До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Творець і його геній

Творець і його геній

Я — письменниця. Писати книги — моя професія, але, звісно, це набагато більше, ніж просто професія. Я нескінченно люблю свою справу і не чекаю, що колись в майбутньому щось зміниться. Але нещодавно сталося щось особливе в моєму житті та в моїй кар'єрі, що змусило мене переосмислити мої стосунки з моєю роботою.

Річ у тім, що нещодавно я випустила книгу «Їж, молись, кохай». Вона дуже не схожа на всі мої попередні твори. Вона стала божевільним, сенсаційним міжнародним бестселером. В результаті, тепер, куди б я не пішла, люди спілкуються зі мною як з прокаженою. Серйозно. Наприклад, вони приходять до мене, схвильовані, і питають: «А ти не боїшся, що ти більше ніколи не зможеш написати щось краще? Що ніколи не випустиш книги, яка була б настільки ж важливою людям? Ніколи? Ніколи?»

Обнадіює, чи не так? Але набагато гірше було б, якби я не пам'ятала, як близько 20 років тому, коли я була підлітком і вперше почала говорити вголос, що я хочу бути письменником, я зустрічала реакцію того ж штибу. Люди говорили: «Ти не боїшся, що ти ніколи не досягнеш успіху? Ти не боїшся, що принизливість становища невизнаної вб'є тебе? Що ти працюватимеш все життя, а в результаті нічого не вийде, і ти помреш, похована під нездійсненими мріями, переповнена гіркотою невдачі і розчарування?» І так далі.

Коротка відповідь на всі ці запитання — так. Звісно, я боюся всього цього. І завжди боялася. І я боюся ще дуже багатьох речей, про які люди навіть не здогадуються. Наприклад, водоростей та іншого остраху. Але коли йдеться про письменство, виникає проблема, про яку почала замислюватися нещодавно, і дивуюся, чому справа йде саме так. Невже раціонально і логічно боятися тієї роботи, для якої люди призначені? Знаєте, є щось особливе в творчих людях, що, здається, змушує нас дуже сильно турбуватися про їхнє душевне здоров'я, чого не зустрінеш відносно інших занять. Наприклад, мій батько був інженером-хіміком. Я не пригадую жодного випадку за всю його сорокарічну кар'єру, коли хтось запитав його, чи не боїться він бути інженером-хіміком: «Ця діяльність не мучить вас? Чи все вам вдається?» Ніколи такого не було. Треба визнати, що інженери-хіміки в цілому за всі роки свого існування не заслужили репутацію маніяків, які страждають на алкоголізм і схильних до депресії.

У всіх творчих людей, здається, міцно закріпилася репутація душевно нестабільних істот

Ми, письменники, маємо репутацію такого штибу. І не тільки письменники. У всіх творчих людей, здається, міцно закріпилася репутація душевно нестабільних істот. Цілком достатньо поглянути на довгий звіт про смерть яскравих творчих людей за одне тільки ХХ століття, на тих, хто помер молодим, і часто — в результаті самогубства. І навіть ті, хто не покінчив життя самогубством буквально, були зрештою прикінчені власним даром. Норман Мейлер перед смертю сказав: «Кожна з моїх книг потроху вбивала мене». Вкрай незвичайна заява щодо роботи всього свого життя. Але ми навіть не здригаємось, коли чуємо щось подібне, бо чули це вже сотні разів і вже усвідомили і прийняли ту думку, що творчість і страждання якимось чином пов'язані між собою, і мистецтво в підсумку завжди веде до мук.

Питання, яке я хочу сьогодні задати — ви всі згодні з цією думкою? Ви згодні? Тому що виглядає так, ніби згодні або близькі до того. А я абсолютно не згодна з таким припущенням. Я думаю, що це жахливо і небезпечно. І я не хочу, щоб таке ставлення прослідувало в наступне століття. Я думаю, що краще б нам надихати великі розуми жити якомога довше.

