Сповідь туриста

Сповідь туриста

Від автора

Прошу тебе опублікувати на сайті. ту першу фантастичну гумореску, написану на коліні. (Анатолій Висота)

Чесно кажучи, мені доволі важко визначити, яке саме оповідання я написав на колінах в автобусі по дорозі на Коростень в жовтні 2000 року, через творчу кризу, яку я переживав на той час. Криза сталася з декількох причин.

По-перше, саме тоді я ухвалив для себе тверде рішення: перейти на написання літературних творів українською мовою. По-друге, через це рішення вся фантастична тусівка миттєво зарахувала мене до лав «слабаків», які бояться писати російською, бо загублятьсь на розвиненому літературному ринку Росії, а отже розраховують показати себе на вкрай нерозвиненому літринку України. Цей вирок на той час виносився автоматично й оскарженню не підлягав. По-третє, мене спробували викинути із Спілки письменників в бузувірський спосіб — безпідставно звинувативши в плагіаті. Восени 2000 року почався новий етап кампанії: в «Літературній Україні» несподівано обгівняли повість «Дульцінея», за яку мені щойно дали Міжнародну літпремію ім. Олеся Гончара + надрукували знущальну пародію на цей твір. По-четверте, тільки-но зорганізувався КЛФ «Чумацький шлях», де я став головним батьком-засновником. Мені мимоволі доводилося приділяти багато уваги клубним засіданням, які я проводив у формі літстудій. Через що дружина раптом висловила претензію: мовляв, я панькаюсь із якимись там слабаками, через що сам ризикую стати слабаком — а краще б мені спілкуватися з Г.Л.Олді та іншими потужними письменниками, набираючись від них сили!.. Є така теорія… По-п'яте, Мінвуглепром ліквідували і приєднали до Мінпаливенерго, тож із прес-секретаря міністерства на позиції заступника начальника управління я опустився до головного спеціаліста — на щабель нижче. З усіма наслідками…

Всі ці негаразди і спричинили затяжну кризу, що тривала десь по 2003 рік включно. Писав я через силу, нечасто, спонтанно, написане зберігав не завжди, точні дати під своїми опусами теж проставляв не завжди — бо не знав, писатиму далі чи ні. Все змінилося, лише коли я засів за роман «Помститися імператору». Але то вже зовсім інша історія...

Отже, я точно не гарантую, що «Сповідь туриста» була написана саме на колінах в автобусі й прочитана на свіжому повітрі в Коростені перед натовпом слухачів. Але писалося це точно в 2000-2001 роках. Це дуже коротенька, без викрутасів НФ-гумореска. Можливо, це саме вона…


— Ви неточно сформулювали мету свого перебування на нашій планеті. Будь ласка, застосуйте точніше формулювання, — мовила з митної будочки синя каракатиця. Тобто, мовила, власне, не вона, а навішений на будочку іззовні переговірний пристрій. Як спілкувалися між собою ці головоноги, я не зовсім розумів.

Хоча чого тут розуміти! Я — пересічний турист, приїхав сюди розслабитися, розважитися, подивитися на екзотику галактики R-138. А вникати у тонкощі тутешнього життя аж надто докладно — прошу уклінно! Найбільше мене влаштовувало те, що черга на польоти до R-138 була найменшою. Не думаю, що це спричинене занадто малою цікавістю місця — швидше його віддаленістю. Але мені простіше: не треба очікувати цілих два дні…

— Даруйте, повторюю: будь ласка, якнайточніше сформулюйте мету свого перебування на нашій планеті, — між тим наполягала каракатиця з будочки.

— Я ж написав: туристичний відпочинок.

— Це зрозуміло, — відповіла каракатиця, — але відпочинок перед чим?

— Тобто як це? — здивувався тепер вже я. — Відпочивають після тривалої напруженої роботи, а перед чим — це як?..

— Відпочивати можна перед різними подіями: перед новою роботою, перед далекою поїздкою, перед переходом в іншу тілесну форму, якщо така властивість закладена у природі вашого виду…

— Я не гусінь, яка збирається перетворитися на метелика, — зауважив я, проте тут переговірний пристрій видав таке, чого я вже ну ніяк не очікував:

— …і нарешті, відпочивати можна перед смертю. Тож уточніть, будь ласка, мету свого перебування…

— Як це — перед смертю?! — мені зробилося лячно. — Що ви маєте на увазі?

— Оте саме: відпочинок напередодні смерті. Одержання останніх позитивних емоційних вражень, запланованих у вашому житті.

— Але хіба можна планувати смерть?! — продовжував дивуватися я.

