До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Анатолій ВИСОТА: Зустрічі в ТРИПІЛЛІ (05.17)

Анатолій ВИСОТА: Зустрічі в ТРИПІЛЛІ (05.17)

Із давнішого
Життєва дорога.
Дорога ця у кожного своя і кожний по ній хто йде, а хто й спотикається. Ще добре, коли в дитини є рід і родина і тоді від роду є якась підтримка, бо в біді свій як не заплаче, то хоч скривиться. А чужому що: іди собі й спотикайся…
Кинуті і неприкаяні українські діти. Придивіться і ви їх побачите невмитих і закудланих десь на базарах і на узбіччях. Хай деяким дорослим подобається бомжувати країною, а от цим знедоленим дітям хто визначив отаку життєву дорогу? Хто й коли це задумав і чиїми руками втілив?
І все ж наша молода українська держава дещо робить, щоб допомогти своїм знедоленим дітям стати на твердіший життєвий шлях. Про це я ось і розповім, бо побував недавно в Трипіллі.
Трипільська школа-інтернат відкрилася в 1960 році.
Того року ми, діти і підлітки, рятуючись від колгоспної неволі і злиднів, прибули в Трипілля із збіднілих сіл і селищ Київщини. А варто згадати, що в хатах тоді майже скрізь долівка була із глини і щотижня її чернили (мазали) розчином піску, глини і кізячка. Коло печі стояв піл із дощок зроблений, на якому і спали діти покотом, укриті ряденцем. Над полом висіла жердка – двометрова вишмугляна деревина, з якої звисав якийсь одяг та щось із постелі. На всю хату один стіл і в ясно освітленому гасовою лампою колі схилилися три чубаті голівки. Це я з братами виводимо чорнилом (і самі в чорнилі) літери, слова і речення у розлінієних зошитах…
Для нас-учнів, школа-інтернат була ніби раєм. І то сказати: кожному своє ліжко із сніжно-білою постільною білизною, кожному простий і парадний одяг, а на ноги – балетки. У їдальні смачна і поживна страва, яку багато хто з нас скуштували вперше, наприклад, локшину з сиром та какао з молоком. Чого варта була баня з гарячою водою що-кожні 10 днів. Мені й досі на пам’яті світлі класи і запах, о, той незрівняний запах у вересні від свіжопобілених вапном стін і від лискучої пофарбованої підлоги.
У вересні 1960 року в інтернат прийшло більше двох сотень дітей, набраних з першого по восьмий клас. А через чотири роки в 1964-му, коли я вчився в одинадцятому класі, нас було вже більше трьохсот.
І сталося диво: Трипільські кручі, далеч Дніпрових просторів, невивітрений дух волі трипільців, українська пісня дали нам потужний заряд прагнення до свободи…
Цьому сприяли високофахові, вимогливі і водночас добрі учителі і вихователі, більшість з яких вже відлетіли у світлоносний вирій. Про кожного з наших учителів і вихователів можна сказати багато доброго і велика їм дяка, що формували із нас – дітей, Людей.
Чи то вже вік, чи така пора, але з 2005 року стали ми – колишні інтернатівці із різних класів, збиратися в Трипіллі щороку. Виявилося, що переважна більшість із нас, не русифікувавшись, здобули вищу освіту, утворили родини, дочекалися вже й онуків, ніхто не став на злодійський шлях. За найвищу цінність інтернатівці ставили здобуття Україною незалежності, за що й боровся кожен в міру своїх сил і здібностей. Більшість із нас відстоювали гідність українців на Майдані в 2004 році і на Майдані 2013-14 років, а з нас же в далекі шестидесяті роки 20-го століття кремлівські ідеологи сподівалися ж мати дисциплінованих будівників комунізму. Вони таки докумекали, що в Трипіллі таке навряд чи й вийде. А тому у нас були лише два випуски одинадцятикласників у 1964-65 р.р., а надалі статус школи-інтернату було знижено до рівня восьмирічки і дітей стали згодом набирати із заниженим рівнем розвитку.
Наша школа-інтернат може пишатися своїми вихованцями. Розкажу лише про двох із них.

Володя Мозговий потрапив в інтернат сиротою з Обухова і провчився тут з другого до восьмого класу. Він здобув вищу освіту в Київському автодорожньому інституті і потім поринув у наукову роботу в галузі будівництва автомагістралей. Згодом захистив кандидатську і докторську дисертації. Зараз Володимир Мозковий – доктор технічних наук, професор, академік Транспортної Академії України і керує кафедрою в Київському Національному транспортному університеті. Серед наукових інтересів нашого інтернатівця є розробки зносостійкого покриття автодоріг. Ото їдете Україною і вас не підкидає, бо покриття як яєчко, то знайте, це постарався тут і академік Мозговий!


Петро Матвієнко прибув у Трипілля із Березані Баришівського району. Мене смішила його дика мова-суржик і не дивно, бо хлопець тривалий час з родиною мешкали на Донбасі.
І де це все наносне й поділося: Петро став майже відмінником, кращим спортсменом і баяністом. Отже настирливий: лише із четвертої спроби він поступив на юридичний факультет Київського державного університету ім. Шевченка. Працював юристом. Працюючи згодом в Київському обкомі ЛКСМУ та обкомі КПУ, Петро розібрався що й до чого і не став під прикриттям «інтернаціоналізму» нищити українське в Україні. Він відмовився і від гарантованого депутатства у Верховній Раді України в списках Соцпартії, куди його «сватав» Мороз. Просто чоловік зрозумів лицемірство і фальш соціалістів, а з такими йому було не по дорозі. Хіба такі й інші «коритники» могли йому відповісти на генеральне запитання: «Чому? Чому п’ятидесятимільйонний український народ живе так бідно та так і не має повноцінної самостійної держави?
Пан Петро здогадався, що відповідь схована глибоко в світоглядних речах: за тисячу років українці втратили віду, а з нею і природовідповідний спосіб життя і це привело до занепаду нації. Із 2005 року він шукає і знаходить в Україні і поза її межами однодумців і стає координатором постійно діючих конференцій БУТТЯ УКРАЇНЦІВ. Станом на травень 2017 року вже проведено 13 таких конференцій, випущено більше десятка збірників матеріалів конференцій, в яких опубліковано сотні статей народознавчого характеру. Наш інтернатівець Петро Матвієнко має величну мету: разом із однодумцями підготувати грунт для народження і становлення нової української нації!

