До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Недооцінка

Недооцінка

Затіваючи війну з Японією, Російська імперія була впевнена в перемозі. Натомість результат війни був кардинально іншим — аж до територіальних втрат Російської імперії...

Маленький вигаданий епізод частини ІІ Світової війни, що в СРСР звався Великою Вітчизняною війною. Вигаданий — зате з дуже потужним підтекстом… Радянська зенітниця Осяніна випадково виявляє поряд з охоронюваним об'єктом двох німців-диверсантів. Замість того, щоб довірити «полювання» на ворожих диверсантів спецзагону НКВС (а ці хлопці спеціалізувалися на подібних речах), головний на об'єкті — старшина Васьков просить сержанта Осяніну відібрати ще чотирьох дівчат-зенітниць і з такими «силами» (теоретичне співвідношення на користь радянських дівчат на чолі з героїчним старшиною — (1+1+4):2=3:1) вирушає на «полювання за фрицями». А все тому, що товаришу старшині набридло сидіти грибом на тиловому об'єкті й захотілося погратись у справжню «войнушку»… Чим це обернулося?! «Фриців» було насправді не двоє, а 16, реальне співвідношення сил на користь німців виявилося 16:6, потім 16:5 (Бричкіну відправили в розташування частини, але вона потонула в болоті), потім 16:4 (Гурвіч була зарізана абсолютно по-дурному), потім (12-13):3 (на момент безглуздої смерті Четвертак). І практично втрьох (разом з Осяніною та Комельковою) старшина Васьков таки примудрився вколошкати більшість ворожих диверсантів, з п'ятірки останніх зробити трійцю (12:3->5:1->3:1), яку і взяв у полон. Отже, фінальний «рахунок» ідіотичної авантюри, затіяної йолопом Васьковим — 5 втрачених дівчат-зенітниць (з них 3 були втрачені абсолютно безглуздо, не в бойових зіткненнях), яких «йому на все життя вистачить» (за його ж власним істеричним визнанням)! А як же добре все починалося:

Ухвалюючи рішення щодо введення військ до Афганістану, політична верхівка СРСР аж ніяк не розраховувала, що жодного відчутного результату від цього не буде, що майже через десятиліття їх доведеться виводити назад:

Стомившись від приблизно щорічних «похоронів на лафетах», члени Політбюро ЦК КПРС привели на посаду генсека відносно молодого провінціала Михайла Горбачова. «Свита» при цьому розраховувала на те, що зможе легко і безборонно «грати королем». Ніхто не очікував, що молодий провінціал затіє грандіозний процес під загадковою для іноземців назвою PERESTROYKA, що призведе до розпаду СРСР під тягарем неподоланих проблем:

І вже буквально на наших очах (тільки подумати — якихось 3 роки тому!) путінська Росія розраховувала за лічені дні (ну, максимум за пару тижнів) підкорити всю Україну (ну, можливо, за виключенням пари-трійки західних областей — бо Галичина в очах росіян просто не є Україною). Натомість поки що всі видимі результати кампанії — це анексія Криму і створення ОРДЛО, бо ця війна вже давно перестала бути бліцкрігом і перейшла в марудну позиційну кампанію:

Одна з найперших моїх статей, розміщених на Світочі, стосувалася 36 китайських стратагем. Поряд з цим, нині виведено т.зв. 8 антистратагем — себто, вельми своєрідні «правила того, як не потрібно чинити». Саме антистратагема №8 «Надягнути на світ свої окуляри» присвячена неадекватній оцінці (недооцінці) свого супротивника (суперника, контрагента) та, відповідно, побудові хибної програшної стратегії боротьби (в ширшому розумінні — будь-яких дій проти нього чи спільно з ним), що призводить до неможливості досягнення власних цілей. А отже, до стратегічної поразки.

Як і всі стратегічні правила, антистратагема №8 відома людству давно. Наприклад, читаємо в біблійному Старому Заповіті:

Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем… (Пс. 117:22)

Тут йдеться знов-таки про недооцінку будівничими якогось конкретного каменю, який внаслідок такої неадекватної оцінки його потенціалу (форми, розмірів, якості та ін.) був несправедливо обійдений увагою… але в підсумку став наріжним каменем, від якого будувався весь новий Храм!

