До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Золота сторіночка

Золота сторіночка

Оце вже точно писалося для Коростеня, бо під цим оповіданням стоїть точна дата — 17 жовтня 2004 року. Така сама, як і на грамоті «За участь у святі». Додаткова редактура виконана через місяць — 18 листопада 2004 року. Себто, вже за усталеною традицією я хоч і не збирався боротися за черговий диплом (бо вже мав повний «бант» найвищих нагород), але все ж таки написав це на колінах в автобусі, зачитав на «Уроці прози» оповідання для душі — тому воно вже не гумористичне, а «сльозогінне» (б'є на емоції). Ну, й оскільки я ще журі «Уроку прози» очолював, у підсумку мені таки виписали грамоту «За участь у святі». На той час я саме почав працювати над романом «Помститися імператору», тому особливо займатися куцим оповіданнячком не збирався. Лише через місяць після написання відшукав криво списані аркуші, набрав усе на комп'ютері та заразом трохи поредагував. Отак все відбувалося...


Золота сторіночка

Сучасна притча

Жили собі троє братів — а чом би й не жити добре, якщо земля родить, колодязь напуває, а сонечко зігріває?..

Щоправда, брати не орали, не сіяли — так про це й історія…

Коли найстарший брат трохи підріс, скоїлося з ним щось дивне: раптом відчув він незборимий потяг до того, щоб чудернацькі байки писати, найпотаємніші думки чорнилом на папір виливати. Ой, і що б він тільки не дав, аби лишень позбутися цього дивного тяжіння! Ну, самі посудіть: хіба це солідна професія — бозна яку дурню вигадувати?! Та про таке навіть подумати соромно!..

Отже, силував старший брат свою поетичну душу, силував, та й насамкінець пересилив. І став… юристом: бо то, ясна річ, дуже надійна та дуже поважна серед людей професія. Головне ж — ніяких фантазій. Тільки чітке й суворе дотримання букви та духу закону — і перемога тобі забезпечена. А разом із перемогою — цілком заслужена слава. А зі славою — неабиякі грошики…

Отак і вийшов старший в люди, квартирою, потім власним котеджем та сім’єю обзавівся, — коротше, все як у людей.

Ну, а що ж середній брат? Як це не дивно, але й він відчув потяг до красного письма, як тільки підростати почав. Але наслідуючи приклад старшого брата, не надто серйозно переймався несерйозними цими думками. Бо хіба може навіть у страшному сні наснитися, щоб виважена, тверезо мисляча людина та й присвятила дорогоцінне своє життя, що тільки раз дається, такій, з дозволу сказати, дурнуватій мрії?!

Ну, самі посудіть: якщо уявити у вигляді величезної книжкової шафи весь огром книжок, які понаписували поети, прозаїки та всякі інші драматурги за всю історію всіх народів людства, то навіть доробок найневтомнішого автора виглядатиме у цій шафі… всього лише жалюгідним тонюсіньким аркушиком цигаркового паперу! Та що ж це за маячня така?! Якщо вже бути, то…

Коротше, вагався середній брат, вагався, проводив неабияку внутрішню духовну роботу із самим собою — і зрештою таки став… священнослужителем: нічого дивного, вони ого-го які словеса до народу доносять, за ними сотенні, ба навіть тисячні пастви йдуть! А які повчальні проповіді можна наговорити своїм поважним солідним парафіянам і про поетів, і про прозаїків, і про драматургів, і про всяку іншу літературну голоту, що билась над красним словом, билась, а по життю так ні з чим і лишилась — тільки занадто рано з життя пішла. До речі, до священнослужителя прислуховуються набагато уважніше, ніж до якогось там писаки! Та й жити на свою законну частку від десятини, що люди дбайливо до церкви приносять — воно теж непогано!..

Отак і вийшов середній в люди та й отримав від життя усе… ну, як не по повній, то по середній програмі.

