До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Критичне мислення: базові принципи і прийоми

Критичне мислення: базові принципи і прийоми

Від перекладача: Я органічно не люблю «совок» і в жодному разі не ностальгую за минулим. Водночас завжди кажу всім і кожному: «совки» мали принаймні одну дуже корисну ментальну властивість — читати поміж рядків! Беззастережно довіряти спущеному «згори» через безпосередні вказівки «Партії й уряду», книги, мас-медіа тощо не можна, бо це може погано скінчитися — до цього людей привчав незмінно гіркий досвід радянського життя. Єдиним можливим виходом для «совка», який намагався мислити, було навчитися мистецтву «читання поміж рядків».

За понад 70 років радянської влади люди настільки стомилися від цього, що після краху СРСР і переходу до адміністративно-бюрократичного недокапіталізму (моє власне визначення — Т.Л.) мистецтво «читати поміж рядків» почало стрімко забуватися. Чомусь вважалося, що «ринок має автоматично розставити все на свої місця», у т.ч. «медіаринок»… який насправді ринком в цивілізованому сенсі слова у нас ніколи не був! Адже переважна більшість (99,9%) вітчизняних мас-медіа спонсорується тими чи іншими олігархами — отже, до медіа-аудиторії доходить лише інформація, вигідна олігархам. І хоча українська інформаційна олігополія дещо краща, ніж російська державна інформаційна монополія, проте з демократичним суспільством олігополія теж несумісна. Ясна річ, демократія — це також не ідеал, проте, як казав Вінстон Черчилль, нічого кращого людство поки що не вигадало за всю свою історію.

Тому я тільки за те, аби люди, навіть не думаючи про повернення в «совок», тим не менш навчалися давньому, десятиліттями виплеканому мистецтву «читання поміж рядків». А отже — критичному сприйняттю прочитаного, почутого і побаченого!

Тимур Литовченко


Аби діяти осмислено і про щось розмірковувати, власним досвідом обмежитися неможна. Аргумент «так робили завжди» стрімко вийшов з моди з поширенням загальної грамотності й масової друку, тому теж не працює так добре, як раніше. Сьогодні наші вчинки багато в чому визначаються тим, що ми десь почули або прочитали.

Але навіть експерти раз-у-раз помиляються, не кажучи вже про те, що завжди знайдеться багато бажаючих скористатися нашою довірливістю: від заповзятливих торговців цілющими браслетами та унікальними лікувальними методиками до недобросовісних політиків, які потребують суспільної підтримки. Тому кожен з нас в міру своїх сил намагається фільтрувати навколишню інформацію, відокремлювати істину від фальші й неточного.

Золотим правилом журналістики є наступне: «Спочатку спрости, потім перебільш». Згідно з однією байкою, в 50-ті роки це правило видав своїм співробітникам головний редактор The Economist. Сьогодні воно застосовується як ніколи широко, і користуються ним далеко не тільки журналісти.

Кожен намагається виробити для себе правила поведінки, які дозволили б йому маневрувати в інформаційному потоці, не підчепивши по дорозі надто вже шкідливі розумові віруси. Деякі роблять це ретельно і постійно, інші не звертають особливої уваги на такий захист і вважають за краще плавно дрейфувати за течією. Але було б розумнішим керуватися бодай примітивною технікою безпеки — правилами мислення, якими можна користуватися усвідомлено і систематично.

Дуже часто ми зустрічаємося з твердженнями, в яких відчувається певний недолік. «Тут щось не так» — думаємо ми і вирішуємо, що краще триматися від цих тверджень подалі. Зрозуміти, що саме не так із сумнівними міркуваннями, обґрунтувати свою критику і висунути власні аргументи допомагають навички критичного мислення.


Що означає мислити критично і чи можна цьому навчити?

Критичне мислення є однією з базових навчальних дисциплін у вищій освіті багатьох англомовних країн. Студентів навчають уважно читати тексти, проявляти методичний сумнів (себто, згідно з Декартом, виявляти те, «в чому логічно може сумніватися»), знаходити слабкі місця як в чужих, так і у власних аргументах, працювати з поняттями, чітко й обґрунтовано висловлювати свої думки.

