До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

ПЕРЕДМОВА УКРАЇНЦЯ (2016 р.)

ПЕРЕДМОВА УКРАЇНЦЯ (2016 р.)

Це моя передмова до книги «1897. Бейрутські оповідання. А. Кримського». Вона вийшла, здається, в грудні-2016 в Бейруті. Перекладач з української Імад запросив мене на її презентацію, яка відбудеться 6 грудня 2016 р. на 60-й міжнародній конференції АРАБСЬКОЇ КНИГИ в Бейруті… Буду там душею з ліванськими друзями...


Замість вступу або проект “Агатангел Кримський”

Журналіст Імад (Імадеддін Раеф) колись учився в Україні, а згодом в Лівані натрапив на згадку про те, що академік Агатангел Кримський – видатний український сходознавець і лінгвіст, в кінці 19-го віку два роки прожив у Бейруті. Імад вже в Києві в бібліотеці ім. Вернадського знайшов журнал «Громада» за 1906 рік, в якому прочитав твір Кримського «Бейрутські оповідання». Ці оповідання так колоритно описують колишнє ліванське життя, що Імаду закортіло перекласти їх арабською і видати окремою книжкою.

Ще до нашого з дружиною приїзду в Ліван у серпні 2015 р. Імад звернувся до нашої дочки Ірини й попросив набрати на комп’ютері текст цих оповідань. Дочці ніколи вгору глянути й вона накинула цю роботу мені, коли ми приїхали. Я почав читати ці оповідання й не міг відірватися поки не перечитав до кінця. В них описується побут і життя звичайної бейрутської родини, суперечки русофілів і русофобів. Треба знати, що на Близький Схід, яким володіла тоді Туреччина, націлялася не лише Франція, а й Росія. Це ж цікаво узнати, на що тоді надіялися ліванці і що з того вийшло через століття. Провести деякі паралелі й діагоналі між тодішнім і теперішнім життям України й Лівану – таке було б цікавим не лише для ліванського, а й для українського читача.

В наступний приїзд Імада в ліванський Байсур ми сіли за стіл на лужку коло дому в затінку, попили маті, а потім обговорили згаданий проект. За моєю пропозицією ухвалили, що книга буде видана арабською та українською мовами. До неї буде дві передмови: моя й Імадова. Книга буде добре ілюстрована світлинами з колишнього й теперішнього життя. Час видання книги – 2016 рік. Майбутні читачі – це, як мінімум, ліванці, які здобули освіту в колишньому Радянському Союзі і значна частина з них настроєні про-російськи, а також українці, які живуть нині в Лівані. Переклад арабською дасть можливість й іншим ліванцям дізнатися про своє давнє минуле, побачене українськими очима.

А.Кримський ближче

Побачив світ цей видатний українець в 1871 р. А чого не росіянин? Справа в тому, що “по крові” ця людина не була українцем. Він походив із російськомовної родини, батько — зросійщений не в першому поколінні кримський татарин, мати — білоруска. Аж ні. Українська земля, черкаська Звенигородка, українське мовне море зачепило хлопця за живе і він став саме українцем за духом. Та аж так, що в 1918 р. кинув своє професорство в Москві й став за покликом Гетьмана Скоропадського формувати в Києві Українську Академію Наук (УАН), ставши на 10 років її неодмінним секретарем-академіком.

Московити не вибачилицього видатному вченому-лінгвісту, поету й перекладачу. Кримського, спочаткувигнали з УАН, потім ув’язнили і в 1942 р. він загинув у радянській тюрмі.

Агатангел здобув вищуосвіту в Москві в Лазаревському інституті східних мов, а потім в університеті.Саме той інститут направив свого випускника у Сирію й Ліван для вивченняарабських діалектів. Це відрядження тривало з 1896 по 1898 рік.


Ліванське життя очима письменника

В 2016 р. минає 120 років відтоді, як Кримський, 25-річний парубок, підпливаючи морем до Бейруту, вперше помітив пишно-зелене узбережжя, вкрите зеленими лісами й чагарями ближнє узгір’я й оповиті туманом далекі гори. “У Рмейль!” – каже він візнику-арабажію, вмощуючись на возі, справді, не селитися ж йому десь у вірменському кварталі. Саме у кварталі Рмейль селилися тоді православні християни бейрутці і письменник, мабуть, поселився в помешканні чиєїсь родини.

