Закон Парето і псковські школярі

Закон Парето і псковські школярі

Буквально щойно ми обговорили історію двох школярів, яких вже встигли охрестити «псковськими Боні та Клайдом»:

Для тих, кому надто моторошно дивитися це відео, коротко переповім суть історії: загнані в кут власними батьками по життю, хлопець та дівчина забарикадувалися на дачі вітчима дівчини, знайшли там зброю, віскі та цигарки, для початку застрелили пару псів, потім обстріляли автівку з поліціянтами, потім почали лупити з пістоля й рушниці, куди тільки бачили, а в фіналі, ймовірно, застрелилися. Як варіант, на рівні чуток подейкують, що «псковських Боні та Клайда» застрелив СОБР: адже на певному етапі вони викинули з дому, в якому забарикадувалися, всю зброю… хоча для себе й могли залишити пістолет з двома останніми набоями.

Втім, йдеться не про те. Принципово не про те! Я вже розмістив на Світочі матеріал Платона Бєсєдіна, в якому ця історія розглядалася в аспекті відірваності цих нещасних дітей від Бога (класична, в чистому вигляді християнська проблема «богозалишеності»).

Тепер же мій фейсбучний френд Володимир Співаковський (відомий освітянин, фундатор київського ліцею «Гранд») у свіжому ФБ-дописі, жодним чином не пов'язаному з моторошною «псковською історією», висловив нехитру думку про те, що з точки зору (не)бажання вчитися всі школярі поділяються на 3 великі групи:

  • 20% — ті, які завжди прагнутимуть отримати нові знання в силу природної цікавості, генетичної схильності тощо
  • 50% — ті, які вчаться через бажання бути зразковими дітьми для своїх батьків («тому, що так мама наказала»)
  • 30% — ті, які принципово не бажають навчатися через природні лінощі або природне бунтарство (наперекір «мамі, яка змушує навчатися»)

Мені б хотілося навпаки пов'язати отакий груповий розподіл школярів з історією «псковських Боні та Клайда». Впадає в око те, що вони явно належали до 30% «бунтарів». Ще б пак: «ботани» (по-старому, як казали в мій час — «зубрилки») з 20% надто розумні, щоб дозволити дорослим загнати себе з пастку безвиході (як це сталося з двома псковськими підлітками), а пересічні школярики з 50% надто слухняні, щоб стріляти з дробовика в ногу мамі своєї дівчини або ж оборонятися від своєї мами за допомогою ножа...

Отже, «псковські Боні та Клайд» належали до 30% школярів-«бунтарів». Між іншим, саме з цієї категорії зазвичай виходить хтось, хто уособлює «душу» дитячого колективу. Такий собі Том Соєр — бешкетник з неабиякою фантазією, палкий прихильник Робін Гуда, міфів про шляхетних розбійників і шляхетних піратів. Саме про нього дорослі персонажі твору Марка Твена кажуть: можливо, Том Соєр колись-то стане президентом Сполучених Штатів — звісно, якщо до тих пір його не повісять… І знаєте, Дональд Трамп і справді являє собою такого собі дорослого (як зараз кажуть — «проапґрейдженого») Тома Соєра!

В європейському варіанті це — Пеппі Довгапанчоха, в більш дорослому віці — Карлсон, «мужчина в повному розквіті сил». Або герой пісні «Малий Браун»:

З точки зору етології (вкотре каюся — але я колись-таки перепишу серію своїх «етологічних» матеріалів і на Світочі), всі ці хлопці та дівчата являють собою високопримАтивних юних осіб — себто, таких, які легко ведуться на поклик інстинкту. Саме тому їхня поведінка виглядає феєрично яскравою в очах оточуючих. Саме тому високопримАтивні діти стають героями книжок (Марк Твен, Астрід Ліндґрен), пісень (той-таки «Малий Браун»), анекдотів (класичний Вовочка — вічно стурбований сексуально, вічний бунтар і неслух, любитель міцних словечок і міцних напоїв, який може «врізати правду-матку» хоч вчительці Марьванні, хоч директорці школи).

Це — квінтесенція 30% школярів, найбільш яскраві бунтарі. Ясна річ, вони успішно протистоять 50% «сірої маси» + 20% «ботанів»… доки йдеться про доволі штучну, ізоляціоністську модель суспільної системи — школу. Недарма ж бо Біл Гейтс якось зазначив у бесіді з сучасними школярами:

Підтримуй добрі стосунки з «окуляриками-ботанами» — найшвидше, хтось із них колись-то стане твоїм начальником.

Саме так! Ясна річ, Том Соєр може навіть стати президентом США (Дональд Трамп і справді став). От тільки Том Соєр ризикує бути повішеним, перш ніж дістанеться верхівки влади… А найшвидше, в реальному житті його обжене (в часі) Барак Обама — явний «ботан», причому на додачу навіть чорношкірий (що для США є унікальним явищем).