— А як же без цього, — чи то відповіла, чи то здивувалася каракатиця.

— То ви що, усе це в себе плануєте?!

— А ви хіба ні?

— Ясні річ, ні! А ви хіба знаєте, коли помрете?

— Знаю.

— І все це плануєте ви — розумні істоти?!

— А ви загалом що плануєте?! Якщо жити без плану, цивілізація зануриться у хаос. Досягнення віку статевої зрілості, спарювання, виведення потомства…

— Ну-у-у… так, природно, так, — погодився я, — хоча це все відбувається доволі спонтанно, але це ще сяк-так, а от смерть…

— Уточніть, будь ласка, як відбувається сяк і як саме — так?

— Що — як?!

— Це.

Я витріщився на каракатицю, немов пришелепкуватий.

— Даруйте, будь ласка, — раптом сказала вона доволі сухо, — проте я втратила з вами трохи зайвого часу, мені необхідно відлучитися для спарювання. Надалі з вами працюватиме мій замісник.

Митна будочка спорожніла, і за кілька секунд там з’явилася інша каракатиця, яка після ознайомлення з моєю декларацією мовила:

— Отже, мій колега зупинився на уточненні мети ваших відвідин…

— Вибачте, я помилився щодо місця прибуття. Я зовсім випадково потрапив на вашу планету, — вибачився я. — Наступним же рейсом летітиму назад.

— Випадково?! Тобто — незаплановано?! — здивувалася нова каракатиця. — Хіба так можна? Ну, знаєте!..

— Знаю. Даруйте, — вибачився я, підхопив свої туристичні манатки і попрямував до космопорту. Ні, краще почекати у черзі пару днів, ніж іще раз пхнутися в ідіотичну галактику R-138!

Чорт її забирай з усіма цими вилупками…

+1
448
RSS
12:50
+1
Виконую чергове прохання друга Анатолія…
13:27
+2
Дякую, друже. Гарна оповідка. І є оригінальні ідеї. Наприклад, відпочинок перед новим ділом, включно із смертю. Плюс планування життя! Ах, Тимуре, не додумався ти тоді в 2001 році додати: ПЕРЕД ОТРИМАННЯМ НОВОГО ТІЛА. Цінною є і вступна (пояснюввльна частина) публікації. Тут і про літпроцес, і про роботу. Ці матеріали будуть корисні для твого біографа. Дякую, друже, ще й за тепло…
Ах, Тимуре, не додумався ти тоді в 2001 році додати: ПЕРЕД ОТРИМАННЯМ НОВОГО ТІЛА.

Ну, то діло таке!.. Для коротесенького оповідання, від придумки до закінчення написання якого минуло приблизно 5 годин (і в цей час вклався сніданок та збори в дорогу з проїздом на метро до автобусу) і яке писалося на колінах в автобусі — й без того вийшло непогано.
08:14
+2
Диплом гарний. З печаткою. Молодці організатори свята ПРОСТО ТАК. Ніякі віртуали не замінять реальних зустрічей. Свято для коростенців і свято для письменників, де вони змогли отримати похвалу, оцінку, оплески. Це в житті кожної людини важить багато. А чого галактика R-138? Каракатиця пішла на спарювання, а її заступник теж жіночого роду. А де ж самці?
О-о-о, почалося — дійшли до деталей
Як навчав мене покійний Анатолій Федорович Ігнащенко: якщо починається обговорення деталей — отже, сама ідея сподобалась!


А чого галактика R-138?

А просто так!

Каракатиця пішла на спарювання, а її заступник теж жіночого роду. А де ж самці?

Я просто зробив жителів галактики R-138 не-гуманоїдами. Хто там у них чоловік, а хто жінка?.. На погляд людини, сказати важко. Якщо ти кажеш, що обидві каракатиці є самицями, в цьому є своя логіка: жінки традиційно зайняті на більш легких роботах — а посаду менеджера по роботі з туристами цілком можна віднести до таких професій. Отже, чоловіки-каракатиці, очевидно, виконують більш важкі роботи.
Диплом гарний. З печаткою. Молодці організатори свята ПРОСТО ТАК.

Авжеж, молодці!
Щодо диплому, то як для першого разу і для 2000 року, він виглядав і справді непогано. Але надалі його дизайн покращувався з року в рік. Ось дизайн 2001 року:

В 2002 році загальний дизайн зберегли, але додали металографію:

Оце 2004 рік:

А оце вже об'єднане свято «Просто на Покрову» — 2012 рік:


Свято для коростенців і свято для письменників, де вони змогли отримати похвалу, оцінку, оплески. Це в житті кожної людини важить багато.

