Миколка й Різдвяна Зірка

Миколка й Різдвяна Зірка

Мне звезда упала на ладошку…
(Олександр Дольський, «Виконання бажань»)


Був собі хлопчик Миколка. Не підліток, але й не те щоб маленький. Не високий, але й не надто низенький. Не худий і не товстенький… Просто звичайнісінький хлопчик — русявий чубчик, сірі оченята, рум’яні щічки.
Жив він хоча й не у столиці, та все ж у доволі великому місті, яке селом чи селищем ніхто б не назвав. Сім’я у нього була також звичайна, як на наш час: тато, мама і сам Миколка. Ні братика, ані сестрички. У віддаленому селі жила ще старенька бабуся, та у гості до неї Миколку дуже рідко возили. Отже, як люди кажуть: «Тато, мама і я — вся моя сім’я». І ніяких хатніх улюбленців: ні цуценяти, ані кошеняти, ні рибок, ні папужок — дорого це, та й навіщо?..
Миколчина сім’я у повному складі тулилися в обшарпаній однокімнатній квартирці. Проте так було лише до певного часу: роки чотири тому мама поїхала на заробітки в далеку Італію. Відтоді єдиним натяком на її існування для хлопчика стали гроші, які час від часу отримував тато. Як отримає оті «єврики» — сяде, бувало, за стіл, розкладе їх різнокольоровими купками і мовчки дивиться, мало не плаче. А потім відкорковує пляшку перцівки і п’є досуха. Й одразу засинає…
Батько зранку до вечора крутився на місцевому ринку, продаючи різний крам. Працював навіть у вихідні: субота й неділя для торгівлі «найспекотніші», господар магазинчика вимагав від найнятих продавців повної покори і не визнавав ніяких пом’якшуючих обставин! У такі напружені дні Миколка, який ходив вже до школи, навіть допомагав татові, а той лише сумно зауважував:
— Синку, синку… Може, справді вчитися зайве?! Поглянь, приміром, на мене: нащо було п’ять років на студентській лаві штани протирати, потім вченим працювати — щоб тепер на базарі торгувати?! А мама у нас — хатня робітниця за кордоном, овва, яке життя!..
Отак і «козакували» Миколка з татом удвох, без мами: веселого, звісно, мало. І тривало так, доки з хлопчиком не стався дивний випадок — саме у ніч напередодні Різдва, між іншим!..


