До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Дружина справжнього чоловіка

Дружина справжнього чоловіка

Це, звісно, була історія кохання.

Він був чорнявий, блакитноокий, широкоплечий, займався альпінізмом і тільки-но закінчив факультет прикладної математики — процесів управління Ленінградського університету. Вони зустрілися і познайомилися випадково, але в нього не можна було не закохатися. Вона і закохалася, звісно.

Вона була ленінградкою, а він приїжджий з якогось маленького містечка. Там у нього залишилися матір і молодший брат. Але йому, як одному з кращих студентів, дали хороший розподіл в Ленінграді. Він знімав кімнату на Василівському острові. Там вони і зустрічалися. Ще цілувалися в кіно, ходили набережними, взявшись за руки, і їли морозиво, сидячи на парапетах.

Вона ще не закінчила інституту. Вони хотіли одружитися просто зараз, але її родина була проти, бо вони не вірили в щирість його почуттів: цьому красеню-супермену від тебе потрібна тільки ленінградська прописка і потім площа при розлученні, невже ти цього не бачиш?! Чи не бачиш, бо зовсім голову втратила. Вийти заміж ми тобі заборонити, звісно, не можемо, але в нашій квартирі його не пропишемо, і бачити тутешнім мешканцем не хочемо, так і знай, і йому скажи!

Сім'я була важливою частиною її світу. Він сказав: не будемо ні з ким сваритися, ми ще молоді, почекаємо, вони побачать і повірять. Вона сказала: нехай буде так, хоча кожна година, проведена без нього, здавався їй порожньою й нікчемноюм. Він снився їй щоночі.

Вони оберігалися незграбно й невміло. І одного разу вона завагітніла. І звісно, йому першому сказала про це. Вони йшли мостом, він розсміявся, підхопив її на руки і, сміючись, побіг вниз — все швидше і швидше. Перехожі розступалися, сонце, небо і вода майоріли перед її поглядом, їй було лячно і солодко.

Він виріс в провінції й тому сказав: от тепер точно будемо одружуватися! Вона була звичайною дівчиною і тому запитала: і буде весілля, і біла сукня, і обручки, і все як слід? Він побачив, що це важливо для неї, і сказав: звісно, все найкраще.

Це була історія розлуки.

Бо одного разу, дуже скоро, він просто зник. Зник без жодного пояснення, прощання. Просто не прийшов, не подзвонив, не написав. Вона з кам'яним обличчям обдзвонила морги. Потім зателефонувала трьом його друзям, телефони яких були їй відомі. Вони несли якусь незрозумілу нісенітницю: здається, поїхав, ми самі не знаємо, ну, знаєш, всяке стається… Сходила на Василівський острів. Господиня сказала: прийшов від нього молодик, віддав гроші, забрав речі, я і сама чогось хвилююся, такий красень був.

Її батьки стримано тріумфували: ось бачиш, ми ж тобі одразу говорили! Зрозумів, що тут обломилося, і пішов шукати іншу дурепу!

Вона відсторонено повідомила їм про свою вагітність. Вони спочатку закудкудакали, але згодом швидко взяли себе в руки. Що ж, якщо аборт робити вже пізно, нічого страшного, народимо, виховаємо, генетичний матеріал у пройдисвіта, судячи з усього, цілком пристойний.

Народився син, назвали Іваном. Схожість з батьком від самого початку була вражаючою, вона зуби стискала, коли дивилася, і довго не могла звикнути.

Вона закінчила інститут з втратою лише одного року, пішла працювати. Букою не жила — друзі, мистецтво, подорожі. Але на особистому фронті довго-довго нічого не було, просто не відчувала ні потреби, ані необхідності. Феномен випаленої землі, так вона сама це назвала.

Сім'я натякала, тиснула, й одного разу познайомили її з «розумним, добрим чоловіком з пристойної родини». «Хороший чоловік» виглядав дуже затиснутим, мав невиразний логопедичний дефект, був кандидатом якихось наук і маминим синочком (його мати була приятелькою її матері). Але несподівано знайшов спільну мову з підростаючим Іваном: вони обидва захоплювалися комп'ютерами.

Вона вирішила: так тому і бути. Сім'ї зраділи і «побудували» молодим двокімнатну квартиру. Стали жити.

Народилася донька. Він хотів назвати її Любою, Любов'ю. Вона сказала: як завгодно, але не так. Назвали Людмилою.