Авжеж! Раз на рік до Коростеня з'їжджаються письменники не тільки з Житомирщини, але і з Києва (а в столиці проживає половина членів Національної Спілки письменників України), і з усіх областей нашої країни! А цього року навіть кобзар з Нью-Йорка прибув — якийсь наш емігрант:

А колись ще на перші свята — на початку 2000-х до Коростеня один чи два рази запрошували квартет «Явір» — ну, то взагалі було класно:

І щодо письменників ти абсолютно правий. Мені зокрема вдалося подолати кількарічну творчу кризу завдяки Анатолію Ігнащенку та цьому святу. Бо коли ти читаєш оповідання наживо і отримуєш безпосередню живу реакцію людей на написане тобою — це дуже класно, просто супер!
Ну, і нагороди…
Щоправда, я сам припинив читати свої оповідання принципово, бо варто мені було в 2003 році щось прочитати на «Уроці прози», як мені взялися виписувати грамоту «За участь у святі». Насилу я тоді вмовив журі не робити цього, а віддати грамоту комусь іншому. Бо у мене й без того є повний «бант» найвищих нагород, з мене б і цього вистачило…
А от в 2012 році грамоту «Генію свята» мені дали лише за сам факт приїзду! Таким чином організатори свята відзначили мою роль в його розкрутці. Бо коли свято розкручене, все проводити значно легше, ніж коли справа тільки починається. А приїзд на «Просто так!» на початку 2000-х молодого перспективного Тимура Литовченка, який мав «Золотого Бабая» і Міжнародну літпремію ім. Олеся Гончара і який в 2004 році очолював журі свята — це таки було круто!
07:53
+1
Людей, які вміють гуртувати інших людей, треба цінувати. СВЯТО від слова Світло. Людей, які вміють творити радість, шануємо в квадраті. Подумавши, приходжу до висновку, що посланники Божі (за Віктором Єрофєєвим це письменники та інші творці) і посилаються на землю для творення радості, для розвитку інших людей. Приємно, що наш друг Тимур належить до такого величного Божого кола+
Не знаю, той самий це Віктор Єрофєєв або не той. І наскільки він правий, теж не можу судити, бо не читав його оригінальне інтерв'ю. Але аналогічні роздуми є у братів Стругацьких в фіналі роману «Місто приречене». Це — роздуми про храм культури.

… Все інше — це лише будівельні ліси біля стін храму, говорив він. Усе найкраще, що придумало людство за сто тисяч років, все головне, що воно зрозуміло і до чого додумалися, йде на цей храм. Через тисячоліття своєї історії, воюючи, голодуючи, впадаючи в рабство і підіймаючись, жеручи і злягаючись, несе людство, саме про це не підозрюючи, цей храм на каламутному гребені своєї хвилі. Буває, воно раптом помічає на собі цей храм, спохоплюється і тоді або починає розносити цей храм по цеглинках, або судомно вклонятися йому, або будувати інший храм, по сусідству і в наругу, але ніколи воно толком не розуміє, з чим має справу, і, зневірившись якось застосувати храм в той чи інший спосіб, дуже скоро відволікається на свої так звані нагальні потреби: починає щось вже тридцять три рази поділене ділити заново, когось розпинати, когось звеличувати — а храм знай собі все росте і зростає із століття в століття, з тисячоліття в тисячоліття, і ні зруйнувати його, ні остаточно принизити неможливо… Найцікавіше, говорив Ізя, що кожна цеглинка цього храму, кожна вічна книга, кожна вічна мелодія, кожен неповторний архітектурний силует несе в собі спресований досвід цього самого людства, думки його і думки про нього, ідеї про цілі і протиріччя його існування; що яким би він не здавався відокремленим від всіх тимчасових інтересів цього стада самоїдних свинів, він, водночас і завжди, невіддільний від цього стада і немислимий без нього… І ще дивно, говорив Ізя, що храм цей ніхто, власне, не будує свідомо. Його не можна спланувати заздалегідь на папері або в якомусь геніальному мозку, він росте сам собою, безпомилково вбираючи в себе все краще, що породжує людська історія… Ти, можливо, думаєш (запитував Ізя уїдливо), що самі безпосередні будівничі цього храму — не свині? Господи, та ще й які свині іноді! Злодій і негідник Бенвенуто Челліні, безпробудний п'яниця Гемінгвей, педераст Чайковський, шизофренік і чорносотенець Достоєвський, домушник і шибеник Франсуа Війон… Господи, та порядні люди серед них швидше рідкість! Але вони, немов коралові поліпи, не відають, що творять. І все людство — так само. Покоління за поколінням жеруть, насолоджуються, хижачать, вбивають, дохнуть — але, дивись, — цілий кораловий атол виріс, та який прекрасний! Та який міцний!..