Вертався тоді Миколка додому із зачуханого торговельного павільйончика, прикрашеною гордовитою вивіскою «Супер-Гіпер-Мегамаркет» і, враховуючи новорічний період — «дощиком» і гірляндою з різнокольорових лампочок. Батько знов весь день провів на ринку (різдвяний розпродаж!..), а ввечері виявилося, що в холодильнику порожньо! Завтра свято, магазини закриються… От і попросив сина за продуктами збігати. Що ж, Миколка — хлопчик слухняний, взяв та й побіг.
Вулиця порожня, снігом рипучим заметена, ніч темна, небо рясно зірками усіяно, посередині місяць молоденький. Краса, та й годі! Тільки людей не видно: всі по домівках сидять, до свята готуються. Тож Миколка не роздивлявся ні на велетенські снігові кучугури, ні на дерева, що стирчали з них, ані на бурульки, намерзлі на дахах будинків уздовж вулиці. Додому поспішав, до батька, пакет з продуктами щосили стискаючи.
Як раптом нічне повітря над його головою прорізала довжелезна змія сріблястого світла, і невдовзі один із снігових заметів спалахнув загадковим мерехтливим сяйвом. «Ух ти!!!» — зрадів Миколка. Мабуть, це хтось запускав святковий феєрверк, один заряд не догорів… Можна відшукати його, щоб потім вдома запалити замість бенгальських вогників — краса, та й годі!..
Та підбігши до сяючої кучугури й розгрібши сніг, замість недогарку хлопчик знайшов щось незрозуміле: невеличкий кришталик, наїжачений на всі боки двома десятками твердих гострих голочок! Малесенький «їжачок» сяяв настільки яскраво, що проганяв геть нічний морок — хоча водночас його світло було біле-біле… й якесь холодне.
— Ого! Цікаво, що це таке?.. — сам себе спитав Миколка. І негайно довколишнє повітря забриніло, задзвеніло сотнею кришталевих дзвоників, і дивний звук склався у слова:
— Різдвяна Зірка я, Різдвяна Зірка… А тебе Миколкою звуть, якщо не помиляюсь?
— Різдвяна Зірка?! — здивувався хлопчик. Вмить пригадав усе, що чув від старших про подібні речі: що зорі у небі — то насправді величезні вогняні кулі, які ширяють далеко-далеко у холодних космічних глибинах… що Дід Мороз і Санта Клаус — це несправжні вигадки для малечі… що ялинку можна не прикрашати — дешевше на центральну площу міста сходити, та й потім у хаті на підлозі голок не буде… і що навіть кутю варити не обов’язково — бо це релігійні забобони…
Пригадав усе це Миколка, всміхнувся й мовив:
— Різдвяна Зірка, кажеш? Х-ха! Бачили ми такі зірки…
— Цікаво, чи багато Різдвяних Зірок ти бачив? — знов забриніло повітря. Миколка зніяковів і зізнався:
— Ну-у-у… Якщо чесно, то ти — перша!
— Перша і єдина, — уточнив «їжачок» і ображено спалахнув.
— Та ондо все небо!.. — повів Миколка рукою.
— Ні-ні, хлопчику, всі ті зорі є величезними вогняними кулями, які ширяють далеко-далеко у холодних космічних глибинах… Хіба тебе в школі не навчали цього?
— Та ні, не було ще у нас астрономії, — ще більше зніяковів Миколка.
— Не було, то буде, от тоді й дізнаєшся — бринів собі «їжачок». — Але кажу тобі: я не звичайна зірка, а Різдвяна. Зрозумів?
— Нібито, — мовив Миколка. Хоча якщо чесно, то сказав це з ввічливості, вирішивши не сперечатися з «їжачком». Зрештою, Різдвяна Зірка? Хай так!..
Але!..
Але ж наскільки було відомо Миколці, Різдвяна Зірка не падає на землю, а палахкотить високо у небі! Коли спалахує, тоді й починається святвечір… Чому ж?..
— А чому ти впала сюди? — поцікавився хлопчик. «Їжачок» продзеленчав якось сумно:
— Я впала, бо не можу більше у небі світити… Заслабла вкрай, несила втриматись на небосхилі… Взяв би ти мене та й відніс кудись у тихе не велелюдне місце, а там побачимо. Зробиш?..
Здавалося, тільки того і чекав Миколка: витягнув з кишені чистого носовичка, загорнув у нього «їжачка», поклав у пакет з продуктами та й додому побіг мерщій. Справді, вдома не дуже велелюдно — лише він і тато! А на це Різдво у них буде ще й справжнісінька Різдвяна Зірка — он як!..


Та попри радісні очікування, тільки-но татко побачив кришталевого «їжачка», видобутого сином з носовичка, як підскочив на місці, позадкував і заволав не своїм голосом:
— Викинь, викинь цю гидоту негайно!!!
— Татонько, але ж це… — почав виправдовуватись Миколка.
— Знаю, знаю, це вона — Різдвяна Зірка!!!
— Так, але…
— Ти навіть не відаєш, що за лихо притягнув із собою!!! Де ти її взяв?!
— Це з неба впало неподалік від мене, коли…
Тато не дав Миколці договорити, прожогом чкурнув на кухню, повернувся звідти з порожньою старою бляшанкою з-під кави і гримнув:
— Ось, поклади це нещастя сюди, щоб тільки руками його не торкатися!!! Поклади й винеси геть із нашого дому, куди сам знаєш!!! І негайно!!! Де взяв, туди й неси!..
— Татонько, але…
— А ще краще — біжи мерщій на річку, знайди якусь ополонку там, де рибалки влаштовують зимові лови, і втопи, щоб ніхто інший не знайшов!!!
— Татонько, але!.. — вкотре наважився перервати його Миколка. І почув у відповідь:
— Саме з-за неї усі наші нещастя, синку! Якщо ж Різдвяна Зірка сама потрапила тобі до рук, то можливо, тобі й судилося позбавити світ від усіх її підступів?! Отож зроби, як я наказую!.. Послухайся тата, синку: старші люди завжди краще знають, що і як робити… Нумо, Миколко, ти ж слухняна дитина, хіба ж ні?..
Сказав це і за напівпорожню пляшку перцівки схопився, бо мав слабкий характер і дуже швидко впадав у відчай. Принаймні так казала мама, доки не поїхала в далеку Італію на заробітки…


