ОЛІМПІАДИ І ЗДОРОВ'Я НАЦІЇ (2016)

ОЛІМПІАДИ І ЗДОРОВ'Я НАЦІЇ (2016)

« Що є життя? Це руйнування
мрії реальністю»
Микола Гоголь

Люди постійно змагаються між собою. Хто красою чи розумом, а хто й спортивними успіхами, та найчастіше тим, що недавно придбали. Нації (держави) теж люто змагаються між собою. Ще недавно, та й нині держави хизуються військовою потугою у війнах між собою, рівнем достатку громадян і їх середнім віком (=здоров’ю). Спортивні ігри, наприклад, футбол є м’яким варіантом війни. Олімпійські ігри – це є веселий варіант м’якої війни між націями і цього року їх на Олімпіаді аж 206. А для чого все це робиться? Для створення ПРИВАБЛИВОГО ОБРАЗУ людини чи всієї нації.

Перед Олімпійськими іграми-2016

На міжнародних змаганнях українці завоювали аж 206 квитків на олімпіаду-16. Спортивні керівники обіцяли, що Україна в підсумку розраховує на 4 золоті медалі, на два десятки всіх медалей і на місце у другому десятку країн. А чого ж, гадав я собі, пригадуючи успіхи наших гімнастів, лучників, стрільців із пістолета та борців, таке цілком можливе. І виписав наші досягнення на Олімпійських іграх за останні 20 років. Подивіться й ви.

Медальні досягнення України на Олімпіадах 1996-2016 р.р.

Рік Місто (країна) Зайняте місце золото срібло бронза всього
1996 Атланта (США) 9 9 2 12 23
2000 Сідней (Австралія) 21 3 10 10 23
2004 Афіни (Греція) 13 8 5 9 22
2008 Пекін (Китай) 11 7 5 15 27
2012 Лондон (Вел.Британія) 14 6 4 9 19
2016 Ріо-де-Жанейро (Браз.) 31 2 5 4 11

За минулі два олімпійські тижні наші спортсмени радували нас медалями не часто. Лише двічі лунав Гімн України. Це золоті медалі завоювали гімнаст Вєрняєв і каноїст Чебан. Здалеку, здавалося б, просто, а насправді це були дві виграні битви у веселій війні. На жаль, і в спорті держави йдуть на все, щоб їхні спортсмени були попереду. Купуються судді і спортивні керівники, як от недавно запідозрений у хабарництві Йозеф Блаттер із ФІФА (світова футбольна асоціація). Росія регулярно підміняла проби сечі своїх спортсменів із допінгом на чисті проби. За це вся російська команда з легкої атлетики була відсторонена від олімпіади-16.

Я звернув увагу на перемоги російських спортсменів у тих видах спорту, де успіх вимірюється не стільки кількісно, скільки якісно через враження суддів. Це художня гімнастика, синхронне плавання, стрибки у воду, фігурне катання та інше. Російські гімнастки втрачали предмети, а їм ставили найвищі бали, хоч саме наша Ганна Різатдінова виступала найкраще, але завоювала лише бронзову медаль. Підкуплені судді – про це кажуть вже й не лише спортсмени і тренери. Нашого борця Беленюка у фіналі засудив суддя із Білорусії. А маючи 4 золоті медалі, Україна посіла б місце у другій десятці поруч із Канадою.

Однак і ці скромні в порівнянні з попередніми олімпіадами результати України є успіхом. Адже попереду і поряд з нами у підсумковій таблиці такі країни як Швеція, Данія і ПАР, а позаду нас Сербія і Польща. 28 серпня 2016 р. на каналі 1+1 в ТСН міністр спорту Жданов пояснив, що коли рахувати перші 6 або 10 місць, то Україна в підсумку вже посідає 15-те загальне місце. Там же я дізнався, що в 2015 р. Україна прийняла амбітні і системні плани розвитку спорту і на наступних іграх-2020 в Токіо планує завоювати аж 35 медалей.