Я точно знаю про себе, що було б дуже небезпечно йти по цій темній дорозі, враховуючи всі обставини в моїй кар'єрі

Я доволі молода, мені тільки 40. Я здатна працювати ще, мабуть, років 40. І надзвичайно ймовірно, що все, що я напишу з цього моменту, буде оцінюватися в світі, де вже вийшла одна моя книга, яка мала настільки приголомшливий успіх. Я скажу прямо — адже тут склалася настільки довірча атмосфера — дуже ймовірно, що мій найбільший успіх вже позаду. Господи, оце думка! Якраз такого штибу думка і веде людей до випивки о дев'ятій годині ранку. І я туди не хочу. Я вважатиму за краще займатися справою, яку люблю.

Однак, постає питання — як? І після довгих роздумів про те, як я повинна працювати, щоб продовжити писати, я дійшла висновку, що повинна створити деяку захисну психологічну конструкцію. Що мені необхідно знайти деяку прийнятну дистанцію між собою як людиною пишучою — і моїм дуже природним страхом перед тим, яку реакцію може викликати моя робота з цього моменту. І я шукала рольову модель для такого завдання. І я придивлялася до різних часів в людській історії і різних цивілізацій, щоб переконатися, що хтось підійшов до її вирішення розумніше, ніж ми. До завдання, як допомогти творчим людям подолати невід'ємні емоційні ризики творчих здібностей.

І мій пошук привів мене в Древній Рим і до Стародавньої Греції. Зараз моя думка зробить петлю в часі.

Стародавні греки й римляни не вірили, що творчість взагалі є властивістю людини. Люди вірили, що творчі здібності — це дух і супутник божественного і що вони приходять до людини з далеких і невідомих джерел з незрозумілих, невідомих причин. Греки звали цих божественних духів «демонами». Сократ вірив, що у нього є демон, який віщав йому мудрість здалеку. У римлян була схожа ідея, але вони називали це «вільний творчий прояв генія». І це класно, бо римляни не думали, що геній — це якийсь обдарований індивідуум. Вони вірили, що геній — це така собіу чарівна сутність, що жила, буквально, в стінах будинку творця, такий собі Доббі, який приходив і невидимим чином допомагав художнику з його роботою, формував результати цієї роботи.

Чудово — це саме та дистанція, про яку я говорила, і яку я шукала для себе, — психологічна конструкція, покликана захистити вас від результатів вашої роботи. А всі ж розуміли, як це працює, хіба ні? Творці античності були захищені від різного роду речей, як-от нарцисизм. Якщо ваша робота була чудовою, ви не могли цілком і повністю брати на себе лаври її створення. Всі знали, що вам допоміг геній. Якщо ваша робота була поганою, всі розуміли, що у вас просто геній-каліка. І саме так західні люди думали про творчі здібності тривалий час.

А потім прийшов Ренесанс, і все змінилося. З'явилася нова ідея про те, що індивід має бути в центрі світобудови, вище від богів і чудес, і немає більше місця містичним істотам, які чують поклик божественного і пишуть під його диктовку. Так почався раціональний гуманізм. І люди почали думати, нібито творчість бере початок в людині. Вперше з початку історії ми почули, як про ту чи іншу людину стали говорити «він геній», а не «у нього є геній».

І я вам скажу, що це була величезна помилка. Розумієте, це дозволило людям думати, що він або вона є судиною, джерелом усього божественного, творчого, невідомого, містичного, що є занадто великою відповідальністю для тендітної людської психіки. Все одно що попросити людину проковтнути сонце. Такий підхід деформує ego і створює всі ці божевільні очікування від результатів праці творчої людини. І я думаю, що саме вантаж такого ставлення вбивав творчих людей за останні 500 років.

І якщо це так (а я вірю, що це так) виникає питання, а що ж далі? Чи можемо ми діяти інакше? Можливо, варто повернутися до стародавнього сприйняття відносин між людиною і загадкою творчості. Можливо, ніє. Можливо, ми не зуміємо стерти всі 500 років раціонально-гуманістичного підходу в одній 18-хвилинній промові. І в аудиторії напевно є люди, які піддадуть серйозному науковому сумніву існування, загалом-то, фей, які слідують за людиною і обсипають її роботу чарівної пилком і подібними речами. Я не збираюся переконувати вас у цьому.

Але питання, яке я хотіла б задати — а чом би й ні? Чому б не думати таким чином? Адже це дає чи не більше сенсу, ніж будь-яка інша з мені відомих концепцій в якості пояснення божевільної примхливості творчого процесу. Процес, який (як знає кожен, хто колись намагався творити, тобто, кожен з нас) далеко не завжди є раціональним. А іноді й зовсім здається паранормальним.