Важливим компонентом такого навчання є вміння ставити вірні запитання. Запитанням може приділятися набагато більше уваги, ніж заведено у вітчизняній системі освіти.

Одним із завдань в курсі історії літератури може бути, наприклад, придумати 50 запитань до «Гамлета» Шекспіра — ситуація, яка і в найстрашнішому сні не наснилася б більшості російських студентів.

Критичне мислення як навчальна дисципліна базується на правилах формальної логіки, теорії та практиці аргументації, риторики та наукової епістемології (розділ філософії, який займається інструментами і обмеженнями пізнавальної діяльності). Одним з видатних теоретиків у цій царині був Карл Поппер, який вважав критичне мислення основою будь-якої раціональності. Знання, за Поппером, не існує без практики висунення гіпотез, їхнього обґрунтування або спростування. Питання про джерело тут взагалі не має значення: важливим є саме метод і ставлення до вихідних даних.

В одному з головних посібників з критичного мислення, який називається «Мистецтво ставити правильні запитання», автори описують два способи мислення, якими користується будь-яка людина, наділена розум. Можна, немов губка, вбирати всю навколишню інформацію. Цей шлях досить простий і необхідний кожному: тільки отримавши достатню кількість фактів, можна зробити світ навколо себе осмисленим.

Людина, якій ближчим є перший спосіб мислення, буде намагатися запам'ятати будь-який матеріал якомога коректніше, не загубивши жодної деталі. Вона відтворює в своїй голові розумові шляхи автора, але не оцінює і не розглядає їх критично. Це зовсім не обов'язково веде до тупого зазубрювання і переказу без відступу від початкового тексту: такий підхід теж може бути цілком осмисленим. Але йому бракує критичної дистанційованості: ви залишаєтеся в межах заданих вихідних рамок, замість того щоб розширити їх і піти собі геть.

Інший спосіб схожий на просіювання піску в пошуках золота. Це вимагає активної взаємодії зі знанням, яке ви вбирає. Самостійне мислення без цього механізму було б неможливим, всі ваші думки визначалися б тим, що востаннє почули і прочитали.

Людина, яка повною мірою оволоділа мистецтвом просіювання піску, розуміє, що аргументи потрібні не для того, щоб їх запам'ятати, а для того, щоб оцінити їхню силу. Для цього необхідно перевести це завдання з несвідомого плану в свідомий. Що ми насправді робимо, коли намагаємося сперечатися і не погоджуватися з чужою позицією?


Справжня і несправжня критика

Базова структура будь-якого аргументу задається наступною моделлю: справи йдуть X, тому що Y. Є те, що нам намагаються довести, і є те, за допомогою чого це роблять. Ставитися до матеріалу критично — означає навчитися відокремлювати одне від іншого й уважно ставитися до їхнього співвідношенню. Чи можна зробити інші висновки, ґрунтуючись на тих самих даних? Якою мірою наведені доводи обґрунтовують авторський висновок?

Відкидати чужий умовивід просто тому, що він нам не подобається — не означає ставитися до нього критично. Це означає просто не зрозуміти його суті.

Іноді навіть найрозумніші й найосвіченіші люди піддаються спокусі дивитися на речі спрощено. Часто це пов'язано із стигматизацією та розподілом на «своїх» і «чужих» — саме на цьому будується значна частина нашого повсякденного соціального досвіду, в якому є місце і побутовому расизму, і дискримінації за статтю, й інтелігентському снобізму.

Ще одна помилка, яка часто лежить в основі наших хибних умовиводів — це міф про «правильні відповіді».

На багато запитань дійсно існує єдина відносно точна відповідь. Наприклад, немає потреби дискутувати про те, якою є відстань до Місяця — можна просто дізнатися про це в довіднику. Але більшість запитань вимагають роздумів, і відповіді на них можуть бути найрізноманітнішими. Тому недостатньо просто дістати відомості в авторитетному джерелі: потрібно оцінити, наскільки переконливо обґрунтовуються наведені дані та спробувати вибудувати власний ланцюжок міркувань.