А чого ж ти мені голову забиваєш своїм храмом, сказав Андрій, храм-то твій тут при чім?.. Дуже навіть при чім, із задоволенням, немовби тільки того і чекав, парирував Ізя, храм, дорогий ти мій Андрюшечка, це не тільки вічні книги, не тільки вічна музика. Так у нас вийде, що храм почали будувати тільки після Гутенберга або, як вас навчали, після Івана Федорова. Ні, голубчику, храм будується ще й із вчинків. Якщо завгодно, храм вчинками цементується, тримається ними, стоїть на них. Із вчинків все почалося. Спочатку вчинок, потім — легенда, а вже тільки потім — все інше. Натурально, мається на увазі вчинок надзвичайний, що не лізе в рамки, незрозумілий, якщо завгодно. Адже ось із чого храм-то починався — з нетривіального вчинку!.. З героїчного, коротше кажучи, зауважив Андрій, презирливо посміхаючись. Ну, нехай так, нехай з героїчного, поблажливо погодився Ізя. Тобто ти у нас виходиш героєм, сказав Андрій, в герої, отже, рвешся. Синдбад-Мореплавець і могутній Улісс… А ти дурник, сказав Ізя. Ласкаво сказав, без будь-якого наміру образити. Запевняю тебе, друже, що Улісс не рвався в герої. Він просто БУВ героєм — натура у нього була така, не міг він інакше. От ти не можеш гівно їсти — нудить, а йому нудно було сидіти царьком в задрипаній своїй Ітаці. Я ж бачу, ти мене жалієш — маніяк, мовляв, психований… Бачу, бачу. А тобі жаліти мене не треба. Тобі заздрити мені треба. Тому що я знаю абсолютно точно: що храм будується, що нічого серйозного, окрім цього, в історії не відбувається, що в житті у мене тільки одне завдання — храм цей оберігати і багатства його примножувати. Я, звісно, не Гомер і не Пушкін — цеглину в стіну мені не закласти. Але я — Кацман! І храм цей — в мені, а отже, і я — частина храму, отже, з моїм усвідомленням себе храм збільшився ще на одну людську душу. І це вже прекрасно. Нехай я навіть ані крихти не вкладу в стіну… Хоча я, звісно, постараюся вкласти, вже будь впевнений. Це буде напевно дуже маленька крихітка, гірше того — крихітка ця згодом, можливо, просто відвалиться, не знадобиться для храму, але в будь-якому випадку я знаю: храм в мені був і був міцний і мною теж… Нічого я цього не розумію, сказав Андрій. Плутано викладаєш. Релігія якась: храм, дух… Ну ще б пак, сказав Ізя, якщо це не пляшка горілки і не полуторний матрац, отже, це обов'язково релігія. Що ти комизишся? Ти ж сам мені всі вуха прогундів, що втратив ось ґрунт під ногами, що висиш в безповітряному просторі… Правильно, висиш. Так і мало з тобою статися. З кожною мінімально мислячою людиною це врешті-решт стається… Отож я і даю тобі ґрунт. Найтвердіший, який тільки може бути. Хочеш — ставай обома ногами, не хочеш — іди до херів! Але вже тоді не гунди!.. Ти мені не ґрунт підсовуєш, сказав Андрій, ти мені хмару якусь аморфну підсовуєш! Ну гаразд. Ну, нехай я все зрозумів про твій храм. Тільки мені щось що від цього? У будівничі твого храму я не годжуся — теж, прямо скажімо, не Гомер… Але у тебе-то храм бодай в душі є, ти без нього не можеш — я ж бачу, як ти по світу бігаєш, що твоє молоде щеня, до всього жадібно принюхуєшся, що не попадеться — облизуєш або пробуєш на зуб! Я ось бачу, як ти читаєш. Ти можеш двадцять чотири години на добу читати… і, між іншим, все при цьому запам'ятовуєш… А я нічого цього не можу. Читати — люблю, але в міру все-таки. Музику слухати — будь ласка. Дуже люблю слухати музику. Але теж не двадцять ж чотири години! І пам'ять у мене звичайнісінька — не можу я її збагатити усіма скарбами, які накопичило людство… Навіть якби я тільки цим і займався — все одно не можу. В одне вухо в мене залітає, з іншого вискакує. То що мені тепер від твого храму?.. Ну вірно, ну вірно, сказав Ізя. Я ж не сперечаюся. Храм — це ж не кожному дано… Я ж не сперечаюся, що це надбання меншості, справа натури людської… Але ти послухай. Я тобі зараз розповім, як мені це видається. У храму є (Ізя почав загинати пальці) будівничі. Це ті, хто його будує. Потім, скажімо, м-м-м… тьху, чорт, слова не підберу, лізе все релігійна термінологія… Ну гаразд, нехай — жерці. Це ті, хто носить його в собі. Ті, через душі яких він росте і в душах яких існує… І є споживачі — ті, хто, так би мовити, куштує від нього… Тож Пушкін — це будівничий. Я — це жрець. А ти — споживач… І не кривись, дурню! Це ж дуже здорово! Адже храм без споживача був би взагалі позбавлений людського сенсу. Ти, балда, подумай, як тобі поталанило! Адже це ж потрібні роки і роки спеціальної обробки, промивання мізків, хитромудрі системи обману, щоб спонукати тебе, споживача, на руйнування храму… А вже такого, яким ти став тепер, і взагалі не можна на таку справу штовхнути, хіба що під загрозою смерті!.. ти подумай, скриня ти з клопами, адже такі, як ти, — це ж теж найменша меншість! Більшості ж тільки моргни, дозволь тільки — з гиком підуть трощити ломами, смолоскипами підуть палити… було вже таке, неодноразово було! І буде, напевно, ще не раз… А ти скаржишся! Та якщо взагалі можна ставити питання: для чого храм? — Відповідь буде одна-єдина: для тебе!..