Про батька Івана в родині не згадували. Хлопчик кликав татом вітчима. Але чоловік все-таки знав її історію, звісно, в найзагальніших рисах: їй здалося, що так буде чесно і правильно.

Чоловік з пасербком жили в комп'ютерах, стежили за всіма новинками. Іван із сьомого класу, з благословення вітчима, пішов вчитися програмуванню. Вона комп'ютерами майже не користувалася.

Це була історія журби.

Одного разу найзвичайнішим вечором (Івану вже виповнилося 15) чоловік покликав її до екрану.

— Глянь-но! — вигукнув він. — Здається, я знайшов біологічного батька Івана! І ім'я збігається, і схожість разюча!

Вона підійшла на ватяних ногах, побачила… і відчула, що непритомніє.

Чоловік підхопився, перекинувши стілець, допоміг їй прилягти, приніс чай і валер'янку, залишив у спокої.

Вона дві години лежала, відвернувшись до стіни, згадувала. Потім підійшла до чоловіка:

— Вибач мені!

— Тобі немає за що вибачатися! — він махнув рукою і серйозно додав: — Але, як на мене, ти повинна знати.

— Про що? — вона стояла, обхопивши себе руками і закусивши тремтячу нижню губу.

— Він не кидав тебе. Тобто кинув, звісно, але у нього були на те серйозні причини. Я тут понишпорив в інтернеті...

— І що?.. — вона сама не почула свого голосу.

— Він працював промисловим альпіністом?

— Так, — кивнула вона. — Підробляв.

— Ця стаття, в якій я знайшов його портрет… Вона хвалебна, про мужність, про [те, як] не здаватися і все таке інше. Він впав з якоїсь будівлі й залишився паралізованим. Відновився частково, в сенсі — [інвалідний] возик. Після лікарні поїхав в рідне місто, там спочатку нудьгував, а потім повісив у себе плакат: «Якщо не знаєш, що робити, роби крок вперед!» — зібрав усіх розумово здатних інвалідів міста та околиць і організував для них щось на кшталт артілі зі збирання комп'ютерів з комплектуючих, які вони купували десь за кордоном. Коли стало можна і в тему, почав брутально і потужно спекулювати їхньою інвалідністю. Їм багато допомагали, зараз вони там створили щось на кшталт такого технологічного містечка, де все під їхні потреби пристосоване, але й вони самі багато чого можуть — єдині в регіоні. Він пише програми...

Далі вона вже не слухала. Сум і полегшення одночасно. Пазл, нарешті, склався. Він заробляв гроші на весілля, на найкраще — для неї. Але все вийшло інакше.

Вона подзвонила по трьох телефонах зі старого записника. І — о диво! — один з них відповів.

— Я все знаю, — сказала вона.

— Так, — сказали на тому кінці телефонної лінії. — Він тоді сказав: зараз хтось із нас в будь-якому разі повинен буде зробити вибір, ухвалити рішення. Вона — вагітна, з лютим несхваленням сім'ї та потенційним нахлібником-чоловіком — безпорадним інвалідом. Або я — чоловік. Я обираю другий варіант і не хочу, щоб вона відчула себе в чомусь винною… Ти впевнена? Тоді записуй, як дістатися.

Вона взяла з собою Івана. Іван був проти від самого початку і до самого кінця. Тримався їжаком, псував їм всю піднесену патетику.

Вона кохала його і зараз, тут нічого не можна було вдіяти. Він сміявся пам'ятним їй сміхом і говорив: у мене все гаразд, я такий радий тебе бачити, і настільки радий за тебе, дякую тобі за сина, покажи мені фотографію дочки.

— Ти що, з глузду з'їхала?! — кричав Іван, енергійно підтриманий прабатьками. — Мій тато — ось він, сидить в сусідній кімнаті (кандидат наук повністю усунувся від вибуху бурі пристрастей). І там — моя сестра, твоя дочка. І тут все: твоя робота, друзі, тут я поступатиму в інститут!

Вона не приховувала від нього своїх почуттів, і якби він хоча б натякнув, вона б наплювала на всіх і на все, але він… так її й не покликав. І вона залишилася жити своїм налагодженим життям.

Це була історія жаху.

Бо за кілька місяців зник Іван. А перед цим продемонстрував всю палітру підліткової кризи. У міліції сказали: ну, стежити ж треба за дітьми, виховувати їх...

Що вона пережила, я думаю, не треба навіть описувати.

