До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

На Хорив і назад

На Хорив і назад

Продовження моїх спогадів про сходження на гору Хорив.

(Перша частина)

(Третя частина)



Навіщо пертися на Синай?..

Піша прогулянка останнім «верблюжим перегоном» дозволила розім'яти ноги. Щоправда, ходити «розкорякою» після сідла я не став, зате за час верхової їзди відчутно затерпли коліна. Втім, основною небезпекою тепер була можливість вступити в свіжий або підсохлий верблюжий гній — таких «мін» було розкидано по всій стежці вдосталь, як і навколо великих єгипетських пірамід. А потім я підійшов до початку останнього відтинка шляху, який з великою натяжкою можна було назвати сходами. Ні, очевидно, колись в давнину сходи тут дійсно існували: принаймні, ще перебуваючи в Києві, дружина знайшла в Інтернеті знімок із старовинною картини, що зображувала ці самі цивілізовані сходи з усіма зручностями — мало не з бильцями і лавочками для відпочинку по боках. Однак тепер «сходи» являли собою доволі хаотичне нагромадження різнокаліберних каменів, частина з яких хиталася під ногами. Ніяких трьохсот шістдесяти п'яти, шестисот або тисячі сходинок, коротше кажучи, геть не лишилось, а кожен криво покладений камінчик не перелічити. Місцями висота «сходинки» могла бути всього лише пару сантиметрів, зате іншим разом, щоб зробити крок, доводилося задирати ногу на півметра. Та ще постійно вдивляйся в темряву або ліхтариком підсвічували, щоб ненароком не ступити в порожнечу...

Загалом, підйом доволі-таки вимотував. Все частіше доводилося зупинятись і прикладатися до пляшки з водою. Іноді траплялися бедуїнські халупки, мешканці яких пропонували їжу, чай і каву за захмарними цінами, а зупинятись не хотілося: за всіма прикметами, я запізнювався десь на півгодини, а видертися нагору найостаннішим не хотілося. До того ж, величезне враження справляли сухенький бабусі з числа західних туристок: незмінно посміхаючись і спираючись на взяті напрокат алюмінієві «ціпочки», з якими зазвичай подорожують альпіністи, вони вперто чимчикували вгору без нічого, без всяких сумок і ліхтариків. То що, я гірший за них, чи що?! І сьорбаючи прохолодну вологу з горлечка вже на ходу, я вперто дерся вперед.

Про близькість вершини Хорива свідчила та обставина, що продавців їжі і напоїв змінили продавці кам'яних яєць, а також бедуїни, які здавали в короткострокову оренду ковдри і матраци. Чому тут продавалися саме кам'яні яйця, я так і не зрозумів: розфарбоване «під онікс» гіпсове яйце — це далеко не Фаберже… але факт лишався фактом. Ковдри ж і матраци потрібні були для того, щоб бодай якось врятуватися від холоду: температура тут і справді була ще нижчою, ніж попід стінами монастиря, та на додачу продирав до кісток крижаний вітер. Синай височів над довколишніми горами, і тепер від вітродую не захищала жодна скеля.

І тут сталося маленьке диво з розряду тих, які зазвичай супроводжують мене по життю. Черговий зустрічний бедуїн замість того, щоб запропонувати мені драну ковдру, раптом сказав на доволі чистій російській:

— Схід там, містере, — і тицьнувши пальцем кудись за спину, продовжував свій нехитрий бізнес. Хоча особисто я його, зауважте, ні про що таке не запитував. Подивившись в зазначеному напрямі (це був крутий, градусів 60-65 до горизонталі гірський схил), я зрозумів, що всі туристи як один сіли на матраци обличчями НА ЗАХІД, а там, на самій верзівці гори начебто є вільне стояче місце...

Скориставшись вказівкою бедуїна, я негайно піднявся по схилу і опинився біля величезного округлого каменю з пласкою верхівкою, який відразу ж подумки назвав «троном Всевишнього»: саме навпроти притулилася якась церковка з пласким дахом (вже внизу нам розповіли, що це християнська каплиця св.Мойсея), а далі край гребеню обривався стрімкою прірвою, від падіння в яку туристів утримували лише вмуровані в скелю прути огорожі, оповитої до того ж колючим дротом.

