До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Вперше в 2017 році...

Вперше в 2017 році...
Джерело матеріалу:

Наш перший (але ж не останній...) в 2017 році творчий захід відбудеться на Старий Новий Рік. Хто хоче — завітайте до НІБУ в суботу, 14 січня, о 12:00. Вхід до бібліотеки через територію лаври є безкоштовним...

0
325
RSS
18:06
+1
Якщо хтось буде в Києві… Чом би й не зайти в гості до Національної історичної бібліотеки України?! Сподіваюся, що Київ не замете снігом по самі вуха пішоходів…
19:17
+2
Ох, друже! Якби ж я був у цей час у Києві, неодмінно завітав би до вас на зустріч. Бажаю вам з Оленою побачити побільше своїх шанувальників!
16:16
+1
Стислий фотозвіт.
Був я сам. Олена застудилася й не пішла…









Також зробив аудіозапис — спробую змонтувати відео.
20:48
+1
Чекаю на твій текст. Хто це за молодичка коло тебе, Тимуре?
Це Тетяна Іванчук — очільниця Історичної робітні. Головна людина на цьому заході:

Веде голова правління Літфоруму Тетяна ІВАНЧУК

Ти просто не переходив на джерело й не дивився нічого, окрім афішки…
01:35
+1
Ось нарешті відео залив:

А ось воно на Світочі…
19:27
+1
Послухав усе. Гарно розказав, друже. Там почулося мені про трагедію і знайомство. І це я не зрозумів.
А що саме?.. Вкажи час на відео, щоб я зрозумів, про що йдеться.
08:28
+2
Ось Хай-но переслухаю ще раз, тоді скажу. Це, здається, спочатку, коли ти говорив, як Олена стала твоєю музою. Ось одне не ясно: в 13-14 років Роксолана могла родити сина Байду. Так. Але після родів вона вже не дівчина і потрапити в гарем навряд чи змогла б.
А-а-а, то ти про «Кинджал проти шаблі»…

Треба тобі було би прочитати роман, тоді ти зрозумів би наш сюжетний хід.

Річ у тім, що спочатку Роксолану купив візир султана Ібрагім-Паша. Купив для себе. А вже потім подарував Роксолану валіде — матері султана. Подарував її в якості служниці.
За нашим сюжетом, коли Настю Лісовську умикнули з Рогатина, їй вломили по голові дрючком. Власне, її наказали вбити — отже, нападники думали, що вбили… Та її врятувало знамените волосся — пружна «копиця» на голові пом'якшала смертельний удар, і молода жінка лише знепритомніла. Невдахи-вбивці не знали, що з нею робити — отож і спробували продати татарам… Коли Настя опритомніла — з'ясувалося, що через травму голови вона втратила пам'ять. Змогла пригадати лише, що вона була дружиною князя і отже князь її врятує. Та порятунок не прийшов (бо під час нападу в її домі вбили сусідську дівчину, дім згорів, труп обгорів до невпізнанності — отже, князь навіть не подумав, що Настя вижила).
Звісно, коли Роксолану брали в обслугу валіде, її всебічно оглянули. Й жінка, яка її оглядали, спитала, скільки у неї дітей: один чи більше?! Для Роксолани то було одкровенням, бо вона згадала, що точно народила сина. Водночас вона почала молити служницю, яка її оглядала, про збереження таємниці. Та погодилася: адже її саму викрали колись із Польщі, вбивши всіх її рідних.
Так ми «увіпхнули» Роксолану в гарем — в обслугу валіде. Там трохи раніше з'явилася її подруга дитинства Марися: її викрали трохи раніше, перейменували в Нейше (турецькою «Радість»). Саме ця Нейше стала черговою пасією султана. Його головна дружина Гюльбехар, насамкінець, приревнувала до конкурентки і за допомогою своєї служниці прибрала Нейше. Після чого султан засумував…
Піклуючись про сина, матір-валіде й вирішила розбурхати його, вивести з апатії, підсунувши йому Роксолану. Точніше, остання загалом поводилася трохи неадекватно, і султан сам випадково зазнайомився з нею: сумуючи за загиблою подругою, Роксолана вночі заспівала тужливу пісню — а це було небачене за зухвалістю порушення нічного гаремного «режиму». Коли ж до султана притягнули порушницю спокою, вона раптом прочитала йому «Свічу» — вірш Алішера Навої. Бо вона не тільки вивчила турецьку й арабську мови, але й попросила у валіде дозволу навідуватися до бібліотеки… У них зав'язалося листування — а такі речі не проходили повз євнухів та валіде… Матір султана була слов'янкою (здається, боснійкою чи македонянкою — навскидку не пригадую точніше), отож і вирішили «вибити клин клином» — допустити Роксолану на ложе до сина, аби той викинув з голови Нейше… Гюльбехар не боялася конкуренції: за всіма стандартами краси Роксолана була негарною, її не готували в наложниці, не навчали співам і танцям, у неї була недоглянута зовнішність. Вона ж була служницею…
І хто міг припустити, що султан втріскається в неї по вуха?! Сулейман Пишний був новатором по життю. Недарма ж бо він дістав прізвисько «Кануні» — «Закнодавець»! Бо він вирішив кардинально оновити життя в Османській імперії, поламати всі тамтешні закони. Історичний факт: закохавшись в Роксолану, він насамкінець розпустив свій гарем — ось тобі кардинальний злам стандартів життя!!! Отож йому було байдуже, зберегла Роксолана цноту чи ні, доки не опинилася з ним на ложе. Він хотів кардинально оновити життя — отож і оновив!!! Гюльбехар з її дітьми уособлювала старе життя, тому вона поступово відійшла на другий план. А Роксолана стала єдиною дружиною. І царювати після Сулеймана став їхній син Селім ІІ…

