До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Просто на Покрову - 2016

Просто на Покрову - 2016

Літературно-мистецьке свято «Просто на Покрову» відзначило своє 10-ліття. Хоча… все не зовсім так: адже починалося все ще в жовтні 2000 році, коли на запрошення письменників і журналістів Віктора Васильчука та Валерія Нечипоренка до Коростеня в гості до місцевих літераторів з'їхалися письменники з Житомирщини, ще з декількох областей і з Києва.


«Просто так!» на відкритому повітрі… й не тільки

Особисто мене запросив на свято заступник гендиректора з комерційних питань інформаційної агенції УНІАН Валерій Нечипоренко. На той час успішно відпрацювавши прес-секретарем Мінвуглепрому, після ліквідації останнього я опинився в прес-службі об'єднаного Мінпаливенерго, тож бувати в УНІАНі по роботі доводилось часто. До того ж, я потроху «халтурив» написанням (під псевдонімом, ясна річ) матеріалів для економічної редакції УНІАНу — адже отримувати гонорари держслужбовцям не заборонено… Тому з Валерієм Петровичем ми були «шапочно» знайомі. Коли він вперше почув моє прізвище, то спитав одразу ж: чи є я тим самим Тимуром Литовченком, який отримав одного з 10-ти перших малих «Золотих Бабаїв» у 1999 році та першу Міжнародну україно-німецьку літпремію ім. Олеся Гончара в квітні 2000 року?! Отак і познайомилися.

В світлі цього запрошення з'їздити в Коростень на вперше зорганізоване літературне свято виглядало цілком природним. Суть заходу відображалася в його назві — «Просто так!»: до Коростеня — міста з давньою славетною історією і чудовою природою просто так з'їжджаються на свято Покрови літератори з усієї України (ну, для початку — хоч би з декількох областей) і просто так — заради забавки читають на свіжому повітрі хто прозу, хто поезію. Не змагаючись між собою, не з'ясовуючи, хто кращий чи гірший — просто так!

Пригадую, що почувши таке, я одразу ж провів паралель з пісенним фестивалем «Боромля»: коли чув про нього по Українському радіо, то щоразу думав — а хто би сподобився на заснування аналогічного літературного фестивалю в якомусь провінційному містечку?! Як раптом — ось тобі, будь ласка! Та ще і в Коростені… По-перше, там колись жив мій чудовий друг (таки друг, а не товариш, не френд і т.ін.) Олег, який трагічно загинув у 1995 році — от саме на його похованні я й побував у цьому місті вперше. Звісно, хотілось би навідатись на його могилу і заразом саме місто оглянути — бо коли приїхав на похорон, не мав на те часу… А по-друге, мій тато родом з Житомирщини — є «по сусідству» (себто, в межах області, в Малинському районі) таке собі село Ворсовка… От звідти мій тато. А Коростень — це теж Житомирщина, тільки район інший.

Свято і справді виявилось чудовим! Щоправда, я був настільки перевантажений роботою в прес-службі Мінпаливенерго, що не встиг навіть по своїх письменницьких архівах понишпорити й підібрати коротеньке оповідання, яке би підходило для усного прочитання перед натовпом простих людей. Водночас, Валерій Петрович попереджав: «Неодмінно прихопіть із собою якусь свою фантастику! Дуже прошу». Як бути?! Довелось прихопити з собою блокнот і написати абсолютно нове оповідання протягом 3-х годин, доки автобус віз до Коростеня нас, столичних письменників. Місто виявилось і справді чудовим! Нас зводили на екскурсію на берег річки Уж — на те місце, де згідно з легендою купалася сама княгиня Ольга. Серед тих, хто нас зустрічав, виявилось багато людей, які добре запам'ятали мене ще з часу похорону мого друга Олега (а його в Коростені дуже поважали). Тому коли я попросився з'їздити на його могилу — мені навіть машину виділили на годинку!

