До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Мислити картинкою

Мислити картинкою

На Світочі виник невеличкий диспут щодо Темпл Грандін. Проглянувши відео з її виступом, я переконався, що в к/ф «Темпл Грандін» таки підкачав переклад: вона справді мислила не «образами», але «картинками» — друге визначення дається в її відео, і воно є значно точнішим. Тож я знов-таки не розумію, в чому фішка?! Темпл Грандін стверджує, що мислить «картинками»… і водночас, що інші люди мислять не так, як вона. І що «картинками» мислять аутисти...

Щось мене сумніви беруть. Адже більшість людей є т.зв. «візуалами», через зір отримується 90% інформації. То як же можна не мислити «картинками»?! От я, наприклад, не аутист, але також часто мислю «картинками»! Ось два випадки з моєї біографії, коли таке вміння мені дуже навіть допомагало.


Скільки важить цеглина?!

Коли я навчався у 8-му класі, якось у нас вдома з'їхалися двоє гостей — мій рідний дядя Вітя (брат моєї мами, директор одного з металургійних заводів Запоріжжя) й троюрідний дядя Ося (відомий геолог зі Львова). Обидва зростали на київському Подолі й були в дитинстві неабиякими хуліганами, «грозою» району. Тож на мене, опасистого «окулярика», який старанно вчився і поводився тихо, завжди поглядали зверхньо.

Коли ж дядьки з'їжджалися у нас вдома, то доки все не з'їдять і не вип'ють — не вгамуються. А доки не вгамуються — весь дім аж гуде!.. Коротше, щоразу було весело.

Пам'ятаю, того вечора, коли в сусідній кімнаті «гуділи» обидва мої дяді в компанії з батьками, я закрився в своїй кімнаті й робив уроки, бо то був будній день. Як раптом з сусідньої кімнати долинули вигуки:

— Тимко!!! Тимко!!! Нумо де ти там ховаєшся?!

— Мені уроки треба робити, — мовив я невдоволено, вийшовши зі своєї напівтемної кімнати до залитої електричним світом вітальні.

— Та зробиш ти свої уроки, піонер! — ревонув сп'янілий дядя Ося. — Ти мені от тільки одну задачку розв'яжи і йди собі далі штанята протирай!!!

— Та яку там ще задачку… — спробував відкараскатись я, проте дядя Ося тільки розізлився:

— Піонер!!! Скажи от що, тільки швидко: цеглина важить один кілограм і ще півцеглини, скільки важить цеглина?!

Отут перед моїми очима і виникла рухома картинка. Рухалась вона недовго — мабуть, лише частку секунди. А коли закінчила рухатися (буквально майже одразу), я відповів:

— Два кілограми.

— Що-о-о?! — дядя Ося аж підскочив від несподіванки, а дядя Вітя тільки рукою махнув і мовив презирливо:

— Слабак! Півтора кіло.

Тоді я ще раз уявив рухому картинку й заперечив:

— Два.

— Слабак, — дядя Вітя лише презирливо скривився. Мама виглядала розчарованою й не встигла мовити жодного слова. Не встиг зреагувати і тато. Натомість дядя Ося мовив вже тихіше й явно замислено:

— Ні, Вітько, в тім-то й річ, що не півтора, а таки два кіло...

— Що-о-о?! — тепер вже не повірив дядя Вітя.

— Та не переймайся, на цю задачку у мене академіки «ловилися», не тільки ти, — заспокоїв його дядя Ося. Але зачеплений за живе дядя Вітя з попросив у мами папірець, ручку й заходився складати та розв'язувати рівняння:

х = 0,5х + 1

Я хотів піти геть, проте дядьки веліли мені стояти, де стою. Дядя Вітя швидко отримав очевидну відповідь:

х = 2

Чим був дуже здивований. Мама навпаки просяяла. Тато так і не «в'їхав» у ситуацію. Тоді дядя Ося знов повернувся до мене:

— Піонер, відповідай чесно: ти знав відповідь?!