Нещодавно я зустріла дивовижну американську поетесу Рут Стоун. Їй зараз 90, і вона була поетом все своє життя. Вона сказала мені, що виросла в сільській місцевості у Вірджинії й коли працювала в полях, чула і відчувала поезію, яка приходила до неї з природи. Це було немов грозовий повітря, яке підкочувалося з глибини пейзажу. І вона відчувала це наближення, тому що земля трусилася під ногами. І вона точно знала, що треба робити — «бігти стрімголов». І вона бігла в будинок, де її наздоганяла поема, і потрібно було швидко знайти папір і олівець, щоб встигнути записати те, що вивергалося, встигнути вловити це. А Рут — вона була недостатньо моторною. Якщо не встигала вчасно, то поема прокочувалася через неї і зникала за обрієм в пошуках іншого поета. А в інші часи (я ніколи цього не забуду), вона говорила, були моменти, коли вона майже вже упустила свою поему. І ось вона бігла додому, і шукала папір, і поема проходила через неї. Рут брала олівець в цей момент, і потім з'являлося відчуття, нібито вона могла б схопити цю поему іншою своєю рукою, зловити її за хвіст і повернути назад в своє тіло, доки вона намагалася встигнути зафіксувати поему на папері. І в таких випадках поема виходила ідеальною, але написаною задом наперед.

Коли я почула це, я подумала: «Вражає, я пишу точно так само»

Це далеко не весь мій творчий процес, я ж не нескінченне джерело натхнення. Я мул, і шлях, яким я йду, такий, що я маю прокидатися приблизно в один і той самий час щодня і працювати в поті чола. Але навіть я з усією моєю впертістю стикалася з таким феноменом. Як, думаю, і багато хто з вас. Навіть до мене приходили ідеї з невідомого джерела, яке мені важко чітко пояснити. Що це за джерело? І як нам всім працювати з цим джерелом і при цьому не втратити глузду, а ще краще — зберегти його якомога довше?

Кращим прикладом для мене став Том Вейтс, у якого мені довелося брати інтерв'ю за дорученням одного журналу кілька років тому. Ми говорили про це, адже Том більшу частину свого життя буквально втілював собою художника, якого роздирають сумніви й який намагається отримати контроль над усіма цими неконтрольованими творчими імпульсами, які нібито належали йому самому. Потім вже він став старшим і спокійнішим.

Одного разу він їхав по трасі до Лос-Анжелеса і раптово почув крихітний фрагмент мелодії. Фрагмент спав йому на думку, як водиться, невловимий і спокусливий, і Том захотів вхопити цей фрагмент, але не міг. У нього не було ні ручки, ні паперу, ані записуючого пристрою, І він почав хвилюватися: «Я забуду це зараз, і спогад буде мене переслідувати вічно. Я недостатньо хороший, я не можу це зробити». І замість паніки він раптом зупинився, подивився на небо і сказав: «Вибачте, ви не бачите, що я за кермом? Хіба схоже, що я можу записати цю пісню зараз? Якщо вам справді аж так необхідно з'явитися на світ, приходьте в більш відповідний момент, коли я зможу про вас подбати. В іншому випадку, вирушайте турбувати когось іншого сьогодні. Ідіть до Леонарда Коена».

І все його творче життя змінилося після цього. Не робота — робота все ще була неясною і важкою. Але сам процес. Важка тривога, пов'язана з ним, минула, тільки-но він витягнув генія з себе, випустив його туди, звідки цей геній прийшов.

