До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Анатолій ВИСОТА: ПРОВОДИ – 04.17

Анатолій ВИСОТА: ПРОВОДИ – 04.17


Що таке Проводи?
Людина за своє життя не раз міняє одяг і взуття, бо воно зношується і стає непридатним. З часом непридатним для життя стає і людське тіло і наступає його смерть, яка в наших краях сприймається як смерть людини. Насправді людина позбавляється лише тіла (=старої одежі) і її душа відлітає в пошуках нового тіла, щоб продовжити навчання і вдосконалення. Після чергового життя людини залишаються її діла і могилка на цвинтарі. Поки людину пам’ятають, то впорядковують і її могилку – такий звичай.
У стародавніх слов’ян Радуницею (або «весняною радістю») називався, ймовірно, цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих. За стародавнім народнім віруванням, мерці радіють, коли їх поминають добрим словом живі свояки та ще й приходять до них на їхні могили. Пізніше, вже після введення християнства, Радуниця (Проводи) колись справлялася лише один день — на другу неділю після Великодня.
Згідно з дослідженням митрополита Іларіона (а в миру — професора Івана Огієнка), найдавнішу згадку про тризни у слов'ян подає візантійський письменник VII століття Феофілакт. В Іпатіївському літописі описана тризна за князя Ігоря 945 року. Тризна — це поминки, під час яких їли й пили, а на деяких могилах влаштовувалися ігрища та військові змагання, вірячи, що душі померлих, спостерігаючи за цими дійствами, радіють від того.
Звертаю увагу, що сама назва Радуниця свідчить за те, що колись у наших предків обрядодії, пов’язані із смертю тіла, були наповнені радістю і лиш із приходом християнства це було замінено на скорботу, плачі і ридання.
Ще за тиждень перед Проводами люди йдуть на кладовище впорядковувати могилки, сіяти квіти, садити калину та інші дерева. На братських могилах та на тих гробках, що вже не мають серед живих своїх опікунів, — колись працювала молодь: хлопці оглядали, чи бува не осунулася де могила, чи не зіпсутий хрест або пам’ятник, — все лагодили, поправляли і приводили до належного вигляду. Дівчата ж сіяли квіти та садили кущі червоної калини. В нас на Київщині на старих гробках є й нині цілі плеса зеленого барвінку – свідчення, що колись ним обсаджували могилки.
Проводи в Україні традиційно відзначаються урочисто. Люди всією родиною виїжджають на кладовища (гробки), запрошують усіх рідних, близьких і друзів, аби в ці радісні дні після Великодня разом згадати своїх покійних рідних. На могилки запрошуються священики, які освячують місця поховань і служать короткі молебні-панахиди. Рідні й близькі покійних приносять великодні паски, крашанки, святкові страви, і кожна родина біля могили свого рідного, «на гробках» (друга назва Проводів), згадує його за трапезою добрим словом, пригадуючи епізоди з життя покійного. Існує також звичай залишати на могилах великодні крашанки, щоб небіжчик з усіма розділив радість свята. Як правило, ці крашанки разом із цукерками, пасками та іншою випічкою віддають дітям і жебракам, які подячно вимовляють: «Царство небесне всім померлим».

Похід у школу
В нашому Красному є братська могила, де перезаховані загиблі в селі і поза селом воїни в Другу Світову війну. Над нею зажурено схилився бронзовий солдат. Могилу доглядає місцева влада. Також в селі є могили краснян, які померли лютою смертю в Голодомор 1932-1933 рр. Зараз ці братські могили доглядають небайдужі красняни. І захотілося мені, щоб цим перейнялася і наша молодь. То я й домовився із директором школи Зоєю Анатоліївною про зустріч із дітьми і вчителями.