За минулі 20 років найбільшого успіху досягла Великобританія. У 1996 р. ця країна мала загалом 15 медалей і посідала 36 місце. У Великобританії стали системно підтримувати розвиток олімпійських видів спорту і через 20 років ця країна завоювала разом 67 (!) медалей й зайняла після США друге місце, потіснивши Китай і Росію. Мене вражають успіхи угорців, які стабільно займають 10-13 місця. Нації радіють, коли завоюють хоч би одну бронзову медаль і цих країн аж 10. Щоправда, молдавани раділи недовго, бо єдину бронзову медаль і ту відібрали за допінг. Ізраїль виборов аж дві бронзові медалі, а от ліванцям ще довго доведеться чекати на схожий успіх.

Головні резерви

Нові досягнення України пов’язані з консолідацією нації. Коли спортсмени й тренери спілкуватимуться українською, то матимуть підтримку Рідних Богів. Ось головний резерв і запорука наших майбутніх спортивних досягнень.

Привабливий образ людини чи країни може бути фальшивим, як колись СРСР, а тепер Росії, й ніякі перемоги на олімпіадах його не змінять. А що нація дає для розвитку людства? – ось головне питання. В майбутньому українці вироблять новий світогляд і новий природовідповідний спосіб життя. В цьому є місія України і її майбутній внесок у розвиток людства.

Хай же буде!

+2
393
RSS
Це обіцяний мій допис про участь України на Олімпіаді-2016 в Ріо-де-Жанейро. А які ваші враження від минулої олімпіади?
Я свідомо не дивилася цю олімпіаду, бо справжній дух змагань втрачено. Спорт перетворився на політику і шоу. На це гидко дивитися. Колись на час олімпіади зупинялися війни, навіть рівень злочинності падав. А тепер під прикриттям олімпіади Росія посилила обстріли наших позицій.
Нові досягнення України пов’язані з консолідацією нації. Колиспортсмени й тренери спілкуватимуться українською, то матимуть підтримку РіднихБогів. Ось головний резерв і запорука наших майбутніх спортивних досягнень.

Головний резерв спортивних досягнень — це спортивний майданчик у кожному дворі, басейн і тренажерний зал в межах трьох кварталів, універсальний дизайн усіх спортивних споруд і бюджетні ціни на тренування.
В принципі, все очікувано… Точнісінько так само, як казав Сковорода: «Бери вершину і матимеш середину»! Розраховували на 4 золоті медалі — реально маємо 2. Отже, щоб отримати бажані 4 золоті медалі (а краще 5), треба було націлюватись на 8 (бажано на 9-10).
Але українське спортивне начальство духовною спадщиною Сковороди не цікавиться…
Безумовно, шкода, що до двадцятки не дотягнули. Але система медального обліку така, що насамперед рейтинг країни визначається кількістю «золота», при однаковій кількості золотих медалей — кількістю «срібла», при однаковій кількості срібних медалей — кількістю «бронзи». Отже, на 31 місце Україна опустилася лише завдяки 2-м золотим медалям. Було б 3 ба навіть 4-5 — були б ми в двадцятці, так…
Дуже прикро, що наш «правороносець» підкачав: адже стрільба — це такий вид спорту, де немає до чого пристібатися в плані вражень. Все просто: поцілив у мішень — заробив бали! Зважаючи на успіх у боксі Кличків та «Українських отаманів», я гадав також, що й наші боксери-олімпійці себе проявлять з кращого боку. І борці…
Але реально є 2 «золота». Що ж — занепад у спорті відбувається у повній відповідності до занепаду економіки! Треба долати корупцію і чиновницький контроль над економікою — тоді вона підніметься. Тоді підніметься і спорт…

