До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

На Хорив і назад

На Хорив і назад

Закінчення моїх спогадів про сходження на гору Хорив.

(Перша частина)

(Друга частина)



Найбрудніший туалет в світі

Не скажу, що спускатися з гори було легше, ніж підніматися в гору. По-перше, позначалися накопичена на підйомі втома і проведені на крижаному вітрі півтори години. По-друге, тільки-но зійшло сонце, як довкола негайно розлилася справжня спека. Добре все-таки, що на боці висіла сумка, і зупинившись на невеликий привал, я сховав туди всі вовняні речі, які пристойно було зняти в присутності сторонніх. По-третє, щоб не посковзнутися і не впасти на хитких каменях «сходів» (а це загрожувало неприємними травмами), доводилося безперервно дивитися під ноги, витягнувши шию якомога далі вперед, і примірюватися перед кожним кроком. Шия по-звірячому затерпла...

Повний контраст з туристами являли гіди і… штатні телеоператори, які супроводжували групи «західних котів». Ось чому майже ні у кого з цивілізованих туристів не було фотоапаратів: протягом всієї екскурсії оператори професійно фіксували на відео кожен їхній крок, а потім охочі могли замовити відеозапис на окремій касеті! Тож гіди і телеоператори не йшли сходами або Верблюжою стежкою, а відчайдушно стрибали майже стрімкими схилами, немов гірські козли — тільки пилюка курилася! Та ще і з сумками в руках або з камерами на плечі...

Ясна річ, іноземцям йти було незрівнянно легше, ніж туристам на кшталт мене, які все своє тягали з собою. Щоправда, «цивілізованим» доводилося тепер паритися в теплих пальтах і курточках (через ту ж таки відсутність сумок), а воно теж не цукор.

Але все одно виглядали Інтурист немовби огірочки. Особливо японці, в групі яких я спочатку спускався. Більше від усіх запам'яталися дві дівчини (або жінки — важко розібрати вік азіаток, які для нас всі на одне обличчя), які під час спуску виспівували на два голоси веселі пісеньки. Ясна річ, слів було не розібрати, бо співали вони японською. Мені чулося тільки щось на кшталт: «Мяу-мяу, дянь-тянь! Мя-мя-мяу, дянь-дянь-тянь!» Так і кортіло спитати їх, чи можна порівняти зустріч світанку на горі Синай з аналогічним заходом на Фудзіямі? Недарма ж існує у японців приказка: «Зустріти схід сонця на вершині Фудзі — й померти!» В сенсі, це настільки прекрасне видовище, що побачивши його, годі й шукати в земному житті чогось прекраснішого: все одно не знайдеш, як не намагайся. Але я чудово розумів, що мого словникового запасу для пояснень забракне, тому йшов мовчки, слухаючи «котячі» пісеньки мініатюрних японочок.

Після «сходів» розпочалася Верблюжа стежка, а разом з нею стали траплятися й верблюди. Втім, якщо вночі їх активно винаймали, то по дорозі донизу послугами візників не захотів скористатися ніхто. Погоничі голосно вигукували на всіх мовах, до наших туристів звертаючись приблизно наступним чином: «Руські, руські! Верблуд! Верблуд! Кемел!» Наші все розуміли, але щоб відмовитися від поїздки під більш-менш пристойним приводом, прикидалися «шлангами» і лаялися:

— Це моя дитина — який він тобі верблюд ?! Я ті покажу! ..

Або:

— Ах ти ж мармизяка арабська! Як ти смієш мене кемелом обзивати?! Ща я-ак вмажу в зуби так, що дим піде, як від «Кемела» справжнього — от тоді дізнаєшся...

Зрештою, шукати клієнтів бедуїнам набридло, і вони широким кроком повели вервечки верблюдів донизу, до підніжжя гір. Якась туристка не розгубилася, і доки погонич не засік її, схопилася за упряж останнього верблюда і вистрибом мчала за ним. Хоча не знаю, чи було це легко: при світлі дня стало видно, що Верблюжа стежка також має достатньо нерівну поверхню, а крім того, у всій красі поглядам туристів відкрилися верблюжі «міни». Тому отак запросто гнати за верблюдом я б особисто не ризикнув.

Нарешті, ще одна проблема давалася взнаки дедалі сильніше: нестерпно хотілося до вітру. Але якщо вночі вирішити цю проблему було просто (зупинись, почекай, доки інші підуть подалі, зійди зі стежки або «сходів», вимкни ліхтарик — і вперед!), то як бути тепер, вдень?! На щастя, приблизно на середині шляху в тилу однієї з торговельних халупок, господарі якої в цей час доби відсипалися, знайшовся туалет, до якого від натовпу туристів відбруньковувався маленький людський струмочок...