А щодо зірки… Що тут вдієш?!
Поклав хлопчик кришталевого «їжачка» до бляшанки, кришку акуратно закрив і пішов на річку підходящу ополонку шукати в тому місці, де зимові лови влаштовують. Але знайшовши, присів на колоду, принесену якимсь рибалкою, відкрив бляшанку: Різдвяна Зірка сяяла як і досі яскраво — проте її світло очей не засліплювало…
— Послухай-но, з чого це татко на тебе такий сердитий? — спитав Миколка, обтрушуючи з кришталевих голочок крихти меленої кави.
— А навіщо було мене до себе в дім нести? — стомлено мовив «їжачок».
— Ну, я ж не знав, що дорослі вірять у тебе й інші різдвяні дива!..
— Твій тато й не вірив ніколи! І досі ще вірить не до кінця, — ображено пхинькнула Різдвяна Зірка, потім додала тихіше: — Це твоя мама вірила…
— Мама?! — здивувався хлопчик.
— Вона, вона, — підтвердив «їжачок», і його сяяння з рівно-білого зробилося якимсь непевно-мерехтливим. — Саме твоя мама чотири Різдва тому назад і попрохала мене виконати одразу декілька бажань. Я все виконала чесно, але тато твій дуже засмутився.
— Що ж то були за бажання?
Миколці стало цікаво: він про це нічого не знав і навіть не здогадувався!
— Цілих три. По-перше, мама твоя, Миколко, попросила для себе добре оплачуваної роботи — бо сиділа тоді вдома, а твій тато докоряв їй неробством.
— Але ж це!..
— Хіба ти не пам’ятаєш?..
Хлопчик напружився і пригадав, що кілька років тому тато часто сварився з мамою. Тільки Миколка не розумів, чому саме — бо ще занадто малим був.
— По-друге, твій тато тоді ще був молодим перспективним вченим, подавав великі надії, жінки так і вилися довкола нього — отже, мама попросила, щоб на тата ніхто більше не заглядався, а щоб він навпаки тільки й зітхав за нею самою. І по-третє, вона дуже хотіла поїхати жити кудись у далекі краї, бо за все життя тільки й моталася між вашим містом і селом, де живе її старенька мати.
— Моя бабуся? — поспішив уточнити Миколка.
— Твоя бабуся, так… Отже, мама дуже-дуже хотіла побачити чужі землі й навіть пожити там! А твій тато не хотів, бо він не уявляє життя на чужині.
— Отже, ти…
— Щоб виконати всі три побажання твоєї мами заразом, я підкинула їй роботу за кордоном, за яку вона отримує стільки грошей, скільки тут, у вас не заробила б ніколи! Тато ж роботу навпаки втратив, найнявся торгувати крамом в магазинчику на ринку — хто ж тепер на нього заглядатиметься?! І нарешті, він дуже-дуже сумує за твоєю мамою, вдень і вночі тільки за нею й зітхає. Отже, як бачиш, виконано все, про що мене просила…
— Бо Різдвяна Зірка завжди виконує все… — підхопив Миколка.
— Бо я виконую всі достеменні бажання, — підтвердив «їжачок» і сяйнув особливо яскраво. — Але ви, люди, на превеликий жаль, почали дедалі частіше бажати неправильно.
— Як це? — здивувався хлопчик.
— Ну, як, як… Звідки я знаю, як?! От наприклад, твоя мама теж побажала неправильно, а чому?.. Відкіля мені знати, чому?! Мабуть, ніхто не навчив її бажати правильно, отож і…
— Стривай-но, стривай! — відчувалося, що останні слова Різдвяної Зірки неабияк образили Миколку. — Що ти таке кажеш?! Чому це моя мама раптом побажала неправильно?!
— Бо від її бажань нікому не стало краще! — ображено забринів «їжачок». — Бо живучи в далекій Італії й заробляючи там неабиякі гроші, вона дуже-дуже сумує за вами! А твій тато — за нею. І ваша сім’я від того усього не стала щасливішою.
— Навіщо ж було виконувати мамині бажання, якщо…
— Як це — навіщо?! Я ж Різдвяна Зірка, мені так належить робити!
— Ага, он воно що!..
Миколка зітхнув, вільною рукою поліз під теплу шапку, почухав потилицю й запитав:
— Послухай-но… а мої побажання ти можеш виконати?
— Тільки одне, Миколко, тільки одне-єдине!
— Чому тільки одне, якщо мама…
— Тоді я мала сили виконувати скільки завгодно побажань, але тепер заслабла настільки, що на небосхилі не втрималась. Отже, на щось єдине сил у мене ще вистачить…
— А далі?..
— А далі я згасну. Тоді покладеш мене до бляшанки і можеш хоч втопити у цій ополонці, хоч назад додому віднести.
— А тато як же? — підозріло спитав Миколка.
— А тато побачить, що я вмерла, і більше не сваритиме тебе. Отже, буду сумирно лежати, пилитись десь на книжковій полиці… То про що саме ти хотів би попросити мене?
— Про що саме?..
Миколка навіть розгубився, але ненадовго:
— А можеш зробити так, щоб мама повернулася з Італії до нас і знов сиділа вдома, нікуди не ходила?
— Можу, — підтвердив «їжачок», — але хіба вам буде від того краще?
— Тоді ми припинимо сумувати…
— Так! Але ж мама втратить добре оплачувану роботу… До того ж, що означає «щоб сиділа вдома»? А раптом вона захворіє, не зможе навіть на вулицю виходити — невже ти про це подумав?..
— Ні, — рішучо мотнув головою Миколка, — ні-ні! Не треба цього, не хочу! Це зле, дуже зле…
— Ти більше не хочеш цього?
— Не хочу.