З іншого боку, після перших провальних днів я загалом побоювався, що українські спортсмени залишаться просто без «золота», що відкине нас в охвістя. Отже, навіть за 2 золоті медалі треба дуже дякувати Богові й Верняєву з Чебаном. Бо все могло бути набагато гірше…
16:18
+1
Друже, дякую тобі за такий розлогий коментар. Поглянь у скриньку — там я щось тебе попросив.
Ніяких нових прохань в скрині немає. Те, що просив раніше — я зробив, можеш пересвідчитись.
08:07
+1
Дякую, друже. Заглянь-но ще раз у скриньку.
Зробив все, що міг. Більшого не можу, на жаль…
20:07
+1
Зроблено все найкращим чином. Щиро дякую!
20:54
+1
Учора, 18.9.16 р. Завершилися ПАРАОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ в Ріо. Українці виступили дуже достойно. Разом взяли 42 (!) золоті медалі і зайняли третє місце, пропустивши на перше місце Китай, а на друге Великобританію. А США за нами зайняли 4-те місце. Наші встановили 22 світові рекорди. А було наших спортсменів 172. Що це за такий феномен — розрив у досягненнях українських здорових спортсменів-олімпійців (31-ше місце і інвалідів- олімпійців (3-тє місце)?
21:11
+1
Можу припустити, що у випадку з Параолімпійськими іграми основний чинник успішності — це вольові якості спортсменів, а у випадку з Олімпійськими іграми для підготовки спортсменів дуже важливе значення має фінансування, з яким у нас не дуже в останні роки.
Разом взяли 42 (!) золоті медалі

41 золоту медаль. У американців лише на одну менше — 40.

Що це за такий феномен — розрив у досягненнях українських здорових спортсменів-олімпійців (31-ше місце і інвалідів- олімпійців (3-тє місце)?

Всі експерти сходяться на тому, що вирішальну роль зіграв вольовий фактор. Грубо кажучи, звичайні спортсмени-олімпійці всього лише змагаються, тоді як спортсмени-паралімпійці не просто змагаються, а ще й намагаються показати, що вони нічим не гірші від здорових людей. Отже, для спортсменів-олімпійців ціна питання — це просто медалі, тоді як для спортсменів-паралімпійців ціна питання — місце під сонцем і рівноправне ставлення до них з боку здорових людей.

Що ж, це звичайна ситуація для т.зв. «малих груп»! У мене самого в житті постійно виникають подібні ситуації. Зокрема:

  • як ґалахічний єврей, я був змушений доводити, що не є явним або прихованим ворогом України та прихильником Радянської імперії, що можу оволодіти українською мовою на рівні кращому, ніж багато хто з «чистокровних» українців тощо;

  • як інженеру-металургу за освітою, мені довелось пробиватися, не маючи відповідної підготовки, в конструкторському колективі, в лабораторії високотемпературного паяння, і журналістиці, в сфері PR і в літературі;

  • як письменнику-киянину (а їх зазвичай вважають зросійщеними лінивими нездарами), мені потрібно було довести, що я не гірший від письменників т.зв. «львівської школи», «франківської школи» з одного боку і «харківської школи фантастики» з іншого боку;

  • нарешті як письменнику-фантасту, мені довелось показати світові, що фантастика не зводиться до сакраментального «и на Марсе будут яблони цвести» + що українська україномовна фантастика таки є і має право на існування (доки не почав виходити щоквартальник «УФО», україномовних фантастів не бачили «в упор»);

  • і навіть після 50-ти років знов-таки довелось доводити, що хай на милицях, але я все одно й надалі бадьоро стрибатиму по життю, їздитиму до Львова на книжковий ярмарок, зустрічатимусь із читачами — коротше, не здаватимусь.


В усіх зазначених питаннях «ставка» для мене завжди була вищою, ніж для інших. Тому наших паралімпійців я розумію дуже добре.
07:07
+1
Доброславе й Тимуре, ви маєте рацію. Ти, друже, власним життям додав, що фактор якогось приниження додає людині духу досягати більшого успіху. Весь єврейський народ, зазнаючи тисячолітньої зневаги від інших народів не лише капсулювався, а й досягав значних успіхів, наприклад, у шахах, музиці та науці (нобелівські лауреати). Та й рослини у теплицях не такі міцні, як ті що виросли на волі. Ще додам, що низькорослі чоловіки в житті досягають значних успіхів. З них багато директорів і навіть диктаторів (Ленін, Сталін, Путін+).
Весь єврейський народ, зазнаючи тисячолітньої зневаги від інших народів не лише капсулювався, а й досягав значних успіхів, наприклад, у шахах, музиці та науці (нобелівські лауреати).