Я також поквапився скористатися послугами бедуїнського туалету. І несподівано для себе зробив вражаюче відкриття. До цього я гадав, що найбрудніше і найогидніше відхоже місце бачив минулої осені на одній з автостанцій, що лежить на півдорозі між Києвом і Уманню: підлога тут була вкрита сумішшю бруду і сечі як мінімум на сантиметр. Але побачений нині бедуїнський туалет безумовно побив навіть український «рекорд». Взагалі-то, це не дивно: адже бедуїни тупо поставили фаянсовий унітаз на голу скелю, навіть не подумавши пробити щось на кшталт вигрібної ями! Що за суміш плавала в тому унітазі, описати неможливо. А шар нечистот упереміш з використаним піпіфаксом на підлозі кабінки, сплетеної з пальмового листя і необтесаних дошок, був як мінімум удвічі товстішим, ніж у згаданому вище «українському варіанті». Нарешті, слід від «брудного потоку» виривався з-під плетених стін назовні і йшов вниз кам'янистим схилом гори...

Найбільше засмучував той факт, що таким чином бедуїни спаскудили підніжжя священної гори. Ні, в ісламі Мойсей теж знайшов свою нішу — як пророк Муса. Однак за подібно умови настільки зневажливе ставлення бедуїнів до «гори Мойсея» більш зрозумілим не стає.


Чоловічий монастир імені жінки

Але ось вдалині з'явилися будови монастиря св.Катерини, такі мізерні в порівнянні з оточуючими горами… хоча поблизу вони виглядають переконливо. Це означало одне: довгий спуск з Синаю під променями палючого сонця завершився.

Після сніданку нам влаштували екскурсію монастирем. В принципі, місце це цікаво вже тим, що монастир носить ім'я святої жінки, будучи при цьому… чоловічим! Були тут також інші дива. Наприклад, тутешніх ченців ховають у «грецький спосіб»: себто, закопують труп в землю лише на той час, доки мертве тіло не зотліє, а далі кістки викопують, миють, сушать і складують в так званій «кістниці». При цьому на черепі пишуть ім'я його «власника». Вже повернувшись до Києва і готуючи один з матеріалів для журналу «ПіК», я дізнався, що таким ось чином «ховають» ченців в Афонському монастирі, на власні очі показуючи всім охочим, що християнські ченці виконують заповідь Всевишнього: «В поті чола твого є їстимеш хліб, доки не повернешся в землю, бо з неї ти взятий, бо ти порох і в порох повернешся», (Брейшит, 3:19).

У цьому монастирі спостерігається і дивовижне змішання архітектурних споруд різних культів. Сам монастир св.Катерини православний, однак в XIII ст. місцевий правитель-мусульманин, який виділив яничарів для охорони обителі, розпорядився побудувати тут же, просто на її території мечеть з мінаретом. А після «шестиденної війни», коли півострів опинився під контролем євреїв, знов-таки просто в монастирі була споруджена… синагога! Щоправда, зараз обидві споруди застосовуються не за прямим призначенням, але факт залишається фактом: отакий «мікс» зустрінеш нечасто.

Стався у мене й обман зору: через відчинені двері я раптом побачив, як декілька арабів злагоджено надраювали… кальяни! При найближчому ж розгляді це виявилося церковне причандалля — свічники і кадильниці, просто через темряву важко було розгледіти, чим зайняті монастирські служки.

Зате дві найважливіші тутешні святині — колодязь Моше і неопалима купина — жодного враження не справили. Колодязь виявився прикритим масивною кришкою з хитромудрим механізмом: у такий спосіб монахи захищали святу воду від туристів — очевидно, колись комусь заманулося плювати туди або жбурляти камінці. Неопалима ж купина являла собою незрозумілої породи кущ, що ріс не на землі, а десь вгорі, високо над головою. З пояснень гіда випливало, що коріння у куща було все-таки в ґрунті, просто монахи обнесли купину парканом знов-таки з огляду на зазіхання туристів і паломників, тож її гілки потягнулися вгору — до сонечка. Кажуть, нібито вона цвіте яскраво-червоними, вогненними квітами — але не пізньої осені і не взимку, ясна річ...