Таким чином, покроковий алгоритм антистратагеми №8 наступний:

  • поставитися до супротивника (суперника, контрагента) зневажливо
  • прикинути його потенціал (сили, можливості) «на око» в бік заниження
  • розпочати протидію (у варіанті супротивника/суперника) або взаємодію (у варіанті контрагента), виходячи зі зневажливих хибних уявлень
  • програти явно (визнавши свою поразку) або неявно (не визнавши поразки перед світом та/або перед самим собою — «усеруся, але не скорюся»)

Втім, в будь-якому разі, після стратегічної поразки відкривається шлях чомусь новому — тому, проти чого велася боротьба. В разі невизнання результатів боротьби перед собою та/або перед зовнішнім світом можливий варіант т.зв. «піррової перемоги» — себто, такої перемоги, якої краще було б не здобувати через її надвисоку ціну… перемоги, рівнозначній поразці… Зокрема, такою перемогою була «перемога» радянського народу у Великій Вітчизняній війні, здобута ціною 27 млн (зустрічаються різноманітні оцінки аж до 50 млн) життів радянських людей. Саме в шалених (і великою мірою безглуздих) втратах криється відповідь на сакраментальне, здавалось би, запитання: чому вже в 60-х роках ХХ ст. переможені німці жили краще від радянських переможців?! Ось вона — непомірно висока ціна...

Але щоб не завершувати матеріал на жалобній ноті, нарешті розповім вже не на рівні коментаря один випадок з моєї власної біографії, тим самим виконуючи прохання Анатолія Висоти. Загалом-то, протягом життя мене недооцінювали майже постійно. Ось навіть під матеріалом про 36 китайських стратагем Анатолій Висота написав: «Друже Тимуре, лиш прочитавши 20 перших стратагем, я зрозумів, якого мудрого автора вигнав Каганець і якого щирого чоловіка отримав СВІТОЧ!» — знов-таки, неозброєним оком видно, що мене, білого й пухнастого, недооцінили. Що ж, спробую розібрати з точки зору антистратагеми №8 історію з захистом мого студентського диплому.


  • Диспозиція

Під час мого навчання на інженерно-фізичному факультеті НТУУ «КПІ» на мене «поклав око» тодішній декан ІФФ професор Дмитро Чернега. Оскільки він помер майже 2 роки тому, тепер можна розповісти цю історію відкрито і правдиво, виходячи з принципу Хілона Спартанського «про мертвих або добре, або нічого, окрім правди». Що ж, до V курсу я був дуже навіть за те, щоб по закінченні навчання залишитися працювати на кафедрі. Але трохи покрутившись на «господарчих темах» в кафедральному нібито «творчому» (принаймні ззовні) колективі, я переконався, що атмосфера там доволі задушлива, і тхне в ній лише кар'єризмом, але ніяк не творчістю. Тому я змінив початкове рішення й категорично заявив Дмитру Федоровичу, що працювати на кафедрі не залишусь під жодним виглядом.

  • Поставитися до супротивника (суперника, контрагента) зневажливо

Такою заявою я дуже розлютив Дмитра Федоровича — одночасно декана ІФФ, завідувача профільною навчальною кафедрою фізико-хімічних основ технології металів і, на додачу, ще й керівника мого диплому. Якби він перебував навіть в одній з трьох перелічених іпостасей (або декан ІФФ, або завкафедрою ФХОТМ, або керівник мого диплому) — цього би вже з головою вистачило, щоб він вважав, буцімто я опинився в його повній владі. Але в даному разі замість трьох «або» мало місце три "і"!!! Таким чином, я тричі (!!!) перебував в руках Дмитра Федоровича. Таку владу над якимсь там студентом він розцінив як абсолютну. Як виявилося згодом — оцінка була помилковою...

  • Прикинути потенціал (сили, можливості) супротивника (суперника, контрагента) «на око» в бік заниження

Як декан ІФФ та завкафедрою ФХОТМ, Дмитро Федорович прекрасно знав, чому і як навчають студентів на його факультеті. Очевидно, в педагогіці він був прибічником т.зв. Tabula rasa«теорії чистого аркушу». Бо саме з неї випливало, що студент Тимур Литовченко апріорі не міг володіти знаннями та навичками, отриманими поза межами кафедри ФХОТМ чи, в широкому розумінні, ІФФ НТУУ «КПІ».

Також він знав, що разом зі мною навчання на ІФФ завершує моя дружина Олена і що у нас щойно народилася дочка. Отже, вільно чи мимовільно я буду змушений допомагати з її дипломом ще й Олені...

Забігаючи наперед, відзначу, що Дмитро Федорович не поставився серйозно до моєї шкільної освіти в частині 2-річної спеціалізації, пройденої мною в старших класах.

  • Розпочати протидію, виходячи зі зневажливих хибних уявлень про супротивника (суперника, контрагента)

У відповідь Дмитро Федорович вирішив примусити мене до покори в силовий спосіб. Коли до моменту здачі диплому на кафедру лишалося 1,5 місяці (десь в середині грудня 1985 року), він змінив мені тему диплому. Обґрунтував все дуже просто: «Маю право змінити Вам тему в будь-який момент!» — справді, на дії керівника диплому я не міг поскаржитися ні завкафедрою, ані декану, бо всі ці іпостасі уособлював Дмитро Федорович. Мету він озвучив теж максимально зрозуміло: «Ви до мене на колінах приповзете і благати будете, а я ще подумаю, піти Вам назустріч чи ні». Я ж заявив у відповідь: «Не приповзу — не дочекаєтесь».

