Чому ми так погано пам'ятаємо дитинство?

Чому ми так погано пам'ятаємо дитинство?

Яким був ваш перший дитячий спогад? Я пам'ятаю, як під час обіду в дитячому садку нам принесли на десерт шість яблук — по одному для кожної дитини, яка сиділа за столом. Але я хотіла найсолодше яблуко, тому, не довго думаючи, понадкушувала всі — і вибрала найсмачніше.

Мені було близько трьох років. Лише 5% людей пам'ятають себе раніше цього віку. А наші спогади до 6-7 років зазвичай можна перелічити по пальцях. Цей феномен психологи називають «інфантильною амнезією».

Як і багато відкриттів в психології, це належить психологу з неоднозначною репутацією Зігмунду Фройду. Розмовляючи зі своїми пацієнтами, він зауважив, що більшість з них не можуть згадати себе в маленькому віці, при цьому якщо запитувати про період після шести років — кількість спогадів різко зростає.

Чому ж ми настільки погано пам'ятаємо дитинство?

Поки що вчені та психологи не дійшли до єдиної версії — існує декілька теорій про те, що є причиною виникнення інфантильної амнезії.

Деякі вчені вважають, що дитина не може зберігати спогади, бо вона ще не стала самостійною особою, що не відокремила себе від навколишнього, і не знає, що з пережитого є її досвідом. Психолог Харк Хоун провів експеримент: він попросив дітей заховати іграшкову тварину в його лабораторії. Через два тижні він запитував малюків про те, куди вони поклали іграшку. Тільки ті діти, які вже впізнавали себе в дзеркалі (цей простий психологічний тест допомагає визначити, чи розвинулося «я» дитини), розповіли вченому, де лежить тварина іграшка. Інші ж не пам'ятали, куди поділи іграшку.

Дослідники Габріель Сімкок і Харлін Хейн в 2002 році опублікували в журналі «Психологічна наука» дослідження, в якому йшлося про те, що запам'ятовування подій дітьми тісно пов'язане з мовними навичками. Через те що маленькі діти недостатньо володіють мовою, вони не можуть «закодувати» те, що відбувається в їхньому житті, в спогади.

Як же тоді діти не забувають, хто їхні батьки, як їх звуть, де їхній дім? За збереження цієї інформації відповідає особливий вид пам'яті — семантична пам'ять. То є тип довготривалої пам'яті для зберігання загальних понять про світ, там же зберігаються правила й настанови, інформація про оточуючих людей і знання про те, що шоколадка лежить на верхній полиці, а на день народження батьки обіцяли купити конструктор.

«Проблема не в тому, що діти не можуть формувати спогади, а в тому, що вони формують їх в зоні короткочасної пам'яті, — говорить вчений Пол Френкланд з Торонто. — Коли я проводив дослідження щодо феномену дитячої амнезії, я постійно звертався за допомогою до своєї чотирирічної доньки. Я задавав їй запитання про місця, в яких ми були два-три місяці тому, і вона розповідала те, що пам'ятає, причому досить детально. Але я знаю, що через чотири роки вона цього не згадає».

Канадські дослідники підтверджують — маленькі діти краще пам'ятають своє раннє дитинство, ніж дорослі. Вони попросили 140 дітей у віці від 3 до 13 років описати три найбільш ранні свої спогади, а два роки по тому повторили опитування. З 50 наймолодших учасників дослідження, яким на момент першого контакту з вченими було від 4 до 6 (і, відповідно, 6-8 на момент другого опитування), тільки п'ятеро дітей назвали ті ж самі спогади, що й раніше. Більшість малюків забули те, що вони розповідали про себе раніше. Тоді як з доросліших дітей більше 30% відтворили ті ж пам'ятні моменти, що й за два роки до цього.

Дослідження Френкланда було пов'язано з особливостями роботи гіпокампу — частини лімбічної системи головного мозку, яка є свого роду «транспортною компанією» для перевезення та архівування наших спогадів.

Всі ми народжуємося з недорозвиненим гіпокампом — йому потрібно декілька років, щоб налаштуватися на роботу. І поки ця область головного мозку знаходиться «в стадії розробки», наші спогади зберігаються в епізодичній пам'яті, «сховища» якої розкидані по всій поверхні кортексу, інакше кажучи — кори головного мозку. Аудіальні спогади відкладаються на бічних поверхнях кортексу, тоді як візуальні — на задній поверхні. Патрісія Байєр з університету Атланти радить уявити ці ділянки в якості квітів — тоді виходить, що весь наш мозок є великою квітковою галявиною. А гіпокамп потрібен, щоб зібрати з квітів букет.