— Отож бо! — зітхнула Різдвяна Зірка з полегшенням. — Ти хоча б зрозумів, до чого може призвести твоє бажання, і вчасно зупинився. Інші ж не зупиняються. Інші дедалі більше бажають неправильно. Це й виснажило мене, і я дедалі слабшала, слабшала, доки не впала…
— Бідолашна, — зітхнув Миколка.
— Ти й не уявляєш, що у світі коїться! — обурено забринів кришталевий «їжачок». — Наприклад, побажання: «Хочу бути найкрутішим у районі! Хочу, щоб переді мною всі тремтіли». Хіба не жах?! Або: «Хочу, щоб мені носили великі хабарі». Отаке бажають — отак і живуть!..
Хлопчик лише зітхнув: їхній старенький телевізор зламався, на надіслані мамою гроші татко давно міг би купити новий — але й досі не зробив цього. Бо, мовляв, лячно новини дивитися, де суцільний кримінал…
— Не кажу вже про те, скільки доводиться чути: «Хочу курточку кращу, ніж у Талочки!.. Хочу джинси крутіші, ніж у Вітька!.. Хочу авто з тюнінгом!.. І щоб ні у кого не було такого, як у мене, щоб усі луснули від заздрощів». І ніхто не думає, що джинси і курточка невдовзі порвуться, що автівка розіб’ється… Але візьми та подай!
Тут вже почервонів і сам Миколка, бо справді збирався попросити Різдвяну Зірку про мініатюрний літачок з радіокеруванням. Все зрозуміло: іграшка розіб’ється… Справді, якщо замислитися — дурне прохання!
— Послухай-но…
«Їжачок» замовк, засяявши рівно, без обурених спалахів. Хлопчик подумав трохи й запитав:
— Послухай, а правильні побажання — які вони?
— Ті, від яких усім стає краще жити. Зрозумів?
— Не дуже, — чесно зізнався Миколка. — От хіба гірше стане мені жити від нової курточки…
— Чи від нової іграшки? — невесело посміхнувся «їжачок». — Лише на мить, а далі?..
— Ну хоча б на мить!..
— Гаразд! Поясню, які бувають правильні побажання. Наприклад, одна дівчина попросила, щоб я допомогла їй тішити людей прекрасним співом…
— Ага, зрозуміло! — мугикнув Миколка. — Вона хоче бути «зіркою», щоб її показували по всіх телевізорах…
— От у тім-то й річ, що не того вона хоче! Адже перш ніж виконувати побажання, я зазираю людині в душу — а в душі цієї дівчини не було ані краплі марнославства. Вона захотіла дарувати радість іншим, от що таке правильне побажання!
— А щоб тебе показували по всіх телевізорах?.. — підозріло спитав хлопчина.
— Якщо є талант, чом би й не показувати! Зрозумів?..
— Не дуже, — чесно зізнався Миколка.
— Ну, тоді другий приклад: інший чоловік попросив мене, щоб я допомогла йому знайти ліки від хвороби, яку поки що ніхто…
— Ага, зрозуміло: він заробить за ці ліки великі-превеликі гроші!..
— Його ліки врятують сотні тисяч людей, — твердо мовила Різдвяна Зірка, — тому я із задоволенням допоможу цьому чоловікові.
— А хто іще побажав правильно? — з цікавістю спитав хлопчик.
— Ніхто, у тім-то й біда, — розчаровано зітхнув «їжачок». — Бо коли людина бажає правильно, у мене більшає сил! Тоді я сяю яскраво-яскраво, а в руці людини, яка побажала правильно, з’являється чарівне люстерко. Варто в нього подивитись, як можна побачити моє світло. Це люстерко допомагає виконувати вірні побажання, не звертати з обраного шляху… Якби ж цього Різдва на землі залишились бодай три отаких люстерка!.. Але тепер все скінчено: я впала до ніг хлопчика, який не в змозі побажати правильно.
— І що тепер?.. — підозріло спитав Миколка.
— Подарую тобі іграшку і згасну назавжди.
— А Різдво?..
— Навіщо людям Різдвяна Зірка, якщо бодай троє з них не можуть побажати правильно?! Все колись закінчується — не буде більше Різдва!
— Ніколи?
— Ніколи! Ну то як, подарувати тобі літачок з радіокеруванням?
— Стривай-но, стривай!
Несподівано в його русявій голівці спливла одна цікава ідея… Миколка наблизив долоню з «їжачком» майже упритул до обличчя й прошепотів:
— А якби ти знов засяяла на небосхилі, твоє світло долетіло б до Італії?..
— Звісно, долетіло б! Адже Різдвяна Зірка сяє для всього людства…
«Їжачок» на мить замовк, потім у повітрі сумно дзеленькнуло:
— Вірніше, я сяяла для всіх, бо відтепер…
— Ну, тоді не треба мені іграшку! Я хочу, щоб ти знов повернулась на небосхил і засяяла для всіх людей! — рішучо скрикнув Миколка, піднімаючи «їжачка» на долоні якомога вище. — І щоб сяяла звідти кожне Різдво, і щоб!.. І щоб моя мама в далекій Італії теж побачила твоє сяяння і згадала про!..
Хлопчик не договорив: «їжачок» на його долоні раптом сяйнув настільки яскраво, що в тому спалаху потонуло все-все-все… Від несподіванки Миколка впав, коли ж отямився, то побачив, що лежить на льоду річки біля ополонки, а високо у небі яскравіє нова зірка, якої досі там не було.
Поза сумнівом, то була вона — Різдвяна Зірка…
І ще хлопчина відчув у долоні, де перед тим лежав «їжачок», щось тверде, холодне й округле.
Звісно ж, то було люстерко, у якому віддзеркалювалось нічне небо з цяточкою світла посеред нього.
Світла яскраво-білого, але холодного…