  • Програти

Зрозуміло, жахнулися всі, хто був в курсі справи! Не вдаватимусь в подробиці того, хто і що тоді говорив мені — тепер це не має значення. Важливо лише одне: мої дії.

Я ж проаналізував ситуацію і після холодного перебирання власних можливостей зрозумів: в 9-10 класах школи я опанував програмування на 2-х тогочасних машинних мовах — ALGOL і FORTRAN. Для межі 70-80-х років дуже навіть нічогенько…

На V курсі навіть примудрився здати екстерном залік «Основи програмування й обчислювальної техніки». Просто після першої ж лекції підійшов до викладача й відверто поговорив з ним. Викладач одразу видав мені залікове завдання. На першу ж лабораторну роботу, що була через день, я притаранив йому готову програму на FORTRAN'і — від чого у викладача очі на лоба вилізли. Оскільки тоді в обчислювальній лабораторії КПІ стояли «персоналки», що працювали на BASIC'у (а ця мова являла собою розвинений і осучаснений, як для середини 80-х років, варіант FORTRAN'у), приблизно тиждень я витратив на вивчення BASIC'а й переклад моєї програми на цю мову. Другий тиждень я витратив на машинний набір, тестові прогони, виявлення помилок в програмі, на фінальні розрахунки й оформлення результатів (наприклад, треба було намалювати блок-схему програми й усіх підпрограм — початковий етап, який я просто пропустив). Але за 2 тижні я отримав залік і після того ні на лекції, ані на лабораторки по «Основам програмування й обчислювальної техніки» просто не ходив. Бо мене там реально не могли навчити нічому такому, чого б я вже не знав...

От саме такого мого потенціалу Дмитро Федорович і не врахував! Хоча, по ідеї, історія про те, що Тимур Литовченко примудрився екстерном здати один з предметів, до нього мала би дійти принаймні як до декана. Ну, але оскільки він оголосив курс на наше протистояння, то мені потрібно було не вказувати своєму керівникові диплому на явний прорахунок. Навпаки, моє завдання полягало в тому, щоб вибудувати на виявленій внаслідок аналізу базі свою власну контрстратегію. Простіше кажучи, я не знав, що іще та в який момент міг придумати керівник диплому+завкафедрою+декан, аби змусити мене повзти до нього на колінах. Тож моя відповідь мала бути асимертичною: бо в результаті мій супротивник мусив втратити всяку охоту протидіяти мені...

В якості базової я обрав для себе щось схоже на стратагему №8:
«Таємно відправитися в похід на Ченцанг»
(Стратагема обхідних шляхів)
Необхідно приховувати за будь-якою нормальною, всім звичною, ортодоксальною діяльністю щось ненормальне, незвичайне, неортодоксальне, несподіване для контрагента.

Походження Стратагеми пов'язано з історією виникнення в II ст. до н.е. династії Хань: один з претендентів на імператорський трон послав невелику частину свого війська ремонтувати зруйновані мости через ущелину, а сам таємно пішов на Ченцанг — плацдарм, який дозволяв вийти в тил іншому претенденту на престол і розгромити його.

Отже, «нормальною, всім звичною, ортодоксальною діяльністю» стало для мене переписування дипломної роботи за новою темою — хоч я й розумів, що Дмитро Федорович може в останній момент змінити навіть цю тему…

Паралельно я почав робити «щось ненормальне, незвичайне, неортодоксальне, несподіване для контрагента». А саме, в ІЕЗ ім. Є.О.Патона, де проходив переддипломну практику (бо розраховував піти туди працювати після захисту диплому), підійшов до Дмитра Андрійовича Козлітіна (на жаль, вже давно покійного) — одного з науковців, який займався автоматизацією технологічних процесів у профільному відділі, розповів йому все відверто і попросив поради. Дмитро Андрійович мою ситуацію оцінив і сказав наступне: «По-перше, ми з тобою не розмовляли. По-друге, в такому-то числі журналу ВОПРОСЫ СПЕЦЭЛЕКТРОМЕТАЛЛУРГИИ надрукована моя стаття, присвячена математичному моделюванню електронно-променевого переплаву титанових відходів. Там наведені теплофізичні формули, що описують тривимірну модель поведінки ванни розплавленого металу в кристалізаторі. По-третє, якщо горизонтальна площа металевого злитку в 4 рази перевищує площу його бічного периметру, такий злиток називається пласким, і тепловідведенням через бічний периметр можна знехтувати. Це все. Сподіваюсь, ти зрозумів. Далі роби висновки і сам, все сам...»