Але Іван повернувся. І нічого не став пояснювати. І майже перестав спілкуватися. І зник знов. І знов повернувся. Вона геть посивіла за півроку.

— Що мені робити?! — запитала вона мене, сидячи у мене в кабінеті. — Я сама все зруйнувала, так? Я не мала їхати? Чи не мала показувати йому сина? Мала заради них зробити вигляд, що мені байдуже?

— Ви все це вже зробили. Який сенс обговорювати?

— Так, справді. Але що мені робити тепер?

— Нічого. Просто жити, працювати, вести господарство, піклуватися про всіх домашніх, не забувати зустрічатися з друзями і розважатися.

— Ви жартуєте?

— Ні, я абсолютно серйозна. Просто я майже впевнена, що зараз там у вас не відбувається нічого по-справжньому жахливого. Там йде процес.

— Який?!

— Я точно не знаю, звісно. Але в сьогоднішньому світі ви опинилися майже в унікальній, якщо судити за ЗМІ та кухонним пліткам, ситуації: все життя вас оточують чоловіки. У хрестоматійному розумінні цього слова. Які беруть відповідальність і ухвалюють рішення.

— Та на фіг мені це треба! — гнівно скрикнула вона, і сльози бризнули з її очей, як у клоуна в цирку.

— Розкажіть про це на якомусь жіночому форумі, де скаржаться на відсутність «справжніх чоловіків». Гадаю, ваші одкровення зможуть когось переорієнтувати, — посміхнулася я й побачила, що домоглася своєї мети.

Вона більше не журилася і не перебувала в розпачі. Вона лютилася.

— Я з цим розберуся, — пообіцяла вона.

— Не раджу, — заперечила я. — Просто уважно спостерігайте. І звісно, дайте мені знати.

І це була історія надії.

Іван легко вступив на математичний факультет. Батько і вітчим блискуче його підготували.

— Я все-таки зобов'язаний йому самим своїм існуванням, — сказав мені 20-річний Іван. — Хто ж винен, що все так сталося. Коли я поїхав познайомитися і поговорити з ним без материних зітхань і схлипувань, я його загалом-то зрозумів. Колись він вирішив не ускладнювати нам життя, і, мені здається, воно було вірним, тому що там він бився без всяких тилів і переміг, а тут бабка з дідом і материна жалість просто повільно зжили б його зі світу. Але тепер я сам можу ухвалювати рішення. Я відразу побачив, що він давно переріс цю свою доморослу артіль, і вона цілком може жити без нього. Тому я все підготував і перевіз його сюди. Він Пітер обожнює. Я катав його набережними, він мовчав, але я бачив, що у нього кісточки білі й він кусає губи, щоб не плакати. Працювати зараз звідки завгодно можна — це не проблема. Батько (в сенсі вітчим) йому тільки трохи допоміг, а так він відмінний фахівець, може на всіх [машинних] мовах писати. Але це ще не все. Я сам хотів вдома залишитися, я Пітер теж до мурашок люблю. Але тепер думаю в США спробувати — там все-таки умови для інвалідів кращі. От як ви думаєте: адже реабілітація — це ж ні в якому віці не запізно, так? Все ж розвивається, а він готовий працювати як звір, і ми з ним думаємо, може, він колись-то ще і встане, еге ж?

— Цілком можливо! — щиро вигукнула я і подумала: від них, ясна річ, багато проблем, але все-таки мені подобається, що «справжні чоловіки» все ще існують на світі.

Ця наша зустріч з Іваном була останньою, але я зовсім не здивуюся, якщо одного разу він покличе мене звідкись із Каліфорнії й розповість, як вони разом з одним з його батьків все-таки здолали долю, і той здійнявся на ноги і зробив ще один крок вперед.

Катерина Мурашова

+2
331
RSS
21:27
+2
Це не філософічна й не теоретична стаття — це складна й неоднозначна життєва історія. Колись я читав її раніше і дуже радий, що знов натрапив на неї. Сподіваюся, завсідникам Світоча вона сподобається надзвичайно потужною енергетикою й позитивізмом.
05:28
+2
Да… Сильна публікація. Ключові слова тут: ІДЕ ПРОЦЕС. І мені посвітлішало. Робота Божественної Ієрархії на Землі — це аж ніяк не допомога людям в організації раю на Землі. А в іншому: в організації УЗГОДЖЕНОГО процесу ВДОСКОНАЛЕННЯ людей через подолання труднощів, іноді, здавалося б, непереборних.

Випадкові Дописи