Ну, і сам фестиваль був точнісінько таким, як його замислили організатори. В центрі міста, на свіжому повітрі в парку сколотили щось на кшталт дерев'яних вимостків. Літератори — учасники свята по черзі піднімалися на цю імпровізовану сцену й зачитували свої твори. Хтось читав вірші, а хтось коротенькі (чи не дуже коротенькі) прозові твори. Слухачі визначали свої уподобання силою оплесків. Якщо не помиляюсь, в «Поетичному марафоні» переміг Василь Довжик, прочитавши цілу поему про корову. Пригадую, що на наступних святах його щоразу просили повторити її читання на біс — отака чудова поема! З прозою сталося те, що я й передбачав: більшість учасників намагалася вразити слухачів витонченою химерністю красного слова… але лише втомлювала публіку! Я ж іще з часу перших своїх усних виступів (що відбувалися на межі 80-90 років) взяв за правило: ніякої химерності — читати або щось дуже смішне, або ж дуже емоційне, «сльозогінне». Отож і написав на колінах в автобусі якусь коротеньку фантастичну гумореску, якою так розгойдав стомлених химерними експериментами коростенців, що зірвав цілий шквал оплесків. І раптом з'ясувалося, що нагороди на «фестивалі без змагань» таки були! Бо в номінації «Урок прози» за фантастичну гумореску, написану на колінах в автобусі, мені присудили… диплом І ступеню «Майстер прози»!!! І окрім нього, дали ще й цінний подарунок — величезний келих зі знаменитої коростенської порцеляни!..

Звісно, наступного — 2001 року я вже насилу дочекався Покрови! Тепер 14 жовтня припало вже не на суботу (як в 2000 році), а на неділю, тож шансу відпочити після виснажливої поїздки, виспатися з дороги вже не було. Тим не менш, я вже не міг дочекатися, коли знов зустрінуся з коростенцями! Адже серед них виявився сам Василь Юхимович — автор всесвітньо відомої пісні «А льон цівте...»:

Був серед них і дуже відомий ромський поет Міха Козимиренко, якого я знав як поціновувача мого роману «До комунізму...» і який особисто запросив мене приїжджати на фестиваль щорічно.

Звісно ж, я поїхав знов! Як і в 2000 році, нову фантастичну гумореску написав теж в автобусі на колінах — і привіз на цей раз диплом ІІ ступеню «Академік прози» з новою порцеляною… А в 2002 році поїхав утретє, знов написав щось в автобусі на колінах — й виборов диплом ІІІ ступеню «Доктор прози»! Щоразу журі вибачалося переді мною: мовляв, давати щороку диплом І ступеню не можна, мимоволі «силу» нагороди доводилося зменшувати…

Маючи «повний бант» дипломів, я припинив читати на «Просто так!» коротку прозу — бо нагороджувати мене вже не було чим. Їздив на «Просто так!» вже просто так — заради задоволення побачитися з цікавими людьми. В 2004 році очолював зведене журі… й нарвався на грамоту «За участь у святі».

А потім настала пауза в цих поїздках: організатори щось між собою не поділили, тому Валерій Нечипоренко та Віктор Васильчук стали проводити два окремих свята — «Просто так!» (у травні) і «Просто на Покрову» (в середині жовтня — в суботу, яка би припадала на період 9-15 жовтня). Їздити до Коростеня двічі на рік для мене було занадто, обрати ж якесь із двох свят («нечипоренківське» або «васильчуківське») було вище моїх сил: не хотілось нікого ображати… Тому я припинив їздити до Коростеня з 2005 року: свято слова розкололося, субота припала на 15 жовтня — на день 20-річчя моєї любої доньки.

Відновив поїздки в 2012 році: на той час Валерій Нечипоренко помер, всі новоутворені заходи з травня перетягнули знов на жовтень і об'єднали під брендовою назвою «Просто на Покрову». Моєму поверненню були раді, знов притягнули до роботи в журі й за активну та креативну участь в його роботі нагородили грамотою «Генію свята».

В 2013 році у мене були порізані ноги, в 2014 році я ще не ходив настільки впевнено, щоб їхати до Коростеня на цілий день. А коли дістався в 2015 році, то Віктор Васильчук раптом запитав мене:

— А чому ви з дружиною не подаєте нічого на здобуття літературну премію імені Василя Юхимовича?

А мені це навіть і на думку не спадало! Я ж гадав, що оскільки Юхимович був поетом, то премію його імені присуджують також поетам. Отже, навіть не зазирав до регламенту премії… Й лише після того, як в суботу, 10 жовтня 2015 року цю нагороду отримала сєвєродонецька письменниця Світлана Талан, таки вирішив і собі випробувати щастя. Так вже вишикувались на небі зірки, що в 2015 році «Фоліо» видало наш роман «Фатальна помилка», а його головний герой Юрій Немирич дуже тісно пов'язаний з Житомирщиною — бо мав там родові маєтки… От саме «Фатальну помилку» ми й вирішили подати на конкурс! Лишалось назбирати бодай декілька рецензій на роман.