Тут варто звернути увагу на ту обставину, що 50% «сірої маси» школярів, які вчаться «з-під кийка», зазвичай неправомірно змішують із 20% «ботанів». На останніх переноситься і метод навчання — вважається, що «ботани» такі старанні, бо їм так мама наказала! Хоча істині це не відповідає: «ботани» від природи прагнуть знань і є низькопримАтивними — себто, підпорядковують свої дії розуму, а не інстинктам.

Але саме через цю обставину і страждають! Бо 30% «бунтарів» помилково вважають, буцімто «ботани» вчаться «з-під кийка». Хоча нібито ж розумні діти… Який вихід?! Тиснути на «ботана»: всіляко задирати його, аби лише й він «мав мужність» збунтуватися і вийти з-під уявного впливу батьків. «Бунтар» просто переносить на «ботана» власний досвід: адже класика жанру — це намагання придушити дитячий бунт різкою, ременем… і що там під руку потрапить. «Ботан» же не розуміє, з якого це дива «бунтар» до нього пристібався?! З точки зору «ботана», немає нічого цікавішого в світі, ніж відкривати для себе нові й нові обрії знань! А тут цей «хуліган» із своїм дурнуватим «бунтом»…

Внаслідок маємо класичний конфлікт 30% «бунтарів» проти 20% «ботанів», за яким захоплено спостерігає 50% «сірої маси», попередньо запасаючись попкорном… і не забуваючи час від часу влаштовувати «ботанам» дрібні капості — на догоду лідерам-«бунтарям».

А зараз я хотів би трохи перевернути ситуацію й поглянути на неї… в розрізі принципу Парето — бо і Володимир Співаковський теж згоден, що цей принцип можна застосовувати до цієї ситуації: «Для багатьох явищ 80% наслідків спричинені 20% причин».

(Перепрошую, але це слайд з моєї лекції на тему письменницької майстерності — отже, графік адаптований до літературних справ...)

Впадає в око, що 20% «ботанів» — це саме той контингент, який (за Білом Гейтсом) з високою ймовірністю перетворюється на майбутнє «начальство». І саме цей «начальницький корпус» із 20% колишніх «ботанів» вирішує 80% проблем, що постають перед людством…

А що ж із сакраментальними 30% «бунтарів»?! Так, свого брутального Дональда Трампа вони безперечно дадуть… Проте з великою ймовірністю велика частка «бунтарів» або зіп'ється, або підсяде на наркотики, аби скінчить життя за ґратами… або навіть загине фізично: «бунтарський» стиль поведінки зазвичай погано суміщується з вимогами і стилем життя цивілізованого суспільства.

Про те саме говорить і Анатолій Протопопов у своїй знаменитій етологічній праці «Трактат про кохання, як його розуміє жахливий зануда». Протопопов стверджує, що в кожному класі будь-якої школи неодмінно знайдеться якийсь хуліган, наділений харизмою, в якого й однокласниці будуть закохані, й вчителі потайки полюблятимуть попри всі неприємності та клопоти, що цей «альфа-лідер» класу їм завдаватиме. Та в дорослому житті отакі «альфа-лідери» помітних успіхів, як правило, не досягають — швидше, або зіп'ються, або підуть «слизькою стежинкою»…

Отут саме час (принаймні на мій погляд) перейти до «псковських Боні та Клайда». Безперечно, вони належать до 30% «бунтарів». І безперечно, вони подали приклад занадто високого відсіву цієї категорії! Бо коли дорослі загнали їх в куток, вони відреагували цілком інстинктивно: вчинили шалений опір — збройний опір!!! І тим самим загнали себе у ще гірший куток — вже не перед батьками, а перед суспільством. Бо вважали, що за збройний напад на поліцейських їм «світить» по 15-25 років буцегарні. Отже, на волю вони мали б вийти щонайменше 40-літніми… якби ще вижили за ґратами (що для «бунтарів» є проблемним). А 40-річна людина для 15-річного підлітка — це глибокий «старець»… Тому вони й застрелилися — бо для них подібна перспектива є неприйнятною.

Таким чином, можна бачити, що 30% природних «бунтарів» — це ризикова група, яка посилено сходить нанівець протягом життя… Й особливо в його кризові періоди! А нині криза панує не лише в Росії (де жили «псковські Боні та Клайд»), але й в усьому світі. В інформаційну епоху, на порозі якої опинилося тепер людство, найкомфортніше почуватимуться саме 20% «ботанів». Що ж до 30% «бунтарів», то (попри успіх Дональда Трампа) вони опиняються під посиленим — подвійним ба навіть потрійним тиском самої долі, пов'язаної зі зміною стилю життя людства, з переходом від індустріального укладу до постіндустріального, інформаційного. Отже, хоч як шкода казати таке, але подібні прецеденти, на мою думку, зараз можуть почастішати. До речі, в тих-таки США за останній рік прогриміли постріли:

Як на мене, це реакція непокірних «бунтарів» на настання нової — інформаційної епохи, в яку вони не вписуються. Звісно, від їхніх по-юнацькому максималістських витівок суспільство спочатку здригнеться, а потім…

А потім вживе запобіжних заходів. Природним «бунтарям» доведеться нелегко, й педагогам вже зараз потрібно з особливою ретельністю попрацювати над їхньою адаптацією до нових цивілізаційних вимог і реалій. Інакше постріли почастішають, що дуже, дуже ризиковано!

