До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Школа менше, ніж життя

Школа менше, ніж життя

«Уроки з дитиною робити не треба» — один з найбільш обговорюваних моїх постів на Snob. Суперечки вирують. Хтось пробує і розповідає, як змінилися відносини з дітьми, хтось не хоче навіть спробувати «відпустити ситуацію» зі школою. На лекціях здивовані батьки продовжують запитувати: «Що, зовсім? Зовсім-зовсім не перевіряти? І не питати». Я знов і знов відповідаю, що так, зовсім-зовсім не перевіряти оцінки в електронних щоденниках і не питати «як справи в школі». А вони не вірять своєму щастю.

Багато років я говорю, що навчання дітей не має перебувати в зоні відповідальності батьків. Причому в інтересах обох сторін. Але все нові й нові батьки продовжують окупувати цю зону, і вибити їх звідти дуже складно.

І вже виросли ті перші діти, чиїм татам і мамам (бабусям і дідусям) я радив назавжди відвалити від своїх чад з запитаннями про школу. Виросли самостійними, діяльними, веселими людьми і продемонстрували правильність цієї позиції. Але щоразу, коли на лекції я кажу, що уроки з дитиною робити не треба, знову починаються охи та ахи про майбутнє, нібито пущене на самоплив.

Виходить так, що душевне здоров'я власних дітей і довіра у відносинах з ними батьків хвилює набагато менше, ніж бали з ЄДІ. Але ж здоров'я і довіра для майбутнього однозначно важливіші факту вступу або невступу до ВНЗ.

І ось іспити знову наближаються. Для багатьох сімей ЄДІ і ДПА сина або дочки — важлива, чи не головна подія в житті. Типу весілля, а може і важливіша. У дітей з усіх предметів репетитори, вдома тиснуть і нагнічують. І це при тому, що як я завжди кажу — «перехідний» — це найважчий вік в житті людини, який не можна порівняти більше з жодною віковою кризою. Ні в дитинстві, ані в старості — ні в 30, ні в 40, ні в 85 у людини не буває такого важкого життя.

Адже дитина починає різко зростати, кістяк і м'язова маса збільшуються, а серцево-судинна система відстає. Все це в повній невідповідності одне одному і ніяк не вирівнюється. Гормони стрибають. І симптоми, які у дорослих є наслідками потужного стресу, наприклад, збій менструального циклу, стомлюваність, перепади настрою — в підлітковому віці вважаються нормальними витратами зростання.

Багато підлітків перебувають у депресії, почуваються самотніми, незрозумілими (вилупками з прищами), хтось взагалі жити не хоче… І тут ще й стрес з оцінками й іспитами. Це немов якщо у пацієнта інфаркт і водночас скалка в мізинці лівої ноги, а лікарі кидають лікувати інфаркт і всі свої зусилля спрямовують на скалку. Іспит в цій метафорі і є скалкою, якщо хтось не зрозумів...

Контакт з дитиною, близькість, обійми, можливість поговорити по душам, відповісти на запитання, що її непокоять, втішити, разом порадіти, прожити з нею її дні, її дорослішання, розділити великі й маленькі події її життя — ось за що варто триматися і що не можна пускати на самоплив. А навчання можна. І навіть необхідно.

Так, я справді переконаний, що навчання — то є особиста справа дитини. А ваша, батьківська справа любити її й піклуватися про неї незалежно від її успішності, зачіски, плям на майці, успіхів у спорті, музиці, образотворчих мистецтвах і взагалі будь-яких її успіхів і провалів. Тільки безумовна любов дає дітям сили, віру в себе, психологічну стабільність і ресурси для розвитку їхніх талантів.

Знаєте, хто має всі шанси вирости здоровою і щасливою людиною? Дитина, яку любили просто тому, що вона є; любили такою, якою вона є, не намагаючись її «поліпшити»; любили, не соромлячись демонструвати їй свою любов. Ось що найголовніше для її подальшого життя.

І навпаки, у того, хто знає — двійка може стати причиною грандіозного сімейного скандалу, презирства, охолодження, трагедії, нелюбові й, не дай Боже, побоїв, таких шансів набагато-набагато менше.

Багатьом батькам вдається любити дитину «просто так» тільки поки вона дуже маленька. А потім починається школа, і відносини розколюються на ДО і ПІСЛЯ. І після 1 вересня всі стає достатньо напружено. Буває так, що напруга не спадає вже ніколи, або спадає занадто пізно, щоб змінити милі традиції сімейного спілкування. «Що отримав?» змінюється на «Коли ти вже нормальну роботу знайдеш?» і «Коли кредит на квартиру візьмеш?», потім весілля, онуки і все спочатку. Виробляється фірмовий батьківський стиль постійного невдоволення, пошуку до чого б докопатися, щоб знайти огріхи в поведінці і життя свого дитятка. Знайти і вказати. Стиль «яжматір». (Або батько, неважливо.) І немає в таких відносинах місця ні для любові, яка дає сили, ані для розкоші людського спілкування.

Ще раз: так, я справді переконаний, що розмови про школу треба залишати за порогом дому. І паралельно навчатися говорити з дітьми про щось іще. Вас же хвилює щось іще? Спорт, книги, кіно, музика, їжа, здоров'я, люди навколо, ваші власні турботи і радості. Соцмережі, відеоблог...