Як читати тексти: базова структура міркування

Будь-який текст — письмовий або усний — повинен містити в собі певні базові елементи, без яких автор ризикує не донести своє повідомлення до адресата.

Звісно, в текстах ЗМІ або наших повсякденних розмовах ми легко справляємося і без них. Але якщо ми хочемо вести осмислений розмову, з якої виходитимуть певні висновки, ми як мінімум повинні звернути свою увагу на те, як вибудовується міркування. Нижче наведені основні з цих елементів. Цей список можна використовувати в якості координатної сітки, яку можна накладати на будь-яке розгорнуте міркування. І це дійсно дуже спрощує життя.

  • Мета
    Будь-який текст пишеться або вимовляється з певною метою. До кого звертається автор, в чому він намагається переконати аудиторію? Якщо текст пишете ви самі, перевіряйте, чи не відхилилися ви від заданої мети. А для початку зрозумійте, чи має вона для вас якесь реальне значення і чи варта взагалі витрачених зусиль.
  • Проблема
    Проблема — це не те, в чому автор дав маху, а ті питання, на які він має намір відповісти. Потрібно відокремлювати ті питання, які мають чітке вирішення, від тих, які необхідно розглядати з різних точок зору. Крім того, великі питання необхідно ділити на більш дрібні частини, щоб не йти в пустопорожні абстракції.
  • Припущення
    Це ті передумови, які автор приймає як самі по собі зрозумілі. Несвідомі припущення можуть поставити автора або аудиторію в незручне становище, що ілюструється відомим анекдотом, в якому людину запитують, чи перестала вона пити коньяк вранці. Коли ми щось пишемо або читаємо, нам необхідно замислитися над тим, в чому полягають ці припущення і наскільки вони справедливі.
  • Точка зору
    Ми всі дивимося на речі з обмеженої і приватної точки зору. Досягнення абсолютної об'єктивності є неможливим не тільки тому, що всі ми люди зі своїми особливостями, але і тому, що будь-яку річ можна осмислювати з різних боків. «Виверт Бога», себто претензія на повне і неупереджене знання, залишається саме несправедливим прийомом: нікому просто не вистачить ресурсів, щоб досягти знання цього рівня й якості.
  • Дані
    Будь-яке твердження має підкріплюватися релевантними даними — себто такими, що стосуються теми. Наприклад, говорячи про шкоду ГМО, необхідно посилатися на наукові дослідження або їхнє науково-популярне викладання, а не на думки сусідів по під'їзду. Потрібно також перевірити, наскільки наведені дані стосуються проблеми, яку ми розглядаємо — чи не пішли ми від неї кудись вбік?
  • Концепції та ідеї
    Концепції — це розумові інструменти, без яких нам ніяк не обійтися. Як би ми не хотіли вести мову про «реальні речі», для цього нам в будь-якому випадку необхідні штучні моделі й вигадані поняття. Проблема тільки в тому, що вони мають бути обрані правильно і визначені чітко — в цьому ключова відмінність об'єктивного знання від думок і суб'єктивних спостережень.
  • Висновки та інтерпретації
    Це ті способи, якими ви видобуваєте з даних сенс. Зверніть увагу, що часто є інший спосіб осмислити ту ж саму інформацію. Якщо це так, то даних, можливо, просто недостатньо для того, щоб зробити осмислений висновок. В цьому випадку краще сказати про це прямо, ніж висувати необґрунтовані припущення.
  • Наслідки
    Що буде, якщо ми сприймемо основні положення і висновки автора всерйоз? Які позитивні і негативні наслідки з них випливають? Часто можна побачити, що на перший погляд розумні аргументи викликають суперечливі або безглузді наслідки — саме на цьому будується риторичний прийом «доведення до абсурду».