Ну, а що ж молодший брат? Ну, а молодший, як заведено, був трішечки несповна розумом. Тобто, найбільшим йолопом в усьому сімействі. Тому коли підріс і в свою чергу відчув нестримний потяг доносити до людей думи серця свого через живе слово, то не став опиратися внутрішньому поклику, не знайшов у собі сили вчасно виполоти з душі поетичний пустоцвіт… Коротше, відчувши настійливий поклик слова, мав дурість на той поклик піти. От і виріс тим, ким завжди потайки сподівався вирости — письменником.

А в письменника доля яка? Якщо чесно, то дуже й дуже кепська: коли в шухляді від невиданих творів густо, то у гаманці — пусто. Сидиш собі день і ніч, ніч і день за письмовим столом, спалюєш серце на вогнищі думок, папір чорнилами паскудиш… а от що з цього вийде, не відомо нікому — ні тобі, ані людям. Мабуть, лише Всевишньому одному… та й те невідомо! До того ж, що там ті люди — головне, аби видавцеві слова до серця припали, щоб видрукував він бодай одненьку книжку та хоч сякий-такий гонорар письменникові заплатив. Либонь, на новий папір та нові чорнила вистачить…

А як у письменника з сім’єю? Ой, лишенько!.. Добре, коли вірну подругу знайдеш, з якою можна побудувати рай в окремо узятій халупі — а якщо не зустрів такої?! Бо дівчата й жіночки злітаються до тих письменників-поетів, як метелики до лампочки… та побачивши, що у кишені в нього не густо, а зовсім пусто — розлітаються на всі боки іще швидше.

А як у письменника з хатинкою і садком вишневим довкола неї?

А як із хлібом-водою?

А як?..

А як?..

Отож бо! Тому стидалися старший і середній брати, що мають в родичах такого нікчемного йолопа. Відхрестилися вони від брата молодшого, відцуралися — нехай живе як знає, нехай де хоче папір чорнилами марає!!! А ми йому нічим не допоможемо — бо це вилупок якийсь, а не нормальний родич. Старший брат навіть якісь мудрі папери з цього приводу виправив, а середній задушевну проповідь прочитав.

Отак і жив молодший брат сам-один, доки не помер. А коли помер — от тоді й з’ясувалося, що він, виявляється, видатний письменник! Ще б пак: гонорари небіжчику платити не треба (не в землю ж грошики закопувати!), от видавці й почали його твори друкувати, скориставшися «дірками» у законодавстві щодо авторського права. І чим далі, тим більше й більше друкують. А твори ці все більшими накладами розходяться…

Як дізналися про те старший і середній брати — ой, лишенько, що ж із ними сталося!!! Старший мудрі папери про скасування родинних стосунків з молодшим розірвав і одразу, за одну лише ніч придумав, як усі «дірки» в авторському праві обійти й величезні штрафи з видавців злупити. Середній же скочив у свій «мерседес», зароблений чесними богословськими трудами, підкотив під двері будинку старшого брата — і тільки курява з-під коліс полетіла, так брати поспішали на судове засідання!

Але відомо, що з тими буває, хто занадто поспішає: потрапило авто в аварію, й розбилися обидва брати на смерть. Піднеслися їхні душі на небо, зупинилися біля райських воріт — тільки за кільце на хвіртці потягнути хотіли, як з’явився нізвідки янгол Божий у шатах біло-сліпучих та й каже:

— Нумо, пішли зі мною!

«Куди це він нас повів?» — думають душі обох братів, та щось ніяк второпати не можуть. А янгол привів їх до відокремленого від райської стіни будиночку, зайшли туди душі братів — ой, леле!!! Та це ж небесна бібліотека! Посеред бібліотеки тієї стоїть Сам Господь, дивиться на них із докором та й промовляє:

— Ах ви ж сякі-такі! Як же ви Мене так підвели?!

— Кого це — Тебе, о Боже мій?! — злякалася душа юриста.