Цьогоріч на початку жовтня нам з дружиною зателефонував Віктор Васильчук і з радістю запросив на вручення літературної премії ім. Василя Юхимовича, що мало відбутися в рамках ювілейного — 10-го літфесту «Просто на Покрову». На жаль, буквально в останній момент дружина відмовилась їхати: холодна вогка осінь і відсутність опалення зробили свою справу — вона не могла стати на протезовану ногу… Довелося їхати самому, бо субота знов випала на 15 жовтня (день народження нашої дочки).


Прогулянка меморіальними дошками

Підйом був о 5:30 ранку, бо на 7:00 біля УНІАНу на письменників-киян вже чекав автобус на Коростень. На 7:30 нарешті зібралися всі, хто бажав відвідати ювілейне свято.

Близько 10:00 нас привезли до коростенського Палацу культури ім. Тараса Шевченка, де напоїли гарячим чаєм-кавою й нагодували канапками. І все це під вишукану музику скрипкового квартету...

Одразу ж нарвався на несподівану зустріч: виявляється, дніпровська письменниця Наталія Дев'яткотеж прибула на вручення літпремії ім. Василя Юхимовича! Це було круто: два письменника-фантаста, обидва Козероги (з різницею у віці майже рівно — без кількох днів у 20 років), які разом працювали в літературному щоквартальнику «УФО» (я — головредом, Наталія — редактором відділів «Критика» і «Конкурс», причому до редакції її запросив особисто я, висмикнувши з огрому усіх молодих авторів, яких ми навіть не знали) — і тепер разом приїхали за однаковою премією!!! Що не кажіть, але тут явно проглядає воля провидіння...

Щойно ми трохи зігрілись, як почалася програма відвідувань меморіальних місць, пов'язаних з сучасною українською літературою. Насамперед, з'їздили до коростенської гімназії, де колись навчався один із засновників літфесту «Просто на Покрову» Валерій Нечипоренко — там зараз встановлена меморіальна дошка на його честь З жалем відзначив, що фасад гімназії «збагатився» меморіальною дошкою на честь ще одного колишнього учня — старшого лейтенанта Романчука, який загинув на війні з рашистами в зоні т.зв. «АТО». Пом'янули також його...

Далі, автобуси відвезли нас в с. Сингаї, де стоїть меморіальна хата-музей Василя Юхимовича.

Там відбувся урочистий мітинг.

На подвір'ї письменники гуртом висадили нові саджанці.

Я ж провідав те деревце, яке разом з Віктором Васильчуком посадив ще коли міг ходити без милиць — в 2012 році.

Всередині хати-музею я бував у попередні роки, та спеціально для завсідників Світоча зайшов туди ще раз, аби все сфотографувати.

Інші учасники там фотографувалися самі й записували враження до книги почесних відвідувачів.

Далі повернулися до Коростеня, де на фасаді Школи мистецтв відкрили меморіальну дошку, присвячену пам'яті Міхи Козимиренка (він працював тут викладачем).

Поруч на фасаді бібліотеки, що знаходиться в районному будинку культури, відкрили меморіальну дошку з текстом пісні «Чорнобривці» ще одного геніального українського поета з Коростенщини — Миколи Сингаївського.


Фінальний акорд

Після районного будинку культури повернулися до точки старту — до міського палацу культури ім. Тараса Шевченка, де нас, змерзлих (бо температура була близько 0 градусів), але нескорених, почастували короваєм, гарячою пшонкою і млинцями.

Далі почалися традиційні літературні «змагання без змагань». На «Поетичний марафон» я не ходив, пішов на «Урок прози», де протягом 2 годин читали свої опуси всі охочі.

Ще хвилин 40 працювало в закритому режимі журі, потім були організаційні півгодини, і близько 16:00 розпочалася урочиста церемонія фестивалю. Звісно, з хвилиною мовчання на самому початку — згадували загиблих у т.зв. «АТО».

Потім нагородили цьогорічних лауреатів премії ім. Василя Юхимовича.

А також дитячого фестивалю «Література свіжого повітря», «Поетичного марафону», «Уроку прози» і свята «Просто на Покрову» в цілому. А також вручали премію ім. Валерія Нечипоренка...

Поетесу Галину Цепкову привітали з 70-річчям, газету «Вечірній Коростень» — з 25-річчям.

Також виступили юні співаки і танцюристи.

