбасі, ці рядки Павла Штепи є переконливими не лише для мене.
І ще одну я мав ілюзію, що Захід нам допоможе і на противагу Росії зробить з України привабливу «вітрину вільного світу». Здавалося б, ось перед вами Росія, ваш відвічний ворог, який вас ненавидить і прагне знищити, то й допоможіть Україні ліквідувати нашого спільного ворога. Але ні! Страх перед майбутньою розквітлою Україною у них більший. Отже сподіваймося лише на наші власні сили й ресурси та допомогу рідної землі.
Схоже, що передумовами побудови десь на Землі Царства Справедливості є воістину грандіозні речі:
– ліквідація Московської імперії і світової мафії;
– панування в свідомості людей оновленого світогляду Добра, Любові і Радості;
– формування людьми нового доброзичливого способу життя.

Вірю, що початок всім цим перетворенням покладе наша Україна.


На завершення
То який же висновок я роблю для себе після багатьох років в активній політиці місцевого рівня? Я не сидів, склавши руки, а вчився, пізнавав світ і себе та позбавився багатьох ілюзій. Моя і моїх соратників участь у РУСІ — це була можливість, яка надається може раз у житті, і ми нею чесно скористалися і не жалкуємо. Нас, рухівців, тоді було всього півсотні, а ми ініціювали такі переміни до кращого, що без них наша Обухівщина була б такою ж сіренькою, як багато районів навколо нас, де не було РУХУ. І наша участь на Майдані 2004 року і на Майдані 2013-14 років теж була потрібною, хай про те жалкують слабкодухі і песимісти.
Життя триває і майже в кожної людини настає пора обміркувати прожите, зробити переоцінку цінностей і відкинути свої колишні, особливо світоглядні, ілюзії. Нам, українцям, таки пора перестати дивитися на світ через московські окуляри. Давайте будемо вчитися на своїх помилках і дійсність стане світлішою. В цьому і є моя надія на краще.

Хай же буде!

+5
239
RSS
18:49
+1
Сьогодні 23 серпня 2016 р. і я до 25-ліття Незалежності України публікую на сайті цей матеріал. А у вас, товариство, були ілюзії якісь?
Кажуть, що зараз є багато розчатованих людей, які сподівалися, що після Майану 2004 чи 2014 відразу рай на землі настане.
Щоб не бути РОЗчарованим, не треба ЗАчаровуватися.
12:20
+2
Всіх вітаю із святом!

Цікава стаття-роздуми. Хоча я би не зображав боротьбу України з Росією, як боротьбу добра зі злом. У нас, на жаль, теж є багато «тараканів» в нашій голові і в нашій ментальності. І доки ми їх не викорінимо, нічого доброго не буде, скільки разів би не міняли владу і як би не боролися з Росією.

Успішні українці таки є і про них треба розповідати, перебиваючинав’язувані нам ЗМІ, особливо телебаченням, негативні новини.

Колись в мене була ідея створити сайт «позитивних новин». Але наскільки знаю подібні ресурси мають дуже малу популярність, оскільки людям більше подобається взнавати скільки людей загинуло минулого місяця в ДТП ніж про успіхи інших людей, особливо сусідів Але все одно можливо колись повернусь до цієї ідеї.

PS. Пан Анатолій, приведіть будь ласка, статтю в порядок згідно підказок, які я Вам дав в особистому повідомленні.

Колись в мене була ідея створити сайт «позитивних новин». Але наскільки знаю подібні ресурси мають дуже малу популярність, оскільки людям більше подобається взнавати скільки людей загинуло минулого місяця в ДТП ніж про успіхи інших людей, особливо сусідів Але все одно можливо колись повернусь до цієї ідеї.

