"Муму" - 165 років

"Муму" - 165 років

Рівно 165 років тому — в 1852 році великий російський письменник Іван Тургенєв написав коротеньке оповідання «Муму» — твір невеличкий за обсягом, але з настільки потужним підтекстом, що цензор, який пропустив до друку цю «крамолу», дістав попередження, а саме оповідання певний час заборонялося перевидавати.

За радянської доби воно навпаки увійшло до шкільної програми, детально аналізувалося, розжовувалося і впарювалось маленьким піонерчикам через «типові образи» барині (прототип — матір письменника Варвара Петрівна), Герасима (прототип — двірник Андрій на прізвисько «Німий») і Тетяни. Не забули про утоплену собачку і в світі: наприклад, у Франції нещасній Муму встановлено невеличкий пам'ятник:

Переказувати зміст оповідання нема потреби. Пережовувати «типові образи» барині, Герасима і Тетяни теж не хочеться. То що, на смітник історії літератури викинути «Муму»?..

Аж ніяк.

З трьох причин.

По-перше, в цьому коротенькому оповіданні чудово показано роботу ідіотичної «владної вертикалі». Спочатку бариня сама лізе до собачки з «любов'ю». Тоді тваринка чи то з переляку, чи то з іншої причини гавкає (або ж в інший спосіб піднімає хвоста) на бариню. Вона лякається в манері фрьокен Бок: «Який агресивний песик!»

І просить прибрати Муму з її очей подалі. Отут і виявляється ідіотизм «вертикалі»: бо до найнижчої ланки — двірника Герасима просте побажання (!!!) барині доходить в абсолютно викривленому вигляді: «Та утопи ти цю псину ік бісовій матері!!!» — що Герасим і робить. Хоча дізнавшись про це, сама ж бариня жахається. Бо насправді вона зовсім не примушувала свого підневільного раба до душогубства!

З іншого боку, хіба слід покарати «вертикаль», яка спустила Герасиму викривлений наказ?.. Аж ніяк! Як вийшло, так вийшло. Нічого не повернеш. І краще зберегти «вертикаль» в недоторканому стані, ніж спробувати виправити її. Бо самій барині так зручніше — її ж інтереси не постраждали! «Агресивного песика» вона більше з гарантією не побачить. Та й Герасим постає повним моральним покручем — тоді заради кого щось міняти?..

Втім, поведінка Герасима — це вже по-друге. Літературознавець Віктор Чалмаєв назвав вчинок героя оповідання "гордим, сповненим болісної скорботи й гідності". Чесно кажучи, не бачу тут ні гордості, ні гідності, ані болісної скорботи… Цікаво, де все це тут?!

"Це велич Разіна, який піддався наріканням своїх побратимів, але не дозволив зачіпати беззахисну — і зовсім не здобич! — перську княжну нікому!" — продовжує думку літературознавець. Це дещо пояснює хід думок Віктора Чалмаєва… З іншого ж боку, одразу ж стає очевидною некоректність його порівняння. Не вдаючись в питання достовірності цього епізоду, спробуємо зрозуміти, чому ж Степан Разін втопив перську княжну?! Приблизно з тих же міркувань, з яких один з епізодичних персонажів «Графа Монте-Крісто» Олександра Дюма-батька — молодий розбійник Карліні зарізав свою наречену Риту. Бо доки Карліні ходив до її батька й передавав прохання щодо викупу, ватажок банди Кукуметто зґвалтував дівчину. Якби Карліні не зарізав Риту, то нещасна стала би втіхою для всієї банди розбійників…

Те саме і в випадку із Степаном Разіним та перською княжною: якби він не втопив полонянку, то з нею тішилась би вся банда. А тепер скажіть, будь ласка, хто з двірні (з тієї «вертикалі») збирався «тішитися» з нещасною Муму?! Від чого Герасим рятував собачку, якщо свавільна бариня зовсім не наказувала її вбивати?.. Адже «порятунок» через утоплення — це, очевидно, порятунок від чогось гіршого! Наприклад, якби бариня наказала живцем зварити песика в окропі чи спустити з Муму шкуру, присипаючи сіллю — тоді так, утоплення виглядає позбавленням від лихої долі, й порівняння з Разіним є більш-менш коректним. Але ж про це в оповіданні не йдеться...