Повернувшись додому, Миколка побачив тата, який спав на диванчику, не роздягнувшись. На столі стояла порожня пляшка з-під перцівки. Все як завжди…
Хлопчик накрив нещасного слабкохарактерного татка теплим пледом, а сам підійшов до вікна і всю ніч до самого ранку дивився на зоряне різдвяне небо через «вічко», продихане на замерзлій віконній шибці. Там, на чорному небосхилі яскравіла Різдвяна Зірка — але світло її нікого не засліплювало, лише зігрівало душу…
А через пару місяців їхньому з татом «козакуванню» раптом настав край: з Італії повернулася мама! Люди, у яких вона працювала, більше не потребували послуг доглядальниці… Ото радості було в їхній невеличкій оселі!!!
Більш того: мама привезла з собою багато грошей. До них батько додав накопичене за роки відсутності дружини, і на ці кошти подружжя завело власний магазинчик, де тато з мамою працювати по черзі. Замість однокімнатної у них тепер двокімнатна квартира. І схоже, невдовзі Миколка матиме не нову іграшку, не песика й не кошеня, а маленького братика чи сестричку.
Принаймні коли хлопчик востаннє зазирав у чарівне люстерко, то побачив у чарівному світлі Різдвяної Зірки, що їх вже четверо…
І звісно — що всі вони щасливі!..