Варто робити такі сайти українською, бо російських є багато. Я сама на такі заходжу, коли хандра нападає.
Світ позитиву.
Жителі землі.
Останній, правда, ну дууууже особливий і з комерційним ухилом.
А от українських сайтів схожої тематики мало.
17:57
+1
Дякую вам, Дзвінко й Доброславе за доброзичливі коментарі. Невже ви не мали колись ілюзій?
У мене була і все ще є лише одна ілюзія, що близькі люди будуть мені допомагати.Дивно, ніби стосунки нормальні, спілкуємось, і все таке інше, але коли потрібна реальна допомога, то люди просто розчиняються в повітрі. А допомога приходить сама, несподівано, і від зовсім чужих людей.
І цієї ілюзії я ніяк не позбудуся.
23:02
+1
Ти, Дзвінко, все ще віриш у допомогу близьких. Отже це твоя НАДІЯ. Коли ти остаточно переконаєшся, що ця надія була марною, то вона перейде в стан ілюзії. А допомога тоді вартісна, коли вона вчасна та ще й несподівана.
Віддаю перевагу такому поняттю, як «сценарії розвитку». Самих сценаріїв, як правило — 3 або більше, мінімум — 2. Ясна річ, реалізується якийсь один сценарій, решта ж лишаються нереалізованими. Хтось казав, що "історія — це цвинтар нереалізованих можливостей". Я би поправив цей вислів: історія — це цвинтар нереалізованих сценаріїв. Чи можна говорити в такому разі про "ілюзії"?.. Не думаю, що це коректно. Точність прогнозів залежить від здатності врахувати якомога більше факорів, що впливають на ситуацію. Але ніхто не може врахувати 100% факторів, тому завжди присутній елемент випадковості…

Щодо статті конкретно.

Одна з моїх ілюзій була пов”язана з надією, що комуністи чесно хочуть перебудови Радянського Союзу і опиратимуться в цьому на некомуністів, яких була абсолютна більшість.

Подібні ілюзії у мене існували в шкільні роки — але ж я був ще дитиною…

Нам, рухівцям з Обухова й району, здавалося, що новий Президент, який пройшов випробування смертю, якого антиукраїнським силам так і не вдалося вбити, все зробить, щоб Україна таки стала українською.

На жаль, історична істерична (пардон за каламбур!) фраза Віктора Ющенка — прем'єр-міністра: «Я вже дійшов до біологічної межі своїх можливостей», — була сказана в кулуарах ВРУ в моїй присутності. Після того я лише дивувався, як українці можуть бачити в ньому лідера?! Ну, не гетьман він, ані на хвилинку не гетьман!.. М'якотілий інтелігент, істерик… Але це навпаки зле: адже «почет грає короля» — це про подібних правителів!
Тому фронда 2004 року мене цікавила з однієї-єдиної точки зору: вона мала сколихнути інтерес українського народу до власної історії! Й відрефлексував я на це заздалегідь: 2003 року — статтею «Витончена помста Сен-Жермена», на базі якої 30 серпня 2004 року почав писати роман «Помститися імператору». Нагадую, Помаранчева революція почалася трохи згодом — 22 листопада 2004 року…
Отже, особливих ілюзій у своїй позиції я щось не бачу: фронда фрондою, але інтерес до історії у українців прокинувся! І де ж помилка?..

Гадаю, що несподівана втеча Януковича була спланована Росією. В непевний час зміни влади Москва хотіла розчленувати Україну. Кращі воїни Майдану-2 пішли на Донбас, щоб перепинити рух московській заразі, яка поширювалася на всю Україну.

Швидше, це розбиті вщент ілюзії Москви, ніж українців.