Бертран Рассел в «Філософському словнику розуму, матерії, моралі» наводить всього три правила, які, на його думку, можуть в рази поліпшити інтелектуальний клімат планети, якщо їх сприйме значна частина людей, які намагаються про щось думати і міркувати:

  1. якщо експерти дійшли згоди, протилежна думка не може вважатися вірною;
  2. якщо вони не дійшли згоди, не-експерти не мають вважати вірною ніяку думку;
  3. коли всі експерти вирішили, що немає достатніх підстав для певної думки, звичайній людині найкраще утриматися від судження.

Ці правила дійсно врятували б нас від величезної кількості того, що Рассел називає «інтелектуальним сміттям». Але чи немає чогось несправедливого в отаких суворих настановах?

Як ми вже говорили, експерти теж можуть помилятися, і далеко не для будь-якої ситуації є чітка позиція, що базується на залізобетонній істині. Що ж стосується третього пункту, життя часто змушує нас діяти в умовах невизначеності: далеко не завжди ми можемо просто стоїчно утриматися від судження, очікуючи мудрих експертів, які все розставлять на свої місця.

Покладатися тільки на експертні висновки, з порога відкидаючи все інше, — означає вітати інтелектуальну пасивність всіх, окрім жменьки обраних, які мають «істинне знання». Набагато розумніше було б скористатися навичками і принципами критичного мислення, які дійсно може опанувати кожен.

+1
682
RSS
18:23
+2
Це цінний матеріал. Особливо поради Бертрана Рассела. Та біда в тому, що людей привчають взагалі не думати. ЗМІ привчають людей оцінювати інформацію емоційно: або через переляк, або радісно через сміх. А ще співпереживати героям творів.
На Світочі зібралася публіка мисляча — принаймні сподіваюсь на це… Тому переклад матеріалу має дійти до адресатів.


(Жартую, жартую — звісно, мисляча, аякже!!!)
18:38
+2
Колись на початку 80-х минулого століття я прочитав, у газ. МОЛОДА ГВАРДІЯ, а може в МОЛОДІ УКРАЇНИ статтю на цілу сторінку про філософа Миколу на Вінничині. Цей учитель у лісі вибрав з десяток дубів, скріпив їх дротами на висоті 6 м, а потім зробив там хатинку з дощок. З землі серед листя вона була непомітною. В тій хатинці філософ усамітнювався для роздумім. Приходив туди регулярно ціле літо. Хтось його вислідив. А потім Микола прийшов якось, а його дуби похилилися один на одного зрізані при землі. Він в сільраду, потім в лісгосп — ніхто нічого не знає. Висновок редактора: незалежне думання є небезпечним для влади. А того філософа звали, здається, Микола Чех.
20:14
+1
До речі, якраз в тему: Американські роботодавці нарікають на дефіцит шукачів роботи, які, зокрема, вміють критично мислити! Отже, американці вже схаменулися…

Тому статтю я переклав, вважай, вчасно.
05:35
+1
Гарний в тебе вступ. Помітив звичку «читати між рядків», шукати контекст, «друге дно». А чи можна критично мислити, втупившись в екран?
Втупившись в екран — ні, вдивляючись в екран — авжеж можна!


Хоча, безумовно, важче. Вся інформаційна система, побудована на т.зв. другій сигнальній системі (писаному, а згодом і друкованому слові) — все воно більше апелює до людського розуму. І навпаки, вся інфосистема, побудована на першій сигнальній системі, насамперед, б'є по інстинктах.

Отже, якою б поганою не була преса (газети і журнали), але вона все одно тією чи іншою мірою зачіпає інтелект людини. Навіть мізерний інтелект. Телебачення ж побудовано на першій сигнальній системі, при цьому людина в середньому отримує 90% інформації через зір, ще 9% — через слух. Таким чином, ТБ завантажує в середньому 99% внутрішніх інформаційних каналів телеглядачів + б'є насамперед на інстинкти.

