На Хорив і назад

На Хорив і назад

Від автора. Цей матеріал писався наприкінці 2003 року після нашої з дружиною поїздки в Шарм-ель-Шейх: саме звідти дуже хручно возити туристів на гору Синай (Хорив) зустрічати світанок. Відтоді в Єгипті багато чого змінилося — наприклад, ситуація з тим-таки бакшишем… Тим не менш, в ретроспективному плані спогади більш ніж 10-річної давнини являють певний інтерес. Я давно вже обіцяв моєму другові Анатолію Висоті опублікувати на Світочі спогади про відвідування Єгипту в авторському перекладі українською мовою. Отже, тепер виконую цю обіцянку...

(Друга частина)

(Третя частина)



У чадрі і з «калашом»

З готелю ми виїхали десь о 22:40. Ще півгодини, як водиться, збирали по всьому Шарм-ель-Шейху екскурсантів. Вже до заміського магазинчику на таксі (!) підкинули останню пару туристів — і мікроавтобус виявився гранично натоптаним. Наш гід негайно вразив неймовірним вчинком, придбавши в магазинчику і роздавши кожному по пляшці холодної води.

(Потрібно побувати в Єгипті, щоб зрозуміти, до чого щедрим був такий дарунок.)

Потім мікробус години півтори мчав кудись під склепінням неймовірно чорного і неймовірно зоряного неба. Таким чином, близько першої години ночі наша туристична група однією з останніх вивантажилася біля стін монастиря св.Катерини — найдавнішої православної обителі в світі. Було відчутно холодно, хоча, як запевняв гід, температура була +15°С: вдома при такій температурі я можу спокійно ходити в сорочці з коротким рукавом, тут же поспішив одягнути прихоплену з готелю вовняну спортивну курточку. Отут-то я й почав розуміти, чому в Єгипті температура повітря +8°С вважається національним лихом, коли дітей не пускають до школи… приблизно як у нас при -20°С.

Гід дав півгодини на те, щоб ми трохи перекусили і відвідали туалет. У цьому закладі мене вразила сторожиха, яка збирала «туалетний бакшиш» (традиційно — 1 єгипетський фунт з людини): це була зовсім молоденька дівчина в чадрі, що тримала на плечі… старенький АКМС (тобто, автомат Калашникова зі складаним прикладом). Я одразу ж згадав, що на екскурсію всім веліли прихопити паспорти.

Пізніше гід повідомив, що звідси до Ізраїлю — всього лише 4 години. Щоправда, він забув уточнити: 4 години пішого ходу — або 4 години їзди на автомобілі… Та оскільки єгиптяни прекрасно пам'ятають «шестиденний війну», то на сусідство з Ізраїлем завжди звертають особливу увагу. Цим, очевидно, і була спричинена необхідність озброїти «туалетну сторожиху» десантним «калашом» — так, про всяк випадок. Вже повертаючись наступного дня до готелю, ми бачили численні оборонні загородження, в які «одягнені» тутешні дороги. Теж запобіжний захід.


Верблюжа стежка

Коли всі завершили свої «привальні справи», гід видав кожному важкий ліхтарик і сказав, що сходження на гору Мойсея (тільки так тут називають Синай) проходитиме по так званій Верблюжій стежці, що являє собою шлях для «нормальних людей». Хоча сам Мойсей користувався іншою стежкою, але по ній на гору тепер підіймаються тільки ченці, та це не для туристів. Сходження займе приблизно 3 години, потім буде зустріч світанку на висоті 2285 м над рівнем моря, потім спуск — еще 2 години. Вранці в монастирі на нас чекатиме сніданок і екскурсія, після чого ми повернемося в Шарм-ель-Шейх. Хто захоче, може скористатися послугами погоничів верблюдів і проїхати частину шляху, а не плентатися пішки від початку до кінця.

Переживаючи за стан мого серця, дружина заздалегідь просила мене найняти верблюда. Але вже на місці з'ясувалася пікантна деталь: виявилося, що в кращих традиціях шарм-ель-шейхівської дорожнечі, погоничі вимагали від туристів $50 за поїздку, тоді як, за попередніми відомостями, це задоволення мало би коштувати не більше $3-5… Тому я задіяв своє красномовство і почав щосили торгуватися з одним із погоничів. Зрештою, ми зайшли в глухий кут: я не погоджувався давати більше $10, бедуїн не хотів спускати ціну нижче $15. Я плюнув під ноги і поплентався наздоганяти групу, пояснивши в доступній формі, що за $15 заповзу на Синай по-пластунськи.