Френкланд пояснює: гіпокамп, починаючи працювати в повну силу, занадто зайнятий транспортуванням і архівуванням поточного життя дитини, йому ніколи відволікатися і займатися справами давно минулих днів. Подібно до того, як бухгалтер під час здачі річного звіту не перевірятиме відомостей п'ятирічної давнини, гіпокамп не витрачає сили на прокладання доріжок-зв'язків до наших найбільш ранніх дитячих спогадів, зосереджуючись на тому, щоб запам'ятати якомога більше нашого сьогоднішнього життя.

Канадський вчений довів свою теорію на щурах. Він взяв кілька мишенят (так в статті: «щури», але потім «мишенята» — Т.Л.), які в нормі мають ті ж проблеми з довгостроковою пам'яттю, що і діти, і за допомогою [медичних] препаратів загальмував формування нових нейронних зв'язків в гіпокампі. Мишенята, які до цього за декілька днів забували вірний «шлях» в лабіринті до сиру, змогли зберегти цей спогад надовго й успішно знаходили ласощі через тижні. Звільнившись від поточних завдань, їхній гіпокамп знайшов ресурси на переміщення спогадів про правильну дорогу до сиру з короткочасної пам'яті в довготривалу. Незабаром вчений планує перевірити свою теорію на дітях, які страждають на онкологічні захворювання — одним з ефектів ліків, які їм призначають, є уповільнення формування нейронних зв'язків в гіпокампі.

Фройд вважав, що феномен дитячої амнезії пов'язаний з необхідністю стерти з пам'яті травмуючі події дитинства. Сучасні вчені все ще не знають, з якої причини ранні спогади не знаходять місця в нашому сховищі пам'яті, але вони з'ясували, коли вони починають стиратися.

Нещодавнє дослідження Патриції Байєр і Марини Ларкін показало, що феномен дитячої амнезії «активується» у віці 7 років. Вони записали розмову мам з трирічними дітьми про шість останніх яскравих подіях життя дитини — відвідування зоопарку, перший день в дитячому садку тощо. За деякий час дослідники знову зв'язалися з сім'ями і розпитали дітей про те, що вони пам'ятають про шість подій. Оскільки метою дослідження було встановити, в якому віці ми забуваємо своє дитинство, вчені розмовляли з різними дітьми з тест-групи в різному віці — з одними в п'ять років, з іншими в шість, сім, вісім, дев'ять. Таким чином вони змогли зафіксувати, скільки інформації в якому віці можуть відтворити діти.

З'ясувалося, що діти, яким на момент опитування було 5-7 років, пам'ятали 60% з того, що з ними відбувалося у віці трьох років. Тоді як ті, з ким розмовляли в 8-9 років, могли відтворити не більше 40%.

Як з'ясувала інша група канадських вчених на чолі з доктором Пітерсеном, на формування дитячих спогадів також впливає середовище, в якому зростає дитина. У 2009 році він провів масштабний експеримент, в якому брали участь 225 канадських дітей і 113 дітей з Китаю в віці 8, 11 і 14 років. Їх попросили написати якомога більше спогадів про їхнє дитинство за чотири хвилини. Хлопці з Канади змогли згадати вдвічі більше того, що відбувалося з ними в дитинстві, ніж китайські діти, при цьому вони пам'ятали себе в середньому на шість місяців молодше. Цікаво, що їхні спогади здебільшого були пов'язані з їхнім власним досвідом, тоді як діти з Китаю більше згадували те, що було пов'язано з сім'єю і груповою активністю.

Це дослідження показало, що на те, наскільки добре ми пам'ятаємо дитинство (і що саме ми згадуємо), впливає наше оточення. В цілому наші спогади про раннє дитинство зазвичай більш візуальні, ніж аудіальні, і частіше позитивні, ніж негативні.

Щоб допомогти дитині зберегти спогад, потрібно обговорювати подію з якомога більшою кількістю деталей. Не повідомляйте дитині факти, для формування спогадів набагато ефективніше підштовхувати малюка самого розповідати про подію. Пам'ятаєш, як ми ходили до зоопарку? Що ти там бачив? Якого кольору була шерсть у лева? А які звуки вимовляла горила?

