До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Імперія Гвинтиків

Імперія Гвинтиків
Джерело матеріалу:

Сталін не визнавав кібернетики. І все ж йому належить в цій галузі видатна заслуга: він винайшов запрограмовану людину. Сталін — творець Гвинтика. Були випадки, коли, прочитавши роман Солженіцина, люди казали: «Хочеться забитись у куточок і нічим себе не виявляти». Неважко уявити, наскільки силь­нішим було це бажання 20 років тому, коли люди були очевидцями масових розстрілів та інших страхіть, коли ввечері було невідомо, де опинишся вранці. Бажання нічим, нічим не виділятись, втиснутись в масу, стати подібним на іншого, щоб не звернути на себе увагу, стало всеохоплюючим. А це означало повну нівеляцію особистості. Колись виділення індивіда з маси матерії означало зародження життя, зародження органічного світу. Тепер почався зворотний процес: злиття індивидів в сіру масу, повернення до суцільного безорганічного, безіндивідуального буття. Суспільство опановує дух сірої безликості. Бути особистістю вважається гріхом. «Ты что, особая личность?» — це доводилось чути десятки разів, і до арешту, і після. Бригадний метод проникає навіть в поезію і народжує таке чудо як колективна поема. У 1937 році з'являється колек­тивна поема «Іван Голота», під якою поставили свої підписи у алфавітному порядку, як у телефонній книзі, Бажан, Голованівський, Йогансен, Кулик, Первомайський, Рильський, Сосюра, Терещенко, Тичина, Фефер, Усенко, Ушаков. Але й цього видалось замало — через рік наказують створити «Думу про Остапа Нечая», під якою вже стояло 20 підписів. Мабуть, це був рекорд.

Ось враження одного колишнього члена КПЗУ, якого п'ять разів заарештовувала дефензива в Польщі і який після 1939 року потрапив нарешті на Східну Україну, роками вимріяну у в'язниці: «Поїзд пересік лінію неіснуючого вже кордону. Перша станція на Житомирщині, юрба на пероні. І перше, що кинулось у вічі — одноманітна, незвична для нас сірість людей, вдягнутих у фуфайки. Якась жінка в червоному плащі виглядала екзотичною квіткою, чужою і навіть недоречною тут». Зрештою, одежа може стати кольоро­вою, навіть крикливою, але сірість не зникає. Вона не від одежі. І як би не рекламували себе гвинтики, як би не затулялись килимами, взятими напрокат з магазину у зв'язку з приїздом делегації, стороннє око завжди помітить сірість — вона носиться в повітрі, люди дихають нею, не мислять себе без неї. Вона стала хлібом насущним.

Нарешті панівна сила відрекомендовує себе єдиним началом, що містить у собі «ум, честь и совесть» всього суспільства — і тоді урочисто проголошується «мо­рально-політична єдність суспільства». Вічне питання «куди йти?» для гвинтика трансформується у фор­мулу, що не вимагає ніякого розумового напруження: «Куди поведуть». Людина, позбавлена вміння самостійно розрізняти добро і зло, стає вівчаркою, яка запа­люється гнівом тільки з наказу і бачить лише те зло, на яке вкажуть. Гвинтик читав в газеті про заборону чорним жити в Кейптауні чи Йоганнесбурзі, про забо­рону африканцям жити в містах Південної Африки без перепусток — і вважає це свавіллям. Але його заморо­жений розум не може співставити фактів і прийти до висновку, що відома йому від народження приписка в містах є таким самим порушенням ст. 13 Декларації прав людини («Кожна людина має право вільно пере­суватися та вибирати собі місце проживання в межах кожної держави»); що в нашій дійсності узаконена смуга осілості, і не для євреїв, як колись, а для всіх. Тому, хто не народився у великому місті, відведене гетто для проживання, межі якого кінчаються в перед­місті Києва, Львова, Одеси. Гвинтик пише гнівні поеми про Бухенвальд — це дозволено. «Попелом стали ваші серця, але голос ваш не згорів». А от попіл жертв, зотлілих в сибірських тундрах, не хвилює гвинтиків. І було б помилкою вбачати тут тільки страх — це вже риса характеру.

Всі осуджують злочини фашизму проти єврейсь­кого населення. І преспокійно ходять по могильних плитах з єврейських цвинтарів, що ними встелено тротуари багатьох міст. Тротуари виклали німці — це правда. Проте німців давно нема, а по осквернених іменах померлих досі ходять у дворах львівської та івано-франківської в'язниць. Ходять доценти і канди­дати наук Івано-Франківського педінституту. І коли до цього часу хтось встиг захистити докторську дисер­тацію — то по людських іменах ходять професори. У дворі інституту до мого арешту лежала купа плит про запас. їх розбивали і використовували на господарські потреби. Розбивали під акомпанемент лекцій з естетики і філософії. Так буде доти, поки згори не поступить наказ обуритися варварством німців і спорудити па­м'ятник з цих плит. А до цього їх можна зневажати.