Так, є ті, хто розчарувався — ну, то хто їм винен?! Які загалом підстави дають вважати, що одразу після революції життя має покращитися?! Перепрошую за грубість, але так вважають лише ідіоти! Революція — це завжди погано: це біль, кров, смерть, вихлюп насильства, люті, ненависті, підняття хвилі люмпенів, зовнішня агресія на територію держави, охопленої революцією, і таке інше. Особисто я про це не втомлювався говорити завжди і всюди. Але… є одне-єдине «але»! Є річ ще гірша від революції: «мирне» гниття держави, «безреволюційна» деградація, сповзання її у всеохопне болото.
Це як висока температура у хворого: якщо є різка криза з високою температурою — отже, організм має сили боротися, якщо температура підвищується мляво — організм послаблений, немає сил опиратися хворобі. Саме тому Євромайдан + втрата Криму + вітчизняна війна проти російської агресії на Сході України — це значно краще, ніж істерики росіян і (частково) білорусів у стилі «не допустимо Майданів!» — їм же гірше…

Успішні українці таки є і про них треба розповідати, перебиваючи нав’язувані нам ЗМІ, особливо телебаченням, негативні новини.

Тут таке діло… Ти не враховуєш людську психологію, друже! Я тут ніяк не зберусь реанімувати свої етологічні статті… але людські маси на порядок більше приваблюють речі, які лоскочуть їхні інстинкти. Бо натовп зазвичай високопримативний (ти можеш пригадати значення цього терміну, я ще на НО його пояснював). Засоби масової інформації, мас-медіа завжди орієнтуються на маси. Тому їх завжди більше цікавить «полуничка»: якщо акторка кинула свого чоловіка-режисера і втекла до коханця-співака, бо у того прутень на 10 см довший, а чоловіки побилися; якщо Філя Кіркоров обматюкав настирливу журналісточку; якщо художник роздягнувся в Москві на Красній площі та прибив свої яйця цвяхом до асфальту і т.ін.
А історії успішних українців… Кому це треба?! Вони не яскраві, не феєричні. Маси на них не «клюють». От якщо Сєня-Кролик трахнув банк «Михайлівський», а потім змився в США — о-о-о, це успіх! Бо це — яскрава історія успішного пограбування власного народу…

І ще одну я мав ілюзію, що Захід нам допоможе і на противагу Росії зробить з України привабливу «вітрину вільного світу».

Стоп! Захід нам допоможе — але українці спочатку мають на ділі продемонструвати нетерпимість до корупції й справжнє, а не декларативне бажання реформ. Бо якщо Захід почне робити з нас «вітрину демократії» за нинішніх умов, цю «вітрину» швиденько рознесуть наші ж олігархи на чолі з Порошенком.
Теоретично, можна було б окупувати Україну армадами НАТО, ввести у нас колоніальну адміністрацію, публічно перевішати 10% хабарників, ще 40% пересаджати в тюрми, дресирувати нас років 20… Але ж Україна — це європейська країна ХХІ століття, а не зачухана африканська країна ХІХ століття! Отже, наш народ має розуміти це…
Знов-таки, тут річ у сценаріях розвитку. Ти цього нюансу якось не влювлюєш.

Отже сподіваймося лише на наші власні сили й ресурси та допомогу рідної землі.

Отож бо! Доки я відпочивав «на югах», у нас тут запахло Врадіївкою-2 Як бачиш, Порошенко посилено і прискорено копіює Януковича. Але українці вже продемонстрували здатність вчитися на власних помилках: порівняй хоча б українську фронду (Помаранчеву революцію) з українською революцією (Євромайданом). Тому все ще попереду. І коли українці самі, власноруч розірвуть порочне коло — тоді й Захід нам допоможе!
Влада теж вчиться на помилках. Наступний Майдан буде кривавим і блискавичним, як мені здається.
Ясна річ, ясна річ… Тож треба добре вигострить мачете та й заходиться вже будить )))
От якщо Сєня-Кролик трахнув банк «Михайлівський», а потім змився в США

До речі, бачила нашого Кролика на параді на честь Дня Незалежності. Вже відпочив і повернувся. А то чутки ходили, що його братва порішила за невиконані обіцянки.
Гівно не тоне.
21:51
+1
Радий, друже, твоєму поверненню. Дякую тобі дуже. Твій коментар такий докладний. За Ющенка твоє точне слово. На яких саме югах ви були? Орієнтуватися на запити юрби — це вкрай не далекоглядно.
Орієнтуватися на запити юрби — це вкрай не далекоглядно.