Отаким є коротке пояснення. Під час зустрічі я не міг дозволити собі витратити стільки часу на нього. Там загалом зазвичай обмежують в часі виступи, для цього виставляють пісочний годинник:


Мене в тому товаристві поважають, тож не стали обмежувати час мого виступу. Отож я виступав цілу годину, «вирізка» з виступу перевищила 47 хвилин — і це ж я дуже поспішав, нісся «галопом по Європам»! Отож вибачай — не міг переповідати короткий зміст шести романів…
В принципі, ось піратська електронна копія роману «Кинджал проти шаблі», що безкоштовно гуляє мережею. Так, пірати передрали її криво — зате безкоштовно. Якщо не маєш можливості чи бажання купити паперову книгу — почитай хоч би цю піратську версію. Тоді зможеш оцінити, наскільки достовірно ми вибудували нашу версію… В султанському гаремі буяли, та-а-акі інтриги, що ого-го!!! Тож чом би й не викласти і нашу версію?!

Або тут подивись — може, ця піратська версія є кращою… Я не порівнював їх із зрозумілих причин.
13:41
+2
Друже, у відомому серіалі ВЕЛИЧНЕ СТОЛІТТЯ — РОКСОЛАНА сказано, що першою дружиною Сулеймана була Махідевран (ранкова троянда) — матір первістка Мустафи. Від Насті Сулейман мав 5 (!) дітей, що було несподіванкою для мене. В серіалі гарем діяв постійно й не був розпущений. Що, турки підправили свою історію?
Махідевран — це і є Гюльбехар (або ж Гюльбахар, Гюльбахор, вимовляти можна по-різному). Повне її ім'я — Гюльбеахар Махідевран Султан.

В серіалі гарем діяв постійно й не був розпущений. Що, турки підправили свою історію?

Ще й як!!! В цьому серіалі тогочасні історичні звичаї настільки перекручені, що особисто я не зміг його дивитися. Що одразу кидається в очі: жінки ходять, де хочуть. А дзуськи!!! Вони були практично закриті в гаремі аж до того, що не кожна з них могла входити в окремі приміщення гарему… А щоб зайти на чоловічу половину — ото вже в жодному разі!!! Навіть валіде… Матір могла в кращому разі переслати через євнуха записку, щоб син-султан до неї зайшов. Це максимум! А передасть євнух записку чи ні… І коли султан вирішить відвідати матір… Хтозна!.. А в серіалі все це перекручено.

Щодо розпуску гарему, зокрема — подивись хоча б Вікіпедію:

Також, за переказами, ще до її смерті — султан присягнув не мати інших жінок.

Роксолана тим і знаменита, що висунула Сулейману Пишному умову: або я у тебе буду одна — або будеш без мене! І він розігнав султанський гарем.
17:12
+2
Знайшов: 5 хв. — "...і це був той трагічний випадок, коли письменник знайшов свою музу". Оце мене й здивувало, Тимуре.
Звернусь до визначення трагедії:

Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свій творчий потенціал, з об'єктивною неможливістю його реалізації.

