Дорога до раю

Дорога до раю

©ЧеширКо


— Ви — коваль?

Голос за спиною пролунав настільки несподівано, що Василь аж здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відкривалася і хтось заходив усередину.

— А стукати не пробували? — Грубо відповів він, трохи розсердившись і на себе, і на моторного клієнта.

— Стукати? Хм… Не пробувала, — відповів голос. Василь схопив зі столу дрантя і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя цього незнайомця. Але слова так і залишилися десь в його голові, бо перед ним стояв вельми незвичайний клієнт.

— Ви не могли би виправити мені косу? — Жіночим, але трохи хрипкуватим голосом запитала гостя.

— Все, так? Кінець? — Відкинувши ганчірку кудись в куток, зітхнув коваль.

— Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, — відповіла Смерть.

— Логічно, — погодився Василь, — не посперечаєшся. Що мені тепер потрібно робити?

— Виправити косу, — терпляче повторила Смерть.

— А потім?

— А потім нагострити, якщо це можливо.

Василь кинув погляд на косу. І дійсно, на лезі були помітні кілька вищербин, та й саме лезо вже викривилося хвилею.

— Це зрозуміло, — кивнув він, — а мені-то що робити? Молитися або речі збирати? Я просто в перше, так би мовити...

— А-а-а… Ви про це, — плечі Смерті затрусилися в беззвучному реготанні, — ні, я не за вами. Мені просто косу потрібно підправити. Чи зможете?

— То я не помер? — Непомітно обмацуючи себе, запитав коваль.

— Вам видніше. Як ви почуваєтеся?

— Та наче нормально.

— Немає нудоти, запаморочення, болю?

— Н-н-ні, — прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено мовив коваль.

— У такому разі, вам нема про що турбуватися, — відповіла Смерть і простягнула йому косу.

Взявши її в руки, що моментально задерев'яніли, Василь почав оглядати її з різних боків. Роботи там було на півгодини, але усвідомлення того, хто буде сидіти за спиною і чекати закінчення роботи, автоматично подовжувало строк, як мінімум, на пару годин. Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв в руки молоток.

— Ви це… Сідайте. Не будете ж ви стояти?! — Вклавши в свій голос всю свою гостинність і доброзичливість, запропонував Василь.

Смерть кивнула і сіла на лавку, спершись спиною на стіну.


***

Робота добігала кінця. Випрямивши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку правило, подивився на свою гостю.

— Ви мене вибачайте за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було угроблю стільки життів! Жодна зброя в світі не зможе зрівнятися з ним. Це воістину неймовірно.

Смерть, яка сиділа на лавці в невимушеній позі й розглядала інтер'єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал каптура повільно повернувся в бік коваля.

— Що ви сказали? — Тихо мовила вона.

— Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка...

— Зброя? Ви сказали «зброю»?

— Може я не так висловився, просто...

Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом підхопившися з місця, за мить опинилася просто перед обличчям коваля. Краї каптура злегка тремтіли.

— Як ти думаєш, скільки людей я вбила? — Прошипіла вона крізь зуби.

— Я… Я не знаю, — опустивши очі в підлогу, видавив із себе Василь.

— Відповідай! — Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору, — скільки?

— Н-не знаю...

— Скільки? — Викрикнула вона просто в обличчя коваля.

— Та звідки я знаю скільки їх було? — Намагаючись відвести погляд, не своїм голосом пискнув коваль.

Смерть відпустила підборіддя і на декілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.

— Отже ти не знаєш, скільки їх було? — Тихо мовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила, — а що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? Ніколи не вбила жодної людини. Що ти на це скажеш?

— Але… А як же?..

— Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості й ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього замало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями й тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєш, що найнеприємніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити у всьому мене, — вона ненадовго замовкла, — ти знаєш, якою я була раніше? Я була красивою дівчиною, я зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно… Подивися, що зі мною сталося!

Останні слова вона викрикнула і, підхопившися з лави, скинула з голови каптур.

Перед очима Василя постало, помережане зморшками, обличчя глибокої старої. Ріденьке сиве волосся звисало поплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродно опущені донизу, оголюючи нижні зуби, що кривими осколками визирали з-під губи. Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, без жодного виразу очі, втупилися в коваля.