Зате юрба охоче платить гроші за «полуничку»…
08:15
+2
Ой, Дзвінко, дякую! Зайшов на твоє посилання СВІТ ПОЗИТИВУ, а там такі гарні поради. Наприклад, помиритися з рідними.
08:22
+1
1989 — 1962 = 27. Це твій вік, Тимуре, у 1989 р. Це перебудова, це РУХ. Як ти тоді сприйняв був це? Мені було тоді 43.
Я народився 4 січня 1963 року, в 1989 році мені було 26.

Як я сприйняв тоді Рух?! Ніяк… Ще зі шкільних часів запам'ятавши тезу Леніна про те, що «літератор обов'язково має бути партійним» («Партійна організація і партійна література»), я розумів, що навіть сам Ленін проти мене, бо я принципово не хотів вступати в партію. В цьому питанні на мене тиснув батько, коли ж в 1985 році мою кандидатуру відхилили комсомольські збори моєї інститутської групи, то заспокоївшись, я розтлумачив це як знак вищих сил… і вже спокійно зайнявся літературою без «партійної організації», хоча батько продовжував бідкатися…
Так, в 1989 році утворився Рух. До речі, відбувалося це на базі тодішньої Спілки письменників України! Ну, а ставлення до цієї організації в середовищі київських письменників-фантастів було специфічним через… Володимира Яворівського! Якось до нього в редакцію «Вітчизни» (там він був заступником головреда) прийшли хлопці, з якими я разом починав колись торувати шлях в літературну фантастику. Ці хлопці показали свої твори самому Яворівському! А він їм сказав на те: «Хлопці, і навіщо вам ота фантастика?! Ви краще про комбайни пишіть».
То яке ставлення у мене могло бути в 1989 році до Спілки письменників і до Руху, який організаційно народжувався на її базі, в Будинку письменників?! Ну, що ж: колишні комуністи, верховний вождь яких (Ленін) стверджував, що літератор неодмінно має бути партійним, вирішили погратися в демократію і «перефарбувалися». Тож чума на їхні голови!!! А я займатимусь літературою…
В 1989 році я придбав (у «довгій кишці» між залізничним вокзалом і зупинкою трамваїв) у монаха-торгівця останній (!!!) примірник Біблії, який він чомусь не міг продати цілий день — а виявляється, Біблія чекала, доки я приїду її купувати… бо я спеціально відкладав необхідну суму на її придбання і заздалегідь знав, де той монах Торгує. Тож у 1989 році я почав вздовж і впоперек штудіювати канонічний переклад російською Біблії, а не жовчні «відгуки» на написане Лео Таксіля чи Бертрана Рассела.
А ще 1 вересня 1989 року (як «дити в школу») при Товаристві книголюбів Ленінського району м.Києва, що на вул.Пушкінській, №№8-10, утворився київський Клуб любителів фантастики «Зоряний шлях». Я там був хоча й не головним, але одним з чотирьох перших батьків-засновників. Цей КЛФ стабільно працював до 1992 року в режимі літстудії, саме в той період були написамі всі мої твори, що згодом увійшли до «синьої» та «чорної» авторських збірок фантастики, включно з «До комунізму...».

От що мене цікавило в 1989 році, а не Рух, утворений на базі Спілки письменників, де помітну роль відігравав Яворівський, що закликав молодих фантастів писати не про шлях до зірок, а про комбайни…
19:14
+1
Так, Тимуре, я зрозумів. Але в ті роки Київ кипів мітингами. На одному з них ми могли б ще тоді зустрітися.
Гам зе ле тойв — все [що робиться, йде] на краще (їдіш).
Добре, що ми зустрілися тепер, коли стали пристаркуватими, тертими життям дядьками.
Можливо, якби зустрілися тоді — толку було б менше…

Випадкові Дописи