— Звідки?! — здивувався я.

— Ну, я не знаю… Тобі вже хтось задавав таку задачку?!

— Хто?! Що ви від мене хочете?! У мене там уроки...

— Піонер, не бреши, відповідай чесно: як ти розв'язав задачку, на яку у мене академіки «ловилися»?!

— Та дуже просто: уявив.

— Що-о-о?! УЯВИВ?!

— Ну так, — я був трохи здивований настільки бурхливою реакцією дяді Осі. Відчуваючи, що дорослі не залишать мене у спокої, я вдався до покрокового пояснення своєї рухомої картинки, яку уявив втретє поспіль, але тепер подумки загальмував:

Уявімо терези, на одній шальці яких лежить цеглина, а на іншій — кілограмова гиря і ще половинка цеглини.

Тепер подумки розколюємо навпіл цілу цеглину і скидаємо по половинці цеглини з кожної шальки. При цьому терези залишаються врівноваженими.

Тепер подвоюємо те, що лежить на кожній шальці. Ліворуч у нас буде дві половини цеглини, праворуч — дві кілограмові гирі. Терези лишаються врівноваженими.

А наостанок подумки зливаємо докупи дві половинки цеглини в цілу цеглину на одній шальці, а на іншій — дві кілограмові гирі в одну двокілограмову. Терези весь час залишаються врівноваженими. Отож це й буде відповідь: 2 кг. Це ж очевидно!

Я міг би ще розповісти всяке різне про уявні експерименти… але переді мною сиділи не тільки батьки, але й два дядьки — директор запорізького металургійного гіганта та відомий на весь СРСР геолог. Й оскільки дядьки тільки очманіло очима кліпали, вислуховуючи моє пояснення, було якось незручно пояснювати їм подібні речі. Я тільки попросив їх:

— Можна мені вже піти?..

— Отже, ти все це уявив?.. — ще раз перепитав дядя Ося.

— Так. Саме це й уявив.

— Гаразд, йди.

Більше мене того вечора не чіпали. Але… хоч я тривалий час не надавав цьому значення, та саме наступного (після цього випадку) літа я був вперше у житті запрошений до Львова, де мене представили львівській рідні, а потім ще і в Карпати на відпочинок на тиждень повезли.


Носок пром'ємності

Другий випадок стався зі мною вже під час роботи в ДКТБ ІЕЗ ім.Є.О.Патона. Працював я у відділі електронно-променевого переплаву, й якось мені доручили спроектувати експериментальне устаткування для ЕПП титанових відходів. Якщо коротко, то технологічний процес виглядав наступним чином:

  • в установку ЕПП подається брикетована стружка чи інші титанові відходи
  • в вакуумі промені від електронно-променевої гармати оплавляють ці відходи
  • розплавлений променями ЕПГ титан стікає в проміжну ємність
  • променями окремої ЕПГ розплавлений титан обробляється в пром'ємності для видалення (випаровування) летючих компонентів та додаткового легування
  • насамкінець метал витікає з пром'ємності до кристалізатора, де застигає у вигляді циліндричного прутка

Найскладнішою деталлю в усьому комплекті обладнання був носок пром'ємності — фактично, мідної ванни, охолоджуваної водою, в якій мав накопичуватися й оброблятися розплавлений титан перед переливанням до кристалізатора. Для його виготовлення технологи роздобули десь катаний мідний профіль, що являв собою в перетині товстостінний прямокутник з прямокутним же каналом всередині. Моє завдання полягало практично в тому, щоб за допомогою фрезерної або токарної обробки (бо це найдешевше) прорізати… грубо кажучи — «прогризти» в ньому фігурний жолоб, через який розплавлений титан перетікатиме до кристалізатора. Ну що ж: треба — отже, треба! Я за півгодинки продумав, подумки уявив, а потім накреслив отаку детальку:

Звісно, тут наведено лише, так би мовити, її доволі грубий технічний ескіз. Оригінальне креслення було виконане за всіма правилами: в усіх трьох проекціях, в масштабі, з усіма необхідними перетинами, з усіма розмірами, з параметрами шорсткості поверхні, з виконаною як слід аксонометрією… Коротше, все було оформлено за всіма креслярськими стандартами. Й віддано начальникові відділу на підпис.