— Подивись, на кого я перетворилася! А знаєш чому? — Вона зробила крок в бік Василя.

— Ні, — зіщулившись під її пильним поглядом, хитнув він головою.

— Звісно не знаєш, — посміхнулася вона, — це ви зробили мене такою! Я бачила як мати вбиває своїх дітей, я бачила як брат вбиває брата, я бачила як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших осіб!.. Я ридала, дивлячись на це, я вила від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, я кричала від жаху...

Очі Смерті заблищали.

— Я змінила свою прекрасну сукню на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я вдягнула каптур, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене на монстра. А потім звинуватили мене в усіх гріхах. Звісно, це ж так просто… — вона дивилася на коваля уважним поглядом, — я проводжаю вас, я вказую шлях, я не вбиваю людей… Віддай мені мою косу, дурень!

Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть розгорнулася і попрямувала до виходу з майстерні.

— Можна одне запитання? — Почулося ззаду.

— Ти хочеш спитати, навіщо мені тоді потрібна коса? — Зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.

— Так.

— Дорога до раю… Вона вже давно заросла травою.

+3
989
RSS
15:22
+1
Прочитав і дружині. Цікаво і незвично. Я гадав, що це сам ти написав, Тимуре. Тут найцікавіше, для чого коса Смерті?
Ні, автор ховається під ніком ©ЧеширКо, його ім'я стоїть в тексті першим рядком. Просто є люди, які пишуть для душі й водночас не хочуть ставати письменниками. Цей ©ЧеширКо з їхньої когорти.

Мене зацікавила сама концепція оповідання. Адже ти читав мій роман «Повість про чотири квітки» — у мене там теж фігурує дуже «нестандартна» Смерть.


Днями я виловив оповідання «Дорога до раю» на ФБ, там же й повісив собі в стрічку, бо автор (©ЧеширКо) теж бачить смерть вельми нестандартно. І сталося наступне. Є у мене такий ФБ-френд, який ховається він під нікнеймом Зорін Грім. Наскільки можу зрозуміти, свого часу він пережив клінічну смерть, бо неодноразово натякав, що «уклав зі Смертю парі» тощо. Отже, після прочитання ним цієї казки між нами відбувся наступний діалог.

Зорін Грім Кладу сотню вподобань.Навідь не дочитавши бо розібрав сміх від ПРАВДИВО описаної теми. Це в дійсності так як описано про смерть.Зараз скажу декілька слів і мене визнають ПСИХІЧНО ХВОРИМ, но нехай так буде все одно скажу. Смерть вміє говорити мовою людини, вона літає посеред людей і що хоче то і робить. Взагалі то її око людини не бачить, хоча і інколи вона може себе показати в будь якому образі.Може людину штовхнути, може заблокувати память, дати любу хворобу чи оздоровити людину.Може штовхнути водія на аварію чи під колеса автомобіля одним словом робить те що хоче.І навідь коли людина помирає то вона не знає хто іменно це зробив.А як я вже казав це є КУЛЬОВА БЛИСКАВКА це для людини є ЗАРОДЖЕННЯ ЖИТТЯ, ДОЛЯ ( життя ), САМА СМЕРТЬ! Вона навідь СНИ людині дає чи якесь видіння погане чи добре.Я спілкуюсь з нею як просто з любою людиною.Вона сказала що мене застрілить, а я сказав що СПІЙМАЮ ЇЇ.Просто СМЕРТЬ зробила одну маленьку помилочку а я ту помилочку схопив в свої руки, і тепер вже не випущу її з своїх рук. Тут можна говорити і говорити но я сказав тільки те що вважаю за потрібне, що можна розсекретити.Ну а тепер я собі уявляю скільки насмішок буде в мою сторону.І коли мене хтось визнає психічно хворим то я йому кажу: НУ ПОСПОРЬ ТИ ЗІ СМЕРТЮ !!!

Тимур Литовченко У мене Смерть є одним із персонажів (не головних, але ключових) «Повісті про чотири квітки» )))
=====
Вічні Коханці довго мовчали, спостерігаючи за дивною роботою Смерті, що дарує життя.
— Що, цікаво? — прорипiла стара. — І звiсно ж, незвичайно для вас. Але кому вирішувати, відродити людину до життя або відмести чорною мітлою до iроргiв? Мені, тільки мені. Сказати чесно, так ніякого життя взагалі нема. Це я, Смерть, можу подарувати коротку мить існування, щоб потім забрати його! Така моя вічна робота. І я не скаржуся.