В першому оповіданні Кримський описує господу доктора Хакіма Гедійє, який забезпечував середній достаток своїй численній родині. Пильне і доброзичливе око письменника відмічає всякі дрібниці побуту, а ми бачимо таку його майстерність, що за в’язочкою речень виникає картина, де все цвіте і пахне: “Невеличкий сад коло їхньої господи був дуже гарний і поетичний. Найбільше тут було дерев апельсинних та померанцевих, але були й инші: гвоздичне, що скидалося на плакучу вербу, мигдалеве, що саме тоді було вкрите пахучим цвітом, лаврове, оливне та всякі другі. Кипариси й пальми розкішно піднімалися вгору; коло них плохенько тулився ароматний повзучий ясмін, а недалеко росли мірти, — і всі ті пахощі зливалися в наркотичний, п’янючий потік, серед якого іноді, за вітерцем, прорізувалася міцніша течійка гострого духу лампоцвітів-датур“.

Українцям варто знати, що в ліванців шанують батьків, які мають синів, і після народження сина батьку можна й забути своє ім’я, бо його вже кличуть, наприклад, абу-Султан (батько Султана), а матір кличуть имм-Султан (мати Султана). Колоритно описує письменник і господаря сусіднього обійстя, а разом ми можемо дізнатися й імена колишніх бейрутців: “Хто людина заїжжа, хто не знає тутешніх норовів, хто забуває, що попавсь в тую сторону, де в столітніх Авраамів родяться Ісааки, той, коли не бачив ще самого доктора Гедійє, а бачив тільки малих його дітей, повинен подумати, що батько – чоловічина ще не старий. Адже найменшій Гедійєвій дочці Алісі допіру чотири роки… А тим часом ль-Хакімові Гедійє є вже сімдесят вісім год. Він і глухий, і не добачає, і зубів недолік, і голова й руки трусяться… Од першої жінки мав Абу-Жюржі ось кого: Жюржі, Мхаїля, Жебрана та Адель… – усі вони в Єгипті… А діти від другої жінки: Н’уля, Асма, Брбара, Хафиза, Аталлах, Мар’ям, Митрі, Фуад, Матіль, Ельян та Аліса”. Порахували? Правильно: 4+11=15.

Убудинку було кілька кімнат. В одній з них можна варити страву і схожа вона наукраїнську комору, тільки з вікном та столом, на якому й коло якого стоять на камяній підлозі глиняні жаровні– тиббахи. Жарко й бездимно горить деревне вугілля: на одній жаровні варитьсябаранина із стручками квасолі, а на другій клекотить баняк із білизною – отакїї виварювали перед пранням. Століття тому, як ще й 50-60 літ тому, українціварили страву та пекли хліб у печі, агоріла там солома, хмиз і дрова. Деревне вугілля горіло тоді лише у важкихчавунних прасках, розмахуючи якими, господині роздували те паливо до жару, аколи блискуче днище накалювалося, приступали до прасування вологої білизни.Українські селяни й цього не мали, а випрямляли випрану білизну і рушники деревяними рублем ікачалкою.

Письменник дивувався, побачивши, як бейрутці обідали. І не за столом, як українці, сидячи на лавах та приставних ослонах й тягнучись своїми дерев’яними ложками до великої череп’яної миски зі стравою посеред столу. Щоб не капнуло, кожне підставляло під ложку шматок хліба. А як же обідали ліванці? А ось почитайте: “Як прийшов старий додому, посідали всі обідати. Обідали по простому звичаю, по старосвітському, без стільців, сидячи на широкім килимі, а посередині стояла “софра” або “трапеза”: дуже низький стіл. І їли по-старосвітському, без тарілок і без вилок, руками. Та й нащо ті тарілки? Юшки на обід не варять, а все інше легко їсти на “хобзі”. Коли ви подивитеся в словник, то слово “хобз” має значити “хліб”. Та коли казати правду, то в арабів зовсім нема хліба або того, що ми звемо хлібом. Паляниць вони не печуть і не знають, а печуть лиш тонесенькі коржі та й звуть їх “хобз” і ото їхній хліб. Покласти шматок мняса на хобз або зачерпнути хобзом з миски трохи рижу – ото вам і жодної тарілки не тра”.

