До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Не заважайте Богові!

Не заважайте Богові!

Цей випадок колись реально стався в моєму житті. А який урок я з нього виніс, дізнаєтеся згодом...

Якось ідучи рідним Подолом в певних справах (несуттєво, в яких саме), я раптом відчув, що ноги несуть мене в невеличкий скверик на Контрактовій площі, розташований між теперішніми зупинками трамваїв №№11, 12, 14, 18 і 19 (що їдуть в напрямах Пущі-Водиці, Оболоні, пл.Перемоги чи Святошина) і колишніх «дарницьких» маршрутів (тепер їх ліквідували). Хтозна, чого мене потягнуло саме туди… але ж потягнуло! То справді, чому б не пройтися саме через цей скверик?! Ну, я й пішов...

Як раптом мій погляд сам собою зупинився на дивному жебракові. По-перше, на жебрака цей чоловік не надто скидався: був доволі пристойно одягнений, чистенький і не смердючий, як переважна більшість із них, а по-друге, сидів він на лавочці в абсолютно не підходящому для жебракування місці — подалі від всіх зупинок, де народ майже не ходив. Хоча в руці таки тримав прозору пластянку, на дні якої тьмяно виблискувати три чи чотири копієчки… І по-третє, перед ним стояли два явних бомжа, якось скептично дивилися на цього чоловіка і щось насмішкувато говорили. Жебрак же якось дивно щулився й чомусь ховав від цієї брудної (таки справді брудної!) парочки очі.

Зацікавившись такою картиною, я підійшов до чоловіків і спитав:

— Доброго здоров'я добрим людям! Я так бачу, ви тут милостиню збираєте?

Жебрак ще більше зіщулився, втупився в землю й не відповів. Зате до мене мовив один з бомжів, що стояв перед ним:

— Слухай! Якщо у тебе є, то подай йому 12 копійок і йди собі.

Подібна точність суми, яку необхідно подати, здивувала мене, тож я продовжив розпитувати:

— А-а-а… чому саме 12 копійок?!

— Бо на вокзал йому треба.

— І що?..

— А гаманця у цього дурника поцупили, от що.

— І-і-і?..

— Отож він сидить і збирає гроші. Як назбирає 15 копійок, то придбає квиток на трамвай і поїде на вокзал. Бо його вже там зачекалися.

— Ото й усе?!

— А що, того хіба замало?.. Він же не вміє милостиню збирати, тож цілий день тут просидить, а 15-ти копійок своїх не діждеться...

Тієї ж секунди мені стало неймовірно весело. Бо я второпав, з якого дива відчув абсолютно незрозумілий потяг — пройтися саме через цей скверик між двома вузловими зупинками трамваїв: та щоб допомогти небораці, от з якого дива!!!

— Агов, добродію! — звернувся я до жебрака. — Вам справді на вокзал потрібно?

Той нарешті здійняв на мене очі й відповів:

— Справді. Але мені лишилось ще 12 копійок випросити.

— А у тебе що, 12 копійок є? — спитав той бомж, з яким ми розмовляли від початку.

— Ви помилились, я не роздаю гроші на вулиці.

— Ну то?..

— Але дістатися до вокзалу допоможу.

— А як?! Вставиш цьому роззяві в дупу віника, щоб він на вокзал долетів?

— Ні, але допоможу. Пішли зі мною!

— Куди?..

— На вокзал, куди ж іще!

Я попрямував геть, водночас клично махнувши рукою.

— Якщо у цього бовдура гаманця поперли, то контролери його з трамваю точно знімуть...

— Добродію, вам потрібно на вокзал чи ні?! — я не збирався теревенити з бомжем, я хотів допомогти людині. — У мене справи, між іншим...

— А допоможете? — недовірливо спитав жебрак.

— Допоможу, авжеж допоможу.

— А як?..

— Ви йдете чи ні?!

Він підвівся з лавочки й попрямував за мною. Я ж відвів його на розташовану поруч станцію метро «Контрактова площа», підвів до турнікетів, чиркнув по найближчому пластиковою магнітною карткою й мовив урочисто:

— На все добре, щасливої дороги! Їдете до станції «Вокзальна», пересадка на «Майдані Незалежності».

— Що, отак просто?! — жебрак лише здивовано кліпав очима.

— Добродію, вам треба на вокзал чи ні?! Зараз вогник згасне… — я готовий був сміятися, спостерігаючи за його розгубленістю.