Якщо вести мову саме про єврейський народ в цілому, то ситуація ще крутіша. Талмуд у євреїв-ортодоксів вважається вищим навіть за Тору (і не дивно: адже Тора і загалом весь ТаНаХ були запозичені християнами під назвами П'ятикнижжя Мойсея і Старий Заповіт, тож треба мати інші священні книги, які б не були запозичені іншими народами, щоб запобігти асиміляції). Тож в Талмуді є спеціальне положення, яке закликає євреїв бути ні в чому не гіршими від корінного населення. Обґрунтовується це наступним чином. Починаючи з ІІ ст. після Р.Х., євреї живуть в ґалуті (в розсіянні між іншими народами). Якщо вони проявлять себе гірше від інших народів, то люди скажуть: от, прийшли на нашу землю дурні й ліниві нероби! Якщо ж євреї проявлять себе не гірше від місцевого населення, люди скажуть інше: прийшли до нас розумні роботящі чужинці — треба їх залучити до наших справ! Тим паче, євреї визначають самі себе як Народ Писання, Народ Книги. Якщо вони проявлять себе гіршими від місцевого населення, люди зневажатимуть Священні Писання, оскільки останні «заряджають» євреїв на неуспіх (поразку). Якщо ж євреї проявлять себе не гіршими від місцевого населення, то люди поважатимуть Священні Писання, оскільки останні націлюють євреїв на успіх і дозволяють бути або настільки ж успішними, як місцеве населення, або навіть ще успішнішими.

Тому, повторюю, філософія всього традиційного єврейського виховання націлена на наступну мету: будь не гіршим (на рівні, а бажано навіть кращим) від місцевого населення — тоді ти станеш бажаним «гостем» в будь-якій країні.

Ясна річ, «зворотнім боком медалі» є людська заздрість до тих євреїв, які ризикують ставати кращими й успішнішими від місцевого населення. Проте заздрісні люди в будь-якому разі відшукають зачіпку для заздрощів. Тому вважається: краще нехай обґрунтовано заздрять успішним євреям! Нехай доводять, що євреї не зробили жодного внеску в людську цивілізацію. З цим треба просто змиритися…

Чи знаєш ти, друже, які чутки ходили про мене?! Овва! Свого часу я працював у співавторстві з хлопцем, який приїхав до Києва з Херсону. Хлопець цей жив «перевернутим» життям: працював з вечора до ранку, вдень пив снодійне і спав. Жив на снодійному, коротше кажучи. А тому був слабким на алкоголь… Й одного разу він тусувався з фантастами, хряпнув шампанського й почав усім жалітися, що я (його співавтор) писати абсолютно не вмію, що він мені лише роздає «цінні вказівки», а я пишу, користуючись його ЦВ — та й то недолуго, кострубато, а він мою писанину милостиво виправляє… Після таких заяв від мене відвернулася вся фантастична тусівка! А знаєш, що було причиною?! Мені через багато років хлопці очі відкрили: у мене була розлога бібліографія! «На пальцях» пояснюю. Мій співавтор написав одне-єдине коротеньке оповідання й декілька романів, і хай його романи «зі скрипом» виходии книжками в Москві й Петербурзі, бібліографія у нього була доволі куцою. У мене ж в доробку були як короткі оповідання, так і цикли оповідань, і повісті, й романи. Ба навіть рецензії та аналітичні статті! Я розробив власний метод аналізу літературних творів — «квадратуру твору». І більше половини з цього доробку примудрився опублікувати в періодиці. А 2 романи, написані в співавторстві з цим хлопцем, вийшли книгами в Москві. Ну, й «До комунізму...» з «Повістю про чотири квітки» він читав. І бачив рівень моїх опусів у співвідношенні до своїх… Тож як з'ясувалося, цей хлопець жахливо заздрив моїм численним успішним публікаціям в Україні — хай навіть це були публікації в періодиці. Бо хоча у нього в доробку були книжки — але видані не в Україні!.. Ото й наговорив на мене з перепою.