— Та як же я підведу Господа свого?! — ще більше злякалася душа священнослужителя.

— Я так Собі замислив, — відповів на те Всевишній, — щоб народилися в одній сім’ї одразу три брати, і всі троє стали би письменниками! А ви що наробили?!

— Хто?! Ми?! — здивувалися душі братів.

— А що ж це за професія така — письменник?! Хіба ж то надійне солідне діло?! — спитала душа старшого брата.

— І хіба ж це не марна розтрата дорогоцінного часу, відпущеного Тобою на наше земне життя?.. — спитала душа середнього. — Бо якщо уявити доробок найневтомнішого автора у величезній книжковій шафі, де стоять твори всіх інших…

— А ну цить!!! — гримнув на них Всевишній, і душі братів попадали від переляку на коліна. Тоді Бог наблизився до величезної книжкової шафи, видобув звідти, з-поміж якихось книжок вкритий срібними літерами золотий аркуш, весь пересипаний сліпучими діамантами та криваво-червоними рубінами, й мовив до душ братів:

— Оце вона і є — невеличка сторіночка, вашим братом написана. Але ж бачте, вона золота! І недарма: бо Я хотів, аби ви втрьох написали її, але ви, дурні, не схотіли — тож саме йому, наймолодшому вашому брату довелось попотіти і за себе, й за всіх вас. Ось ці діаманти — то дрібний піт з його чола, а рубіни — краплі крові з його серця, що згоріло надто швидко.

— Та я!.. Та ми!.. — виправдовувались душі братів, але Господь знов гримнув на них:

— Цить, кажу!!! За життя ви відцуралися від свого молодшого брата, а він між тим виконав Мою вищу волю. Один з усіх вас!!!

— То що, ми тепер і до раю не потрапимо?! — перелякалися душі братів. Уявляючи себе у пекельних казанах зі смолою та сіркою.

Тільки всміхнувся Всевишній:

— Ні, потрапите. Адже ваш брат написав свої срібні слова на відведеній йому золотій сторінці, чим дуже й дуже догодив Мені. На відміну від вас, він добрий і не тримає у серці своєму зла та образи на тих, хто за життя з ним навіть знатися не бажав. Він дуже й дуже просив Мене пустити вас до раю, щоб ви насолоджувалися вічним блаженством разом із ним. Отже, Я… ну, що ж — коли він так догодив Мені, впущу Я вас до раю. Але за однієї умови: вклоніться своєму молодшому братику! Вклоніться негайно найталановитішому, найсумліннішому з вас…

+1
340
RSS
11:17
+1
Виклав, як і обіцяв
12:39
+2
Золота сторіночка — гарна назва плоду всього життя людини. Оповідання твоє написане за схемою казки про двох братів розумних, а третього дурника. Бачиш, ти ще у 2004 р. збагнув сам, що Бог посилає до людей своїх посланників. І, що не кожен з них здатен згадати про свою МІСІЮ. Молодець, Тимуре!
Бачиш, ти ще у 2004 р. збагнув сам, що Бог посилає до людей своїх посланників. І, що не кожен з них здатен згадати про свою МІСІЮ.