+1
1065
RSS
23:12
+1
Колись вже я викладав цю казку на НО.
Але ж оскільки я її написав — викладу і тут.
Мій твір, де хочу — там і викладаю!

Тим паче католицьке Різдво вже проминуло, православне Різдво попереду, а Новий Рік — буквально через 1 добу і ще пару годин…
Отже, саме час!..

З минулими та прийдешніми вас усіх, мої дорогенькі!..
07:18
+2
З приємністю прочитав. Дякую, Тимуре. Виправ слово ГИДОТНУ. Правильні бажання… А коли це було написане? Звертаєш увагу на все, наприклад, на крихти кави. Молодець!
Це писалося 19-20 листопада 2011 року. Одна київська фірма задумала таку штукенцію: попросили відомих українських письменників написати по одній різдвяній казочці, далі скласти з них збірочку, видати її й розповсюдити українськими сиротинцями. Все було добре, але гроші на видання збірочки різдвяних казок фірма вирішила зібрати за рахунок благодійного аукціону штучних дизайнерських ялинок…
Ні-ні, київські дизайнери охоче відгукнулися і зробили штук 40 штучних ялинок. 29 листопада 2011 року в ресторані навпроти Оперного театру відбувся грандіозний «Бал дизайнерських ялинок» з аукціоном:

Проте попри очікування організаторів, на аукціоні купили лише 1 ялинку після торгів і ще одну — аж за заявлену «першу ціну», практично без торгу… Виручених грошей не вистачило навіть на покриття оплати «балу-аукціону». Проект накрився…

Та казочка залишилась!


Звертаєш увагу на все...

Чим більшої майстерності досягнув письменник, тим більшу увагу він приділяє деталям. Це відомий надійний маркер зрілості письменника.


UPD. Власне, саме тому, що від початку казка писалася в розрахунку на специфічну аудиторію (діти-сироти), її головний герой перебуває у відверто непростій життєвій ситуації. Через оптимістичний фінал я хотів дати навіть цим діткам посил: «Все ще можна виправити, все буде добре!»
22:23
+2
І я вітаю всіх завсідників СВІТОЧА із наступаючим новим 2017 роком. Злагоди нам!
20:15
+1
Під впливом різдвяного настрою закрився у себе в кімнаті з диктофоном, наговорив текст цієї казки, почистив аудіозапис і зрештою змонтував оце відео:


Дуже просив Олену не кричати бодай півгодинки, проте її потужний голос все ж таки пару разів закарбувався на аудіозаписі. Мені навіть довелось пару коротеньких фрагментів вирізати через це…


Але все ж таки сподіваюсь, що вийшло непогано. Принаймні я старався…


P.S. До відеотеки Світоча я запис також поклав.
22:16
+2
О, друже, та ти стаєш актором. Молодець! Казка отримала нове звучання, якесь хатнє, затишне.
Вибач, але «актором» я був завжди, просто мені ще з голосом попрацювати потрібно. Бо гуде, немовби ієрихонська сурма — що, до речі, є однією з еталонних характеристик етико-інтуїтивниї інтровертів.