Відколи я зустрів Олену, моє… себто відтоді вже наше життя почало розгортатися за всіма законами сценічної трагедії. Адже я не мав жодного шансу стати визнаним письменником!
Сім'я (тепер хіба що за виключенням дружини) була категорично проти моїх літературних вправ, тому що в жодному поколінні «близького» кола жодних натяків на літературний талант ні в кого не було, а в «далеких» сімейних сферах був один самовпевнений дебіл, який пішов напролом і епічно програв, тому що ніхто з родичів не мав необхідних зв'язків, тому що єврея-напівкровку в Україні не сприймуть, а для Москви я «слабак». Мама додатково мала особистий жертовний досвід відмови від літературних вправ заради маленької дитини…
Шкільні вчителі висловлювались однозначно: я можу стати ким завгодно, тільки не письменником!
В.І.Ульянов-Ленін стверджував, що літератор може бути тільки й виключно партійним.
КДБ плавало «щукою в ставку», тільки й вичікуючи, коли ж я «засвічу» власний «нездоровий» інтерес до Куренівської трагедії.
Єдиною моєю підтримкою та опорою стала «муза» і дружина Олена. Отже, розклад такий:
Я + Олена в «тилу» vs весь інший світ!
Оце і є справжня трагедія. Бо жодних шансів переграти інший світ я не мав. Сценарій у цієї трагедії був розписаний на роки вперед, фінал мав бути трагічний і передбачуваний: я поступово перетворююсь на «невизнаного генія», який бурчить на всіх і розлючений все, зрештою невдоволення «невизнаного генія» перекидається на дружину, з «музи» вона перетворюється на «стерву» і зрештою йде від мене, забираючи з собою нашу дочку, а я «зависаю» на шиї у батьків до кінця життя.
Приклад — це мій далекий-далекий родич, який 5 разів поступав до Літінституту ім.Горького і в підсумку не поступив. Або один вже мій знайомий Ігор — 50-літній «хлопчисько з чистими очима» з Сумщини, якого я колись мало не з удавки витягнув, якого все життя всі обманюють, включно з колишньою дружиною, у якого забрали дитину й викинули з хати… І так — він вважає себе письменником, навіть псевдонім собі придумав — "Ілля Лаптенко", під яким і представився мені. Довгі роки я знав його саме як "Іллю Лаптенка", аж доки (вже після історії з уникненням суїциду) я не побачив його паспорт, де стояло зовсім інше ПІБ…
Повторюю: «невизнаний геній» — це трагедія із заздалегідь передбачуваним фіналом. Я взявся зіграти в неї. Я мусив програти. Але…

Але навпаки виграв. Виграв зовсім не через те, що чимсь кращий від «хлопчика з чистими очима» Ігора-Іллі чи мого далекого-далекого родича. Тут втрутилися вищі сили. Я якимсь чином впаявся в еґреґор Києва і став тим крихітним проколом в стіні тотального мовчання довкола Куренівської трагедії, через який правда про неї дійшла до киян. Анатолій Кузнєцов трохи сказав про це — КДБ його ліквідувало. Я сказав слідом за ним ще потужніше — і стіна мовчання розкололася, розвалилася. Бо слідом за мною сказав Олександр Анісімов.
А далі я вже почув голос духів української землі. Це був вихід на розтерзаний еґреґор України, що означало збільшення моєї підтримки. Саме тому наша з Оленою трагедія розгорнулася в нестандартному руслі. Але ж від того вона не перестала бути трагедією — «гострим, непримиренним конфліктом особистості, що прагне максимально втілити свій творчий потенціал, з об'єктивною неможливістю його реалізації». Якби не підтримка вищих сил, я б не реалізувався, ми б з Оленою не почали писати разом, не було б нашого творчого дуету, «козацького» циклу… і вже дечого, про що я не можу публічно говорити до наступного червня.

Так, це трагедія — не комедія ж, справді!..
21:35
+1
Досі я вважав, що на сцені трагедія завершується поразкою і смертю головного героя. Якщо вважати, що сцена віддзеркалює життя, то ваше з Оленою творче життя супроводжується УСПІХОМ, незважаючи на окремі перешкоди. Отже це у вас життєва ДРАМА, друже.
Ну, нехай буде драма, не заперечую

Випадкові Дописи