Сказане означало наступне: якщо тепловідведенням через бічний периметр злитку можна знехтувати, то задачка з дуже складної тривимірної перетворюється на дуже просту одновимірну. А її відносно легко запрограмувати, бо відведення тепла зі злитку відбувається двома головними шляхами: тепловим випроміненням (радіацією) через дзеркало рідкої ванни та тепловідведенням в мідний піддон. А всіма бічними потоками теплової енергії ми нехтуємо… Необхідні для програмування формули були надруковані в науковому журналі, який я знайшов у науковій бібліотеці… Все подальше стало справою техніки.

Розвиваючи стратагему №8, я вставив до диплому додаткову «математичну» главу. Вона займала жалюгідні 2 сторінки, на яких я розповів, що таке плаский злиток і в чому полягає особливість тепловідведення від нього. Навів 2 формули зі статті Дмитра Андрійовича, переписані з наукового журналу, з посиланням на джерело.

Ясна річ, через мізерність «математичної» глави мій керівник диплому (він же завкафедрою+декан) загалом не зрозумів, навіщо вона потрібна?! Справді, «математична» глава була конче потрібна мені, але з його точки зору, це була «п'ята нога у зайця»… Своє рішення я обґрунтував дуже просто: «Це модна тенденція — вставляти скрізь і всюди розрахунки на ЕОМ». Дмитро Федорович знизав плечима і погодився, що я маю право «віддати данину моді», якщо мені більш нема чим зайнятися. Справжнього значення «математичної» глави він так і не зрозумів. Ну й добре! Для мене, звісно...

Перш ніж зшивати диплом, я замінив перший (гранично спрощений) варіант «математичної» глави на справжній — більш просунутий: до неї додавалася принципова блок-схема + написана мною програма на FORTRAN'і для математичного моделювання процесу електронно-променевого переплаву титанових відходів на плаский злиток. А також 37 додатків до дипломної записки. Кожен додаток являв собою моментальний «знімок» поперечного перетину плаского титанового злитку, що застигає у вакуумі в кристалізаторі під дією електронно-променевої «гармати». Моментальний «знімок» — себто, діаграму, на якій цифрами від 0 до 9 були позначені різні температурні зони на перетині, при цьому 0 відповідав температурі кристалізації титану, 9 — температурі перегрітої титанової рідини. Час переплаву — 3 години, часовий інтервал між «знімками» — 5 хвилин, загалом (3х60)/5+1=37 графічних додатків… Завдяки цьому пояснювальна записка до диплому «розбухла» візуально вдвічі.

Все відкрилося, лише коли я приніс диплом в зшитому вигляді на кафедру перед самісіньким захистом — я справді ледь-ледь встиг… «Литовченко, що у Вас за диплом такий чудернацький?! Чого він так розпух?! Всі пишуть удвічі тонший… Що Ви там понаписували?!» — здивувався викладач, який попередньо реєстрував в спеціальному журналі готові дипломи, принесені на захист. «У мене нічого зайвого немає, все написане є необхідним. Я й без того ледь встиг… Та можете самі подивитись, що й до чого!» — відповів я з удаваною байдужістю. Викладач розкрив мою дипломну записку. Побачивши серед додатків 37 графіків, виведених на ЕОМ — ошизів, коли розібрався, що й до чого. Негайно скликав усіх, хто був присутній на той момент на кафедрі. Коли всі викладачі второпали, що за диплом я приніс — теж ошизіли. Й усім натовпом дружно ринулися в кабінет завкафедрою...

Я в ту мить у високому начальницькому кабінеті не був. Але подумки бачив, як ошизів завкафедрою, побачивши мою справжню «математичну» главу в усій красі — а глава ця була в дипломній записці, принесеній цілим натовпом викладачів. Мабуть, усі вони вітали Дмитра Федоровича з настільки вдалою ідеєю: поставити перед Тимуром Литовченком завдання підвищеної складності — математично змоделювати на ЕОМ процес електронно-променевого переплаву титанового злитку. Безперечно, як для радянського студента-металурга в 1985-1986 роках, це було надзвичайно складне завдання!!! Тим паче, курс «Основи програмування й обчислювальної техніки» тільки-но було введено в навчальну програму, і ще ніхто достеменно не знав, як його читати… А тут настільки шикарний результат!!!

Ясна річ, заскочений зненацька Дмитро Федорович аж ніяк не міг заявити: «Це все самодіяльність Литовченка, я до неї не маю відношення». Його би просто не зрозуміли… Отож нічого іншого не лишалося, як гордовито сказати: «Так, я поставив перед Литовченком завдання підвищеної складності — але він таки впорався! Литовченко — це таки голова!..» Ну, не міг він завалити отакий унікальний диплом — його би просто не зрозумів колектив...

Коротше кажучи, мою дипломну записку забрали в музей кафедри. Одразу! Більше я її не бачив. Захист диплому звівся до формальності: «Добридень, студенте Литовченко! У кого є запитання до цього студента? Немає?! Гаразд. Вітаємо вас, студенте, з успішним захистом».