А ще послухали кобзаря, яких прибув на свято аж із Нью-Йорка!!! Зустріли оплесками грандіозний торт, випечений з нагоди 10-ліття фестивалю «Просто на Покрову».

Потім всіх відвезли трохи почаркувати — бо треба ж було нагороди обмити як слід! І насамкінець всю літературну публіку розвезли «пачками» кого куди — до своїх міст. Щоб неодмінно зустрітися в гостинному Коростені наступного року!..
+2
488
RSS
Писав весь день — але таки написав! Бо якщо обіцяв — будь люб'язний виконати!!!
18:43
+1
Гарний репортаж, Тимуре. Проглядається зв'язний історизм. А Наталія 9-ко — це твій талісман. Гарна учениця. Гарні в тебе і світлини. Був я у Коростишеві в селі Озера. Скрізь плоско, пісок і ліси. Такий мій спогад, здається, про літо- 1975 р., коли мій молодший брат женився. Прошу тебе опублікувати на сайті. ту першу фантастичну гумореску, написану на коліні.
Був я у Коростишеві в селі Озера.

Ти був у Коростишеві, я — в Коростені!
Наталія 9-ко — це твій талісман. Гарна учениця.

Не учениця, ні! Але…

Вір, не вір, але ми з Наталією пов'язані долею на якомусь дуже глибокому… якщо не сказати — містичному рівні. Вона не учениця в жодному разі — бо і сама без мене всьому навчилася. Вона така сама, як я — тільки з наступного покоління. З покоління моєї дочки: моя Люся — 1985 року, Наталія — 1983 року. Це суттєво інше… І це важко пояснити.

Колись покійний вже Анатолій Ігнащенко, головний архітектор меморіального комплексу «Бабин Яр», сказав мені наступну річ (цитую приблизно в перекладі з російської, якою спілкувався Анатолій Федоович):

Колись мені сказав мій учитель Йосип Юлійович Каракіс: «Толєчка! Я починав займатися Бабиним Яром, а ти займатимешся ним після мене все життя». Ну отже, Тимуре, тепер я кажу тобі: мені вже можна помирати, бо після мене Бабиним Яром все життя займатимешся ти. Не як архітектор, але як митець".

Розумієш? Анатолій Федорович показував мені проект пам'ятника в Бабиному Яру авторства Йосипа Каракіса — унікальний, бо то був найперший проект! Хоча й не реалізований ніколи…

Дві гігантські скляні плити, між ними тонким шаром у формі височезного трикутника відсипана земля Бабиного Яру. Той самий унікальний ґрунт — пісок, людський попіл і порошок з людських кісток, вручну подрібнених в'язнями Сирецького концтабору. Ось тобі свідчення трагедії: ґрунт, взятий з-під ніг і навіки вмурований в скляний блок!.. Ця ідея виникла у Йосипа Каракіса, щойно він приїхав до Києва в 1944 році та відвідав Бабин Яр. Ясна річ, нічого подібного йому не дали спорудити. Але одного разу він немовби заповідав своєму учневі — Анатолію Ігнащенку надалі слідкувати, що ж відбуватиметься з Бабиним Яром… Не те щоб призначив його — за радянської влади таке було абсолютно неможливим! Тим не менш, Анатолій Федорович займався Бабиним Яром до останнього. І навіть досі займається: його «Циганську кибитку» за життя не дозволили встановити на призначеному їй самим автором місці (довелося відвезти її до Кам'янця-Подільського) — але тепер повернули в Бабин Яр! Буквально днями…
Я ж звідки Міху Козимиренка знаю?! Він же входив у «циганський табір», який збирався в творчій майстерні Ігнащенка! Тоді Товариство ромської культури в Україні очолював Владо Золотаренко, у якого я колись брав інтерв'ю на «циганську» тему. Ми познайомилися. Від Владо я дізнався, в чому унікальність ромської культури: виявляється, в їхній національній літературі художня проза відсуня як жанр!!! Поезія є. Пісні є. Казки є. Легенди є. Перекази є. Художньої прози нема як різновиду літератури!!! Тому цигани завжди дуже щасливі, коли бодай хтось пише про них прозовий твір. А що написао в «До комунізму...»?