До речі, гід запевняв, що неопалима купина — рослина єдина в своєму роді: іншої такої в світі просто немає! Не знаю, не знаю. Я не ботанік, мені судити важко. Щоправда, в Торі сказано, що побачений Моше палаючий, але не згораючий кущ був… ожиною, християнська ж Біблія стверджує, що це був терновий кущ. Ожина і терен — рослини відомі… Однак гід наполягав: воля Всемогутнього може трансформувати найприродніший кущ, тож тепер це єдина в своєму роді рослина, і крапка!

Загалом, саме з гідом нам дуже поталанило: це був араб-християнин, достатньо добре знайомий з Біблією — він хоча б не називав Синай (Хорив) «горою Мойсея», а вживав лише біблійні терміни. Єдине, в чому цей хлопець заплутався — то це в історії скрижалів, які Всевишній передав Моше. Але в порівнянні з рештою ця помилочка виглядала справжньою дрібничкою.

У Шарм-ель-Шейх ми вирушили вже близько 12:30, виснажені до межі, але гранично задоволені. Весь православний люд до того ж перешіптувався про те, що людині, які піднялася на Синай, Всевишній пробачає всі колишні гріхи. Не знаю, звідки у християн взялася така впевненість. Одне я бачив на власні очі: навіть люди, які до того абсолютно не розуміли, навіщо здійснювати настільки обтяжливе сходження, тепер абсолютно змінилися. Можливо, з першими променями сонця на вершині Синаю вони зустріли щось дуже важливе в житті, чого немає в жоодному іншому куточку землі...

Шарм-ель-Шейх — Київ, 2003 рік

+1
402
RSS
Третя частина. Отож, читайте!
19:34
+1
Спуск виявився легшим… хух! ТИ пишеш МИ, а про дружину ні слова. В українців йдуть НА ГОРУ. Я й не думав, що гора Хорив така висока, як наша Говерла. Да… 13 років тому ти носив ті ж 100 кг, що й зараз… Нарис загалом чудовий+
А дружина сказала: «Я не така дурна, як ти, щоб на гору дертися! Їдь сам, якщо хочеш», — тож вона проспала ніч в готелі й на Синай не піднімалася…

З іншого боку, вона спеціально виділила мені кошти на верблюда, щоб я не йшов пішки весь маршрут. Піклується, непокоїться!
20:06
+1
Тепер зрозуміло. Жінка в готелі, а чоловік на священній горі в оточенні то пари дівчат, які верещать від переляку, бо полетять у прірву, а насправді цим привертали до себе твою увагу. Мовляв, обійми нас обох, врятуй! То якісь красуні японочки тобі підспівують… Знала б про це Олена, не пожаліла б своїх ніг… А якщо серйозно, то тобі в житті треба кудись дертися: то на біблейську гору, то на київські кручі…
Або на Дівич-гору! Це поблизу тебе, друже…

Хоча… я ж Козеріг! Що ж ти тоді від мене хочеш, друже?!
І ще… Я ж на вулиці Хорива народився! І в Києві гора Хоревиця поруч з домом, де я прожив 50 років без кількох днів… Як же я міг на знамениту гору Хорив не видертись?!

Якби дружина не взяла з мене слова — всю Верблюжу стежку ніжками пройшов би… Я такий!
07:27
+2
Де б ти ще на верблюді покатався, як не в Єгипті. Щось там в оповіді сказано про єгипетські піраміди. Перевір на доречність або узгоджуваність. Я вчився в Трипіллі 4 роки в інтернаті. Це кращі роки мого життя. На Дівич-горі був не раз. Звідти такі гарні краєвиди. В ясний день видно й Київ. Золоті відблиски з бань соборів. В 1964 р. на цій горі я замріяно поглядав на далекий у сивині Київ і не знав, що там коло гори Хоривиці вже рік, як росте хлопчик, який через півстоліття стане другом.
Про піраміди… Згадується побіжно той шар верблюжого гною. яким «здобрений» ґрунт біля підніжжя Великих Пірамід. Це таки правда: там щодня катають туристів на верблюдах, візники заощаджують на верблюжих памперсах — звідси гній…
А загалом, у мене є значно більш розлогий "Єгипетський щоденник" за 2001 рік: то була моя (точніше, наша з Люсею) найперша поїздка до Єгипту, ініційована Анатолієм Ігнащенком. Анатолій Федорович збирався тоді взяти участь в конкурсі архітектурних проектів на реконструкцію Каїрського музею — тож і захотів на власні очі побачити, що таке Єгипет з усіма його старожитностями. В турагенції сказали: якщо зберете групу — буде знижка. Чим більша група — тим більша знижка. Тож Анатолій Федорович загітував їхати разом із ним Дмитра Степовика і мене. А я прихопив Люсю. В турагенції нам дали знижку, як на чотирьох осіб… Отак і поїхали!