Зорін Грім Пане Тимур скажіть тільки чесно про сметрь Ви придумали самі чи може дійсно щось приснилось.Чи так просто само в голову прийшло.Тому що там без жартів написано все ТОЧНО просто як ( процитовано ) і мене це дуже здивувалою

Тимур Литовченко Зорін Грім «Повість про чотири квітки» я писав, як би сказати, на підсвідомості. Придумав сюжет в загальних рисах, коли побачив одного разу чотирьох дівчат, які йшли однією з подільських вуличок. Одна з них йшла попереду, тицяла пальцем на другу й горлала на весь Поділ:
— Вы только посмотрите на нее, оказывается, она до сих пор целка!!! Она еще ни с кем не е*алась, это ж надо!!! Вот прикол!!!
Ця друга явно стидалася, що досі ні з ким «не е*алась». Третя співчувала другій (тій, яка «досі целка»). Четверта дивилась на другу, немов на рідкісну комашку.
Тоді й народився сюжет, що зводився до наступного. Є 4 пари, вони комбінуються наступним чином:
— Роза (нездатна кохати) + Азор (нездатен кохати);
— Маргаритка (здатна кохати) + Майстер (нездатен кохати);
— Лілія (нездатна кохати) + Анжер (здатен кохати);
— Іриска (здатна кохати) + Честав (здатен кохати).
Кожна дівчина ототожнюється з якоюсь квіткою, має «квіткове» ім'я і свій колір: Роза — лиловий, Маргаритка — зелений, Лілія — чорний, Іриска (зменшувально-пестлива форма, повне ім'я — Ірис) — рудий. Її «пара» — Честав, явний слабак і лузер, теж має рудий колір, немовби дівчина… Що вони мали пережити — я ще не знав. Просто запустив усі чотири пари в свою підсвідомість, потім почав виводити їх по черзі й накручувати сюжет.
По ходу спочатку вилізли ірорги (в романі слово не розшифровується, проте означає воно "ірреальні організми" або ж "ірраціональні організми"). Ірорги полювали на парочки, які кохалися. Одразу по тому випивали з них душі. Хто не був здатен до кохання — ставав іроргом. Хто був здатен — кінчав жахливо: або божеволів, або кам'янів, або дерев'янів, або обвуглювався, або костенів тощо. Та не вмирав остаточно. При цьому гинуло кілька іроргів… але решта лишалась. Вони боялися скам'янілих, задерев'янілих тощо, тож встановлювали ці «живі статуї» на Церковній площі Міста (яке займало всю Землю, а Церковна площа була його своєрідним центром) з відчуття пошани й побоювання водночас. Керував же армією іроргів Золотий Бог, який зростав з кожною випитою людською душею — хоча починав він Золотим Карликом… Проти іроргів встояла лише одна-єдина, взаємно закохана пара рудих — Іриска і Честав: їхню незвичайну червону кров (бо у всіх була блакитна) навпіл з закоханими душами ірорги так і не змогли випити. Тоді вони всі здулися… а Золотий Бог знов перетворився на карлика. Й коли він випадково наступив на потоки двох закоханих душ навпіл з кров'ю — його оплутали чорні блискавки й розірвали на золоту пилюку, яку поглинула земля… До речі, навіть землі не під силу було випити душі Іриски й Честава! Натомість там, де впали краплі їхньої крові, земля відроджувалась і розквітала…
Все це вилізло з моєї підсвідомості само по собі, одне за іншим. Смерть вилізла в «зеленій» (другій) главі — «Майстер і Маргаритка». Смерть у мене не мала традиційної коси, натомість мала чорну мітлу, немов двірничка. Смерть явно була в опозиції до Золотого Бога, проте весь час лише пасивно спостерігала за розвитком подій. Активується Смерть лише в четвертій — «рудій» главі, коли останню парочку непокірних, які не хочуть ні з ким ритуально злягатися й перетворюватись на іроргів добровільно, мали стратити на Церковній площі. Там Смерть для початку врятувала Честава, потім почала шпетити його через те, що хлопець кинувся рятувати Іриску, потім весь час опонувала їм, але у підсумку допомагала. І так доти, доки їхнє кохання не дозріло… А тоді почала очищувати землю від слідів іроргів разом з Вічними Коханцями, яких заразом наділила правом з'єднувати люблячі серця…
Отака у мене нестандартна Смерть! Це теж із підсвідомості… Як вона намалювалась? Якось сама по собі… Інша річ, що писалося це з жовтня 1990 по січень 1991 року. Отже, чверть століття тому...