— Подивіться на нас, Йосипе Олексійовичу, подивіться уважно. Ви дозволили, більш за те — вирішили будувати будинки там, де нас вбивали. Дивіться уважно: ось ми тут всі, такі, як були і є. За житті ви дуже любили ділити людей за національністю. Багато хто з нас, чого приховувати, також любив це, багато хто навпаки не любив. Але всі ми померли однаково, смерть все це стерла і підрівняла. Тут свої закони, Йосипе Олексійовичу, і всім довелося підладнатися під них. <...> Наприклад, я була українкою. Спеціально для вас уточню: чистокровною українкою.
— Я був євреєм, — сказав Старий Сьома.
— Я росіянином.
— Я наполовину українкою, наполовину єврейкою.
— Я циганкою.
— Я білорусом.
— Я на чверть євреєм, на чверть чехом і наполовину українцем...

Зверни увагу на виділене і запам'ятай: німецькі окупанти почали свої акції в Бабиному Яру зі знищення п'яти циганських таборів!!! Зокрема, батько Міхи Козимиренка разом зі всім своїм табором лежить там — в Бабиному Яру!!! Сталося все це до 29.09.1941. Все почалося не з євреїв, а з циганів… Ніхто про це не написав — навіть Анатолій Кузнєцов.
Тільки я один згадав циганів. Хоч би одним рядком — але згадав!.. І роми були неймовірно щасливі навіть з того одного рядка! Не знаю, кому Владо Золотаренко давав свій примірник роману. Але Місі Козимиренку він точно давав його читати. Й Анатолію Ігнащенку давав. Отак я з ними усіма познайомився.
І як свого часу Йосип Каракіс передрік Анатолію Ігнащенку, що той займатиметься Бабиним Яром все життя, так і познайомившись зі мною, Анатолій Федорович передав цю «духовну естафету» мені. Хоч я займався переважно Куренівською трагедією, а не розстрілами самими по собі. Й займався в літературі та журналістиці, а не в архітектурі… Але мені було призначено «згори» посприяти прориву тотального замовчування цієї теми, як і Ігнащенку. Нехай по-своєму — але тією самою темою…

От приблизно така сама «духовна естафета» у мене з Наталією Дев'ятко в абсолютно іншій царині. Вона в жодному разі не є моєю ученицею. І не є послідовницею. У мене своє — у неї теж своє. Але на глибинному, на містичному плані ми дуже міцно пов'язані! Й завдяки їй я побачив, хто буде після мене в моєму сегменті української літератури так само, як Каракіс та Ігнащенко побачили, хто займатиметься Бабиним Яром в царині мистецтва після кожного з них.

А це, скажу тобі, велике щастя! Щастя, коли бачиш, хто йтиме вперед після тебе — бо одного разу ти не зможеш йти далі, бо відлетиш в інші світи займатися іншими справами. Але хтось пройде там, де ти не пройшов — і ти вже знаєш, що за упертюх це буде…

І найцікавіше: це не залежить ні від мене, ані від Наталії! Нам обом це просто на роду написано, про що свідчить сама історія нашого знайомства. Але, як-то кажуть, це вже зовсім інша історія. Теж наскрізь містична, до речі. Це можна або прийняти, або не прийняти. Я це прийняв…
07:06
+1
Друже, ви з Наталею обоє ПОСЛАННИКИ БОЖІ.
Ой!!! Це такі високі слова… що просто ой!!!
Наталія бачить це трохи по-іншому…
Коли ми обидва пішли з «УФО», на душі було дуже кисло й паскудно. І тоді я жартома намалював отаку дружню фотожабу:

Тоді Наталія дуже серйозно сказала, що вона, виявляється, має в молодіжних колах прізвисько «піратського капітана», а чому саме — я дізнаюсь невдовзі.Але цією своєю фотожабою я влучив в десятку, не відаючи цього.
І я таки дізнався, бо у неї буквально через рік вийшов перший том «Скарбів Примарних островів», ще через рік — другий том, а третій том так і не вийшов через Євромайдан і війну:
Скарби Примарних островів - 1
Скарби Примарних островів - 2
Концепція цієї трилогії наступна. Є Імперія, яка захопила весь суходіл. Імперією керує Біла Химера — надпотужний маг, що сидить в Червоному Палаці (там класна алюзія до Кремля). Магії Білої Химери чинять спротив нечисленні сміливці — але вони змушені були впекти з суходолу, пересісти на кораблі й плавати морями, час від часу пускаючи на дно кораблі Імперії. Тому цих магів називають «піратськими капітанами», хоча їхня суть — не грабунок та знищення імперських кораблів (це похідне), а саме магія й протистояння Імперії. І головний дискурс її трилогії — саме антиімперський.
Тому Наталія і здивувалась, як це я побачив у ній піратського капітана?!