Коли я почула цю історію, вона почала зрушувати щось і в моєму методі роботи, і одного разу мене це врятувало. Коли я писала «Їж, молись, кохай», я впала в той рід відчаю, в який ми всі впадаємо, коли працюємо над чимось, що не виходить. Ти починаєш думати, що це катастрофа, що це буде найгіршою з написаних книг. Не просто поганою, але найгіршою. І я почала думати, що я повинна просто кинути цю справу. Але потім я згадала Тома, що говорить з повітрям, і спробувала зробити те ж саме. Я підняла голову від рукопису і адресувала свої коментарі порожньому кутку кімнати. Я сказала, голосно: «Послухай, ти і я, ми обидва знаємо, що, якщо ця книга не буде шедевром, це не зовсім вже моя провина, вірно? Бо я, як бачиш, вкладаю всю себе в неї. І більшого я запропонувати не можу. Так що якщо хочеш, щоб вона була кращою, тобі варто було б зробити свій внесок у спільну справу. ОК. Але якщо ти не хочеш, то й чорт із тобою. Я збираюся писати в будь-якому разі, тому що це моя робота. Я тільки хотіла публічно заявити, що я свою частину роботи зробила».

Тому що… Зрештою, століття тому в пустелях Північної Африки люди збиралися і влаштовували танці під місяцем, і музика тривала години та години, до світанку. І вони були дивовижні, бо танцюристи були професіоналами. Вони були прекрасні, вірно? Але іноді, дуже рідко, відбувалося дещо дивне, і один з цих виступаючих раптом ставав винятковим. І я знаю, що ви розумієте, про що я говорю, бо ви все бачили в своєму житті подібний виступ. Ніби час зупинився, і танцюрист ступив у невідоме, в портал, і, хоча він не робив нічого нового, нічого того, що він не робив за 1000 ночей до, все раптом засяяло. Раптом він переставав бути просто людиною. Його освітлював вогонь божественного.

І коли таке ставалося, люди знали, що це, і звали це по імені. Вони з'єднували руки разом, і починали співати: «Аллах, Аллах, Аллах, Бог, Бог, Бог». Це Бог. Цікаве історичне зауваження. Коли бербери вторглися в Південну Іспанію, вони принесли з собою цей звичай. З плином часу вимова змінилося з «Аллах, Аллах, Аллах» на «Оле, Оле, Оле». І саме це ви чуєте під час боїв биків і в танцях фламенко в Іспанії, коли виконавець робить щось неможливе і неймовірне. «Аллах, оле, оле, Аллах, дивовижно, браво». Коли людина робить щось незбагненне — виникає сяйво Бога. І це чудово, тому що нам це необхідно.

Але цікава річ відбувається наступного ранку, коли сам танцюрист прокидається і виявляє, що він більше не іскра Божа, що він всього лише людина, у якої болять коліна, і яка, можливо, більш ніколи не підніметься на таку висоту. І, можливо, більш ніхто не згадає ім'я Бога, коли вона танцює. І що ж тоді їй робити все її життя? Це важко. Це одне з найважчих зізнань у творчому житті. Але, можливо, такі моменти не будуть настільки болісними, якщо ви з самого початку не вірили, що найдивніше і найчарівніше в нас виходить від нас самих. Що це позичено нам з якогось неймовірного джерела на якийсь період вашого життя. І що буде передано іншим нужденним, коли ви завершите свою справу. І, ви знаєте, якщо мислити так, то це все змінює.

Я почала так думати. І думала так останні кілька місяців, поки працювала над своєю новою книгою, яка невдовзі буде опублікована. Її вихід сповнений надочікувань на тлі мого колишнього приголомшливого успіху.

І все, що я говорю собі, коли я починаю нервувати з цього приводу — це «Ей, не бійся. Не сумуй. Просто роби свою справу. Продовжуй робити свою частину роботи, що б там не було. Якщо твоя частина танок — танцюй. Якщо божественний, спонтанний геній, який супроводжує тебе, вирішить осяяти тебе своєю присутністю, всього лише на коротку мить, тоді — «Оле!» А якщо ні — продовжуй танцювати. І «Оле» для тебе, в будь-якому випадку». Я вірю в це, і відчуваю, що ми всі повинні навчитися такому ставленню. «Оле», в будь-якому випадку, за те, що у тебе вистачило наполегливості й любові продовжувати.