Зорін Грім Після прочитаного мною я сам зрозумів що написано на підсвідомості. Тому що написано все в точності до реального потойбічного життя.

Тому я й переклав та перепостив це оповідання тут — а раптом хтось із відвідувачів Світоча також щось цікаве напише із зазначеного приводу?!
20:21
+2
Перечитав уважно твою переписку із товаришем по ФБ. Гарно ти розповів про 4 КВІТКИ. Я її ще раніше був прочитав і… не зовсім зрозумів. Мені здалося те такою «дикою фантастикою». Ти писав на рівні ПІДСВІДОМОСТІ. Отже й читачі мають сприймати твір на рівні підсвідомості. В мене це не вийшло, а тому я про цей твір нічого й не написав. А смерть і нове життя дійсно йдуть поруч.
Ти писав на рівні ПІДСВІДОМОСТІ. Отже й читачі мають сприймати твір на рівні підсвідомості.

Специфічні особливості справжнього роману, як жанру літератури, полягають в тому, що:

  • різні читачі побачать в одному й тому самому романі різні аспекти;

  • якщо людина з часом повторно перечитає роман, то відкриє для себе щось нове — і так ставатиметься щоразу при нових перечитуваннях;

  • не завжди, але буває так, що в тексті знаходяться певні нюанси, думки, закодовані посили, які автор не планував вкладати в текст — тим не менш, вони виринають немовби самі собою!


Саме тому я погодився з критиками, коли вони почали кваліфікувати «До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять» і «Повість про чотири квітки» не як повісті, а саме як невеликі за обсягом, проте дуже насичені романи! Бо всі три перераховані специфічні ознаки роману в обох творах явно присутні.

Зокрема, «Повість про чотири квітки» читачами сприймається дуже розмаїто.

  • Моя мама вважала і досі вважає цей твір антифашистським, хоча згодом почала прочитувати в ньому загальні антиімперські мотиви.

  • Моя однофамільниця Юлія Литовченко, яка в грудні 2013 року перекваліфікувалася в медсестри і в цій якості стала учасницею боїв на вулиці Грушевського, а потім і на самому Майдані, впізнала у фінальній сцені роману моє передбачення Єврореволюції, зроблене більш ніж за 20 років до цих подій.

  • Нині вже покійний Рафаель Лєвчін (батько Макса Лєвчіна — співзасновника та головного інженера PayPal, віце-президента з розробки в компанії Google), який колись працював завлітом в Театрі на Подолі й, власне, завів мене в київську тусівку фантастів, вважав «Повість про чотири квітки» високою елітарною літературою, доступною для розуміння лише обраним.

  • Зорін Грім ось раптом засвідчив, що мій образ Смерті дуже добре корелюється з реальним станом справ в загробному світі (повторюю, у нього, очевидно, є досвід переживання клінічної смерті).


Отака палітра оцінок і сприйняття! Підтвердження цьому — жанрові «ярлики», що ліпили на роман критики. Їх я звів у підзаголовок:

  • сюрреалізм

  • авангардний твір

  • експериментальний ар'єргардний твір (протилежність авангарду)

  • панк

  • new-age


Я сам намагався уникнути спокуси й не ліпити на роман жодних «ярликів». Проте ознайомившись із творчістю ОБЕРІУтів, зрозумів, що це саме воно: гротеск, алогізм, абсурд, релятивізм. Зрештою, ще одне можливе жанрове визначення — фантастичний реалізм. А ти дав ще одне — прекрасне новітнє визначення, за яке я тобі дуже вдячний: «дика фантастика».
07:56
+2
Хай-но колись ще прочитаю твої 4 КВІТКИ. Може щось зрозумію. Хоч вже зараз ясно, що в цьому творі панує 4-частинність '- ця дуже міцна конструкція.

Випадкові Дописи