І ми, мабуть, здивувалися б, якби побачили, як готують страву з аккума: “Аккум – то собі такі будяки дуже колючі з мнясистим стеблом. Коли пообтинати колюче волохате листя й покинути саме стебло, то з нього виходить дуже смачна їжа, так ніби спаржа”.

До доктора Гедійє завітав з Палестини його давній приятель шейх Жяммель з двома дочками. Шейх православний і завзятий русофіл та і його діти вчилися в російській школі. Одягнений він у темновишневий халат, а на голові палестинська хустка притиснута чорним кільцем – шовковою вужівкою. Дівчата одягнені в білі изари — балахони: від пояса й донизу як спідниця, а догори – мішок-мішком, лиш широкий з одним отвором для обличчя і той прикритий волосяною сіткою – манділлю.

На вечір на честь приїзду палестинців запросили гостей – рідних і сусідів. В одній кімнаті посідали молоді, а в іншій – світлиці, старші. Поглянемо й ми, як виглядала та бейрутська світлиця:

“… посадили Жяммеля на одному із низьких довгих диванів, що стояли суцільною четверокутною лавою коло всіх чотирьох стін у тій світлиці. Кам’яна підлога в тій світлиці була вкрита не тільки так, як у других покоях, себто плетеною із соломи та з трістя рогожею (циновкою, матою), яку араби зовуть “хасире”; ні, поверх “хасире” настеляний був іще й великий килим, що вкривав мало не всю підлогу, досягаючи своїми берегами аж до всіх чотирьох диванів, які стояли коло стін. Окрім того в вітальні стояли низенькі різьблені столички для кави, дамаської роботи, мозаїчно виложені перламутром. На стінах висіло стількись вицвілих фотографій та два великі хромо-літографовані портрети царя Олександра ІІІ і його жінки-цариці”. Я не здивувався б, якби Кримський написав, що гостей пригощали горішками й соняшниковим та кавуновим насінням і матті (такий ароматний чай родом з Аргентини), а на прощання піднесли по чашечці кави. Принаймні так нині, на початку 21-го століття, пригощають гостей ліванці в своїх салонах, де є майже все, перераховане вище, включаючи й “низенькі різьблені столички для кави, дамаської роботи, мозаїчно виложені перламутром”. А от про те, що гості один за одним смоктали з кальяна сивий тютюновий дим, який пробулькував через воду, — це письменник помітив.

Сто років тому українські парубки й дівчата часом сходилися на ВЕЧОРНИЦІ. Там вони, сидячи на лавах і ослонах, розставлених уздовж стін, завзято лузали принесене з собою соняшникове й гарбузове насіння, а лушпиння падало прямо за земляну долівку. Чулися смішки й кепкування одне з одного. Палахкотіла піч, в горшках мліла вечеря й розрум’янена у відсвітах полум’я озиралася до молодих пишнотіла господиня хати, коли раптом зривалася пісня. Старші українці сходилися одне до одного на “якийсь случай”: на родини, хрестини, на толоку або на храм. Тоді столи ломилися від всіляких страв і напоїв. Люди приходили, щоб виговоритися, наїстися й напитися та наспіватися.

Перечитайте, про що говорили бейрутці колись, зібравшись разом, це цікаво й повчально. Вони, як і теперішні ліванці та українці, були і є “знавцями” світової політики, а тому звично сперечаються: тоді за царів та імператорів, а зараз за президентів. Про тодішній вплив Франції на Ліван можна судити з суперечки: “… Хто по-французьки тут у Бейруті не вміє, той, як я, далі-далі з голоду пропадатиме! Ваша Палестина, якщо згине Туреччина, може ще й дістанеться москобам, ну а наша Сирія, то вже звісно, що нікому не припаде, опроче як Франції. Та вже й тепер не розберу я, чи арабською, чи французькою мовою більше говорять тут у Бейруті. Адже геть чисто усе тут у французьких руках: і школи, і фабрики, й порт, і залізниця, і торгівля, і банк, і все-все”!