  • Підсумок

Таким чином, попри всю свою потрійну беззаперечну владу наді мною, Дмитро Федорович не досягнув своєї мети: я не приповз до нього на колінах, благаючи про милість. Натомість я створив таку ситуацію, коли Дмитро Федорович був абсолютно зненацька поставлений перед миттєвим вибором: або визнати «математичну» главу мого диплому виключно моєю самодіяльністю (а отже, виглядати в очах колег по кафедрі ФХОТМ абсолютним дурнем) — або взяти на себе дуже красиву й почесну роль «геніального керівника», нав'язану мною. Не сумніваюся в його виборі, підтвердженому моїм успішним захистом.

Причиною ж такого фіналу було те, що Дмитро Федорович не зміг реалістично оцінити мій потенціал. Він всього лише дивився на світ крізь свої окуляри. Залишився в рамках власних педагогічних уявлень про свого студента як про tabula rasa, на якому щось «пише» виключно колектив кафедри і факультету в цілому під його керівництвом — тоді як насправді у моєму розпорядженні були знання та навички програмування на ЕОМ, отримані з альтернативного джерела.

+2
495
RSS
21:32
+3
Ну що ж, друже Анатолію, ти попросив — я виклав історію із захистом мого диплому в окремій статті, а не в коментарі!
22:54
+2
Як завжди, друже, ти й цю статтю підготував грунтовно. Вражає поведінка владців: будь-що поставити підлеглого на коліна. Ця підлість була в характері твого декана. Інша справа, що ти міг схитрити і не заявляти до захисту свого диплому про твоє небажання далі працювати під керівництвом декана. Ти тут діяв не як єврей. І яку ти тут китайську стратегему порушив, не знаю. Та й чи ти їх, ці китайські стратегеми, знав тоді в свої 23 роки? А от далі ти, побоюючись підніжок від декана, справді мудро зробив, що приховав до останнього дня суть твоєї дипломної роботи. Мене, друже, вражає твоя пам'ять, яка відтворює навіть дрібниці твого далекого життя. Якби я запитав тебе, Тимуре, про температуру плавлення титану і міді, ти б, я впевнений, не кинувся б за довідником.
Та й чи ти їх, ці китайські стратегеми, знав тоді в свої 23 роки?

Звісно, про китайські стратагеми я тоді жодного поняття не мав.

Проте їхня сила у впорядкованості й кодифікованості. Себто, кожен народ має в своєму арсеналі якісь прислів'я, анекдоти, притчі та інші оформлені подібним чином знання. Просто вони не впорядковані, а хаотичні. Китайці ж звели їх до єдиного кодексу — «36 стратагем, або Абетка конфліктного управління». Це зручно й наочно.

Якби я запитав тебе, Тимуре, про температуру плавлення титану і міді, ти б, я впевнений, не кинувся б за довідником.

Ні-ні, саме тут я би поліз в довідники! Бо ще на І курсі один з професорів навчив нас: "Інженер не мусить тримати в голові купу констант — на те є різноманітні довідники. Натомість інженер мусить знати, де відшукати необхідну інформацію". Тому з мене вистачить і того, що температура плавлення титану перевищує 1500°С, а температура плавлення міді навпаки не дотягує до 1500°С. А все інше я відшукаю в довідниках — бо для того вони й існують…

Значно важливіше пам'ятати приблизно наступне правило: чим твердішим є метал, тим вище його температура плавлення. Бо обидві властивості пов'язані з можливістю електронів полишати кристалічну решітку даного конкретного металу. Тому ртуть є рідкою при кімнатній температурі й загалом не має жодної міцності. Тому олово та свинець м'які — й їх можна розплавити навіть на газовій плиті. Латунь (хоча це сплав) твердіша і плавиться десь при 900-950°С. А мідь ще більш тугоплавка. А уран — ще більше від міді. А титан — ще більше від урану… Отакий загальний принцип справді потрібно пам'ятати! А конкретні температури плавлення — це константи, що є в довідниках, там їм і місце.
Ти тут діяв не як єврей.

Та ну?!

Мені здається, що все навпаки.
Бо найпростіше (а отже й найбільш очікувано) було би приповзти до нього на колінах, поцілувати його в дупу, з'їсти пуд його лайна, чим вимолити прощення і залишитися працювати на кафедрі, проклинаючи непереборну силу долі.
Також доволі просто було би не вишукувати асиметричну відповідь, натомість покірно чекати, як тричі владний наді мною керівник почне валити мене просто під час захисту пересічного диплому. Й отримати внаслідок цього не заслужене «відмінно», а «добре» чи «посередньо». Він же завкафедрою і декан — хто що йому скаже?!
Що можна було ще утнути?! Сходити в ректорат?! В партком?! Куди ще йти, у кого правду шукати?! І наскільки воно дієво?..
Ні.
Натомість я, здається, таки знайшов чи не єдину можливу асиметричну, а тому дуже дієву відповідь: включити до диплому таку «родзинку», щоб усі лише ахнули від неї! Я завжди навчався всьому з величезною охотою. Наступне сказано ну просто про мене:

Цю дитину не потрібно вчити читати за методиками — вона сама в чотири роки навчиться. І знання буде сама запитувати, і всякі навчальні навички знаходити швидше, ніж його однолітки. <...> Такій дитині потрібно [приділяти] додаткову увагу. Інтелектуальний розвиток не педалювати (вона сама візьме)...