— Треба… — пробелькотав жебрак, а потім зірвався з місця і навіть не попрощавшись та не подякувавши, кинувся прожогом через турнікети, потім вниз по сходах… Про всяк випадок я почекав декілька хвилин — чи не вийде він знов нагору?

Не вийшов. Отже, йому і справді було конче потрібно на залізничний вокзал...

Всебічно проаналізувавши цей випадок, а також пригадавши багато аналогічних випадків, яким раніше не надавав особливого значення, я зробив для себе дуже важливий висновок: не треба заважати Богові допомагати нам! Людина надто часто покладається тільки й виключно на себе, всіляко заперечуючи саму можливість Божої допомоги згідно з прислів'ям: «Богу молися, а сам стережися» (як варіант — «На Бога покладайся, а сам не цурайся»). Все нібито добре, бо вікова народна мудрість радить покладатися на себе…

Але недолік такої позиції полягає в тому, що людське бачення є недосконалим. Уявімо, що людині необхідно вибратися з лабіринту — як-от на наведеній вище картинці. «Точка огляду» людини є надто приземленою, тож і бачення варіантів поведінки надто обмежене. Водночас, Бог бачить ситуацію зі своєї — з Божої точки зору. Бачить значно краще й об'ємніше, комплексніше. Бог зовсім не дурний, Він і бажав би допомогти людині виплутатися з лабіринту, але...

Але цього не хоче сама людина! Бо «Богу молися...» і далі за текстом прислів'я. Отже, байдуже, куди там спрямовує людину Бог — головне те, куди хоче піти сама людина згідно з власними планами (часом доволі карколомними). Якщо ж нікуди не прийде — починаються нарікання: «Боже, і чом же ти не допоміг мені?!» — хоча перед тим сама ж людина і відкидала Божу допомогу, розраховуючи виключно на себе, на свої сили й розум...

Герой моєї історії, втративши гаманця, вибудував собі дуже карколомний і мудрий (як йому здавалося) план: нажебракувати 15 копійок (тоді саме такою була ціна на проїзд в столичному транспорті), придбати квитка, сісти на трамвай, доїхати до залізничного вокзалу. Проте існувала й інша можливість: не жебракувати на трамвайний квиток, а поїхати на метро. Звісно, ті, хто сам їхав на метро, не поступились би своєю поїздкою незнайомцеві — отже, він таку можливість не врахував. І відправився до скверика невміло жебракувати...

Але існувала ще одна можливість: поруч випадково проходив я, який мав магнітну картку для проїзду на метро і не збирався скористатися нею зараз, але ж міг провести небораку через турнікет, не виклавши з власної кишені ані копійки! До такого герой моєї історії не додумався. Звісно, додумався Бог — тому й закортіло мені раптом пройтися саме через той скверик, де жебракував невдаха. Умовно кажучи, я зіграв роль такого собі «янгола у плоті», який мимохідь допоміг людині виплутатися з тупикової ситуації. Жебракові ж лишалося прийняти несподівану допомогу. Інакше він би ще довгенько жебракував, а от чи вдало?.. Сумніваюся.

Отже, таки справді не треба заважати Богові допомагати нам!

+3
658
RSS
01:43
+1
Люди! Будьте уважні, робіть маленькі дива власноруч — якщо тільки можете…
А ви таки можете!!!
Для цього потрібно лише не заважати Богові…
07:40
+2
Так і є, друже. Треба ці Божі дива лиш помічати. ВЕЛИКИЙ УЗГОДЖУВАЧ — це я так називаю Бога, займається ще й тим, що УЗГОДЖУЄ суперечливі людські плани з найбільшою оптимальністю. Ось чому треба час, щоб задумане втілилося. Таке я описав про пічку-камін Мілано-2(на сайті НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ в своєму блозі). Щоб ця пічка стала гріти у Красному, була вишикувана ціла шеренга помічників мені… Божа допомога буває й несподіваною і рятівною, як от описане Тимуром.
Твоя стаття на НО?.. Щось таке пригадую…