Гвинтик — вимріяний ідеал кожного «тоталізато­ра». Слухняний табун гвинтиків можна наректи пар­ламентом, вченою радою — із ними не буде ніякого клопоту, ніяких несподіванок. Гвинтик, якого наречуть професором чи академіком, ніколи не скаже нічого нового, а коли вже здивує, то не новим словом, а блискавичною зміною своїх концепцій на протязі доби. Табун гвинтиків можна наректи Червоним Хрестом — і він буде підраховувати калорії у Африці, але нічого не скаже про голод у себе вдома. Гвинтик вийде з тюрми і відразу ж напише, що він там не сидів, ще й назве брехуном того, хто вимагав його звільнення (як це зробив Остап Вишня). Гвинтик буде стріляти, в кого звелять, а потім по команді боротись за мир. І останнє, найважливіше: після перетворення людей на гвинтики можна безпечно вводити яку завгодно конституцію, дати право на що завгодно. Цілий фокус в тому, що гвинтику навіть не прийде, в голову думка скористу­ватись цим правом.

Не дивно, що гвинтика посилено афішували, ви­ставляли як ідеал. І це не історія, це дійсність. Десь в шкільному коридорі учні зачитуються Симоненковим: «Ми не безліч стандартних «я», а без­ліч всесвітів різних», а поряд на стіні стандартне дадзибао, вивішене піонервожатою, розповідає про піонерку, яка врятувала телят під час пожежі. Все охопило полум'я, дах ось-ось міг обвалитись, але вона виганяла телят. І коли б піонерка загинула, гвинтики не побачили б у цьому чогось ненормального, навпаки, виставили б цей випадок як взірець для інших.

В суспільстві гвинтиків є закони, що охороняють тигрів і удавів від браконьєрства. «Гуманізм» дійшов до того, що навіть посадили в тюрму людей за вбивство лебедя Борьки в Москві. Можна сподіватись, що гума­нізм колись пошириться і на людей. Але доки життя піонерки ціниться менше, ніж життя теляти, лозунг «Все для людини, все для блага людини» всерйоз не можна сприймати. Цінність особистості усвідомлюють тільки там, де вона вважається неповторним, окремішнім. Там, де вона перетворена на гвинтик, деталь, яку можна замінити іншою, цінність людини вимірюється її мускульною силою. Гуманізм в такому суспільстві сприймається як фальшиве гасло, що не має нічого спільного з дійсністю. Теля — це матеріально-технічна база, першооснова, в порівнянні з якою духовне начало (що міститься в піонерці) є жалюгідною надбудовою. Теля — це готова продукція, піонерна — своєрідна си­ровина, що зветься трудрезерви. В часи людожерства ця піонерна, без сумніву, цінилася б дорожче: вона була б принаймні матеріальною цінністю, поряд з телям.

В «Известиях» була «воспитательная» стаття про кочегара. Паровоз, який відвіз потяг у Фінляндію, на фінській станції вийшов з ладу, і треба було гасити топку, щоб відремонтувати його. Але кочегар вирішив «показати финнам работу»: виконати ремонт при незагашеній топці. Тобто кочегар вирішив те, що йому «порадили» опікуни, які дбайливо супроводжували його за кордоном, щоб не заблудився. Газета, щоправ­да, забула про це написати. Як би там не було, топку не гасили, і кочегар виконав ремонт з риском для життя, Фінни були вражені, як пише газета, мужністю коче­гара. Так, фінни були вражені, але не мужністю. Прос­то вони вперше бачили, як людина цінить своє життя дешевше від центнера вугілля. Проте серед гвинтиків це вважається героїзмом.

Шагают бараны в ряд
бьют барабаньї шкуры
для них дают сами
бараны.
(Брехт)

Валентин Мороз

1968 рік

+2
424
RSS
20:00
+2
В розвиток теми «вертикалі», яку я зачепив в матеріалі «Муму» — 165 років. От саме таким слухняим в усьому «гвинтиком» і мав би бути Герасим! Цензор, який пропустив до друку «Муму», отримав попередження за те, що тургенєвський Герасим насмілився «бунтувати» — самостійно, без наказу свавільної барині повернутися в село після вбивства собачки.
21:15
+2
Ти не зважаєш на колектив, казали мені в школі. Гвинтики в університеті голосували за виключення мене з комсомолу. За те, що посмів на 22 травня 1967 р. піти до пам'ятника Шевченка. Небезпечне було те життя.

Випадкові Дописи