Можливо, коли ваша дитина виросте, то навіть не згадає, як у три роки годувала рибок на Мальдівах, проте регулярне обговорення ваших спільних пригод збагачує словниковий запас малюка, підвищує впевненість у собі, вчить співпрацювати і зближує вас.

Автор — Ольга Захарова

+1
972
RSS
00:30
+1
Проблема дитячої амнезії дуже цікавить мене особисто з трьох причин. «Мені було близько трьох років. Лише 5% людей пам'ятають себе раніше цього віку», — пише авторка матеріалу. Я явно входжу в ці 5%, бо пам'ятаю:

  • залу пологового будинку (всю білих кахлях), де народився;

  • приймальний передпокій, куди вийшла мама зі мною, коли тато забирав нас із пологового будинку;

  • себе майже в 1-річному віці, як мама везе мене на санчатах, при цьому моє обличчя закрите її прозорою «газовою» косинкою, щоб густий лапатий сніг не заліплював мені обличчя й очі — бо надворі зима.


Це не просто перші 3 роки життя — це загалом перший рік життя!
Далі, загалом найперший мій спогад — власне не мій, а… моєї мами ще до мого народження! Як він мені передався — хтозна…
Насамкінець, я запам'ятав її розповідь про Куренівську трагедію, Було це в 1968 році, мені було лише 5 років — а це ще вік т.зв. дитячої амнезії (до 6 років).
Все це, ясна річ ненормально. І можливе лише через моє захворювання.
«Аудіальні спогади відкладаються на бічних поверхнях кортексу, тоді як візуальні — на задній поверхні», — пише авторка статті. Мій мозок вражений в області правої скроні й частково — тімені. Як через це перерозподілилися зони мозку, в нормі відповідальні за якісь функції, які приховані резерви були задіяні для того, щоб мій організм вижив та ін. — лікарі не знають.
«Проблема не в тому, що діти не можуть формувати спогади, а в тому, що вони формують їх в зоні короткочасної пам'яті». Можливо, через захворювання мозку частина моїх ранніх спогадів сформувалася саме в зоні довгострокової пам'яті?!
Чи як у тих «мишенят» з експерименту, у мене надто повільно формувався гіпокамп?..
Гіпокамп
Я ж просто хочу розібратися в собі…
02:20
+2
Є певні психологічні техніки, які дозволяють згадати себе під час перебування в утробі матері, а також свої минулі життя та подробиці перебування між втіленнями. Але в більшості випадків такі практики є шкідливими.
Так, знаю про їхню шкідливість. Тому й не намагаюся лізти в подібні речі… Але що було — те було, я просто пам'ятаю, і все тут! Без усіх цих технік…

Моя дружина народжувала нашу дочку в тому ж пологовому будинку, де мама народила мене. Коли ми з мамою їхали забирати звідти мою 0лену, я на підході сказав мамі: «Ми зараз зайдемо о-о-он в цей корпус о-о-он в ті двері. Там буде прямокутний передпокій, довкола дверей там овальна зверху арка, попід стелею є такі-то карнизи, у віддаленому кінці сходи з другого поверху, по яких виводять породіллю й виносять слідом за нею немовля». Мама сказала, що у мене бурхлива фантазія. Та коли ми зайшли всередину — все так і було! З тією лишень різницею, що хол був пофарбований по-іншому, ніж я пам'ятав. Але арка над вхідними дверима, карниз, сходи… Мама була в шоці. Спитала, звідки я знав? Але ж мене самого знесли по тих сходах, там нас із мамою зустрів тато. І я це запам'ятав…