Далі досперечалися до того, що Росія – ворог, а ліванцям-сирійцям пора мати свою автономію. Завзятий москвофіл такого не міг стерпіти:

“…Кажете – московська мова не торгова, — палко промовляв шейх-Жяммель далі. – Так! Вона не торгова… Та чи роздумуєте ви, що воно таке Росія? То – сторона, де православіє не гне шию, а панує. То – сторона, де над усім бере гору віра, а не світова вигода. То сторона, де церкви ростуть, як високий ліс, і підводять свої золоті бані аж до бані небесної. То – сторона, де спочивають сонми святих нетлінних чудотворних мощей. То – сторона, де люди мають над собою свого православного царя. То – сторона, де діти після Бога й Царя, шанують своїх батьків найвище од усього в світі, не піднімають горделивої виї, не сміють пари з уст пустити проти батьків!.. Нам – арабам не автономії треба, а треба дуже суворої та справедливої чужої влади. Нам треба не волі, а залізної руки та дротяного нагая. І я вірю, вірю – коли Росія не хоче, щоб Туреччина дала нам автономію, то певне, що вона має думку забрати нас сама, під свою залізну руку… А поки що вона хоче, щоб ми під турецьким батогом училися “добродітелі” та “утверждалися у святой вірі православной”, тоді вона нам дасть справедливе щастя під своїм самодержавним православним царем. І да будеть сиє! Да будеть! Да будеть!!!”.

Щоб не бути посміховищем у Бейруті, Жяммелеві дівчата радо поскидали свої изари та одягли спідниці й кофти. Попереду був благодійний бал, влаштований місцевими багатіями. Побачивши танець, в якому набілених і нарум’янених жінок тримали в обіймах чужі чоловіки, православний шейх Жяммель заволав: “Розпуста!”. Вже дома він подер на дрібні смужки новий одяг своїх дочок, але однак нове життя зазирало у вікна і стукало в двері.

Ще одне оповідання Кримського входить до цієї книги. Це “Соломонниця”. От угадайте, у кого саме із учительок міг закохатися наш письменник? А тим часом парубок-українець вже покидає Бейрут. Ось як він це описав: “…І поїхав. Ніч була гаряча, а ясна мов день. З пароплавного чардаку добре було видно і Бейрут на високім мису, і Ліванські гори вліворуч від нього, і всередині поміж ними – бейрутську затоку святого Юрія, куди й досі ходять московські прочани дивитися на камінь, що саме коло нього, повідають, святий Юрій убив страшного змія-людожерця. Під золотим потоком місячного світла гарний білокам’яний Бейрут здавався на своїй горі ще гарнішим. Знов же, кинувши очима на другий бік уліворуч, не хотілося одвести очей од моря й гір Ліванських. Найвищий з ліванських гірських верхів – Синнін, укритий вічним снігом, вирізувався на темноголубому небі, мов осяйна дорогоцінна гора із суцільного щирого срібла...”.


На завершення

Ліван – це країна на східному узбережжі Середземного моря, підперта із півночі і зі сходу горами та Сирією, а з півдня ворожим Ізраїлем. Це країна, яка стала рідною для нашої дочки Ірини і для п’ятьох наших онуків. Починаючи з 2008 року, ми з дружиною тричі по місяцю побували в Лівані і вже він для нас не чужий. За цей час я познайомився і зблизився зо двома-трьома десятками ліванців з різних общин, переважно з друзами. Отож я не сторонній спостерігач, а зацікавлений чоловік.

Спасибі Агатангелу Кримському за те, що колись доброзичливо описав життя бейрутців. Спасибі Імаду за те, що хоч зараз через 120 років ми звернули на це увагу й самі додали кілька штрихів до величної картини вже теперішнього життя двох народів: українського й ліванського. Дякую всім читачам, що дочитали книгу до кінця. Давайте разом підтримувати Божий задум безпечного різноманітного життя людей на Землі!