Друже мій, я давно і дуже багато чого збагнув! А ти як думав?!
Мені треба було зрозуміти самого себе, насамперед. Бо мені ще 30-ти років не виповнилося, а я вже написав «До комунізму...» та «Повість про чотири квітки». Особливо перший роман: за нього мене взагалі мали б або до таборів запроторити, або до психушки. Та варто було піти назустріч Океану Смерті (дякую Акіко Йосано за настанову!), як той випарувався… Та ще згодом виявилося, що ті самі ідеї синхронно втілював у своєму архітектурному проекті зовсім інший, значно старший митець із світовим ім'ям…
Чим далі я жив, тим більшою кількістю нових граней відкривалося для мене те, що я власноруч створив. Відкривалося так, як я й не розраховував. Природно, мені треба було збагнути все це, якось звести кінці з кінцями — бо в рамках тієї філософії, яку мені втовкмачували в інституті, ці кінці вперто не бажали зводитись. Тож аби рухатися далі (а рухатися було конче потрібно!), довелося змінювати філософію й вибудовувати власну теорію творчості.
Власне, «Золота сторіночка» — це концептуальна притча, де в художній формі віддзеркалюється ця моя філософія творчості. Можливо, я висловився трохи кучеряво, даруй… Але написати це оповіданнячко я мусив хоч би з огляду на фатальну помилку художниці Ванди, яка на догоду релігійним діячам спалила свої картини і збожеволіла! Навмисно повторюю наріжний вірш Біблії: «На початку Бог створив Небо та землю» (Бут. 1:1). Отже, Бог — це насамперед Творець, а людина своєю творчістю реалізує фундаментальну властивість Бога — властивість Творця! І якщо митець відмовляється від мистецтва, то тим самим відмовляється і від можливості бути подібним до Творця!!! Про це і йдеться у моїй притчі: бо старший і середній брати відмовилися, обравши «надійні» професії, що забезпечували соціальний статус і матеріальний статок, а наймолодший відпрацював творчо за всіх трьох…
12:43
+2
І навіть не згадати, бо кожного з братів тягло до письмотворення. А уникнути життєвих спокус життя в достатку і таки виконати свою творчу місію на землі!
Та ще й не втратити при цьому доброти і людяності! Адже наймолодший брат мав усі підстави зневажати старших братів, які за життя зневажали його самого. Та ні, наймолодший відмолив для них рай… Інакше й бути не могло! Якби він не зберіг доброту й людяність — не написав би срібними літерами свою Золоту сторіночку, не зросив би її діамантами поту з чола свого й рубінами крові з власного серця!..
23:06
+2
Різниці немає — атже кожен може і жити в достатку і виконати свою творчу місію — безмежно…
Перепрошую, але сидіти однією дупою на двох стільцях виходить далеко не завжди і не у всіх! Для цього ж бо тре мати дуже широку дупу…

Широка дупа

UPD. Втім, історія справді знає приклади такого штибу. Щоправда, доволі специфічні: це коли митець одружувався на заможній спадкоємиці якогось шляхетного роду. Щоправда, таких людей вважають мало не альфонсами… а відтак не надто поважають в суто людському плані… В цьому є величезний мінус, коротше кажучи.

UPD2. До речі, у мене є на цю тему окреме оповідання — про вміння/невміння митця брати від життя гроші. Можливо, якось оприлюдню його на Світочі…
06:50
+2
Вікторе, можна і те й інше. Та біда в тому, що життя в достатку пов'язане переважно із спокусами.
Ґійом Аполлінер. Поет і його муза

Поет і його муза

Отакі вгодовані поети й музи маються на увазі, я так розумію…
09:13
+1
А якими заможними були радянські письменники, які «сиділи на зарплатні» у радянської влади!.. Їхній світ прекрасно описаний в романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Якщо забули — можете перечитати. Цитувати його (на предмет демонстрації моральної вбогості та ницості тих «письменників на зарплатні») можна довго і нудно — просто всі від каментів стомляться. Тому не буду. Хоча… все це дійсно жахлива правда. Нехай і художня. Але я все те відчув на власній шкурі, й свої враження вже якось викладав тут, на Світочі. Що ж до роману Булгакова — ось Вам лише одна цитата:

— Ба! Та це ж письменницький будинок. Знаєш, Бегемоте, я дуже багато хорошого і приємного чув про цей будинок. Зверни увагу, мій друже, на цей будинок! Приємно думати про те, що під цим дахом ховається і визріває ціла безодня талантів.

— Немов ананаси в оранжереях, — сказав Бегемот і, щоб трохи краще помилуватися на кремовий будинок з колонами, вліз на бетонну основу чавунної решітки.