Однак через пару хвилин бедуїн наздогнав мене і сказав, що згоден на десятку баксів. Тут вже і я відчув, що підніматися вночі по гірському «серпантину» буде нелегко: на вершині має бути ще холодніше, ніж внизу, тож теплі речі в мікроавтобус не віднесеш… плюс вода… плюс фотоапарат… Загалом, здолати верхи бодай частину шляху було дуже бажано, так що ми вдарили по руках.

За допомогою бедуїна я негайно видерся на верблюда, і перша в житті поїздка на настільки оригінальному транспорті розпочалася. Ми доволі швидко нагнали нашу втомлену групу. Побачивши мене верхи, якась жінка негайно кинулася до погоничів, які розташувалися неподалік, щоб виторгувати верблюда і для себе. Загалом, поганий приклад як завжди заразливий...

Верхова поїздка виявилася справою не надто приємною. Я прагнув сидіти якомога пряміше, однак передбачити рухи верблюда в половині випадків було неможливо, а оскільки ця тварина висока, вершника розгойдує досить-таки відчутно. При різкому поштовху верблюда вперед задня лука сідла піддавала в хребет так, що залишалося дивуватися, чому він не ламається. Верблюд смикався назад — передня лука болісно врізалася в черево. Коли ж починалася бічна хитавиця «корабля пустелі», залишалося дивуватись, як я не вилітав убік — стремена на верблюжій упряжі не передбачалися...

Але незабаром я трохи звик до незручностей і тоді почав дивуватися іншим речам. Перш за все, неможливо було зрозуміти, як верблюд без всяких ліхтариків розрізняє дорогу в майже повній темряві? Далі, дивувала поведінка погонича: майже весь час він йшов ззаду, чомусь поклавши ліву руку… верблюду під хвіст (?!) і при цьому зображуючи натуральне хропіння зі схлипуваннями: «Хр-р-р-р-р!.. Хлі-хлі-хлі… Хр-р-р-р-р!.. Ц-ц-ц-ц-ц...» Лише коли нам зустрічалися інші верблюди, бедуїн перебігав вперед і тягнув тварину за вуздечку, поплескуючи по шиї й не припиняючи «хропіти».

Отак ми і просувалися вперед і вгору, зі швидкістю, що не набагато перевищувала швидкість руху піших туристів. Зійшов місяць, серп якого в тутешньому небі розташовується майже горизонтально — «човником» пливе по небу, немовби на шпилі мінарету. Однак світліше від цього не стало: нагромадження скель замикалися навколо чорними стінами, лише десь далеко-далеко за спиною майоріли нечіткі вогники — світло чи то в вікнах дуже далеких будиночків, чи то від ліхтариків туристів… Однак в непроглядній пітьмі навіть вузенький місячний серп на небосхилі підняв настрій настільки, що я заспівав «Ніч яка місячна», потім «Дивлюсь я на небо», потім «Ой, мороз, мороз» і «Степь да степь кругом». Зрештою, набравшись нахабства, я навіть промуркотів «Хава Нагіла» і тихенько просвистів «Гевейну шалом-Алейхем».

Бедуїн не звертав на мої вокальні вправи жодної уваги, лише щосили хропів та прицмокував. Отак ми і пленталися вгору, аж поки перед останнім поворотом «серпантину» верблюд ледь не «клюнув» пикою в землю. Бедуїн щось крикнув йому, тварина зупинилася і лягла на землю, при цьому я ледь втримався в сідлі, не зважаючи навіть на високі луки. І тут почалася неприємна розмова з погоничем: замість десятки цей мерзотник зажадав злупити з мене 15 доларів, на яких наполягав із самого початку!

У максимально доступній формі я спробував пояснити всю неетичність його вчинку. Бедуїн відповідав, що я важу занадто багато, і верблюд абсолютно знесилив, отже, його треба добре погодувати. Спочатку я хотів послати цього нахабу подалі, потім — змусити провезти мене останній перегін за 5 доларів «лишки». Але врешті-решт вважаючи, що сперечатися з цим пройдисвітом нижче моєї гідності, заплатив бедуїни $ 15, зате досхочу вилаяв його англійською й італійською. Бедуїн мовчки забрався геть.

(Далі буде)

+2
458
RSS
Це початок. Загалом розбиваю матеріал на 3 частини, як і просив колись модератор.
14:07
+2
Дякую, друже, за цей опис подорожі до Єгипту. Колоритно описана подорож на верблюді. Було холодно і погонич певно грів руку під хвостом. А його хропіння, то, мабуть, було якесь спілкування з твариною.
Мабуть, так…

Випадкові Дописи