Пригадую, що нашу школу збудувало земство ще в 1910 р. І будували ґрунтовно на фундаменті і високому цоколі метрової висоти. Великі вікна, просторі класи і висотою, ви не повірите, мабуть більше чотирьох метрів. Після церкви це була найкрасивіша споруда в селі. Школа збудована літерою Г, де у меншому й нижчому крилі були дві квартири: одна для родини директора, а інша для родини вчителів-ветеранів. На горище школи вела драбина така висока, здавалося мені малому, як на небеса. Тут я пішов у перший клас в 1953 р., а сьомий клас закінчив у 1960 році.
Підходжу до школи й бачу, що вона вже обкладена білою силікатною цеглою й велике крило добудоване ще приміщеннями для праці і їдальні. А менше крило добудоване великим і височенним спортзалом – це зроблено на початку відновлення незалежності України. Праворуч від нового входу в школу стоїть пам’ятник Григорію Косинці (Стрільцю) скульптора М. Горлового.

Нині наша школа носить ім’я Косинки.
Директор розповідає, що в школі нині навчаються учні з першого по 9-й клас і їх разом 46. Їх вчать 12 педагогів і є двоє технічних працівників. Цього літа буде двоє випускників. Є надія, що сверблячка укрупнення шкіл мине Красне і наші діти не будуть їздити вчитися в сусідню Григорівську школу. А колись, пригадую, тут вчилося в семи класах до двохсот учнів. Я стаю на дерев’яну підлогу великого залу для лінійок і усвідомлюю раптом, що це ж колись я ходив по цій підлозі босим…
Ось вискочили з класів учні чотирьох старших класів і їх десь десятків зо два. Поважно вийшли і вчительки. Старші і менші переглядаються, а що це їм зараз розкаже цей дід. Мене ж їм директорка представила як письменника й краєзнавця. На підтвердження я показую їм свою книжку «Красне. Красен. Красн» і діти загули, що в них дома є така книжка і вони її гортали.

Знайомлюся з кожною дитиною. Якісь дивні прізвища: Гордин, Жигадло, Кобець (син священника – пояснюють мені) і я розумію, що в Красному нині багато приїжджих. Я попросив і діти розповідають мені про своїх рідних, про дідів і бабів. Двоє згадали навіть про прабабів.
Я питаю їх, чи знають вони, де в Красному кладовища. Знають, що в нас є Високі і Низенькі гробки. Розповідаю про Голодомор. Що в Красному нема повного списку загиблих. А в сусідній Долині є і він налічує понад 300 жертв від голоду. Цей список уклав місцевий долинянський учитель. А в нашому селі число жертв налічує від 200 до 300, бо в сусідній утричі меншій Козіївці бабою Якилиною Голубенко встановлено 78 жертв голоду. Там вимер майже весь куток з дивною назвою Бразалія. Діти погоджуються доглядати за могилами жертв Голодомору і в Красному, і в Козіїівці, бо в нас одна сільрада.
Поки учні бігали обідати в їдальню, виясняю, скільки коштує обід. Для учнів з першого по четвертий клас безкоштовно, а для старших 12 гривень. У першої дівчини, що пообідала, згодом питаю: а що вам давали обідати? Каже, що капусняк, котлетка і узвар.

Йдемо на гробки
Низенькі гробки недалечко від школи. Ліворуч нас зустрічає скромний пам’ятник селу. Його встановила наша громада в 2010 році на честь 925-ліття першої згадки про наше Красне в Літописі Руському.

Поруч майорать на щоглах два прапори: Державний і прапор села – місце, де знимкуються молодята в день шлюбу.
Ось і Низенькі, вони обгороджені акуратною огорожею. Заходимо у праві ворота. Ліворуч від них широка могила, на якій стоїть меморіальний знак «Тут поховані красняни…», за що потурбувалася сільрада (голова С. Богатиренко) й активні красняни. Діти поставали з одного боку могили, а я проти них.