Я таку властивість за собою знаю. Якщо ж до 23-х років жадібно всотував різноманітні знання — чом би в 23 роки не перебрати прискіпливо все засвоєне й не обрати якусь базу для пошуку асиметричної відповіді?! От скажи, якщо я є програмістом-обчислювачем за шкільною освітою, чом би мені не написати сяку-таку програмку на FORTRAN'і, чом би не провести якісь теплофізичні розрахунки на ЕОМ?! Хто мені це забороняв?! Це ж навпаки мало бути тією «родзинкою», яку я посилено шукав!!! Уяви: моєму керівникові навіть на думку не спадає, що я можу математично змоделювати теплофізичні процеси кристалізації переплавленого титану… Бо матмоделюванням займаються «високочолі» студенти-генії на іншому факультеті!!! На ІФФ ж тоді про подібне навіть не мріяли…
Єдине, чого я не міг самотужки зробити — це підшукати конкретне завданнячко для програмування. Бо не мав часу на те, щоб самотужки зробити абсолютно все «з нуля». Тому і звернувся по допомогу до Дмитра Андрійовича (царство йому небесне, добрій душі), який допоміг мені, вказавши на готове завдання — тільки тривимірне, надто складне для програмування студентом. І водночас він підказав, як можна це завданнячко спростити з тривимірного до лінійного — а з лінійним програмуванням я прекрасно впорався самотужки, без сторонніх підказок.
Зрештою, моя золота медаль за школу чогось-таки була варта. Я чесно заробив її, ніхто для мене нічого не «купував»… То чому, маючи реальні навички програміста-обчислювача, я не міг їх застосувати?! Лише тому, що керівник диплому не підказав такого?! В даній ситуації це навпаки грало на мою користь!

В підсумку все вийшло дуже красиво, елегантно. І ні до чого не підкопаєшся! І маленька, здавалось би, абсолютно зайва «математична» глава стала тією самою «родзинкою», від якої всі лише охнули й яка зробила мій диплом настільки оригінальним, що завалити мене після цього не наважився навіть Дмитро Федорович, хоча він був і моїм керівником, і завкафедрою, і деканом. І відкрито озвучив мету: завалити мій диплом…
І останнє…
Знаєш, я досі вдячний Дмитру Федоровичу за те, що він повівся зі мною настільки жорстко і підло. Бо це був прекрасний урок: не коритись непереборним, здавалось би, обставинам, а робити свою справу й перемагати, навіть коли нема жодної надії!.. Це ж була моя alma mater — «територія» навчання, урок на все життя!.. В подальшому я мав перейти від збирання відомостей про Куренівську трагедію до написання конкретного роману — я не скорився! Моє життя не було фунтом родзинок — я продовжував не підкорятися! Востаннє понад 3 роки тому мені хотіли ноги відрізати, потім пророкували, що не встану — але я ходжу!.. А десь нижче тих рівнів непокори була ота маленька «цеглинка» — не коритися тричі начальнику й отримати свій законний «червоний» диплом… Дмитро Федорович виклав мені чудовий урок, який я засвоїв. Тому в подальшому я став єдиним із студентів мого випуску, який зазирав на рідну кафедру — а чом би не зазирати, якщо я переміг в безнадійних обставинах?! І книжки свої я дарував факультетській бібліотеці, й лекції студентам читав, і статті до факультетських збірок писав на тему «Чому мене навчили на рідній кафедрі». То була чесна перемога, й мені приємно пройтися територією, де я виборов її — цю чесну перемогу.
01:19 (відредаговано)
+1
Мене, друже, вражає твоя пам'ять, яка відтворює навіть дрібниці твого далекого життя.

Розумні вчаться на чужих помилках, дурні — на власних ©

Я намагався навчитися чомусь на чужому досвіді, навіть якщо він подавався в художніх творах! Мене навчили дечому кінофільми «Ох вже ця Настя!», «Опудало» і «В бій ідуть лише СТАРИКИ». Навчили дечому і книжки — зокрема, «Граф Монте-Крісто» Олександра Дюма-батька. Пам'ятаєш абата Фаріа, який не здався на милість непереборних, здавалось би, обставин?! Едмон Дантес навчився цьому у свого товариша по нещастю — чом би не навчитись і мені?! Як там у Висоцького?! «Значит, нужные книги ты в детстве читал!..» ©


Але то кіно і книжки, на яких вчаться розумні… А як же не запам'ятовувати власний досвід, на якому навчаються навіть дурні?!