Як раптом він викликав мене:

— Що це за одоробло?!

— Носок пром'ємності.

— Як це ти намалював отаке?!

— Ну-у-у… себто, як?! Уявив та й намалював...

— УЯВИВ?! — у начальника відділу очі на лоба полізли. Адже він знав, що за освітою я — інженер-технолог, а не конструктор… Що вся моя конструкторська підготовка зводилася до лекцій протягом одного семестру на першому курсі КПІ плюс раз на два тижні — «лабораторне» заняття за кульманом, підсумком якого стало єдине креслення — гак для підйомного крану. Порівняно з тим, що на профільному факультеті — мехмаші студенти навчаються подібним речам цілих 6 років (включно з дипломом), це була крапля в морі. Я хотів сказати іще щось, та начальник випередив мене запитанням:

— А чи робив ти пластилінову модель, перш ніж креслити?

— Ні, не робив. Я ж кажу, що лише уявив.

— Ти з глузду з'їхав?! — накинувся на мене начальник. — Як це — уявив?!

— Та дуже просто...

Я навіть розгубився трохи, бо про те, як перетинаються конуси й циліндри, ми вивчали в ході стандартного вузівського курсу нарисної геометрії:

Отже, я знав, як виглядатиме мій паз для переливання розплавленого титану з пром'ємності до кристалізатора, виконаний в мідному бруску лише циліндричними і конічними фрезами. Я ж його уявив в усіх подробицях!..

Втім, на начальника мої запевнення не подіяли. Він відкрив сейф, дістав звідти коробку з пластиліном, котушку ниток і наказав:

— А нумо сідай переді мною та виріж нитками з пластиліну модель своєї мідяхи! Тут, переді мною, в моїй присутності!!! Зараз перевіримо тебе… І якщо твоя модель не відповідатиме тому одороблу, що ти мені накреслив — не бачити тобі квартальної премії, як своїх вух! Будеш мені знати, як вумничати...

Ну що ж, взяв я новенький брусок пластиліну, взяв нитку, потім один за одним почав вибирати в пластиліні ниткою циліндричні та конічні пази… Коли завершив, начальник відділу довго крутив цю модель, повертав так чи сяк. Його обличчя дедалі серйознішало, аж доки він не мовив суворо:

— Ти диви, начебто все збігається… Чесно кажучи, ти мене здивував.

— То що, все вірно? — зрадів я.

— Не поспішай радіти, — остудив мій запал начальник, підписуючи креслення. — Поки що йди до себе. Але пластилін збережи.

— Навіщо?! Ви ж переконалися...

— Для ЕПО.

Коли через тиждень мене викликали до експериментального виробництва («экспериментального производства» — ЕПО), я одразу ж прихопив із собою завбачливо збережену пластилінову модельку. Але технолог сухо наказав йти до дяді Жори… Тільки тут я все остаточно збагнув. Дядя Жора був найкращим фрезерувальником на все ЕПО, «майстром — золоті руки». Водночас матюкався він віртуозно, а також вирізнявся тотальною зневагою до всієї інженерної братії, суто по-пролетарському обзиваючи їх усіх «йо**ними інженеришками». Отож і на мене налетів сходу:

— Твою-то маму туди-то й туди-то!!! Що це ти, б***ь, на мою голову напудив?!