У мене самого в житті подібні речі час від часу траплялися, просто я якось не звертав не те уваги: ну, чергове диво — то й диво, я до тих див звик. А тоді, в скверику на Контрактовій площі, коли ноги самі винесли мене до чоловіка, який потребував термінової допомоги (а допомогти насправді було дуже просто, причому значно простіше, ніж він сам собі нафантазував) — от тоді, як кажуть, «пазли самі склалися»! Й я раптом побачив ту картинку «Різнобачення ситуації», яку намалював для статті:
Різнобачення ситуації
P.S. Ти знаєш про мою здатність бачити все «картинками», я тобі колись в приваті писав про це
09:36
+2
Було таке несподіване і рятівне диво і з нами, здається, в 1991 р., а може й пізніше. Старша дочка Ярослава стала працювати лаборантом на біохімзаводі. Там через міськраду їй виділили 10 соток землі на Лукавиці за Обуховом. Серед лісу, живописна місцина. Треба було освоювати, щось будувати крім сарайчика. Якось я побачив там велетенський самоскид на 40 т із колесами у мій зріст. Він віз каміння. Привіз і нам двічі по 40 тон, а ще окремо машину жорстви. Возив десь аж, здається, з Рокитного чи Богуслава. Одна машина за 900 карб. Я був щасливий, дивлячись на ці купи граніту. І зрозуміло чому — в селі тоді будували з глини, соломи й дерева, а згодом вже й із цегли. Ми викопали котлован під цокольний поверх і з дружиною взялися мурувати самі. Дружина мала освіту муляра. Отож вона керувала, а я вергав каміння. А були ж і камінці вагою понад 100 кг.
09:48
+2
Отож ми змурували цокольний поверх 12 м х 12 м зі стінами висотою 2,5 м. Товщина муру 50 см.Там він стоїть і досі пам'ятником нашій мурашиній заповзятливості. На тій роботі і надірвалися. Стало нити серце. Важко було лягти на підлогу, бо порушений хребет. Я помітив, що коли ставав, розводив руки на рівні плеч, а потім різко розвертався праворуч — мені легшало…
13:49
+2
І от якогось дня дзвінок. Відкриваю двері. Стоїть чоловік у кашкеті, штани й піджак приношені. Темний з виду і міцнющий, а на вид років так з 50. Каже: я костоправ, хожу й людям помагаю. Кажу: заходьте. Провів рукою мені по спині й каже: не на місці. Виявилося, що не місці і в дружини. Став він рівняти. Крутив мене й ламав. Повертав різко голову і так мені хрускало і іскри з очей сипалися. Підіймав мене попід руки і стріпував. Аж сльози капали. Уміло клав мене на своє коліно. Все в мені тріщало. У дружини він порівняв і грудні хребці. В нас болі як рукою зняло. І взяв він не багато: з 10 крб. Каже, що з якогось села коло Рокитного. Дав телефон сусідів, але попередив, що можуть і не покликати. Більше ми його не бачили. Його пошуки нічого не дали… Відтоді я сам вже рівняю хребет дружині, а мені нікому порівняти…
11:27
+2
Мабуть у Вас був боржок перед цією людиною з одного із минулих життів тому Всесвіт дав Вам можливість відробити його. Ну і карма цієї людини дозволила отримати допомогу від Вас саме в потрібний момент.
Мабуть
22:11
+1
Доброславе, Тимур тут розповів, що з ним трапилося багато років тому. Він звернув нашу увагу на ДИВА, які іноді трапляються з нами. Дива — це події з дуже малою ймовірністю їх здійснення. Люди, які заперечують існування Творця, як управляючої сили, мабуть скажуть, що це ВИПАДКОВІСТЬ, що Тимур появився тоді, коли його допомога була найбільш бажаною. Ці ж люди скажуть, що це просто ВИПАДКОВІСТЬ, що костоправ появився в нашій квартирі саме тоді, коли його допомога була нам необхідною. Просто таким чином Творець ДОПОМАГАЄ людям. Дзвінко,
Зі мною такі «випадковості» стаються доволі часто. Причому іноді зі справді неймовірною точністю. Я тобі колись у приватному порядку розповідав, як вимолив 4 квитки на потяг. Але це була, так би мовити, «предметна» точність. А от тобі приклад точності «часової»…

Сталося це навесні 1997 року. Я тоді працював в науково-виробничій фірмі, яка через тотальну народну дурість (взимку 1996-1997 років власників підприємств охопила якась пошесть: відмовитися від опалювання виробничих приміщень заради економії, внаслідок чого замерзле обладнання зупинялося, перемерзали й лопалися труби водопостачання та каналізація) перебувала на межі банкрутства. Щоб протягнути сяк-так ще кілька місяців, власник фірми зайнявся абсолютно непрофільними речами. Наприклад, почав приторговувати цементом, який привозили до Київського річкового порту і звідти розвозили клієнтам. Я мусив виконувати функції експедитора, який контролював зважування цементовозів, а потім супроводжував вантажі на місце призначення.