Та я був би просто останнім дурнем, якби не аналізував свій досвід (тим паче вдалий), не розкладав його по полицях, на запам'ятовував і не використовував у подальшому! Якби був останнім дурнем — і то мусив би вчиняти так, а не інакше.
07:07
+1
Тимуре, я дуже ціную твою асиметричну відповідь. Це справді твій талант. Але, погодься, в цьому випадку ти героїчно долав труднощі, які сам же собі і створив. Твій керівник розраховував, що в майбутньому ти будеш працювати на нього. Але за кілька місяців до завершення навчання в КПІ ти ухвалив, що підеш працювати в інше місце. Ти ж знав, що це не сподобається декану? Як декан дізнався про це? Китаєць би беріг це в таємниці. Ти ж зробив, мабуть, як українець: сказав прямо, що і я часто роблю собі ж на шкоду… Далі пішли наслідки, загрози+, які довелося тобі долати, героїчно напружуючись. Погоджуюся, що це був для тебе безцінний досвід.
Звісно, в цьому сенсі проблему створив я сам…
Але біда в тому, що відчути, яка атмосфера панувала в той час на нашій рідній кафедрі, я міг, лише попрацювавши там на «господарці». А щоб мене взяли на кафедру попрацювати на «господарці» — тут треба було виявити відповідний інтерес… От в цей момент Дмитро Федорович і «поклав око» на мене.
Я затягував з відповіддю, скільки міг. Та коли почав проситися на переддипломну практику до ІЕЗ ім.Патона — отут все й з'ясувалося. Не зробити цього я не міг, бо переддипломна практика тривала на місці майбутньої праці. Я не міг залишитись на переддипломну практику на кафедрі, а потім на розподіленні заявити: «Хочу в ІЕЗ». Про своє бажання треба було заявити наприкінці V курсу, коли нас розподіляли на переддипломну практику… Так я і зробив.

В цьому зв'язку пригадую такого собі добродія Хайтіна — головного конструктора цеху морозильних агрегатів «Ленінської кузні». Там вони конструюють морозильні агрегати для всяких різних траулерів і сейнерів, а наш завідувач лабораторії високотемпературного паяння Інституту ім.Патона взявся доводити, що ми можемо вдосконалити деякі вузли отих «морозилок»… Отож і познайомилися. Я це згадав тому, що цей Хайтін, бувало, кардинально і швидко (буквально за пару годин) змінював думку, а я тим обурювався. Мовляв, як те, що лише вчора було «білим», сьогодні ставало «чорним»?! Тоді він дивився на мене хитро і з непередаваною "єврейською" інтонацією запитував: «Добродію, ну маю ж я право порозумнішати?!» На що я лише руками розводив і погоджувався, що таки так — кожна людина має право порозумнішати.

Отак і в історії з Дмитром Федоровичем. За створену на кафедрі атмосферу відповідав він — бо він же завідував кафедрою. Я мав право «порозумнішати», занурившись в цю атмосферу. Отож і порозумнішав. А він вважав, що у мене такого права нема… Тому і стався наш конфлікт.
З іншого боку, історія з захистом диплому — то лише один бік медалі. Він же мені ще й в ІЕЗ ім.Патона напаскудив. Тому мене і не взяли у відділ електронно-променевого переплаву, а «заслали» в ДКТБ — у відділ, що конструював устаткування для ЕПП. А як було йти працювати конструктором мені — металургу, у якого конструкторської підготовки було обмаль… Мені ж на ходу, протягом перших півроку довелось опановувати безліч речей, про які я найменшого поняття не мав!

Але то, по-перше, окрема історія. А по-друге, в підсумку виявилося, що під виглядом титанових відходів там люди приторговували нормальним титаном — коротше, там була своя титанова «мафія» з фінансовим центром в Москві й філіями в Сибіру і в Києві. Парафією «київських» було створювати наукоподібне «прикриття» для торгівлі титаном. І вилилося це в окрему справу, яку вів КДБ… Були навіть «посадки» за це. Тож завдяки спочатку підступам мого завкафедрою, а потім і моїм певним діям, мене не взяли безпосередньо в ту справу, а «списали» в конструктори. Але вже за кілька років я дізнався про все, коли пройшли «посадки» — і зацінив, якої халепи уникнув. Тож в підсумку другою частиною своїх «витівок» Дмитро Федорович мимоволі вберіг мене від лихої долі. Але то інша історія…
P.S. А за гамбурзьким рахунком, я попервах трохи заплутався в організації наукового процесу. Відомо, що СРСР успадкувала ще від Петра І таку систему, де №1 — це інститути Академії наук, №2 — потужні галузеві НДІ. Я не міг второпати, де тут місце т.зв. «вузівської науки». За розповідями Дмитра Федоровича виходило, що тут все на рівні Академії наук. І справді, у нас на кафедрі викладали, зокрема, колишні вчені співробітники того ж таки ІЕЗ ім.Патона. Я на це купився. Бо в реалі виявилося, що «вузівська наука» — це №3. Це гірше від галузевих НДІ. А у нас на кафедрі працювали ті «патоновці», які з тих чи інших причин були змушені піти з першого місця роботи.
Я в цьому розібрався лише після IV курсу інституту.
За кордоном же все по-іншому: №1 — це саме університетська наука, №2 — наукові підрозділи при великих компаніях. Себто, приблизно те саме, про що розповідав Дмитро Федорович. Отже, так мало би бути в ідеалі… та навіть зараз так не є! Але ж звідки я міг про те знати на молодших курсах інституту?!
14:13
+1
Друже, дякую за посилання на фільм А ЗОРІ ЗДЄСЬ ТІХІЄ. Його люблять за «окопну правду». Фільм каже, що росіяни ніби звичайні люди: «чужова нам нє нада, но і сваєво нє атдадім». Всі радянські фільми породжують ілюзії про росіян, як людей. Ніби й не було захоплення чужих земель і винищення народів. В цьому їхня шкідливість.
Я дуже люблю цей фільм — все ж таки це моє дитинство. Але…