Але як інакше?! Письменник же мусить вжитися в образ свого героя, щоб достовірно описати його?! Мусить. Актор так само мусить. Тому хороший письменник апріорі мусить бути хорошим актором, бо він робить практично те саме: вживається в образи своїх героїв, а потім передає читачам їхні суті. Тільки й різниці, що письменник використовує для цього слова, тоді як актор — міміку, пластику, інтонації голосу тощо…

Мене ніколи не запрошували грати в любительських спектаклях — але я міг би, знаю. Бо ти не чув ще, як я в школі читав, здавалось би, тривіальні вірші, які ми вчили згідно з програмою. У мене поганий зір, тож я звик слухати й відчувати шкірою реакцію аудиторії. Я прочитував такі авторські інтонації, які не тільки решта учнів — самі вчителі зрозуміти не могли!..
А ще у нас директорка школи Ніна Андріївна, бувало, мусила якісь справи директорські утрясти. То приходить до нашого класу, знімає мене з уроку, веде в інший клас і… залишає на мене, наприклад, пару десятків лоботрясів, старших мене на 1-2 роки. І я їм на замовлення переповідаю хоч детективи Конан-Дойла, хоч фантастику Жуля Верна, хоч коротенькі гумористичні оповідання Чехова, хоч французькі казки. І хоч я малявка — мене цілий клас лоботрясів слухає всі 45 хвилин + частину перерви, завмерши з роззявленими ротами!!!
А згадай мою «бальзаківську» фотку:

Ті, хто дивився на неї в натурі, поголівно стверджують: у мене таки не мій, а «бальзаківський» погляд…
Тож акторська жилка у мене є. Лише з голосом попрацювати треба.
А те, що я на першому записі надто квапився — то мене ж обмежили в часі 10-ма хвилинами! Я ж знав, що обрав більший за обсягом фрагмент, тому і квапився. Бо хотів «запресувати» текст у 10 хвилин.
А тут же не просто історія, а для дітей! Тут невиразно читати ніяк не можна…
23:56
+2
Тимуре, ти б не був таким успішним письменником, якби не був гарним оповідачем. В тюрмі таке дуже цінується. Описано в романі Багряного САД ГЕТСИМАНСЬКИЙ. Читав? От добре б було, якби й твоя Олена прочитала. Гадаю, коли тебе слухали учні із роззявленими ротами, то де й дівалася твоя заїкуватість тоді.
Я заїкався, лише коли відповідав на запитання. Коли розповідав — ні
А те, як я в школі розказував цікаві історії лоботрясам, мені й досі згадують. Звісно, то був один з проявів мого письменницького обдарування! Особливо кумедною ця ситуація видається на тлі тієї обставини, що та ж Ніна Андріївна разом з рештою вчителів твердила, що мені не дано бути письменником!!!
Хоча мої шкільні твори вона періодично тягала в свою колекцію. Бувало, напишу твір, вона всьому класу зошити роздає, а мені — дзуськи! Дивлюся в журнал — там оцінка «5+/5+». Я до директорки:
— Ніно Андріївно, а де мій зошит?!
Вона:
— Вибач, загубився. Новий заведи.
— А звідки ж оцінка в журналі?!
— Ну, стоїть оцінка — і хай собі стоїть. Не твоє діло.
Мені вже потім «українка» Ольга Василівна тихенько шепнула, щоб я не ліз на розбірки з директоркою і що Ніна Андріївна мої твори собі колекціонує.
00:23
+1
Такі гарні кольористі заставки і звукова розбивка підходить. Виправ штАні на штанИ.
02:23
+1
Це навмисна мовна «неправильність», що наближає текст до просторіччя. Так само, як «нащо» замість «навіщо», «зарплатня» замість «зарплата», «в чім річ?» замість «в чому річ?» і т.ін.
07:47
+2
Друже, не згоден. Це не з роду просторіччя. Українці не кажуть штАні. І тому таке ріже слух. А це твоє озвучення в порівнянні з першим твого ж тексту дуже виграє. Можеш, коли схочеш
Не знаю, як там кажуть в Обухові, а у Львові ще зрідка можна почути такі словечка. Але і в нас то все пропадає по трохи.

Випадкові Дописи