Водночас, я вже халтурив на свою першу газету — «Селянська спілка»: на правах позаштатного кореспондента робив репортажі з тих чи інших заходів. І от в Клубі Кабміну на вул.Інститутській мала відбуватися чергова прес-конференція тодішнього міністра економіки Юрія Єханурова. Я домовився з редакцією, що зроблю чергову статтю за матеріалами прес-конференції. Зранку поїхав у порт, там завантажили цементовоз, зважили, поїхали… Замовник вів будівництво бозна де — десь поза межами Києва, в Києво-Святошинському районі. Часу було нібито вдосталь, але як почалися «корки» й тягнучки… Коротше, трохи затримуємось. До клієнта ледь доповзли, розвантажились, вантаж здав-прийняв — тут все гаразд. Але весь ліміт мого часу з'їли «корки» з тягнучками. А треба ще автобус відшукати, який до Києва довезе… та ще коли він там прийде… Ну, то я попросив водія розвантаженого цементовозу закинути мене до метро «Святошин».

Поїхали. Як раптом десь попереду на дорозі сталася якась жахлива аварія! І рух ну просто зупинився… Головне, що немає абсолютно ніякого сенсу кидати цементовоз і шукати автобус: траса все одно закоркована, об'їзних шляхів немає. Водій і сам волів би якнайшвидше до Києва доїхати — та де там!.. Хоч молись (я молився), хоч стріляйся — не допоможе: рух безнадійно зупинився.

Коротше, до метро «Святошин» цементовоз мене довіз із 45-хвилинним запізненням: прес-конференція Єханурова мала розпочатися, судячи за годинником, хвилин за 10 до того, як я вистрибнув з кабіни автівки — а далі треба ще бігом переходами, потім в метро, доїхати до станції «Хрещатик» і подвійним ескалатором піднятися до виходу на Інститутську. Клуб Кабміну там через дорогу. Але хоч плач, та я затримувався рівно на 45 хвилин!!! А це і є час пресухи…

І от вийшов я на платформу станції «Хрещатик», стрибнув на ескалатор, їду — буквально 5 хвилин лишається до розрахункового часу закінчення… І думаю собі: «Навіщо їхати туди?! Хіба щоб зачинені двері поцілувати… Ось зараз зійду з проміжного ескалатора, пересяду на той, який працює на спуск, поїду на фірму». Але мене негайно немовби щось із середини струсило… і не думка виникла, а якесь відчуття: дурнику, ти ж так поспішав на цю пресуху — ну, то бодай зайди і помахай ручкою Єханурову!.. і чого ти раптом назад зазбирався, не зазирнувши навіть до Клубу Кабміну?! Зазирни, не пошкодуєш.

Клуб Кабміну
Отож не повернув я, сів на другий — коротший ескалатор. Коли забіг до Клубу Кабміну, подивився на годинник — буквально остання хвилина спливає… Заходжу до зали, бачу: так і є! В президії всі повставали, стільці пересувають. Отже, пресуха скінчилася… Запитую тихенько найближчого журналіста, який першим трапився на моєму шляху:
— Ну що, сказав Єхануров щось цінне чи так собі?..
А той журналіст мені ошелешено:
— Хто і що сказав?!
— Ну… як, тобто, хто?! Єхануров…
— Та нічого він ще не сказав, пресуха тільки розпочинається.
— Як, тобто, розпочинається?!
— Та не кричи ти. Єхануров затримався на 45 хвилин, ось зараз вони сідають і починають.
— А чого ж він затримався?!
— Та хтозна! Але довелось зачекати…
Я переводжу погляд на президію і тільки тут розумію, що вони лише сідають за довгий стіл, а не піднімаються з місць!!! І те саме відчуття всередині: і що ж ти стовбчиш посеред зали, як той бовдур?! Працюй: міністр затримався, ти приїхав на самісінький початок!!!