І нарешті, по-третє. Цікаво, а як загалом міг повестися Герасим в ситуації, що склалася? Я бачу наступні можливості:

  1. втопити Муму й залишитися служити барині (до речі, саме таким чином і вчинив прототип літературного Герасима — двірник Андрій «Німий»)
  2. втопити Муму й піти від барині назад до свого села (так вчинив літературний персонаж Тургенєва)
  3. втопити Муму і помститися за смерть собачки, підпаливши дім барині, вчинивши їй іншу шкоду чи придушивши свавільну жінку в якості помсти за смерть улюбленого друга
  4. втопити Муму, а потім втопитися слідом за нею (чи то з солідарності, чи на знак протесту проти свавілля барині, яка спершу розлучила Герасима з Тетяною, а потім з улюбленим другом — песиком)
  5. не топити Муму, а забрати тваринку з собою, пішовши назад у своє село мирно
  6. не топити Муму, а забрати тваринку з собою, на прощання підпаливши дім барині, вчинивши їй іншу шкоду чи придушивши свавільну жінку, щоб потім втекти світ за очі...

Легко побачити, що перед Герасимом відкривалося значно ширше «вікно можливостей», ніж перші два варіанти. Те, який вибір зробив реальний двірник Андрій «Німий» і те, яким був вибір літературного Герасима — аж ніяк не найкращі варіанти. Гаразд, не станемо розглядати варіанти №3 та №6: погодимося з думкою, що бунт, революція, Майдан та інший активний протест проти чинної влади (хай навіть свавільної) — це суцільний жах, це ні до чого доброго не призведе. І загалом, якась там вбита собачка не варта епічної помсти. Не станемо розглядати також варіанту №4 — бо в християнській ідеології самогубство є непростимим гріхом.

Але чим поганий варіант №5?! Якщо Герасим свавільно, без найменшого натяку на це з боку барині забрався назад, у своє село — що заважало йому забрати Муму із собою?! Чому він не спробував зберегти життя єдиному другові — тим паче, що це безсловесна тваринка, яка повністю і до останньої секунди життя йому довіряла?..

Та згадаємо хоч би літературного попередника Тургенєва — Пушкіна з його «Дубровським»: так, мужчики вчинили душогубство, спаливши живцем ненависних ворогів — приказних, але при цьому один з паліїв, коваль Архип врятував від загибелі безневинну кішечку… «Чому смієтеся, бісенята… Бога ви не боїтеся — божа тварина гине, а ви здуру радієте», — звертався він при цьому до місцевих хлопчаків, які «помирали від сміху».

Відповіді на це Тургенєв не дав. Він лише трохи ошляхетнив реального двірника Андрія «Німого» (який і беззахисного песика втопив, і матері Тургенєва продовжив покірно служити). Бо літературний Герасим принаймні не залишився в місті. Та жодної «гордості, болісної скорботи, гідності» він також не виявив. В іншому разі фінал тургенєвського оповідання відрізнявся від канонічного, загальновідомого варіанту. Бо «гордість» і «гідність» — це аж ніяк не про Герасима. Це про те, як врятувати друга від смерті.

Отже, письменник не вважає свого героя здатним на бунт. Те, що Герасим втопив Муму й пішов назад до свого села — це, так би мовити, всього лише «напівбунт», «трішечки бунт». А половинчастість в житті, на жаль, не спрацьовує.

+2
800
RSS
00:23
+2
Завжди вважав Герасима моральним покручем.
І ніколи його не жалів, бо бачив саме такий варіант: він йде від свавільної барині додому. до свого села і забирає Муму із собою!
01:03
+2
Цікавий відгук отримав на Фейсбуці, де дав посилання на цей мій матеріал:
Дуже цікаво, не сподівався прочитати такого. Це все можна сміло проектувати на сучасність.
01:15
+2
І ще в світлі співставлення «Муму» з «Дубровським» згадав анекдот про те, кого можна вважати справжнім українцем:

Справжній українець у своєму житті повинен:
1 — посадити дерево,
2 — побудувати будинок,
3 — виховати сина,
4 — вбити москаля,
5 — вбити синичку.
Якщо Ви запитали чому синичку, то Ви — справжній українець. Бо пункт 4, як правило, сумнівів не викликає.