На самому гребені, впритул до огорожі стояли дві дівчини, за спинами яких я й розташувався, прихилившись плечем до «трону». Треба зазначити, що завдяки вказівці бедуїна, о 5:05 ранку я зайняв найкращу для фотозйомки позицію — решта туристи перебувала у мене за спиною, переді мною ж була тільки пласка верхівка «трону». Щоправда, коли я один раз невдало повернувся (дістаючи з кишені магендовід, щоб на хвилинку покласти його на «трон»), дівчата почали волати, що я, ведмідь, зіпхну їх у прірву. Я вибачився і негайно ж попросив їх повісити на прути огорожі мою торбинку з речами. Помацавши огорожу руками і зрозумівши, що вона достатньо міцна, дівчата розслабилися і більше не волали.

Тим часом, небо блідло, потім рожевіло занадто повільно, а холод і вітер з кожною хвилиною забиралися під одяг дедалі глибше. Від холоду не рятували навіть бедуїнські матраци та ковдри. Арабська, італійська, англійська та інші мови лунали на вершині Синаю зрідка. Натомість росіяни не соромлячись матюкалися на повний голос, висловлюючи таким чином подив, навіщо було пертися на цю незрозумілу гору в такий холод, коли сходу тут не дочекатися?!

Однак світанок набирав силу. Невдахи-туристи розібралися, що дивляться по не на той сектор неба, тому терміново стали пересуватися вище з усіма своїми матрацами-ковдрами. Мені в потилицю давно вже дихали якісь здоровані, час від часу просили відхилитися вбік, щоб клацнути світанкове небо… А мене давно вже приголомшив небаченою досі дикою красою навколишній пейзаж, тому ніяких незручностей я не помічав, лише захоплено молився найпростішими словами: «Дякую Тобі, Всевишній, що дав мені можливість бути тут і бачити це!..» Переривався лише для того, аби приблизно раз на чверть години зробити черговий панорамний знімок. Шкода, цифрової камери не було, як у хлопців за спиною!.. Але і на плівку зійде.

Близько 5:45 запізнілі туристи все ще піднімалися на вершину, де починалося справжнє стовпотворіння. Приправлені російським матом скарги на життя геть припинилися, натомість почалися дзвінки мобільними телефонами. Чомусь не всі оператори забезпечували тут стільниковий зв'язок, тому щасливчики горлали особливо гучно:

— Ма-а-а, привіт! Так-так, знаю, котра година… Та не жени ти, блін!.. Знаєш, де я зараз? На горі Мойсея — о! Як це яка?! Ну-у-у, це куди Мойсей лазив, в натурі! Мойсей?.. Та хтозна, це ж він начебто в Біблії є, чи що. Як куди?! От сюди, на гору цю. Ну, я не знаю, чого його сюди понесло… Гід чогось там бакланив, та я забув. Але всі полізли, і я з усіма. Тут ми йшли, йшли, три тисячі сходинок, блін! Крутизна, коротше, і ва-аще!.. Ось повернуся до Москви — розповім. Добре все! Спи далі, бай!..

Світанок настав рівно о 6:10, натовп зустрів сонце радісними вигуками й оплесками. До цього часу найбільш ризикові сміливці вилізли на дах каплиці Мойсея і звідти знімали світанок на відео. Щоправда, сміливців було небагато: з натовпу кричали, що під їхньою вагою дах може проломитися.

Потім я спустився зі скелі, щоб оглянути каплицю і підходи до неї, а ті, хто ще не бачив східного боку небосхилу, поспішали зайняти моє місце: народу на горі зібралося дуже багацько, і всі одразу, природно, на вершині стояти не могли… Побродивши тут близько чверті години, я підібрав із землі кілька камінців (в якості сувенірів вони вартували для мене набагато більше від «кам'яних» яєць) і поквапився попрямувати донизу.