А найперше, що загалом пам'ятаю — це могила на Байковому цвинтарі в Києві. Зима, дуже сніжно. До земляного горбочка на могилі попримерзали вінки, їх до того ж засніжило, і мама плаче, бо марно намагається відірвати колючі (з ялинки) вінки від промерзлого горбочка. При цьому я все бачу якось «подвійно»: водночас мамині руки — немовби її, я відчуваю мороз і уколи ялинкових голочок, і гладенькі шовкові стрічки, якими оповиті ялинкові гілки, сльози на щоках, чую свист вітру — і тут же стою ніби трохи позаду мама, за огорожею могили… Але там стояти не можна фізично — там інша, чужа могила.
Цю картинку не витравити, бо це — просто найперша моя згадка в житті!!!
Я довго не міг второпати, звідки ця дивна згадка, аж доки не здогадався: моя бабуся Тамара померла 7.08.1962, день народження у неї був 26 грудня. Я ж народився 4.01.1963… Тоді спитав маму, чи ходила вона на могилу до своєї матері десь за тиждень перед моїм народженням? Адже за 10 днів до того був саме день народження бабусі Тамари, яка померла буквально щойно… Я бачив, як мама жахнулася: очі у неї округлилися, вона аж сіпнулась. І почала мене запевняти: «Я би не стала так ризикувати! Там же прохід занадто вузький, впасти можна запросто, а скрізь довкола загострені прути огорож… Ні-ні, я би не ризикувала». Та мама, по-перше, прямо не заперечила — лише припустила, що не робила би такого. А по-друге, я бачив переляк і її очах і деякий час ще ловив на собі її короткі, особливі такі погляди. Тож свій висновок зробив.
03:29
+2
Дуже цікава історія! Мабуть у багатьох людей є такі «дивні» спогади. Але не кожен хоче в них копатися.

При цьому я все бачу якось «подвійно»: водночас мамині руки — немовби її, я відчуваю мороз і уколи ялинкових голочок, і гладенькі шовкові стрічки, якими оповиті ялинкові гілки, сльози на щоках, чую свист вітру — і тут же стою ніби трохи позаду мами, за огорожею могили… Але там стояти не можна фізично — там інша, чужа могила.

Очевидно Ваша душа була позаду мами, але відчували Ви все те, що відчувала Ваша мама в той момент, так як під час перебування дитини в утробі у матері і дитини спільні деякі енергетичні тіла. Звідси мабуть й такий ефект був.

03:32
+2
Цю картинку не витравити, бо це — просто найперша моя згадка в житті!!!

І немає потреби витравляти Випадковостей не буває. Якщо ця згадка появилась сама без ніяких надзусиль і технік, значить вона для чогось є потрібною, і не потрібно про неї забувати
07:20
+1
Гарна стаття. Дякую, Тимуре. Спогади дитинства. Чого забуваємо? Дитина — дуже незахищена істота. Ви пригадайте: на ручках сидіти, триматися за мамину руку або спідницю. Як переживається кожне падіння і скільки сліз. Отже пояснення забудькуватості з-за ТРАВМУЮЧИХ ОБСТАВИН ЖИТТЯ — правильне. Друге: у віці 2-3 роки дітки пам'ятають обставини попереднього втілення. І намагаються щось розповісти про це мамі й тату. Маму й тата переконали про ОДНОРАЗОВЕ ВТІЛЕННЯ. Тому вони сприймають перекази своїх діток про те, як вони були дорослими, як аномалію чи навіть хворобу. І часто, погрожуючи побиттям, «ось зараз як дам!», вимагають не верзти дурниць. Тому, мабуть, із спогадами про попереднє втілення зникають за компанію і ранні дитячі спогади. Може бути й ТЕХНОЛОГІЧНЕ пояснення: щоб відсікти ПІДКАЗКИ з попереднього втілення.
07:56
+1
Може бути й ТЕХНОЛОГІЧНЕ пояснення: щоб відсікти ПІДКАЗКИ з попереднього втілення.

Теж так думаю!
Погоджуюся з обома.
P.S. Міг би пояснити необхідність такого забування змінами умов від життя до життя, від втілення до втілення. Але у мене на ноутбуці вже другий день поспіль не пробивається літера «о»: клавіатура зносилася, треба міняти — а у нас дуже слизько, й дочка вчора не понесла мій ноут в ремонт. А без «о» писати великі пояснення й інші матеріали важко…

Треба «о» вставляти весь час з буферу обміну чи клацати на англійську розкладку і знов на українську. Це жах!!!
07:32
+2
Мене вражають, Тимуре, твої спогади про лікарню. А картинка про могилку і примерзлі вінки взагалі диво. Я пам'ятаю, як літаю у хаті. Це я в колисці, зачепленій за сволок. Якісь рухливі тіні від каганця на стелі і стінах. Мати сидить за столом освітлена каганцем, а баба на ліжку схилилась на подушку. І так гарно співають «Чорноморець, матінко, чорноморець! Вивів дівку босую на морозець...».
10:03
+2
Цікава стаття, і ваші спогади…

Випадкові Дописи