Ти мене зрозумій, Андрію, я ж не пропоную систему перебудови світу. Я такої системи не знаю, та й не вірю, що вона існує. Занадто багато всяких систем було випробувано, а все залишилося загалом як і раніше… Я пропоную лише мету існування… тьху, та й не пропоную навіть, заплутав ти мене. Я відкрив у собі й для себе цю мету — мету мого існування, розумієш? Мого і мені подібних… Я ж і говорю щось про це тільки з тобою і тільки тепер, бо мені шкода стало тебе — бачу, що дозріла людина, спалила все, чому поклонялася, а чому тепер вклонятися — не знає. А ти ж без поклоніння не можеш, ти це з молоком матері всмоктав — необхідність поклоніння чомусь або комусь. Тобі ж назавжди втовкмачили в голову, що якщо немає ідеї, за яку варто померти, то тоді й жити не варто зовсім. А такі ж як ти, діставшись до остаточного розуміння, на страшні речі здатні. Або він пустить собі кулю в чоло, або негідником надприродним стане — переконаним негідником, принциповим, безкорисливим негідником, розумієш?.. Або й того гірше: почне мститися світу за те, що світ такий, яким він є насправді, а не узгоджується з якимсь там передбаченим ідеалом… А ідея храму, між іншим, гарна ще й тим, що вмирати за неї просто-таки протипоказано. За неї жити треба. Кожен день жити, щосили і на всю котушку...
У мене теж є…
Зараз викладу — але окремим постом
13:20
+2
ХРАМ КУЛЬТУРИ це результат творення Со-Творців. В цій великій цитаті з твору Стругацьких ідея в тому, що все твориться само собою і без зовнішнього задуму і допомоги. Ідея Єрофеєва в тому, що Бог допомагає людству, посилаючи своїх посланників, в т.ч. й письменника Тимура.
Стругацькі — письменники радянські. Тому Бог в їхніх творах відсутній як категорія. Хоча якщо уважно вчитатися, то розгледіти Його вплив навіть в текстах Стругацьких все одно можна. Просто Бога вони називають… наприклад, Всесвітом.
Гарна ідея
відпочинок напередодні смерті. Одержання останніх позитивних емоційних вражень, запланованих у вашому житті.

Залишилось тільки вирахувати дату смерті. Недавно дізналась, що средньовічні арабські астрологи вміли це робити. Дивними колами ходить інформація в Ноосфері.

Я читав про якогось історичного персонажа, що він буцімто передрік власну смерть з точністю до хвилини. Так і сталося: у передречений день і час (з точністю до хвилини) цей діяч… застрелився!
Є гарна приказка: «Хто має висіти, той не потоне». Це і в гороскопі людини записано. Але сучасні астрологи вважають некоректиним обговорювати такі теми з клієнтами. А раніше це було ознакою високої кваліфікації звіздаря.

Випадкові Дописи