(Далі буде)

+1
357
RSS
Друга частина…
19:16
+1
Опис у другій частині, Тимуре, прямо заворожує. Ніби з тобою деруся на ту гору. І разом з тобою боюся вступити… у партію. (Щось там не так з єгипетськими пірамідами). Справжня кам'яна пустеля. Невже жодної рослини? А чим же там годували верблюдів?
Верблюдів вони не в горах тримають, у них поселення внизу, на рівнині. А гори таки голі…
20:05
+1
Але що мене вразило по-справжньому, то це той бедуїн, який вказав мені де схід! Він же тільки мені це вказав, от в чім річ! Буквально втюхував усім і кожному свої ковдри, а мені навіть не став нічого пропонувати — просто й буденно зорієнтував по сторонах світу, немовби так і треба.
Якби він іншим те саме говорив — я би зрозумів.
Якби намагався мені впарити свою ковдру, а потім вказати, де схід — я також зрозумів би: бізнес — це бізнес!
Але чому саме він тільки мені сказав те, про що не говорив іншим?! І чом саме мені навіть не намагався увіпхнути ковдру?! Яким чином виділив мене з різношерстого натовпу туристів?! Я ж був окремо від групи (таки обігнав усіх), без дружини, ні з ким не спілкувався, мовчав…
Загадка якась.
18:23
+2
А як ще міг тебе виділити Творець? Через іншу людину. Метою подорожі було побачити схід сонця. Всі були від цієї мети далі, бо обернені на захід. Хтось же так їх обернув? Це було підготовкою, щоб ВИДІЛИТИ ТЕБЕ. Отже достойний. Сонце — Творець. Гадаю, що там готувалася саме твоя зустріч з кимось іж Божої ієрархії. Якби ти це тоді вірно усвідомив, то у ранковому промінні й побачив Когось! Зустріч таки відбулася, але ти це тоді не усвідомив. А це могло б прямо перевернути твоє життя, Тимуре!
З мене вистачило і того, що я побачив «трон Всевишнього». Той самий плаский камінь, на який я поклав на пару хвилин свій магендовід. На нього ніхто уваги не звертав, окрім мене. Всі чекали на появу сонця — хоча й сиділи обличчями на захід. Оглядали капличку св.Мойсея, навіть на дах видиралися. А от на цей камінь ніхто уваги не звертав — хоча мені він просто в очі кидався!!!

Якби ти це тоді вірно усвідомив, то у ранковому промінні й побачив Когось! Зустріч таки відбулася, але ти це тоді не усвідомив.

У мене справді було відчуття, що Хтось сидить саме на «троні». Тому я і став упритул до нього. І магендовід туди поклав.

А побачити?..
Знаєш, якби я щось побачив, то, найшвидше, не повірив би власним очам. Це навпаки добре, що я нічого й нікого не бачив. «Тонкий» світ не є доступним для людського зору. «Тонкий» світ можна лише відчувати інтуїтивно.

Так само не можна бачити інфрачервоне або ультрафіолетове випромінювання, рентгенівські промені — хоча вони є.

P.S. Вибач, в матеріалі нічого нема про мої відчуття — але ж це газетна стаття, що реально була надрукована! В пресі подібні речі згадувати не прийнято. Але в коментарі написати про це можу.
07:09
+2
На горі Хорив відбулася зустріч Творця із Мойше. Передані скрижалі. Паломники масово йдуть на цю гору, щоб прилучитися до тої події. І прилучаються! Їм додано оптимізму, незважаючи на опоганення процесу бедуїнами. Того ранку ти був виділений. Всі повернули голови туди, куди дивився ти. Що це за річ, яку ти поклав на трон? Чи змінилося щось в твоєму житті після тієї події?
Магендовід — «зірка Давида»:

Тільки не бронзовий, а простіший — «білий», з нікелевого сплаву. Що ж іще я міг покласти…

В житті дещо змінилося. В творчому. Моя дружина відмовилася їхати зі мною: мовляв, «розумна в гору не піде» — лізь туди сам! Того року ми кардинально розсварилися через те, що Олена вважала, буцімто я тусуюся не з тими письменниками, що пишу дедалі гірше… Отже, саме з 2001 року вона перестала бути моєю «музою»: я більше не читав їй першій щойно написані твори. Я за пару років навчився писати «не заради неї»…
Лише коли й вона пережила свою духову кризу, ми знов об'єдналися, але вже на нових засадах — як співавтори, а не як «письменник і його муза».
2001 рік саме й був переломним.
Той рік, коли Олена не погодилася йти разом зі мною на Синай.

Випадкові Дописи