— Абсолютно вірно, — погодився зі своїм нерозлучним супутником Коров'єв, — і солодка жуть підступає до серця, коли думаєш про те, що в цьому будинку зараз вистигає майбутній автор «Дон Кіхота», або «Фауста», або, чорт мене забирай, «Мертвих душ»! А?

— Лячно подумати, — підтвердив Бегемот.

— Так, — продовжував Коров'єв, — дивовижних речей можна очікувати в парниках цього будинку, який об'єднав під своєю покрівлею кілька тисяч подвижників, які вирішили віддати беззавітно своє життя на служіння Мельпомені, Полігімнії й Талії. Ти уявляєш собі, який здійметься шум, коли хтось із них для початку піднесе читачам «Ревізора» або, на самий крайній випадок, «Євгенія Онєгіна»!

— І дуже просто, — знову-таки підтвердив Бегемот.

— Так, — продовжував Коров'єв і заклопотано підняв палець, — але! Але, кажу я і повторюю це — але! Якщо на ці ніжні тепличні рослини не нападе якийсь мікроорганізм, не підточить їх в корені, якщо вони не загинють! А це буває з ананасами! Ой-ой-ой, як буває!

12:03
+2
Сиділи письменники на зарплаті в радянської влади. Ананаси в теплиці. Це і є чиста спокуса, якої не уникла більшість радянської інтелігенції. Продалися й забезпечили на час достаток своїй родині. Потім все це вилізло боком.
Отож бо! Саме такими й були «літературні метри», які в ще зовсім молодому, «зеленому», нікому невідомому письменнику вже бачили потенційну загрозу собі — бо навіть зовсім «зелений» письменник міг би відібрати кавалок їхнього хлібу! Якщо вони безсоромно, в обличчя молодому письменникові зізнавалися в такому, то хто з нас писав «золоті сторіночки»?! От у тім-то й біда…


У Булгакова все чітко написано:

Якщо на ці ніжні тепличні рослини не нападе якийсь мікроорганізм, не підточить їх в корені, якщо вони не загинють! А це буває з ананасами! Ой-ой-ой, як буває!

Ти написав:

Це і є чиста спокуса, якої не уникла більшість радянської інтелігенції.

Я ж назвав цю хворобу «метраїзмом» — оце і є той самий булгаківський «мікроорганізм»!!!
17:24
+2
Друже, можна й метраїзмом назвати цю людську ваду. Та це стосується вузького кола творчих людей, де не терплять молодих конкурентів. Натомість спокусою можуть бути вражені всі люди, як от я колись, про що й описав у недавній публікації ВИПРОБУВАННЯ СПОКУСОЮ.
Не заперечую, що спокуситися може кожна людина. Та річ у тім, що я — саме письменник! Отож мене й цікавлять понад усе не люди як такі, а саме отой тоненький прошарок літературно обдарованих. Бо художня література в нинішньому розумінні цього слова існує приблизно з Х-ХІ ст. після Р.Х. Себто, вже 1000 років з гаком представники різних народів, яких з часом назвали літераторами або письменниками в широкому розумінні слова, тчуть «тканину» художнього слова для того, аби читачі отримували естетичне задоволення від прочитання їхніх творів. І якщо у того чи іншого народу художня проза відсутня як явище культури, то доля такого народу незавидна. Що яскраво демонструють роми (цигани) — я про це нещодавно писав…
Тому-то я й намагаюся всіляко, з різних позицій дослідити та осмислити явища в літературному середовищі. А досліджувати й осмислювати є що, повір!
На жаль, метраїзм властивий не лише «творчим людям». І в школі, і в медицині, і в науці, усюди є свої метри. Де не глянь, усюди молодим і творчим палки в колеса вставляють.

На жаль, це відома проблема конфлікту поколінь, «батьків» і «дітей»

Випадкові Дописи