Я вмить дістав пластилінову модельку, та це лише ще більше роздратувало фрезерувальника:

— Твою-то маму стільки то разів!!! Ти ж, б***ь, інженеришка йо***ний в рот, шо ти мені цей пластилін тицяєш?! В дупу його собі засунь, гівно ти в окулярах!!! Ти розумієш, що все це з пластиліну вирізав, а мені треба в міді паз профрезерувати?!

— Розумію.

— Ну, то як мені це зробити?!

— Я ж пояснюю, — я знов потягнувся до пластиліну, — берете мідну заготівку. Обробляєте базову площину. Затискаєте мідь на базі. Знімаєте передню фаску. Ставите циліндричну фрезу горизонтально, прогризаєте оцей жолоб. Ставите фрезу під 45 градусів, вибираєту спочатку тут, потім тут. Потім змінюєте фрезу на конічну, ставите її от під цим кутом, що на цьому перетині, й вибираєте оцей паз. Все, деталь готова, лише кромки зачищаєте.

— І що ж вийде?..

— Готова деталь.

— Б***ь й** твою мать!!! — вибухнув дядя Жора. — Ніх*я так не вийде!!! Ти тут намалював якусь х**ню, а з мене потім премію знімуть за брак...

— Якщо будете ставити фрези отак і отак, як я сказав — усе вийде.

— Ах ти ж б***ь йо**ний інженеришка!.. Та ОТК це не пропустить ні в жисть..

Втім, мені вже це набридло, тож сказавши:

— Якщо не вийде по-моєму, то я вам компенсую премію, — я поклав пластилінову модель на фрезерний верстат і пішов геть у супроводі матюків «майстра — золоті руки».

До ЕПО мене викликали повторно через день. На цей раз дядя Жора був напрочуд тихим, стриманим. І передаючи мені готовий носок пром'ємності, чомусь без жодного матюка сказав приблизно наступне:

— Хлопче! Я не розумію, як зробив цю деталь. Я просто виготовляв її так, як ти мені розповів. Ставив фрези так-то і так-то. Вибирав пази там і там. Але хоч деталь виготовляв я власноруч… ну, не розумію, як воно таке вийшло просто у мене під руками!!! Та головне, що вийшло саме так, як ти тут понакреслював. ОТК не має жодної претензії, все прийнято.

І додав тихо:

— Ти молодець.

Відтоді дядя Жора більше жодного разу не назвав мене «йо**ним інженеришкою» і завжди розмовляв зі мною з неприхованою повагою. Що ж до носка пром'ємності, то весь спроектований мною комплект працював як слід. Більш того, згодом я спроектував ще декілька змінних носків на цю пром'ємність — вже з 2-ма і 3-ма зливними пазами, а також під інший кристалізатор.


* * *

Тому кажу чесно: мені було все ж дивно почути від Темпл Грандін ті речі, що вона каже. Бо мені здається природним мислити «картинками». На мою думку, ці «картинки» можуть бути кращої чи гіршої якості, більш простими чи більш складними… але все ж таки це будуть «картинки»!!! Така здатність зовсім не є унікальною, хоча, звісно ж, дуже допомагає в житті. Й аутизм до мислення «картинками»… не надто доречний, я би так сказав.

+2
367
RSS
13:56
+2
Власне, ці історії я вже розповідав Анатолію в приватному порядку… Але передивився відео ще раз — і от знов згадалося...
20:22
+2
Друже, лиш зараз перечитав написане. Ти маєш не лише буйну уяву, а й прекрасну пам'ять. Тут додані подробиці, яких я раніше не знав. Додай ще ту історію про захист диплому. Може й окремо. Вона показує, як ти у стресовій ситуації досяг успіху. Там теж була й уява, й планування+.
ОК, спробую
Але там «соус» трохи інший…
Та історія — не про те, як «мислити картинкою». То з розряду, як не розгубитися в безнадійній, здавалось би, ситуації та знайти асиметричну відповідь на дії самовпевненої людини, яка нібито тримає тебе «за яблучко».

Випадкові Дописи