А знаєш, що про «До комунізму...» казали?! Що не я написав цей роман!!! Що я відшукав у тодішньому Дніпропетровську (в теперішньому Дніпрі) юну обдаровану дівчину, на 20 років молодшу від мене (себто, коли я почав записувати роман в 1989-1991 роках, мені було 26-28 років, а цій дівчинці відповідно 6-8 років, ага), яка теж писала фантастику з дитинства. Що я поїхав туди, жорстоко зґвалтував бідне дитятко (6-8 років, ага!) і примусив написати «До комунізму...» замість мене, погрожуючи в разі непокори розповісти її батькам про «ганьбу» дитинки. І бідолашна 6-8-річна дівчинка з Дніпропетровська була змушена написати замість мене, підлого ґвалтівника, абсолютно «київський» роман, та ще й із використанням міського фольклору 60-х років…

А?! Як тобі версія?! Нас із цією дівчиною поголос надовго зробив коханцями — хоча вона лише на 2 роки старша від моєї доньки… Погрожували «викрити» наш любовний зв'язок перед моєю Оленою. Щоправда, я на це відверто сміявся й заперечував, що моя Олена добре знайома з цією дівчиною — що ошелешувало наклепників.

Але я давно переконався: якщо тобі заздрять — отже, захочуть обгівняти і в будь-якому разі знайдуть, як це зробити! Тому краще нехай заздрять мотивовано.
P.S. До речі, версія про заздрісників має певне матеріальне підкріплення. Коли ми ще жили в старій квартирі — біля Житнього ринку на вул. Хорива і я ще нормально ходив, то прибирання помешкання лежало на мені. Час від часу я також мив сходову клітину перед вхідними дверима. І регулярно знаходив під вхідним килимком підкинути голки, цвяхи чи монети.
Стара лікарка — добра мамина знайома, яка працювала в лабораторії Інституту урології й робила в разі потреби розгорнуті аналізи всім нам (тепер вже пішла звідти), теж неодноразово казала пошепки, що мені з ногами пороблено заздрісниками. Регулярно пропонувала відвести мене до якоїсь «бабці», котра відведе від мене лихо й поверне тому, хто поробив. Втім, моя віра категорично забороняє робити такі речі, тому я щоразу м'яко, хоча й наполегливо відмовлявся. Чим викликав незадоволення тієї лікарки — але то таке…
13:05
+2
То це на світлині «дві твої дружини»? Зброя заздрісників наклеп. Тут дивним є інше. Те як радо сприймають і поширюють наклеп «товариші по перу». То це виходить і Гравець мені заздрив і звів наклеп, що я психічно хворий? Я був здивований не стільки його нахабством, скільки боягузством більшості авторів НО, які так і не наважилися мене тоді захистити.
Зброя заздрісників наклеп. Тут дивним є інше. Те як радо сприймають і поширюють наклеп «товариші по перу».

У випадку з моєю «юною коханкою» — була конкретна ситуація. Мене треба було зганьбити, зацькувати й вигнати із Національної Спілки письменників України. Я вже згадував, що був одним із засновників Центру «Свобода слова» — громадської організації, що об'єднувала письменників і журналістів.

Наш президент — відомий журналіст і чудовий дитячий письменник Роман Кухарук взявся на межі 1990-2000-х років за марудну справу: запобігти грабунку майна Спілки письменників (поліклініка в Києві, Будинки творчості в Коктебелі, Ірпені та ін.). Зокрема, Центром були зроблені відповідні запити в СБУ. Листи підписували двоє: Роман Кухарук (президент ЦСС) і я (голова секретаріату). Типу такого, як разом з товаришем Брежнєвим різні документи ЦК КПРС підписував товариш Георгадзе — голова секретаріату…
СБУ сунулося в Спілку письменників — захотіли розкопати, як там дерибанять спілчанське майно. Оскільки Кухарук в той період поневірявся по чужих квартирах, щодо листів ЦСС давав пояснення СБУ я особисто: мене вмить відшукали за квартирним телефоном…
Реакція керівництва Спілки письменників не забарилась: Романа Кухарука (попри вимоги Статуту!) вигнали з лав НСПУ. Але зі мною не все було так просто. По-перше, керівництво Спілки хоч і не згадувало мене, проте все ще перебувало під враженням від роману «До комунізму...» — мене ж прийняли за якихось 7 місяців в один етап (одразу на Президії) замість трьох традиційних, розтягнутих на багато років. По-друге, я став одним з перших лауреатів «Золотого Бабая» й першим отримав Міжнародну україно-німецьку премію ім. Олеся Гончара:


Повір, для межі тисячоліть в тодішніх українських умовах для 37-річного письменника це було неймовірно круто!!! Тому перш ніж прийнятися за мене:

  • в «Літературній Україні» за підписом особисто голови спілчанського Творчого обїєднання критиків вийшла стаття, де моя повість «Дульцінея» (саме відзначена Міжнародною премією ім. Олеся Гончара) згадувалась як найгірша публікація спілчанського журналу «Київ» за останній час (а отже, преміювали мене дарма, та ще й на міжнародному рівні);

  • в тому ж числі «Літературної України» вийшов фейлетон на «Дульцінею»;

  • людина, яка очолювала Кабінет молодого автора НСПУ (а отже, входила до Президії Спілки письменників), почала розпускати про мене плітки на предмет того, що «До комунізму...» написав зовсім не я, а оця дівчинка з Дніпра, яку я жорстоко зґвалтував і залякав, чим примусив працювати на себе.


Отже, лупили по мені цілеспрямовано і з певною метою. Причому вал лайна йшов від керівництва Спілки письменників…
На щастя, «низи» на це не повелись. Хтось із письменників написав заперечення на розгромну статтю в «Літературній Україні», де вказував, що «Дульцінея» навпаки продовжує одну з традиційних ліній української літератури — про невдячних дітей, які вибилися «в люди» й забули стареньких батьків. З переліком конкретних творів. А на плітки, що «До комунізму...» написав не я, лише крутили пальцем біля скроні.
Потім нас розсудила сама доля. За пару років Кабінет молодого автора при НСПУ ліквідували, ту жінку, яка про мене пліткувала, викинули на вулицю. У неї був інфаркт — бо Кабінет молодого автора був її дітищем… За неї не вступився ніхто! За єдиним виключенням: колись оббреханий цією жінкою Тимур Литовченко опублікував в «Україні молодій» статтю на захист Кабінету молодого автора і його очільниці, викинутої на вулицю…
А через кілька років ми знов зустрілися на якомусь творчому вечорі. Після того був фуршет. І на фуршеті ця жінка раптом запропонувала тост… за мене, такого талановитого і високоморального, що й не висловити! Хоча героєм вечора був зовсім не я. Вражений, я спитав: хіба не вона пліткувала, буцімто я ґвалтую неповнолітніх дівчат і примушую писати твори замість себе?! Очі цієї жінки вмить поскляніли. Й дивлячись на мене гіпнотичним поглядом, вона прошепотіла: «Запам'ятайте. Назавжди. Між нами. Ніколи. Не було. Ніяких. Конфліктів. Ніяких конфліктів… Все. Що ви пам'ятаєте. Вам примарилося. Так. Це Вам примарилося. То був. Дурний. Сон. Дурний сон...»
Більше ми до минулого не поверталися. А десь напередодні Євромайдану вона відійшла в інший світ. Ну, а я…
А що я?! Після вручення мені срібної статуетки «Коронації слова» обірвались останні злостиві плітки про мою безталанність. А після «Золотого письменника України» просто не уявляю, хто може щось таке про мене ляпнути.
Хоча поживемо — побачимо…
19:26
+1
Пане Тимуре, скажіть будь ласка, Ви впевнені, що люди, які зображені на фото, що Ви часто додаєте до своїх коментарів, нічого проти не мають, щоб «бути представленими» у нас на сайті?
Гаразд, я поприбираю фотки (принаймні звідси), якщо вони муляють Вам очі! Хоча особисто я не вважаю, що Світоч є аж настільки поганим сайтом, щоб на ньому не можна було б вивішувати чиїсь фотки… Принаймні тутешні відвідувачі бачитимуть, що я розповідаю неальні історії про реальних, а не вигаданих людей. Але не хочете — як хочете. Ви тут модератор, Ви встановлюєте правила.
То це виходить і Каганець мені заздрив і звів наклеп, що я психічно хворий?