Елізабет Гілберт

+2
558
RSS
23:04
+2
Це далеко не нова промова Елізабет Гілберт. Принаймні я читав її колись… причому давненько.
Але що тут приваблює особисто мене — то це зайве підтвердження «розмови письменника з духами рідної землі». Просто вона не акцентується саме на мовно-ментальних аспектах, а говорить узагальнено. Просто існують окремо письменник і окремо — геній, який його надихає…
Добре, що про таке заявила письменниця із світовим ім'ям.
Погано, що вона не розуміла цього протягом першого 20-річчя свого творчого життя.
23:17
+2
А ці запитання штибу: «А ти не боїшся, що ти більше ніколи не зможеш написати щось краще? Що ніколи не випустиш книги, яка була б настільки ж важливою людям? Ніколи? Ніколи?»
Знаєте… Мене теж про подібне запитували. І продовжують запитувати.
Більш того, колись мене сварили6 «От навіщо ти написав роман ДО КОМУНІЗМУ ЗАЛИШАЛОСЬ РОКІВ П'ЯТНАДЦЯТЬ-ДВАДЦЯТЬ на початку творчого шляху?! Такі речі можна дозволити собі написати в старості. А так… А раптом ти більш ніколи не сягнеш такої ж висоти?! Це вкрай необережно».
Але знаєте… На відміну від Елізабет Гілберт, я чомусь ніколи не відчував подібних страхів! Справді ніколи. Можливо тому, що в занадто юному (5-рчному) віці відчув, що впаявся у щось зовнішнє (лише згодом зрозумівши, що це називається «еґреґором») — в якесь вмістилище образів, думок, ідей. Якщо так, то наші думки є матеріальними, а не ефемерними. Вони не тануть в ефірі, не зникають безслідно — вони накопичуються в еґреґорі. не ти знайдеш якусь думку — то знайде інший! А тобі завтра потрапить під руку ще краща думка. А післязавтра — ще краща від завтрашньої!.. То навіщо метушитися?!
23:41
+1
Але найприкольніше мені бачити чергове молоде обдарування, яке ухвалює рішення: «Я ніколи не кохатиму жінок, бо хочу витратити свій потенціал на творчість, а не на банальний секс». І при цьому на мене з таким собі острахом дивиться. Ну, як же так: ветеран шлюбу — і ще на творчість при цьому енергії не бракує?!

Овва… Знали б отакі молоді обдарування, що джерело твоєї творчості насправді не в тобі, а в еґреґорі, в який ти впаявся!.. А там енергії — бери, не хочу!!! Вистачить і тобі, і ще сотні, тисячі таких, як-от ти, молодий і геніальний…

У тебе ж лише комунікаційний канал — точка підключення.
00:07
+2
Соромно признатися, але, здається, я вперше чую і за Елізабет Гілберт, і за її бестселер ЇЖ, МОЛИСЬ, КОХАЙ. А ти, Тимуре, читав цей роман? Але те, що вона написала вище, співзвучне моєму умонастрою. При взаємодії людської свідомості з Божественною все якраз і відбувається. І сам процес життя, і кожна думка, і всіляка творчість. Тому я якось і казав тобі, Тимуре, що ти й сам точно не знаєш, звідки, з якого джерела фонтанує твій талант. Ти обраний передати людям те, що вони не знають, або знають поверхово. Саме тому твої твори такі ємнісні, в них так мало води. А об'єм скромний: десь 200 сторінок або й менше. Головне, що пишучи, ти перебуваєш у стані невимовної радості. Це ніби якийсь оздоровлюючий наркотик. Ось що означає, відчувати час-від-часу коло свого лиця помахи крил ангела!
Ні, не читав. І навіть к/ф "Їж, молись, кохай" з Джулією Робертс в головній ролі не подивився. До речі, треба буде якось ліквідувати цей пробіл: в 2010 році фільм широко рекламувався… а в середній частині («молитися») головна героїня, ставши на шлях самопізнання, подорожує до Індії.




Просто 2010 рік у мене самого виявився дуже напруженим і просто феєричним, отож і не викроїв тоді часу на перегляд…
До речі, зверни увагу: тут вже вкотре піднімається тема колективної творчості, тільки в новому аспекті — митець + геній (як дух, представник «тонкого» світу, чи декілька геніїв-духів одразу)!
08:10
+1
Дякую. Треба буде подивитися. Отже і роман і фільм складається, мабуть, із трьох частин?
Суто логічно — мабуть що так… Хіба що напрошується коротка четверта — про те, чому героїні все набридло і чому життя втратило для неї смак.

Випадкові Дописи