Так, я абсолютно впевнений, що доти, доки дитина не хоче вплутувати батьків в свої шкільні проблеми, втручатися самим не потрібно. А якщо до контролю над успішністю вас намагаються залучити педагоги, я раджу уникати відкритих зіткнень з ними, кивати, обіцяти звернути пильну увагу і проконтролювати. І нічого цього не робити. Бо у вас своя робота, а у вчителів своя.

Це їм зарплату платять за те, щоб вони навчали, доносили, цікавили, мотивували тощо. І якщо відносно вашого нащадка (а може, і всього класу) у них це поки не виходить — нічого не вдієш. Ну не пощастило дитині. В майбутньому надолужить, якщо знадобиться. Або, як варіант, попросить про допомогу. І тоді ви її обов'язково надасте.

Так, багаторічний досвід спостережень і практики показує, що запитання: «Як справи в школі?» — здатне вбити найгарніший настрій і найкращі відносини. Дитина ж вас не запитує в кінці робочого дня, чи добре ви сьогодні працювали, чи хвалив вас начальник і що конкретно він сказав? Уявіть собі: ви на поріг, мрієте повечеряти, а на вас просто в передпокої нападають з такими запитаннями. Навряд чи б вам це сподобалося. А з дітьми це стається щовечора. Отже, вони і в школі як на роботі, і вдома як на роботі. Там вчителі, вдома батьки.

І так, я вважаю, що виною всьому страхи і тривожність батьків. А також їхнє прагнення (до речі, абсолютно невротичне) тримати все під контролем. Це ті самі страхи і контроль, через які діти (цілі покоління) виростають несамостійними, дещо або дуже пригніченими, та ще й ніколи не знають, чого хочуть. Їм просто не дають можливості усвідомити свої бажання.

І так, нагримати після візиту в електронний щоденник набагато легше, ніж проявити справжню турботу. Будувати все спілкування з дитиною навколо запитання, зробив він уроки чи ні й що сказала Марьванна про вчорашню контрольну, набагато простіше, ніж вибудувати довірчі відносини, де обидві сторони почуваються нормальними повноцінними особистостями. Діяти з позиції сили, а не з позиції довіри — завжди простіше. Але, може, годі?

Нікуди не дінеться ваше навчання. Особливо в наш час, коли здобувати освіту можна все життя. Допомагайте, якщо дитина хоче вчитися усвідомлено і добровільно. І не змушуйте, якщо не хоче або не може (причини можуть бути в тому числі й медичні, й їх треба з'ясовувати).

Нехай ваш школяр сам вчиться розпоряджатися своїм часом, силами, здібностями, бажаннями. І бере на себе наслідки своїх рішень або своєї безпечності, й сам розбирається з ними.

Нехай сам розвиває відносини не тільки з ровесниками, а й з учителями. І сам турбується за свої оцінки і за своє майбутнє. Інакше не подорослішає. І тоді в майбутньому його «дорослі» проблеми теж доведеться вирішувати вам. «Вступати» його в інститут, купувати квартиру...

Спробуйте впоратися з тривогою і не посилювати своєю тривогою його власну. Подумайте, що важливіше: щоб повідець не випадав з ваших рук або щоб син або дочка завжди відчували вашу увагу і підтримку? І щоб це було взаємно і завжди...

Дайте дитині любов, довіру і час. Дайте їй можливість дихати і визначатися. І в майбутньому у вас буде менше приводів для занепокоєння.

Михайло Лабковський

+2
366
RSS
19:52
+2
В продовження «педагогічної» теми…

Коли-небудь у мене народиться син

А я скажу: «Милий, але я йшла за тобою в усьому, я не хотіла тиснути на тебе! Ти не любив математику, ти любив грати з молодшими хлопцями». А він скаже: «Я не знав, до чого це призведе, я був дитиною, я не міг нічого вирішувати, а ти, ти, ти зламала мені життя» — і розітре брудним рукавом помаду по обличчю. І тоді я встану, подивлюся на нього уважно і скажу: «Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі шукають винних. І, якщо ти цього не розумієш, значить, ти ідіот».

Як виховувати вундеркінда

Цю дитину не потрібно вчити читати за методиками — вона сама в чотири роки навчиться. І знання буде сама запитувати, і всякі навчальні навички знаходити швидше, ніж його однолітки. Але одягатися, найімовірніше, навчиться тоді ж, коли і всі, й ліжко за собою прибирати — теж. Такій дитині потрібно [приділяти] додаткову увагу. Інтелектуальний розвиток не педалювати (вона сама візьме), а ось що у неї з фізичним, соціальним і, особливо, емоційним розвитком — дивитися уважно і при необхідності коригувати. Вчити спілкуватися з однолітками, вчити розуміти свої та чужі почуття.
16:58
+2
Ключові слова: виробляється фірмовий стиль постійного невдоволення. Мати все під контролем. Жити під постійним пресом опіки — це нещастя. І я розумію тебе, Тимуре, коли ти іноді про це кажеш.
17:00
+2
Але є діти із заниженим розвитком. От їм і потрібна опіка.

Випадкові Дописи