12:15
+2
А от у мене це оповідання викликало колись співчуття. Жаль мені було і діда, і собаку. Анекдот сподобався. Шкода, що я їх тут же забуваю.
Жаль мені було і діда, і собаку.

Кого в цій історії «жаль»/«шкода» — це вже зовсім інша розмова. Це вже із сфери милосердя і співчуття — твого/мого/його/її милосердя і твого/мого/його/її співчуття. Це вже про тебе/мене/нього/неї (як про читачів) розмова.
Окрема.
Я ж написав про інше: про Герасима, як літературного героя. Мені, можливо, теж його шкода, але ж пишу я про інше: про суть його вчинку! Хай як шкода мені німого двірника, це не завадить констатувати, що вчинок його аж ніяк не найкращий з усіх можливих. Перш ніж жаліти його (чи навпаки не жаліти), треба знати, за що саме жаліти чи ні. Про це і йдеться.
А суть вчинку така, що Герасим навіть не намагається врятувати беззахисну (перед людьми, включно з ним самим) собачку! Як і його прототип Андрій «Німий». Якщо хоч реальному двірнику, хоч літературному персонажу наказують вбити собачку — і той, і інший її вб'є. Й ні той, ані інший навіть не намагатиметься врятувати тваринку — от в чім біда…
17:12
+2
Тимуре, розбір ти зробив правильний. А й справді, що заважало Герасиму забрати собаку в село? Цим він врятував би і собаку, і свою совість. Не розумію, за що наказали цензора? І що там за такі сильні підтексти?
От в тім-то й річ! Це ж в Російській імперії писалося, а для них «обмежена непокора», «напівбунт» — це вже жах. Те, що Герасим собачку втопив, але після того в село самовільно повернувся — це вже неприпустимо. Треба було б, щоб він повівся, як оригінальний двірник — Андрій «Німий»: повернувся до барині та продовжував їй служити вірою і правдою.
Тим паче, Тургенєву не можна було показувати ідіотичну владну «вертикаль», на вході якої бариня каже «Не хочу більше бачити цього агресивного пса», а на виході Герасиму наказують втопити безневинну тваринку. От в чому жах! От за що покарали цензора.
Тим паче, що «вертикаль» не посилала Герасиму жодного натяку на повернення додому — а він же пішов назад до свого села! Це ж бунт!!! Принаймні в розумінні Російської імперії…
Ти не є «гвинтиком» тієї імперії. Тобі просто шкода і Герасима, і Муму. Ти не розумієш, чому він не спробував врятувати песика, ти просто його жалієш — це правильна позиція. І так само ти не розумієш, чому «вертикалі» треба коритися навіть в дрібницях — бо ти є українцем, а не імперським «гвинтиком»…
Якби Герасим забрав собачку в село або повівся як реальний прототип, оповідання не мало б сенсу, не було би того трагічного драматизму, який і викликає наше співчуття до героя.
Не збираюсь переписувати класика російської літератури ХІХ ст., проте кажу, як письменник: все залежить від того, як написати!.. Можна навіть найтривіальніший, найзаяложеніший сюжет розписати таким чином, що читачі ридатимуть ридма. Все залежить від майстерності письменника… а Тургенєв був Майстром.
UPD. Якщо в оповіданні Тургенєва «Муму» Герасим втопив песика, це означає, що автор цього твору бачив поведінку свого персонажа саме такою. Отже, вибір на користь тієї чи іншої сюжетної перспективи говорить нам про внутрішнє бачення, про внутрішній світ Тургенєва. І тут я змушений з жалем констатувати, що с його світобаченні песик в будь-якому разі мав загинути. Отже, «трагічний драматизм» і, відповідно, «співчуття» — це все до Муму. Але при чім же тут Герасим?!

Випадкові Дописи