До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Мова - то є наше коріння!

Мова - то є наше коріння!

Як звернення до коренів впливає на особистість.



Матір тиха, красива. Назвалася Надією. Син-підліток і двоє молодших — дівчатка. З сином все зле.

Почалося все (зметикували вже потім, заднім числом) майже два роки тому. До цього теж не було гладко: хлопчик від самого початку ріс рухомим, шкодливим, забіякуватим. Але можна було терпіти. За бійки та вчинені шкоди карали. За порадою педагогів віддавали то в одну, то в іншу спортивну секцію. Все ніби подобалося, але ніде довго не затримувався: то нудно ставало, то проблеми з дисципліною, то просто якийсь збіг обставин — захворів, тренер звільнився тощо.

Навчався у звичайній школі й від першого класу нерівно — міг раптом взятися за розум, щось вивчити, отримати кілька п'ятірок поспіль, радів, хвалився, пишався. Потім раптом все закидав, сипалися двійки, під натиском батьків виправляв їх і деякий час перебивався з четвірки на трійку. Ніяких особливих захоплень, навіть комп'ютерні ігри його якось не особливо приваблювали. Свого часу читав книжки про війну, причому не романи, а мемуари, військові хроніки. Є і завжди були друзі, але і з ними періодично — бійки, достатньо серйозні. Опісля мирилися і продовжували товаришувати, немовби нічого не було. З сестрами, як не дивно, майже завжди був терплячим і стриманим, багато чого їм дозволяв, особливо молодшій. Батька побоювався.

Так було. Як раптом десь наприкінці сьомого класу щось змінилося. Спочатку майже непомітно. Там слово, там якась неприємна, з дивним душком сутичка, тут незрозуміло звідки узялася злість. Списували на підлітковий вік. Потім, вже у восьмому класі, класна керівниця сказала матері на зборах: зверніть увагу, з хлопчиком явно щось відбувається. Він став похмурим, жорстоким, грубіянить однокласникам, вчителям. У вас в родині нічого не сталося?

У родині не сталося нічого. Жили як жили, батько працював, матір сиділа з дітьми, вела господарство. Молодша дівчинка ходила в дитячий садок, старша пішла в перший клас.

— Вживіть заходи, — сказала класна керівниця.

А які заходи?

Матір поговорила з сином. Запитала: щось у тебе не так? Можливо, тобі чимсь треба допомогти? «Все гаразд! Відчепись!» — буркнув він і пішов геть. На її прохання поговорив з сином і батько: ти вже майже дорослий, в школі, в суспільстві є правила, і будь люб'язний… Хлопчина стояв і рипів зубами. Батько цей скрип чув і потім, значно пізніше, зізнався дружині, що вже тоді йому було не по собі.

Зрив стався на початку дев'ятого класу. Дві, майже одна за одною, потворні бійки, відкрите хамство вдома, а потім, у відповідь на якусь достатньо м'яку догану вчительки, він раптом схопив зі столу всі ручки й олівці, з хрускотом переламав їх і з гарчанням розкидав уламки — на очах вчительки і вражених однокласників. Вчителька вигнала всіх дітей з класу, спробувала його напоумити, він мовчав, шалено блискаючи очима, і якось дивно чи то хрипів, чи то порикував. Тоді вона замкнула клас і побігла за охоронцем. Позаду пролунав гуркіт — щось він там ще жбурнув або перекинув. Викликали міліцію, міліція викликала психіатричну швидку.

У психіатричній лікарні сказали впевнено: немає ні наркотиків, ні алкоголю, ані ще чогось психоактивного. Гострий психоз зняли відразу — сильними препаратами. Ніхто не говорив батькам нічого остаточно певного, але прогноз мався на увазі несприятливий.

А далі?

У школі сказали: він просто небезпечний, ми не хочемо більше таких інцидентів, коли його випустять з психушки, переходьте на домашнє навчання, якщо ще наші вчителі погодяться з ним працювати, або шукайте іншу школу, якщо вас хтось візьме.

Батько за тиждень постарішав на десять років (єдиний син, спадкоємець!), але — змирився. Якщо це хвороба — що ж тут вдієш, отже, бог так судив. Матір досі на щось сподівається.

