Розбір польотів за минулий рік

Бог був добрий до мене у минулому році. Я вдячна Йому за всі мої пригоди, поїздки, знайомства. А було їх багато, якщо зважати на мій спосіб пересування. Спробую пригадати все по порядку. Всю мою активність можна поділити на кілька частин:

• Робота
• Громадська діяльність
• Підтримання фізичної форми
• Особистісний розвиток

Робота найменш цікава частина мого життя. Єдина розрада, то допомога в театральній студії. Ми підготували з вихованцями виставу за мотивами роману Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері». Вона коротка, але ефектна, з елементами театру тіней. Я як раз і відповідала за освітлення і спецефекти. З виставою ми брали участь у фестивалі «Червоноград збирає друзів» в березні, а в квітні їздили виступати до Польщі, в місто Люблін. А вже в листопаді ми знову їздили до Любліна на фестиваль пісні. Четверо моїх вихованців співали «Ой, чорна я си чорна» та «Ти скажи циганко мені», бо темою фестивалю були цигани.

Громадську роботу теж можна поділити на дві частини. Перша пов’язана з роботою, бо я виконую обов’язки інформаційного координатора в організації, яка проводила фестиваль особливих театрів «Шлях». В травні до Львова приїхали колективи з різних міст України, а ще з Польщі, Білорусі та Литви. Темою фестивалю була «Африка». На три дні центр міста заповнили дивні люди в дивних костюмах. Інтеграція неповносправних осіб у суспільство має відбуватися весело. Найкращим моментом було велике коло африканських барабанів на площі Ринок, під Ратушею. Шкода тільки, що мер вже пішов додому і цього всього не бачив.

Друга частина громадської робити вже серйозніша. Я брала участь в проекті, який досліджував доступність медичного обслуговування для людей на візках. Ми проводили анкетування, як часто люди звертаються в поліклініку, чи є там пандус і ліфт, як персонал ставиться до інвалідів, чи знає як допомогти і т. д. Якісь зрушення в цьому питанні вже є, але справа посувається повільно.

Для підтримання фізичної форми я час від часу намагаюся займатися спортом і фізкультурою. Але я надто лінива, тому ці заняття нерегулярні. Я знайшла для себе ідеальний вид спорту – бочча. Це щось середнє між більярдом і кеглями. Гра на логіку, витримку і точність удару. На чемпіонаті області навіть зайняла друге місце. Але, коли ми з Львівською командою поїхали на чемпіонат України в Одесу, виявилося, що я занадто сильна і здорова для цього виду спорту. Тепер я треную своїх вихованців на роботі, щоб не втрачати власні навички і хоч зрідка грати.

В червні мене взяли на спортивно-оздоровчий табір на параолімпійську базу в Крпатах, в селі Сянки, Турківського району, Львівської області. Десять днів на свіжому повітрі в горах – це неймовірна насолода. Хоч фізично було трохи важко. Ми мали щодня по два тренування, одне в тренажерному залі, а друге – аеробіка, техніка їзди на візку, дартс, бочча або настільний теніс, а для осіб, що можуть ходити організовували походи в гори. Були групи з Луганська, Києва, Запоріжжя і Львова. Культурна програма теж була насичена: дискотеки, майстер-клас з виготовлення мотанок, конкурс талантів, конкурс на інтелект і креативність, сауна.

А в вересні подзвонили з соцзахисту і запропонували путівку в санаторій. Я на черзі стояла вже два роки, тому погодилася. Путівку дали на мене і супроводжуючого, бо санаторій не був пристосований для пересування на візку. Та й лікування там слабеньке, так аби не зашкодило, виявилося, що то санаторій для ветеранів ВВВ. І контингент був відповідний, тому там я трохи скучала без нових знайомств. Довелося організовувати собі культурну програму. Побувала в Одеській опері, на балеті «Пітер Пен», в театрі музичної комедії на «Тев’є молочник», та на двох екскурсіях по місту. І це все лише за три тижні. До речі, за час незалежності московський патріархат понабудовував в Одесі купу церков. Куди наша влада дивиться?

Ну і нарешті, найцікавіша частина мого життя – пошуки себе та особистісний розвиток. В березні я потрапила на фестиваль «Чотири стихії», де представляли різні психологічні техніки самовдосконалення. Там я вперше спробувала грати в настільні трансформаційні ігри. Це тепер моє нове хобі. Виявляється, що граючи в звичайну настільну гру, можна ставити питання до своєї підсвідомості і в процесі гри отримати відповідь. Це неймовірно круто.

В червні я побувала на першій астрологічній конференції. Я про неї вже писала, тому не буду повторювати.

В серпні їздила в Шепетівку, Хмельницької області на «Школу майстерності для осіб з інвалідністю». Її вже вп’яте проводили на базі меморіального музею Миколи Островського. Музей вже кілька років намагаються закрити, під шумок декомунізації, і ця Школа єдине, що тримає музей на плаву. Я звичайно за те, щоб ми врешті позбулися залишків комуністичного минулого, але і ця епоха дала нам щось унікальне. Таким унікальним є і музей М. Островського. Його архітектура, виконання, оздоблення бруківкою, внутрішнє оформлення. Та й сам Островський виявляється був українцем і до комуністів відношення не мав. Навпаки, це комуністична ідеологія перетворила молодого здорового хлопця на лежачого інваліда. А ми черговий раз хочемо позбутися частини своєї культури.

А в листопаді до Львова приїжджала Зося Дов’ят, режисер з Польщі. Вона проводила тренінг для інструкторів, які працюють в техніці театральної арт-терапії з різними категоріями вразливих верств населення: в’язні, сироти, «діти вулиці», пенсіонери, інваліди… Пані Зося дуже цікава і талановита людина, вона їздить по світу і в різних країнах ставить вистави з участю людей, яких суспільство викинуло на узбіччя. Сподіваюся, що її довід стане мені у нагоді в моїй роботі.

Таким був для мене 2016 рік. Хай наступний стане ще цікавішим.