Вчительки стали праворуч окремо. Я розповідаю, що загиблих від голоду ховали в рову, яким було обкопане кладовище. Про це поховання остався слід ліворуч – помітний вал завдовжки метрів із 15-20. Місце поховання вказав нині вже покійний Григорій Дмитрович Левченко – йому було в ті роки 8 років.
Діти споважніли. Разом зриваємо з могили суху траву. Відчуваю, що віднині могилою жертв Голодомору буде опікуватися наша школа.
Знимкуємося на згадку
Ось вони, краснянські учні коло могили жертвам Голодомору. Згодом мене зазнимкували в шкільному музеї. Діти охоче стають поруч зі мною. Коло мене Катя й Саша – старшокласники.

Вони юні й усміхнені, а колись подивляться на себе уважним дорослим поглядом.

На завершення
Хочу сказати про мою дитячу радість очікування Проводів. І самі Проводи у вівторок на Низеньких, бо в неділю справляли «гробки» на Високих, а в понеділок – в Козіївці. У мене в кишенях крашанки й скромні цукерки, а в руці своя ложка. Я вмощуюся на могилці бочком, переді мною довжелезний рушник, заставлений запашними стравами, а обабіч двома довгими рядами повсідалися красняни-поминальники. В лівій руці в мене пиріжок з «кашею», а в правій ложка з гарячою капустою і я пильную, щоб не капнуло на рушник, а на траву можна…

+7
390
RSS
07:08
+4
Попереду, 23 квітня 2017 р. в неділю Проводи. Є нам що згадати і щось зробити. На цьому тижні я прибрав 6 могилок на Високих гробках і одну могилу в Козіївці свого діда Дениса. А на низеньких гробках є ще три могили, які прибере родина мого молодшого брата. Готується до Проводів і дружина, а я буду їй допомагати — он вже приніс відро картоплі із льоху.
12:39
+5
Проводи… Як в дитинство попала! Ходили на Високі та Низькі гробки, брали з задоволенням цукерки та печиво, які роздавали старші. А ще пам'ятаю барвінковий килим скрізь на Вис.гробках, запах весни вперемішку з морозцем, і смачні пиріжки з гречкою та квасолею і гарячий капусняк! У бабуні Груні вони такі смачненні виходили!!! Нехай д.Льоні земля буде пухом, тепер і про нього будемо згадувати…
15:34
+4
Друже Тимуре, в тебе численний рід. А де поховані твої родичі?
В Києві на трьох цвинтарях: на Байковому, на Берковцях і на Куренівському. А де мій дід Іван Федорович спочиває — хтозна… Я десь так печінкою відчуваю, що застрелили його в Лук'янівській в'язниці, а тіло відвезли до Бабиного Яру. Там же, за переказами, найпершими почали ховати селян, які під час Великого Голодомору 1932-1933 років діставалися до Києва і помирали просто на вулицях… Якщо так, то логічно було вивозити туди тіла страчених під час «чисток». Там же рукою подати…
16:15
+3
А чи доглядаєте ви за їхніми могилками? А як з Проводами?
Та мама по черзі на всі цвинтарі мотається! Раз на 1-2 тижні з гарантією. Хіба що взимку, коли все заметено, може собі дозволити раз на місяць з'їздити…
Що ж до Проводів, то в ці дні на цвинтарях люди ходять цілими натовпами. Тим паче, є шанс перестрітися з родичами… Тож саме на Проводи мама туди не ходить. Або напередодні — або після.
06:34
+4
Цілком можливо, Тимуре, що розстріляних у Лук'янівській в'язниці комісари таємно закопували у Бабиному Яру. Це ж близько. Заповнити Цей яр пульпою, це означало навіки поховати ці кацапські злочини. Може це душа твого діда Івана шепнула тобі наказ: розкрити це зло, хоч приступити до його розкриття. І ти написав роман ДО КОМУНІЗМУ… А завтра 23 квітня 2017 р. на Проводи на тих могилах безіменних в Бабиному Яру, мабуть, не буде нікого. Оце безпам'ятство українців є нашою бідою.
Подробиці — в лічці.
10:26
+3
Дякую, пане Анатолію. Красняни — живуть теж в селищі Краснянка Кремінського району Луганщини. На лівому березі Сіверського Дінця- Краснянка, місто Рубіжне, а на правому — містечко Привілля. Привілля… З старого терикону шахти імені Капустіна відкриваються ген-ген далекі краєвиди: Кремінної, Рубіжного, Сіверськодонецька…
А в Луганську є школа № 22. Це та школа, де відкрито було українські класи, і, навіть, волиняни допомагали фінансувати їх. Вислів І.Огієнка, записаний на сторінці у вікіпедії, навіяв думки.
12:16
+4
Я й не знав, що є таке селище Краснянка. От що цікаво: приїжджим у нашому селі Красне не зрозуміло, чому жителі називають себе краснянами, а не красненцями. Це ж чужі люди з райому, а може й області перейменували нашу школу й сільраду на КРАСНЕНСЬКУ, а колись же вона називалася КРАСНЯНСЬКОЮ. Одна літера, а щось та значить. Що ти думаєш про це, Таню? А ти, друже Тимуре?
Я думаю, що це сумно.
Хоча й не настільки, як від спаплюженого дебільними перейменуваннями Києва. Особливо мене бісить наявність в Києві вулиці Річної:

Я не знаю жодного міста в Росії, де є «улица Годовая». Не знаю вулиці з аналогічною назвою більш ніде в світі! Але в моєму любому серцю Києві зросійщені українці якогось дідька допустили наявність вулиці «Річної», а не… «Річкової»…
13:37
+3
Ріка, річка, рік. То може назва РІЧНА походить від РОКУ. В значенні що-РІЧНА?
Ні, це від річки! Я спеціально з'ясовував. Колись ця вулиця була довшою й виходила на берег легендарної річки Либідь, яка нині переважно похована в колекторах. Отже, вулиця називалася «Речной». А назва «Річна» — це переклад російського слова «Речная» не на українську («Річкова»), а на суржик.
14:28
+3
Це ж зрозуміло: назви сіл, міст і навіть вулиць встановлюють окупанти. У нас такими ще недавно були москалі. А от хто встановив назву вулиці БРАЗАЛІЯ? Що воно означає, не знають ні красняни, ні козіяни — мої земляки…
А от хто встановив назву вулиці БРАЗАЛІЯ? Що воно означає, не знають ні красняни, ні козіяни — мої земляки…

Тю! Теж мені біном Ньютона… ©

Бразалія — квітка

(Словник скорочень, діалектних та малозрозумілих слів)
05:59
+3
Дякую, друже, що знайшов. БРАЗАЛІЯ — квітка? Ніколи не подумав би. Може це є мовне запозичення?
Найімовірніше, що так! Бо оце — азалія:
Азалія
06:07
+4
Що я не розумію в дописах, розпитую. Ось недавно дізнався від Тимура про +100500 — найвищий рівень схвалення або згоди. В цій же статті сказано про пиріжки з «кашею», про «капусту». Маю думку, що не всі розуміють, що це. От ти, Дзвінко, ти, Доброславе, чи відаєте ви, що це за страви?
Не знаю, що саме мається на увазі у вас, але у Львові «капустою» називають польський «бігос». Це квашена капуста тушена з цибулею і залишками святкових копчеростей.
А «пиріг з кашею» для мене асоціюється з бабциним яворівським пирогом. Його робили або круглим або прямокутним, на всю бритванку. Тісто було дріжджове або пісочне, без цукру, начинка — парена гречка з тертою картоплею.
У нас в Києві бігос роблять не з квашеної, а зі свіжої капусти:

Свіжа капуста — солодка. А бігос має бути кислий. Це після Свят на похмілля допомагає.
08:49
+6
Шкода, що християнство переграло на свій лад радуницю, адже обряди які не потребують загальної скорботи, переносяться набагато легше.
21:30
+5
Сьогодні, 23.4.17 р. відбулися проводи в нашому Красному. Ми побували і на Високих гробках, де доглядаємо 6 могилок і на Низеньких, де поховані 3 наших родичів. Поминальники доброзичливі. Проводи — місце зустрічі з земляками, які в цей день приїжджають в село звідусюди.