— Ви поговорите з ним? Нам матір однокласника, з яким він товаришував, вас порадила. Вони до вас ходили колись, їм допомогло.

Ну вже, напевно, вони до мене ходили не з гострим психозом...

— А його вже виписали з лікарні?

— Так. Сидить удома, нічого не хоче, з нами майже не розмовляє, не миється, гуляти на вулицю не йде, навіть їсти доводиться змушувати.

— Препарати?

— Так. Там сказали, що він сам таблетки не питиме. Йому якісь уколи роблять. Раз на місяць лише.

— То з чого ж ви взяли, що він зі мною розмовлятиме?

— Я вас дуже прошу…

— Ну гаразд, приводьте, якщо у вас вийде.

***

Я не очікувала, що він виявиться таким… Яскравим? Красивим? Незвичайним? Чорні пружні кучері, високі вилиці, блискучі (і це під препаратами!) очі. Ілюстрація в підручнику літератури для шостого класу. Мцирі!

— «Батьку, батьку, дай руку мені! Ти відчуваєш, моя у вогні! Знай, цей пломінь з юних днів ховався, жив в душі моїй...»

— Що це?

— Лермонтов. Поема «Мцирі». Хіба її вже більше не проходять в школі? Мені зараз здалося, що це — про тебе.

— Можливо. Мене звуть Камілем.

— Камілю, ти пам'ятаєш?

— Та пам'ятаю. Усе.

— А сам розумієш, чому так повівся? Була причина?

— Ні. Я ніби збоку дивився. Дуже дивно.

Дуже, дуже схоже на психіатрію за його оповіддю. І за оповіддю матері. Але чому я тоді її не відчуваю?

Покликала матір з коридору. Вона дивиться з надією. Що мені їй сказати? Нема чого, на жаль.

— Хто ви такі?

— В якому сенсі?

— За національністю.

— Ми дагестанці.

Так, звісно, такими гарними, як Каміль, бувають тільки зовсім юні кавказці, й ніхто більше.

— А конкретно?

— Табасарани.

— Ви знаєте табасаранську мову? Розмовляєте нею в родині?

— Ні, не розмовляємо. Чоловік погано її знає, він тут з дитинства. А я знаю, я зростала в Дагестані.

— Скажіть мені, будь ласка, на табасаранській: навесні розцвітають всі квіти.

Це ні для чого, ні до чого не має відношення. Я не знаю жодної мови, окрім російської, і, можливо, тому збираю у себе в кабінеті таку колекцію. Мені подобається слухати, як звучать найрізноманітніші мови.

Матір говорить і плаче. Очі Каміля стають ще більшими й яскравішими.

— Каміль знає рідну мову? Ви вчили його?

— Ні. Я намагалася, коли він тільки народився, але батько заборонив мені. Він сказав: навіщо це треба? Де, з ким він буде нею розмовляти? Нехай знає російську. А потім англійська.

— Але ж це його частина. Мова еволюціонує разом з народом. Каміль — чистокровний табасаранець, рідна мова — ключ доступу до якоїсь його частини, — я розмірковую вголос. — Раптом саме цієї частини йому і бракує, щоб впоратися з його проблемами? Адже приборкання темпераменту, соціалізація, правила, ієрархія спільного життя — суттєва деталь для табасаранського чоловіка, для всього вашого дагестанського буття. І все це в лінії його предків формувалося, обговорювалося, функціонувало саме на табасаранській мові, еволюціонувало разом з ним...

«Загалом-то все це, найшвидше, є шарлатанською нісенітницею, — так я розмірковую про себе. — Але ж маю я дати їй, їм хоч якусь ниточку. Будь-яке керівництво до дії. До того ж нещасна матір, здається, проводить паралель: колись вона не наполягла на спілкуванні з сином рідною мовою, а зараз «здала» його психіатрам з їхніми штриканнями й пігулками… А рідна мова — чим же погана в якості терапії? «Во дни тревог, во дни тягостных раздумий… ты один мне поддержка и опора…»

— Давайте спробуємо повернути Камілю цю його частку. Все одно він зараз сидить вдома, з вами. У вас є книжки табасаранською?