Мені залишилось увімкнути диктофон, успішно відпрацювати прес-конференцію міністра економіки, а потім зробити матеріал для газети. Але я так і не зміг пояснити собі, з якого це дива на одну і ту саму прес-конференцію затримались однаково, рівно на 45 хвилин і Єхануров (якому з Міністерства економіки треба було лише через двір «кабмінівського кварталу» пройти) — і я, який продирався до Клубу Кабміну з Києво-Святошинського району через закорковану трасу?!
09:38
+1
Неймовірна розповідь про буденні речі. 45 хвилин змушені були чекати півсотні журналістів, щоб Тимур встиг послухати Єханурова, який для цього теж припізнився на ті ж 45 хв. Таки діє ВЕЛИКИЙ УЗГОДЖУВАЧ. Видно, життєдіяльність Тимурова тепер, а ще більше в майбутньому(!) настільки важлива, що під неї було підлаштоване життя такої великої кількості людей. Та й усі ті труднощі дорогою, гадаю, були підготовкою до того маленького дива.
Насправді мені важко сказати, хто під кого підлаштовувався. Можливо, все навпаки: оскільки міністр затримався в поточних справах на 45 хвилин, мені того дня «зорганізували» саме такі перешкоди, щоб долаючи їх в максимально можливому темпі, я теж затримався на 45 хвилин… З цієї точки зору, не міністра «пригальмували», щоб я встиг на його прес-конференцію, а мене перевіряли на вшивотність: я ж так рвався туди — то чи вистачить у мене довіри до вищих сил або все ж забракне?! Можливо й так.


До речі, переважна більшість див має саме отакий — побутовий характер. Тому люди їх і не помічають. Бо очікують дива ну такого, що просто розтакого!.. розтаковського!.. Як там у Салтикова-Щедріна?!

Всупереч очікуванням Пєтєнькі, Порфирій Володимирич виніс материнське прокляття доволі спокійно й ані на волосину не відступив від тих рішень, які, так би мовити, завжди готовими сиділи в його голові. Щоправда, він трохи зблід і кинувся до матері з криком:
— Матінко! серденько! Христос з вами! заспокойтеся, голубонько! Бог милостивий! все владнається!
Але слова ці були швидше виявом тривоги за матір, ніж за себе. Витівка Аріни Петрівни сталася настільки раптово, що Іуда не здогадався навіть прикинутися переляканим. Ще напередодні матінка була до нього милостивою, жартувала, грала з Євпраксеюшкою в ​​дурника — отже, очевидно, що їй тільки щось на хвильку закортіло, а навмисного, «справжнього» не було нічого. Справді, він дуже боявся прокляття матінки, але уявляв його собі зовсім інакше. У лінивному його розумі на цей випадок ціла ситуація склалася: ікони, запалені свічки, матінка стоїть посеред кімнати, страшна, з почорнілим обличчям… і проклинає! Потім: грім, свічки згасли, завіса роздерлася, пітьма вкрила землю, а вгорі, серед хмар, видніється розгніваний лик Єгови, освітлений блискавками. Але оскільки нічого подібного не сталося, то отже, матінка просто виявила примху, закортіло їй щось — і більш нічого. Та й не було з чого їй «по-справжньому» проклинати, бо останнім часом у них не було навіть приводів для зіткнення.

Іудушка Головльов уявляв собі «справжнє материнське прокляття» зовсім по-іншому — в «грізно-урочистому» ключі. Коли ж матір прокляла його зовсім не «урочисто», а так собі буденно, він не поставився до її слів серйозно. А дарма: адже в підсумку прокляття подіяло — згадай жахливу смерть Іудушки на морозі!..

Отже, треба пильніше придивлятися до т.зв. «побутових» явищ — різноманітних див з-поміж них насправді дуже багато.
14:16
+1
Без Бога ні до порога. Є така українська приказка. Вона тяжко забута. Різноманітні ВИПРОБУВАННЯ — ось, здається, є метою Творця стосовно свого творіння — людей. Випробування сили віри. Ощадливі випробування й тяжкі у вигляді СПОКУСИ, про що я недавно писав окремо.
Я Гавриїл
А слабо довіритись Богу без чудес?
18:47
+2
не дарма християнство — найпопулярніша в світі релігія. Так як в ньому все тримається на чудесах. Чи багатьох людей зацікавив би Ісус Христос, якби не його чудеса? Мабуть не багатьох, так як крім чудес там більше нічого і немає особливого.