Хай же буде!

+5
532
RSS
12:26
+2
Почитайте мою передмову до книги, яка вийшла в Бейруті (Ліван) зовсім недавно. З неї ви дізнаєтеся дещо про великого українця А. Кримського та дещо про життя в Лівані. Я надіслав був в Ліван передмову значно більшу. В ній розповідалося й про теперішнє життя в Лівані та Україні. З-за політкоректності та передмова була скорочена утричі. Але спасибі й за те, що є.
Знов у тебе позлипалися слова! Ой, друже, друже…
13:02
+1
От що цікаво: заходжу на смартфоні в статтю і натискаю РЕДАГУВАТИ. Виправляю пару помилок. Бачу, що жодне слово не злиплося. Натискаю ЗБЕРЕГТИ і бачу, що деякі слова сексуально стурбовані і знову позлипалися. На них не діє ні мій комп, ні смартфон.
Ой, друже, друже!.. Скільки тобі можна пояснювати?! Очевидно, є якісь приховані символи чи макрокоманди, які змушують слова злипатися. При цьому в чернетці ніяких передумов для злипання немає…
Отже, ти мусиш не в смартфоні щось там редагувати, а тупо пропустити текст через найпростіший текстовий редактор — «Блокнот». Потім загнати в «чистий», створений «з нуля» ВОРДівський документ. І вже чи то з «Блокноту», чи з оновленого ВОРДа заливати сюди і тут форматувати…
Але ти упертий і не слухаєшся!

До того ж, повсякчасно використовуєш підкреслювання — а на етапі написання статті вмонтований у Світоч текстовий редактор не розуміє, що таке підкреслювання!!! Тільки напівжирний чи курсив… Або ЗАкреслювання… Але не ПІДкреслювання…

Прибери все форматування — інакше вмонтований у Світоч редактор читатиме твої приховані значки, як йому заманеться. Воно тобі треба?!
14:15
+1
Спеціально для Пана Анатолія я пишу окрему інструкцію. Зараз викладу на сайті.
Ну, може бодай Ви йому допоможете!
14:03
+1
Дякую тобі, Тимуре, за поради та інше. Я намагаюся їх виконати. Я намагався знайти БЛОКНОТ і зараз, коли маю windowsXP, ніде не можу знайти. Де його шукати? Коли мав windows95, то там БЛОКНОТ був.
Шукай! Блокнот має бути десь в стартовому меню Windows-XP. Для мене ця операційна система — давно пройдений етап. У мене Windows-7, тож я не пам'ятаю, де «Блокнот» має лежати у тебе. У мене він або висвічується одразу ж (малюнок ліворуч), або через пошук (малюнок праворуч):
15:01
+1
Через блокнот неправильно робити. Але я Вам раніше, пане Анатолій, уже мабуть разів 10 пояснював в коментарях і в особистих повідомленнях як правильно робити в таких випадках. Ось тепер цілу інструкцію створив svitoch.in.ua/news/29-chomu-inkoly-pislya-zberezhennya-publikatsiya-vyhlyadaye-ne-tak-yak-u-vikni-redaktora.html
18:04
+3
Дякую, Доброславе, за інструкцію. Справа в тому, що за вказаним посиланням я не можу знайти вказаний тобою КЛЕАНЕР. Все мене відсилають на якусь очистку, наприклад, одягу. А от Тимурів БЛОКНОТ спрацював. Я це перевірив на новій коротенькій публікації (У ЩО ВІРИТЬ ХРИСТИЯНИН). Жодне слово не злиплося. Дякую тобі ще раз, друже Тимуре!
Дзвінко, а як тобі ця моя ПЕРЕДМОВА?
18:08
+2
Агатангел Кримський — постать у вітчизняній історії дуже знакова. Дякую Анатолію за цю його передмову!
12:00
+2
Сьогодні, 3 грудня 2016 р. Імад — журналіст з Лівану, прислав мені видиво на 2 хвилини ТЕРПЛЮ РОЗЛУКУ на тему
БЕЙРУТСЬКИХ ОПОВІДАНЬ. З приспівом " О, Газелько!".
Клас! А можеш повісити відео на Світоч?
19:24
+1
На жаль, ще не вмію цього робити…
Гарна стаття. Така поетична.
21:12
+3
Дякую тобі, Дзвінко, за вчасно сказане добре слово!
15:54
+1
Додам, що 27 грудня 2016 р. По УКРАЇНСЬКОМУ РАДІО в передачі АКТУАЛЬНО журналіст Ніна Промінь обговорювала цю книгу з перекладачем Імадом, послом Ігорем Осташем та його дружиною. Тривалість передачі десь 10 хв. Я теж її слухав, починаючи десь з середини.
Ух ти!!! Я зараз спробую записати аудіофайл, доки його не витерли в архіві… А потім з нього відео наваяємо.