Але перекладати "Єгипетський щоденник" українською значно довше. Плюс мені досі сумно згадувати про Ібрагіма… Він був тоді нашим екскурсоводом, ми дуже добре роззнайомилися. Коли ми з дружиною через кілька років приїхали в Хургаду вдруге (це було через 1-2 роки після Шарм-ель-Шейху), я зателефонував Ібрагіму і попросив підскочити в наш готель. У Ібрагіма на той час вже була власна турагенція, він думав, що я про щось його проситиму, а я всього лише подарував йому трійку сувенірних «мерзавчиків» з горілкою (в Єгипті саме російська горілка є чимсь на кшталт «валюти») в якості подяки за те, як він нам все зорганізував під час першої поїздки. Ібрагім розчулився і зорганізував нам з дружиною безкоштовну прогулянку островами Червоного моря. Потім ми щоразу зідзвонювались, коли приїздили в Єгипет… Але ще за кілька років сталося нещастя: в автокатастрофі у Ібрагіма загинули жінка й дочка, він збожеволів… Мені його колеги з турбізнесу розповіли. Шкода хлопця! Тож мені й досі важко про нього згадувати. Ось ми біля підніжжя піраміди Хеопса в 2001 році:
Де б ти ще на верблюді покатався, як не в Єгипті.

А в Тунісі!!!
_
16:51
+1
О, друже, то ти таки попоїздив по світу. Лиш в Єгипті ви побували тричі, як от ми в Лівані. Радий за тебе.
В Єгипті ми бували стільки разів, що я з ліку вже давно збився. Просто не станеш же про кожну поїздку розгорнутий матеріал писати!..
12:12
+1
Тимуре, ану скажи, коли саме відбулося оце твоє паломництво? Бо написаний оцей твій опис в 2003 р. А зірка Давида гарна. І що означає переплетіння двох трикутників?
Ой, так: я трохи з хронікою наплутав
Отже, сталося все трошки інакше:
— дружина перестала бути моєю «музою» в 2001 році, тоді я вперше поїхав до Єгипту (поплутав дві поїздки, вибач!);
— а на Синай я піднімався в 2003 році.
Але 2003 рік теж був знаменним: саме в 2003 році я написав для журналу «ПіК» статтю «Витончена помста Сен-Жермена», де в загальних рисах була викладена фабула майбутнього роману «Помститися імператору». А саме з нього почався мій, а згодом і наш «козацький» цикл авантюрно-історичних романів.
Отже, своєрідний «тезовий план» першого роману я написав саме в 2003 році — коли піднявся на Синай! Хоч так, хоч сяк це сходження виявилося знаменним.
І що означає переплетіння двох трикутників?

А ти хіба не знаєш?!
Це ж поєднання «чоловічого» й «жіночого» трикутників:

Символіка шестикутної зірки настільки давня, що є заальновідомою й не потребує пояснень. Принаймні я так думав… Вибач, але навіть уявити не міг, що ти не в курсі цього!
Тільки тепер вони помінялися значеннями.
http://st.depositphotos.com/1062321/4903/v/950/depositphotos_49036813-stock-illustration-male-and-female-restroom-symbol.jpg
Бо наш світ встав догори дригом
16:18
+2
Я це знав теж давно. Тут багато смислів. ЧОловік і жінка — це людина. Але тут чоловік помножений на жінку. Отже це акт поєднання. Ти розповідав мені, що в БІБЛІЇ закладені 4 смисли. Я гадав, що й Давидова зірка має приховані смисли. А виходить, що ні.
В Торі закладені не «4 смисли», а 4 рівні розуміння тексту — якщо бути точним.

Зірка Давида — це дуже давній графічний символ. І в якості поєднання «чоловічого» з «жіночим» він розглядається не тільки в юдаїзмі. Ось, наприклад, індуїзм:

«Тримурті» — «чоловічий» трикутник, що символізує Брахму (творця) — Вішну (хранителя) — Шиву (руйнівника).
«Тридеві» — «жіночий» трикутник, що символізує богинь ЛакшміСарасватіДургу (Калі), які є дружинами відповідних богів і мають відповідні функції.

Випадкові Дописи