UPD. На презентацію першого тому «Скарбів Примарних островів», що відбувалася в Києві на квітневому Медвіні 2011 року, я єдиний (!!!) здогадався принести авторці оцю троянду:

З квіткою сталася дивна річ. По-перше, в той день були заморозки, навіть трохи сніжило — отже, я ніс троянду по морозцю. По-друге, вона цілий день пролежала на столі перед Наталією без води. І от після всього того Наталія повезла квітку до себе додому… і вона у неї простояла ще днів десять!!! Принаймні через тиждень Наталія мені зателефонувала з Дніпра і повідомила, що моя троянда все ще стоїть, як новенька й жодних пелюстків не втратила!!! І такого дива вона за все життя ще не бачила…

UPD2. Сконструйовані нами особисто образи «піратських капітанів», звісно, відрізняються від моєї фотожаби. Оце Наталія:

А оце я:
21:56
+1
До речі!!! Я таки знайшов в мережі ту саму геніальну Поему про корову, яку Василь Довжик прочитав на найпершому літсвяті «Просто так!» — чим раз і назавжди закохав у себе весь Коростень:

Змалку
був я коров’ячим богом –
Пас корову чи вона мене пасла в ярках!
На початку я дуже тікав
навмання
попід кленом розлогим,
коли бачив – страхіття рогате!

І тоді наша мати –
з народним знанням! –
дрин хапала, що коло хати
в руки пхала мені навкидя
і казала:
– Не бійся, на – вдар!
Ти господар, не цар –
ти паси,
щоб корова тебе боялась!…

Я не бачив ніколи,
щоб з мене сміялась
корова.
От тікала – було,
як за хвіст ухопивши
за нею біг!
Бо за шкоду мене
теж нещадно
пороли –
тож нехай і вона
це затямить собі!

Я не бачив ніколи,
щоб зі мною корова боролась…
За налигач тягла –
як бугай був потрібен, я – вів! –
і ревла,
як хотіла на вигін корова,
з річки воду пила,
як я коло морди
з тої річечки пив.

Як корові булось?
Як мені –
хоч про мене вона не питала! –
а я знав що висить наді мною:
к о л г о с п!
І що кращі роки
підуть в прірву кудись
на поталу.
Та з коровою
нам непогано жилось!

Пасти – бути рабом
у раба…
Та й про волю
довго не знали ми дечого –
між коровою й нами
текла
між лугами чужими
вода:
кожен з нас виживав –
хто із розуму,
а хто день до вечора.
Але доки живий,
світ
корові віддам.

За коров’ячий хвіст
переплив я холодну воду:
пасти – значить ділити світ
на коров’ячий вигін
і шкоду.

Бог – це Той,
Хто розважливо знає
закони природи
і прилупи –
як лупиться щось там з яйця –
і відродження в смерті –
верби чи смородини –
і нема тому краю,
і немає кінця…

Роги в тебе,
чи Щось тебе штирхає рогом,
щось вороже воно?
А чи вигадка все?!
Непогано
коровою бути під Богом –
важче знати…
Важче знати,
що нас так, як мати –
н і х т о н е п а с е!

…Все!

22:56
+2
Гарна поема про корову. Тут є про що писати. Я сам пас корову і череду, то знаю, що це. День-у- день і так ціле літо пасти. Це дитяче рабство. Автор вірно підмітив, що ніхто так ретельно не пасе, як мати своїх дітей, особливо в місті.
17:52
+1
Вчора на Коростенському ТБ демонструвався сюжет на 7:25 хвилин про цьогорічне літературне свято «Просто на Покрову»:

Кому цікаво — перегляньте.
18:01
+1
А це — відеосюжет про те, як Жіноча рада Коростеня зустрічала нас на вході до БК ім. Тараса Шевченка короваєм:
16:45
+1
Переглянув ще раз цю барвисту публікацію. СКільки ж ти потрудився, друже! Подивився і гарне видиво про свято в 2012 році. Побачив, як ти енергійно плещеш в долоні, як садиш дерево. І все без милиць! А чи росте це деревце? Чи бачив ти це на цьогорічну Покрову?
Тоді, в 2012 році у мене ще не розлетілася таранна кістка в правій нозі, тож я бігав всього лише з ціпочком. А дерево росте собі, росте!

Ось же воно:

СКільки ж ти потрудився, друже!

Дуже хотів, щоб усі читачі матеріалу відчули прекрасну атмосферу цього чудового свята сучасної української літератури!

Випадкові Дописи