Про нову нормальність. Чому потрібно вміти змінюватись

Про нову нормальність. Чому потрібно вміти змінюватись

В новому світі часта зміна занять і різносторонній досвід – не тільки перевага, але й навички виживання

Вісім років тому, прохолодного осіннього вечора, близько дюжини людей різного віку і різних професій терпляче чекали, доки баристи львівської кав'ярні здадуть зміну. У деяких з них було більше однієї вищої освіти, зокрема, в західних університетах, практично у всіх – досвід роботи за кордоном, деякі самі мали досвід викладання, деякі – диплом MBA. Всі вони працювали в одній консталтинговій компанії, і всі прийшли сюди вчитися. Коли робочий час кав'ярні добіг кінця, всі вони розсілися навколо бариста і закидали їх питаннями про сервіс: як проводити цілий день на ногах і не припиняти посміхатися відвідувачам? Як не втрачати терпіння зі складними і конфліктними клієнтами? Як не вигоряти?

Деякі з менеджерів pro.mova (саме ця компанія, проти ночі прийшла вчитися у баріста), зокрема, керуючий партнер, і самі свого часу стояли за барною стійкою чи бігали з тацею. І це об'єднувало їх з багатьма клієнтами – власниками і керівниками великих і серйозних бізнесів. Є ще один спосіб пізнати людину з досвідом офіціанта: такі люди завжди залишають щедрі чайові.

Нещодавно журнал «Новое время» опублікував чудовий спецпроект: розповіді своїх журналістів і редакторів про досвід часто фізичної, іноді небезпечної роботи в «дожурналістський» період. Більшість з цих історій були 90-х. Я добре пам'ятаю, що тоді сам факт того, що людина з вищою освітою, яка працює «не за професією», часто змінює рід занять, старшим поколінням сприймалася як трагедія. Зараз мене лякає, що схожа реакція – не рідкість серед людей, які в 1990-і тільки народилися. Чомусь багато хто вважає, що перша робота повинна бути «за фахом», а інший сценарій – привід для страждань. Адже досвід роботи в різних сферах зміцнює шанси на бажану самореалізацію, а не навпаки.

Старше покоління можна зрозуміти: раніше людина отримувала спеціальну (в ПТУ, скажімо) або вищу освіту і починала працювати за спеціальністю, поступово рухаючись вгору службовими сходинками. Фактично, отримані одного разу знання та навички були більш-менш надійною гарантією працевлаштування. Професіоналізмом вважали глибоке розуміння своєї вузької області (зловживання цим словом – окрема тема). Кількість інформації у світі була величезною, в колишньому Союзі – обмеженою, але в будь-якому випадку – вимірюваною. А потім назавжди змінилося все.

Багато хто вважає, що перша робота повинна бути «за фахом», а інший сценарій – привід для страждань

Професії народжуються та вмирають, і це нормально. З'явився автомобіль – зникли візники, а досить скоро можуть зникнути таксисти: їм на зміну прийдуть роботи. Армію чиновників, які присвячують життя видачі довідок, дозволів та іншим бюрократичним функціям, замінять набором скриптів (комп'ютерних програм), і, чесно кажучи, тут я не знаходжу в собі співчуття. Точно вгадати, кому і коли доведеться шукати себе в новій сфері, практично неможливо. Можливо лише окреслити основні тенденції: вчитися тепер доведеться завжди, роботами хтось повинен управляти, у роботів не вийде делегувати прийняття рішень, переговори, догляд і турботу про інших людей, навчання, налагодження контактів і вирішення конфліктів. Універсальні навички, як от почуття такту, розуміння хорошого сервісу, будуть затребувані, тому цілком реально, що і через вісім, і через двадцять вісім років консультанти зі складними завданнями прийдуть вчитися до тих, кого продає каву.

Але найголовніша навичка – уміння вчитися і застосовувати в новій сфері знання та навички, отримані в інших. Ця навичка забезпечує «повернення інвестицій у себе», яким би несподіваним не був професійний шлях.

Важливість різнобічного досвіду стає очевидною саме в нашу епоху, але так було і раніше: про це пише викладач Вортоновської бізнес-школи Адам Ґрант у своїй книжці «Оригінали», яка цьогоріч наробила галасу в США.

Педантичний Ґрант ретельно збирав дослідження про людей, які розпилюють зусилля між декількома сферами, наприклад, приготував для скептиків таблицю зі списком хобі лауреатів Нобелівської премії, демонструючи, що шлях до «нобеля» коротший для тих, хто паралельно трошки займається музикою або ліпить вази.

Є й інші приклади: коли Галілео Галілей відкрив гори на Місяці, насправді його телескопу не вистачало потужності для стовідсоткової впевненості в знахідці. Зате він розпізнав зигзагоподібну лінію, що розділяє світлі та темні ділянки місячної поверхні. Інші астрономи дивилися на ті самі лінії в такі ж телескопи, але тільки Галілей зрозумів, що бачить. Крім знань фізики та астрономії, у нього був багатий досвід живопису і графіки. Галілей займався к'яроскуро – графічною технікою, яка побудована на грі світлотіні. Саме тому він розгледів у плямах гори. І навпаки: Леонардо да Вінчі роками відкладав картини, над якими працював, відволікаючись на вивчення наук, зокрема законів оптики. Але в результаті наукові захоплення себе виправдали, бо своє раціональне розуміння він використовував у створенні нових шедеврів.

Адам Ґрант, один з найвпливовіших мислителів у сфері управління людьми в світі, і сам може похвалитися несподіваними пунктами в резюме: за плечима у нього досвід фокусника і спортсмена (і навіть участь у юнацьких Олімпійських іграх).