Це моя однокласниця Ольга Голубенко (Левченко). Вона прибула з Броварського району Київщини.
І з кожним роком все більше стає машин коло гробків. Цього разу мабуть вже була з сотня. Чим більше машин і страв на столах, тим більше нарікань на погане життя. Отакі різні наші красняни. У нас поминальний обід був у батьківській хаті. Зібралися 4 покоління з Красного, Трипілля, Києва і Рудого Села. І на життя ми не нарікали…
15:46
+4
Дякую, Дзвінко, що помітила моє запитання. «Капуста» це гаряча страва на перше. Основа: капуста квашена. Вариться, додається картопля і пшоно. А ще свининка. Да з перчиком. За вуха не відтягнеш. Готується й подається на весілля, іменини та поминки (обов'язково). Їмо капусту ложкою як борщ. Пиріжки з «кашею». Це така начинка: перекручена печінка+ з кречаною кашею. Тісто дріжджеве. Подається до капусти замість хліба. Ситно і смачно. А до киселю подаються пиріжки з квасолею, де за начинку варена квасоля з маком і цукром. Теж смакота.
Вашу «капусту» у Львові називають «капусняк», і це суп з квашеної капусти, картоплі і пшона. Не плутайте його з «капустянкою» — суп, або зупа по львівськи, зі свіжої капусти заправлена сметаною чи плавленими сирками. Бігос — це густа друга страва з квашеної капусти, бажано з копченим м'ясом, переважно подається з гарніром з вареної картоплі. А «капустою» у нас називають свіжу тушену капусту, зі сметаною і кропом або з м'ясом і помідорами. Це теж друга страва, і подається з гарніром.
21:48
+2
Дякую, Дзвінко, за цю інформацію. А от скажи, чи справляють у Львові ПРОВОДИ? Невже тоді подають бігос?
22:21
+3
Вітаю товариство! Нас зараз, о 23=20 на сайті четверо: Тимур, Дзвінка, Айбонд і я. Ми в онлайні. А недавно був ще й Доброслав тут онлайн. Це помічений мною рекорд.
Я це також помітив, але для даної теми це офф-топ
Краще було б написати з цього приводу якусь коротеньку заміточку… Бо за останню добу відвідуваність Світоча впевнено підповзає до «100», а за останні дні у нас зареєструвалося одразу ж декілька осіб, один з яких поки що (!) одразу ж розмістив тут новий матеріал.
До речі!..

Ось тобі нас вже П'ЯТЕРО!!!
Ааааа! Ось тобі й відвідуваність за останню добу +100:

05:55
+3
Це мрія: мати на сайті 5-10 авторів і 10-20 коментаторів. Тоді й буде за добу до 3 новий публікацій і до 20 коментарів. Таке стане можливим, коли ми будемо цікаві одне одному. Будемо звертати свою увагу не лише на глобальні речі, а й на, здавалося б, дрібниці повсякденного життя. Тоді й буде зростати взаємна зацікавленість.
12:17
+4
Точно, головне деталі, адже на деталях і дрібницях все наше життя і будується
12:57
+1
Дякую, Дмитре, за розуміння й підтримку. Я тобі відправив запит дружби.
13:05
+3
Звертаюся до читачів і коментаторів. Вкінці кожної статті є стрілочка вгору і вниз. Це є оцінка статті. Якщо сподобалася, то тисни на стрілку вгору і автору буде +1. Якщо стаття не сподобалася, то тисни на стрілку вниз і оцінка буде -1. Тимур вміє ще й показати, де це саме є на сторінці сайту!
13:54
+3
Відзначаю з приємністю, що цю мою статтю через 5 днів після публікації помітили 100 читачів (показник відвідуваності =100).
18:09
+2
Друже Тимуре, підкажи, як написати повідомлення?
18:36
+2
Вже розібрався сам, як написати повідомлення.
Ну то й добре. Коли своїм розумом доходиш — завжди ліпше

Випадкові Дописи