Тому-то для наших олігархів переділити між собою українські телеканали — діло святе. І тому під час прес-конференцію чи брифінгу організатори, насамперед, перераховують, які телеканали до них завітали. Як-то кажусь: «Скільки у нас телекамер? Багато — це добре, одна-дві — погано, жодної — просто швах». Я цього «добра» насьорбався, коли працював прес-секретарем Мінвуглепрому. Річ у тім, що помічник міністра записував ввечері на відео новини провідних телеканалів, і коли там проходили сюжети про вугілля, мене щоразу викликали «на килим» і в присутності міністра робили втик: «Що це таке, Тимуре Івановичу?! По ТБ йде інформація про нашу галузь, а до нас в міністерство вони не завітали, нас обійшли, наша інформація не звучить». Але я не пальцем роблений і відповідь у мене була. В таких випадках я питав дозволу сходити до себе в кабінет, після чого приносив повторно прокрутити відеозапис із випуском новин, в яких буцімто «не звучала наша інформація». І от дивина: щоразу у вступному слові телеведучого або тележурналіста, який робив сюжет, неодмінно звучала інформація, нібито прочитана з аркушу паперу, який помічник міністра тримав в руках! Потім міністр забирав у нього мій прес-реліз, відеозапис прокручували втретє, я водив пальцем по рядках прес-релізу, телеведучий або тележурналіст говорив — знов те саме!!! Тоді я й пояснював суть інформаційної політики, яка в міністерстрі проводилася з моєї легкої руки: головне не в тому, «скільки телекамер» присутні на прес-конференції й скільки з них ввечері покажуть мармизу нашого міністра. Це тупий «лобовий» підхід! По-перше, організовувати прес-заходи щодня дуже накладно, для цього немає інформаційних приводів + на це піде невиправдано велика кількість ресурсів. По-друге, коли з екрану народові щось промовляє «голова міністра», з такої інформації завжди «стирчать вуха». По-третє, за це міністра й міністерство може окоротити президент: адже міністр — це фігура лише напівполітична, йому треба справами галузі займатися! У нашого міністра було таке гасло: «Для мене політика — це економіка вугільної галузі». То навіщо підставлятися під критику «батька-президента»?! Тому я робив ставку не на телеканали, а на інформагенції. З них наприкінці 90-х були 4 провідні: Укрінформ (державна), УНІАН, Інтерфакс, «Українські новини». Якщо моя інформація вчасно потрапляла в ці 4 інформагенції, вона потім розліталася звідти по всіх інших мас-медіа. Прес-релізи я складав не так, як зазвичай навчають прес-секретарів — ні! Я добув УНІАНівську методичку, який використовувався на тамтешніх внутрішніх курсах підвищенні кваліфікації журналістів-новинарів (а ця методичка писалася на основі аналогічної, запозиченої у «Франс Прес»), і писав. по суті, готові інформаційні повідомлення, потім косметичними засобами маскував їх під прес-релізи й розсилав по всіх інформагенціях, яких у мене «на олівці» було 15, з них 4 провідні. Хтось з них неодмінно ставив мої прес-релізи в інформаційну стрічку (бо це були, по суті, готові новини, за які керівництву не треба було платити власним журналістам — за що редактори інформагенцій мені дуже дякували). А з новинних стрічок мої повідомлення розтягували вже всі інші — телеканали, радіо, преса. Таким чином, міністерська інформація проходила регулярно і скрізь, всюди звучала — але з неї «вуха» не стирчали, й ніхто би не міг прискіпатись до нашого міністра, що він «лізе в телеящик».

В результаті всі претензії до моєї роботи знімалися. Я хитрий.
11:42
+2
Хитрість, це здатність вижити у ворожому оточенні. Недарма Яків перекладається, як ХИТРИЙ. Ти не повіриш, але в нас на вулиці Новоселиця жив Яків Палієнко, якого прозвали Хитрим. Він в сусідньому районі Кагарлик купляв по дві корови. Зв'язував їх рогами і гнав, попаски, 35 км до Обухова. Там здавав на заготівельний пункт, бо в них горів план по м'ясу. В нього завжди були гроші. Він першим у селі обіклав хату силікатною цеглою і це ще в 60-ті роки. Але родина нещасна…

Випадкові Дописи