Інші релігії, типу буддизму, які базуються не на чудесах, а на необхідності пізнання Всесвіту, поки що набагато менш популярні. Що і не дивно. Але рано чи пізно все зміниться.
Добродію! Сказане Вами доводить лише одне: християнство — це різновид язичництва, яке дуже ґрунтовно нашароване на висмикнуту з юдаїзму основу. А всі дива, описані в усіх синоптичних Євангеліях, не доводять рівно нічого.
Не слабо. А шо?..

А якщо серйозно, то давайте не ставити віз поперед кобили, гаразд?
Я справді був дуже щасливий, коли мав змогу повісити на Світоч статтю «5 речей в юдаїзмі, які вас здивують». А там є пункт №4: Основа юдаїзму — практичність і здоровий глузд. Розумієте? Практичність + здоровий глузд!

А як щодо див?! Дуже просто: будь-яке диво в юдаїзмі миттєво піддається сумніву на предмет походження. Від кого це диво: від Бога чи від нечистого?!
Згадайте Нагірну проповідь:

Багато-хто скажуть Мені того дня: Господи, Господи, хіба ми не Ім'ям Твоїм пророкували, хіба не Ім'ям Твоїм демонів ми виганяли, або не Ім'ям Твоїм чуда великі творили?
І їм оголошу Я тоді: Я ніколи не знав вас… Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!

(Матв. 7:22-23)

Ось вам типовий приклад ставлення до див в єврейському середовищі! Бо Христос став зразком виконання єврейського Закону, жодного разу (!!!) не порушивши його протягом Свого життя. Чому ж в Нагірній проповіді Ісус сказав те, що сказав? Бо від Його імені дива можуть творити маги й чаклуни… Ото й усе.

Ну, якщо хтось засумнівається, чи правомірно згадувати ставлення до див Христа… Гаразд, наведу інший приклад. Єврейська притча стверджує, що якось ребе Аківа (50-137 рр. після Р.Х.) засперечався з іншими рабинами з якогось питання (суть його не надто важлива). На підтвердження своєї правоти він негайно, на місці суперечки вчинив диво — але перед ним так само негайно поставили класичне єврейське запитання: від кого твоє диво — від Бога чи від нечистого?! Тоді з неба (!!!) пролунав голос: «Це ребе Аківа, мій улюбленець! Не займайте його, він має рацію в суперечці». На що рабинами негайно ж була дана відповідь: «Не з землі!» — себто, підтвердження дива, вчиненого ребе Аківою, надійшло «з неба», а не «з землі», де відбувалася суперечка. Типу такого: о Всемогутній, ми Тебе поважаємо, але не втручайся в рабинську суперечку, бо твоє втручання створює асиметрію. Притча стверджує, нібито з неба пролунав громоподібний сміх, а потім: «Мої діти перемогли Мене». Отак!..

Тому прошу зрозуміти мене вірно: вимагати дива на підтвердження будь-чого — це ознака відсутності віри. Бо таку людину можна тривіально підкупити магією… чи просто піддурити. Дива стаються. Причому в моєму житті стаються регулярно. Але це ніяк не пов'язано з питанням віри. Диво для мене — це, так би мовити, безкоштовний приємний бонус. Воно може статися, може не статися — яка різниця і при чому тут віра?! Основа моєї віри — практичність і здоровий глузд, не більше.

І останнє. Можливо, саме тому, що я не ставлю між собою і Всемогутнім ніяких див (типу такого, що «Господи! Нумо створи мені диво, причому негайно — тоді повірю в Тебе»), вони стаються в моєму житті, причому частенько…


P.S. Фільм перегляну, як буде час. До 1 грудня у мене цейтнот.

P.P.S. Був колись такий чудовий німий радянський фільм — «Свято святого Йоргена» за участю молодого Ігора Ільїнського. Там є момент, коли натовп фанатично налаштованих християн вимагає негайного дива на ознаку підтвердження істинності «пришестя святого Йоргена». Тоді два шахраї, які втекли з тюрми, через фальшиве «зцілення» одного з них таке «диво» влаштовують. Тут навіть не магія — тут просто обдурення фанатичного натовпу… Хто не дивився — дуже рекомендую!


Кажуть такі звуки чулють в різних місцях планети.
Супер!!!
20:24
+1
Мене вразили і звуки, і кільцьова хмара. Що це таке? І де це сталося?
В Єрусалимі, десь в Канаді, у нас в Маріуполі. В одному з відео сказано, що такі звуки чують вже років з п'ять. Наберіть в Ютубі «дивні звуки з неба». Є багато роликів.

Випадкові Дописи