— Одна, але дуже красива. Казки. Дочці родичі подарували.

— Дуже добре. Прочитаєте Камілю вголос. Заспіваєте пісні, розкажіть ваш епос. Назвіть усі предмети в кімнаті, всі дії...

— А навіщо це? Це допоможе? — спитав Каміль. — Я… я більше не хочу до лікарні.

— Це може допомогти, Камілю, — сказала я, намагаючись говорити якомога впевненіше. — Адже ти — Мцирі, а він, пам'ятаєш, теж цілком собі руйнівним чином втік з дружньої, проте чужої йому культури за часткою себе.

— Мцирі, здається, загинув...

— Ну так. Але ти ж будеш не один, поруч з тобою — мама. Вона виросла в горах і знає ваш рідну мову. Чи є ресурс більший?

Матір витерла сльози. Потім ми обговорили, що сказати батькові та на які авторитети послатися, щоб він погодився.

***

Через три місяці Каміль вибудовував на табасаранській прості фрази. І весь час запитував у матері: а це як буде? А це? Сестри заговорили ще швидше.

Ніяких зривів більше не було. Похмурість майже зникла. Гігієнічні навички й апетит відновилися в повному обсязі. Я порадила шукати іншу школу.

Знайшли. Директорка (вчителька російської та англійської) просто заворожено вислухала історію з табасаранською мовою в якості психотерапії, познайомилася з хлопчиком і відразу погодилася його взяти.

Каміль відучився другий рік в дев'ятому класі (інакше не виходило — пропустив понад півроку), потім успішно закінчив школу і вступив до будівельного інституту. Побував з матір'ю на батьківщині, там майже все розумів і навіть розмовляв з ріднею табасаранською, викликаючи у них подив і повагу.

Зриви більше не поверталися. Навпаки, вчителі в новій школі відзначали його дорослість, витримку і статечність. Мцирі знайшов загублену частку себе і повернувся? Сподіватимемося.

Катерина Мурашова


Від перекладача: табасарани — (самоназва: табасаран, тавасаран; множ. табасаранар, тавасаранар) — один з корінних народів Північного Кавказу. Основною територією розселення є південно-східний схил Кавказу, звернений до Каспійського моря. Велика частина табасаран проживає в Табасаранському (басейн річки Рубас), Хівському (басейн річки Чірагчай) і Дербентському районах Дагестану, міське населення зосереджено головним чином в Дербенті, а також містах Дагестанські Вогні, Каспійськ і Махачкала.

+2
327
RSS
12:46
+2
Дуже незвичайна в усіх відношеннях історія! Перегукується з моїм власним досвідом, але тут, звісно, все значно складніше: не письменник, але пересічний хлопчина фактично втратив частину себе через незнання «мовного коду доступу» до власного родового коріння, через що у нього почався психіатричний розлад…
До речі, подумав про те, що саме з подібних морально зламаних (аж до психіатрії!) індивідів і формується надзвичайно агресивна "імперська нація", здатна лише руйнувати все, до чого руки дотягнуться…
20:14
+2
Втрата рідного вбиває, а в легшій формі шкодить здоров'ю. Здивувала російська вчителька, яка це зрозуміла. А мала б далі ламати через коліно…
Ну, без Катерини Мурашової — авторки цього матеріалу ніхто нічого не розумів, а вона — насамперед, сімейний психолог… А доки матір хлопця не прийшла до неї на прийом, його фактично мало не занапастили медики, бо тупо штрикали його якимись ліками, заганяючи стрес всередину. До нової школи Каміля взяли вже за рекомендацією сімейного психолога. Тому вчителі в цій історії зіграли все ж таки не найкращу роль.
13:31
+2
Читала і плакала. Яка сила рідної мови і знання того-хто ти, звідки прийшов, де твої корні.Нас привчили думати, що націоналізм- це погано. А інтернаціоналізм (тобто-імперія) — добре. Але життя доводить протилежне.
Так, націоналізм — це аж ніяк не погано! Я це особисто відчув, можете почитати матеріал за посиланням з мого тутешнього першого коментаря.

Випадкові Дописи