P.S. А що, у Ніни Жежери є псевдонім «Промінь»?!
11:41
+1
Добре було б, друже. А як з твоїми очима?
Дякую, вже все гаразд
11:44
+1
Передивився повідомлення Імада й помітив, що вказана передача була з 10=15 до 10=30.
Друже, ти би хоч посилання на архів залишив! Бо не всі ж його відшукають…
А поки я добрий…

То взяв і наваяв відео!

Ось воно на моєму каналі:

А ось на Світочі посилання — отак це треба робити…
19:27
+2
Красно дякую, Тимуре, за виконану роботу. Та хай буде і на твоєму блозі. Імад розповідав мені, що в інтерв'ю він говорив і про мою допомогу, та при монтажі це видалили. На моєму смартфоні є ще й пісня ГАЗЕЛЬКО, яку переслав мені Імад. Та не знаю, як перенести це на СВІТОЧ.
Якщо файл пісні обсягом менше 20 Мб — скинь мені на скриню
22:07
+1
Я щойно відправив листа Імаду, щоб він переслав на твою скриню цю пісню ТЕРПЛЮ РОЗЛУКУ.
ОК!
22:18
+2
Вже й відповів, що перешле з охотою.
З Імадом ми вже списалися, обмінялися інформацією й зафрендилися. Я вже побачив, наскільки широко він презентує книгу. От молодець!

А газельки я собі на ноутбук скачав…
12:23
+2
Даю інформацію. 22 березня 2017 р. Якраз у день весняного рівнодення в Києві відбудеться ПРЕЗЕНТАЦІЯ книги А. Кримського БЕЙРУТСЬКІ ОПОВІДАННЯ в перекладі арабською Імада. Місце: бібліотека ім. Вернадського на Проспекті Голосіївському, 3 в залі засідань вченої ради. Початок презентації о 14= 00. Запрошую всіх читачів СВІТОЧА+.
І як пройшла презентація?..
06:13
+3
Презентація книги пройшла чудесно. У виставковому залі розставили десь з 70 крісел у 5 рядів. Я гадав, що буде десятків зо два, а прийшло більше сотні — і це переважно люди середнього віку і молодь. На початку грав струнний квартет. Був скайп-зв'язок із Бейрутом. Виступали… потім був щедрий фуршет. Але це все заслуговує на окрему публікацію.
05:01
+3
Та чи роздумуєте ви, що воно таке Росія? То – сторона, де православіє не гне шию, а панує. То – сторона, де над усім бере гору віра, а не світова вигода. То сторона, де церкви ростуть, як високий ліс, і підводять свої золоті бані аж до бані небесної. То – сторона, де спочивають сонми святих нетлінних чудотворних мощей. То – сторона, де люди мають над собою свого православного царя. То – сторона, де діти після Бога й Царя, шанують своїх батьків найвище од усього в світі, не піднімають горделивої виї, не сміють пари з уст пустити проти батьків!..

Ще довго нам прийдеться переконувати інші країни і народи що сказане вище було про Україну, яку москва під себе підім«яла і вбралася у шати добрячка, тим часом тишком винищуючи все українське((
07:30
+3
Ох, Таню, як же точно ти це підмітила! Але весь вік на краденому не проживеш. Ми живемо ще й у часи розплати за содіяне…

Випадкові Дописи