Не знаю, не готовий стверджувати це. Спитай краще самого Каганця. Думаю, він читає Світоч. Або хтось із «пасивних» тутешніх відвідувачів читає й йому все переповідає. Тож не стану тлумачити його слова — це нечемно!

Я був здивований не стільки його нахабством, скільки боягузством більшості авторів НО, які так і не наважилися мене тоді захистити.

Нюууу… припустимо, хтось же знайшовся — не станемо вказувати пальцем, хто саме.


P.S. От за себе точно можу сказати: на НО мене особисто звинуватили в хулі на Духа Святого (в гріху, який не вибачається ніколи):

І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім!

(Матв. 12:32)

Вже трішечки знаючи мене, можеш самостійно оцінити всю міру брехливості такого звинувачення.
17:23
+1
То це виходить і Каганець мені заздрив і звів наклеп, що я психічно хворий? Я був здивований не стільки його нахабством, скільки боягузством більшості авторів НО, які так і не наважилися мене тоді захистити.

Пане Анатолій, відпустіть вже нарешті геть Ваші образи «Світоч» не місце для того, щоб писати негатив про інших людей, а особливо якщо ці люди тут не зареєстровані і не можуть відповісти. Інакше це вже буде порушенням правил.
Пане Анатолій, відпустіть вже нарешті геть Ваші образи

Шановний добродію, пане Модераторе! Уклінно прошу зрозуміти нашого друга пана Анатолія: ну, не може він відпустити образу! Я можу, бо керуюсь біблійною настановою:

Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь.

(До Римлян 12:19)

Більш того, я бачив, що стається, коли вчиняєш за ще однією біблійною настановою:

А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує…

(Матв. 5:44)

Але до такого не кожна людина готова. Зокрема, пан Анатолій точно не готовий! Отже, дуже прошу поставитись до нього, як до літньої людини — з розумінням…
19:22
+2
Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь.

Тобто надієтесь що Вам не прийдеться бруднити руки і всю чорну роботу зробить вселюблячий Бог, який тим не менше, інколи стає дуже злим
Людина має виконати безліч чорної роботи: її в цьому світі вистачає. Але якщо сказано не мститися, а залишити помсту Богові — то й не треба мститися. Якщо ж вирішив мститися — це твоє рішення, помстися. Але наслідки можуть бути найнепередбачуваніші.
У мене бувало й таке, що я мстився. За що отримав повною мірою. Доки не навчився виконувати те, про що написано.

UPD. До речі, впадає в око, що Ви розглядаєте Бога через «чорно-білі окуляри», в парних категоріях «добро» — «зло». Але в єврейській етиці шкала оцінок трохи інша: «справедливість» — «несправедливість». Те, що людина може вважати добрим, не обов'язково може бути справедливим. Так само й те, що здається людині злим, не обов'язково є несправедливим. Подумайте над цим.
17:44
+1
Це було сказано побіжно. Зауваження врахую. Сподіваюся, що тут на толерантному СВІТОЧІ мене не вважають за параноїка.
17:48
+1
Друже Тимуре, а в ті роки часом не Яворівський керував НСПУ?
Ні, ще Мушкетик. Яворівський спочатку підтримував Кухарука, але як став головою Спілки письменників — продовжив ту саму лінію на дерибан спілчанського майна.
20:13
+1
Дякую, друже, за цей репортаж. Які ж щасливі обличчя!
00:49
+3
Закінчився чемпіонат світу з швидких та блискавичних шахів. Серед жінок і там і там перемогу здобула українка Анна Музичук. (Не плутати її з сестрою Марією Музичук, яка ще зовсім недавно була чемпіонкою світу з класичних шахів). А серед чоловіків чемпіоном світу по швидким шахам став львівянин Василь Іванчук.



Приємно, що українці завжди були, є і будуть одними з найсильніших в цьому найпопулярнішому інтелектуальному виді спорту.
Дякую, Доброславе, за позитивні новини. Шахи — це справжня гра, яка імітує війну між двома королівствами. Гра, а скільки адреналіну…

Випадкові Дописи