Його люблять за «окопну правду».

Перепрошую, от чого там немає, то це саме «окопної правди»! Річ у тім, що стрічка ґрунтується на повісті Бориса Васильєва «А зорі тут тихі...» — себто, це екранізація.
А зорі тут тихі... (повість)
В свою чергу, автор повісті визнавав: хоча його сюжет ґрунтується на реальному випадку, він до певної міри є штучним. В реалі за групою німців-диверсантів лісами ганялися 7 чоловіків. Натомість Борис Васильєв вирішив замінити їх на 5 дівчат-зенітниць + товариша старшину на чолі. Адже наприкінці 60-х (коли створювалася повість) тема участі жінок у ВВВ всіляко замовчувалася. Через цей проривний момент (бо Васильєв тут справді випередив інших) повість і склалася.
Але сам автор (колишній фронтовик) визнавав, що в реалі начальство ні в якому разі не дозволило б старшині Васькову самотужки сколотити групу з п'яти дівчат-зенітниць (навчених стріляти по ворожих літаках, а не швендяти лісами в пошуках диверсантів) і вийти на «полювання». В реалі Васькова обматюкали би по телефону й заборонили отаку самодіяльність, а для перехвата диверсантів вислали би спецзагін НКВС: при тій-таки залізниці їх не бракувало… І всі місцеві підрозділи НКВС стояли би на вухах доти, доки диверсантів не виловили б до останнього…
Нагадую, так вважав сам автор повісті — колишній фронтовик!
До речі, я згоден з ним в оцінці мотивації старшини: тому просто набридло сидіти в тилу, охороняючи якийсь там склад, і закортіло «погратися у войнушку». Отож і догрався! Васьков з величезним пієтетом ставився до жіноцтва, хотів уберегти від війни всіх дівчат. Тому й не кинув на негайне прочісування лісу всіх зенітниць — це він сам визнавав. Але якщо він аж так хотів вберегти дівчат — тоді мусив би довірити «охоту на диверсантів» спеціально навченим чоловікам-НКВСникам. Чому не зробив так?! Мабуть, хотів покрасуватися гоголем перед дівчатами: чисельна перевага над німцями 3:1, одного диверсанта він планував вбити, другого «все ж таки полонити» — знов-таки його слова. Натомість вийшло, що він тривіально недооцінив можливу чисельність німецького десанту, й майже 3-кратну перевагу в чисельності мали якраз німці. До того ж, там були здоровезні десантники, спеціально навчені й озброєні до зубів, а у нього було 5 дівчат з жалюгідними карабінами… Плюс він сам — ветеран Фінської війни, колись тяжко поранений (бо в тилу його тримали саме через поганий стан здоров'я).
Тому він усіх дівчат і втратив абсолютно через власну примху: бо замість парадної картинки «одного вбити, а другого все ж таки полонити» вийшла зовсім інша — кривава «войнушка». Й окрім самого Васькова, ніхто в тому не був винен. Бо це він ублагав начальство дати йому можливість повоювати, отже — взяв відповідальність на себе!
І це при його пієтеті до дівчат, яких він втрачав одну за іншою…
20:45
+2
Хоча я за освітою і практичною роботою гуманітарій, і від техніки дуже далекий, але прочитав із задоволенням!
20:47
+2
Ухвалюючи рішення щодо введення військ до Афганістану, політична верхівка СРСР аж ніяк не розраховувала, що жодного відчутного результату від цього не буде, що майже через десятиліття їх доведеться виводити назад:


Стратегічна ідея була відірвати від Афганістану шматок і приєднати до Радянського Союзу. Мені по це розповів приятель, полковник ГРУ.

Випадкові Дописи