Популярність книжки Ґранта і подібних досліджень передбачувані в світі, де гарантії стають все більш примарними. До речі, будь-які політики, які обіцяють людям «стабільність» – або цинічні шахраї, або просто не розуміють сучасний світ. З іншого боку, навряд чи майбутнє належить виключно людям масштабу Ґалілео Ґалілея і Леонардо да Вінчі. Коли в 1990-х стихли друкарські машинки, так само тихо і непомітно, без стуку касок, зникли незмінні для великих організацій набірниці: хтось опанував комп'ютерну верстку, хтось став офіс-менеджером. Вони обрали життя, а не нескінченні претензії до світу. Життя досить довге, щоб навчитися варити каву, малювати і опанувати нову професію, якої й не існує ще, коли нам буде за 50.

+2
396
RSS
11:58
+1
Читав цю статтю російською, дякую. Все вірно. З тією різницею, що ні особисто я, ні моя дружина за фахом не працювали жодного дня не лише в «лихі 90-ті», але й у «перебудовні 80-ті». Не розповідатиму про дружину (вона того не любить), лише про себе:
1980 рік — після школи отримав кваліфікацію «програміст-обчислювач».
1986 рік — після КПІ отримав диплом інженера-металурга.
1986-1989 роки — інженер-конструктор (для зрозумілості: інженерам-металургам в КПІ начитувалась найменша на весь вуз кількість годин з технічного креслення і конструювання машин і механізмів, бо той-таки ливарник отримує робоче креслення деталей… в якості «заготовки», від якого він «витанцьовує» всю відливку).
1989-1996 роки — інженер-технолог в лабораторії високотемпературного паяння (як різновид нероз'ємного з'єднання деталей, паяння споріднене із зварюванням, це спеціалізація на іншому технічному факультеті — зварювання; металургам знов-таки начитували мінімальний курс із звалювання — 1 пара на 2 тижні протягом 1 семестру, про паяння як таке в цьому курсі загалом не йшлося).
1996-1997 роки — провідний інженер знов-таки з паяння в науково-виробничій фірмі (реально ж мені довелось працювати експедитором з продажу цементу).
1997-1998, 2001-2013 роки — журналіст (тут загалом потрібна гуманітарна освіта).
1998-2001 роки — прес-секретар, фахівець із зв'язків державних органів з громадськістю (гуманітарна освіта).
Це не враховуючи таких «халтур», як займання на базарі місця для торгівки плетеним жіночим одягом, розкроювання постільної білизни, розвантажування дошок на деревообробному комбінаті, доставка алкогольних і безалкогольних напоїв у комерційні кіоски та ін.
І звісно ж, не враховуючи найголовнішого заняття в моєму житті — літературної творчості!
Так, для моїх батьків подібний «професійний» шлях здавався суцільною трагедією. Так, у Національній Спілці письменників України були певні індивідуї, які зневажали мене, наприклад, за те, що я бігав з «кравчучкою» і станковим наплечником по комерційних кіосках, розвозячи спирт «Ройял», горілку й вино…
Але що стало для мене новиною, то це аналогічна позиція «нової генерації»! Справді, що за маячня: неодмінно починати трудовий шлях за університетським фахом?! Це якийсь екстремізм, даруйте… Тим паче в часи, коли нові професії та спеціалізації виникають мало не щодня.

Але найголовніша навичка – уміння вчитися і застосовувати в новій сфері знання та навички, отримані в інших. Ця навичка забезпечує «повернення інвестицій у себе», яким би несподіваним не був професійний шлях.

А те, що головне вміння в житті — вчитися новому… То це ж фіксується давнім-прадавнім прислів'ям:
вік живи — вік навчайся!
Нічого в принципі не змінилося за останні тисячоліття! Хочеш не просто виживати, а повноцінно жити — навчайся постійно, чому тільки можеш!!!

… застосовувати в новій сфері знання та навички, отримані в інших

Перепрошую, я вчинив таким чином ще під час переддипломної практики наприкінці 1985 — на початку 1986 року. Інакше б, можливо, я мав шанс навіть без диплому залишитись! Я вже розповідав, здається, як декан нашого фанультету, наш завкафедрою й керівник моєї переддипломної практики захотів «зарубати» мій захист, а я потайки застосував асиметричну відповідь йому, використавши отримані ще в шкільні роки знання із програмування на ФОРТРАНі для написання простенької, але ззовні дуже ефектної «математичної» глави диплому.

Отже, я щасливий, що викладач Вортоновської бізнес-школи Адам Ґрант зараз додумався до того, до чого я самостійно докумекав ще в студентські роки. Вітаю пана Адама Ґранта!
14:04
+1
Гарна публікація, Дзвінко. Конкурентне середовище не зникне. А які гарантії достойного життя можуть бути? Головне — це безпека. Друге — це якомога більша автономність життя родини. Як на мене, то цього можна буде досягти життям в РОДОВОМУ МАЄТКУ.
Ну, ти даєш!..
Головне — це безпека. Друге — це якомога більша автономність життя родини. Як на мене, то цього можна буде досягти життям в РОДОВОМУ МАЄТКУ.

Тут можна посперечатися. Далеко не всім сподобається ціле життя сидіти на одному місці і порпатися в землі, щоб виростити мішок картоплі на зиму. У мене, наприклад, навіть кактуси на підвіконні засихають, не те що цілий город. Я б у такому маєтку з голоду померла.
Скоріше всього, люди завжди будуть поділені на кочовиків та осілих. Перші полетять відкривати нові галактики, а другі — будуть відроджувати знання трипільської та інших давніх культур.

Випадкові Дописи