+1
555
RSS
13:26
+2
В кожному селі є свої бандити і злодії. Є придурки і каліки. Так пороблено, щоб відбувалося навчання і вдосконалення більшості. Зверніть увагу, що навіть серед курей є лідери і ті, яких ще в юному віці курчат закльовують дорослі кури. Різноманітність незнищима, хоч це й суперечить закону ентропії. Так зроблено й підтримується Божественною ієрархією, щоб десь на дорозі була яма або каменюка. Псковські діти — це ті дикі винятки, які викликають сплеск емоцій. У слові… примАТив… наголос на А?
У слові… примАТив… наголос на А?

Ні, наголос «приматИв».

Я виділив цю літеру з інших міркувань — щоб не плутати «примАтива» з «примІтивом», бо в даному разі це можливо, так би мовити «за Фройдом».

Ти ж сам написав: «придурки». Звідси до «примІтивів» (себто, примітивних придурків) один лише крок…
Підтримуй добрі стосунки з «окуляриками-ботанами» — найшвидше, хтось із них колись-то стане твоїм начальником.

Біл Гейтс сказав лише половину правди. «Ботан» дійсно може стати начальником, навіть топ-менеджером, але ВЛАСНИКОМ компанії буде хтось з тих проблемних 30%. Той з «бунтарів», хто зумів використати свою енергію не на примІтивний бунт, а на пошук нестандартних виходів з ситуації. Саме вони і є рушіями прогресу. А ботани лише відшліфовують їхні відкриття і доводять до рівня ширвжитку.
Бунтарі просто не вкладаються в рамки системи освіти.
Той з «бунтарів», хто зумів використати свою енергію не на примІтивний бунт, а на пошук нестандартних виходів з ситуації.

Це — бунтарі з низькою примативністю, які не ведуться на поклик інстинктів, а підпорядковують життя голосу розуму. Про них скажуть: «У тихому болоті чорти водяться», — але скажуть вже в дорослому віці, коли вони стануть власниками потужних корпорацій. Натомість «тихі бунтарі» ніколи не стануть героями дитячих книжок на кшталт Тома Сойєра і Пеппі Довгапанчохи, бо непримативна, неінстинктивна поведінка видається оточуючим занудною. «Тихі бунтарі» також не застреляться в прямому ефірі, щоб назбирати десятки тисяч лайків в соцмережі після своєї дурнуватої, але яскравої смерті.
Іноді справжнім високопримативним бунтарям просто щастить зустріти хорошого Вчителя, який скерує їхні інстинкти в корисне русло.
Згоден, іноді й високопримативним «бунтарям» щастить. Але то вже воля Божа — послати геніального Вчителя, який терпляче виправить твої «косяки».
Я би сказав, що це історія Нільса Хольгерссона, розказана Сельмою Лагерльоф — бо в ній гном геніально «обламав» бешкетника, який кардинально змінюється протягом всієї оповіді:


P.S. Щоправда, я не знаю, чи став у підсумку Нільс Хольгерссон керівником корпорації… Сподіваюся, що таки став!


P.P.S. Також цілком можливо, що це — Артут Грей з «Червоних вітрил» Олександра Гріна:
Червоні вітрила (к/ф)
Згадуючи цю історію, вся увага чомусь концентрується на Ассоль. Хоч мені, як чоловікові, значно цікавіший саме Артур Грей. А він хоч і зростав у заможній родині, проте в дитинстві неабияк бешкетував і бунтував (замазані фарбою руки на картині з розп'яттям Христа), полюбляв вислуховувати цікаві історії від п'янички Польдішока і зрештою дременув з рідного дому, найнявся простим юнгою на торговельне судно й самостійно, «стиснувши зуби» і з «блідим обличчям» пройшов шлях від юнги до капітана. І був у нього старий вчитель — затятий «морський вовк» капітан Гоп, слова якого я часто цитую:
Починається перелицювання цуценятка під капітана.
Кількох моїх знайомих від тюрми чи ранньої смерті врятував спорт. Це мабуть єдина сфера, де високопримативна дитина може знайти відповідну для себе систему цінностей та чітку ієрархію.
Проблема сучасної школи в суцільній низькопримативності. Дітей не можна карати фізично, не можна сварити, не можна ставити поганих оцінок. Суцільна толерантність, дипломатичність, політкоректність. В колективі на сто педагогів лише двоє чоловіків — фізик і фізрук. А якщо ще й вдома «дитинку» боготворять, то малому бешкетнику зносить дах.

Випадкові Дописи