Із сьогоднішнього
Ми, інтернатівці, майже кожного року збиралися на зустрічі або в травні, або у вересні. Директор інтернату п. Тамара Корх порадила нам цього року приїхати в Трипілля 26 травня 2017 р., бо це і день «останнього дзвоника», і випускний вечір для 9- класників. Погодилися і стали домовлятися, хто зможе приїхати?
Вранці у п’ятницю у Красному закапав дощик. Побачивши мене у вишиванці, моя 89-літня теща пожартувала: дивись там, щоб тебе в Трипіллі якась не підхопила. Наша ветеранка «опель-омега» не підвела і за 15 хвилин я вже виїжджав на інтернатівську кручу в Трипіллі. Наш оновлений інтернат став красенем: євровікна й облицьовані сайдінгом стіни.

Здалеку бачу, як шкільним двором тиняються діти, але я сходжу спершу на кручу й подивлюся на Дніпро.
Боже! Те, чого ми домагалися кілька років тому, зроблено: з багатометрової стели, встановленої на честь київських комсомольців – загарбників Трипілля (1919 р.), зняті зірка, серп та молот і колосся.

Отаман Зелений і тут переміг, бо тепер ця стела увінчана величним тризубом.

Дивлюся з кручі. Внизу широкі води Дніпра стали водосховищем. На березі хтось вудить рибу. Колись ми опускалися на сотню метрів до Дніпра зривистими стежками, чіпляючись за дерезу. Тепер же туди доїхав он хтось на авто.

Не видно ні лівобережного Кілова, ні далекого Києва.

А ось і пам’ятник Отаману Зеленому. Він скромно стоїть коло кручі, бо не знайшлося ще йому місця в центрі села. Ще помітні чорні плями від фарби на суворому обличчі воїна.

Вандали – ідейні нащадки тих комсомольців, ніяк не вгомоняться.

Вертаюся до машини й бачу коло неї ще одну. Це приїхала з с. Бурти Кагарлицького району Марія Литвин з чоловіком Михайлом.

Тепло нам від обіймів. Перегодя над’їхала ще машина з Києва. Це прибули Люба Коденко з Петром Матвієнком, а ще парубок в козацькому строї – Богдан Дощ несе гітару й підсилювачі. Їх привезла Любина дочка Людмила. Надходить ще й Віктор Шаталов – він добирався аж з Узина.

Після вітань і смішок йдемо на кручу й покладаємо квіти до пам’ятника Зеленому.

Люба і Віктор пригадують, як вони перепливали Дніпро, що було суворо заборонено, могли й вигнати з інтернату.

Потім поклали квіти і до дошки пам’яті, де викарбувані імена наших учителів.


В актовому залі
Надворі гарно вдягнені випускники з широкими блакитними лєнтами через плече. В залі вже сумирно сидять діти і багато дорослих. Підходжу до чорноволосої жінки й кажу: «Пані Нелю, я такий радий бачити вас знову!». І ще щось кажу, а в очах бачу нерозуміння й подив. Жінка несподівано каже: — Я американка! Яка ж вона схожа на вчительку співів і танців п. Нелю Колодзейську…
Сідаємо на вільні місця.

Ось та сцена, на якій і я колись бував. Ось ця підлога, на якій і я колись танцював під радіолу. Збоку на столі коровай, а за столом директор Тамара Олександрівна Корх, а з боків якесь начальство.

Пані Тамара відкриває урочисту частину. Повідомляє, що серед гостей є голова Обухівської райради Костянтин Шушаков, сільський голова Трипілля Анатолій Дегтяр, депутат Київської

обласної ради Володимир Боднар начальство з Українки і Києва та багато шефів, бо в кожного класу свій. Серед них молодіжні фонди: «Надія по всьому світу » і «Мрії дітей ». Ще представники від Радикальної партії Ляшка.
Отець Олександр у чорно-золотих шатах. Директор дякує всім, а особливо Київській обласній раді і Київській ОДА в особі директора Департаменту освіти і науки п. Віри Борисівни Рогової.

Під бадьору музику заходять і стають перед сценою семеро хлопців і одна дівчина, білявка Вікторія – це весь дев’ятий випускний клас. А Петро Матвієнко хвилюється, де це забарилися ще троє козаків з Києва?
Гімн України співаємо всі і навіть батюшка притис праву руку до серця. Випускникам кожному напутнє слово від п. Тамари і Свідоцтво та Подяку. Коротенькі виступи і подарунки від гостей. Начальство вручає Подяки директору. Ось випускники розступилися, щоб нам було гарно видно юних танцюристів зі сцени.


Що ми сказали
Пані Тамара попередила, щоб промови були коротенькі – не більше 5 хвилин, бо діти специфічні і їм важко переносити тривалі дійства. Звертаючись до випускників, я сказав, що життя минає швидко, не встигаєш оглядатися на прожиті роки. Важливо робити правильні й чесні кроки в ньому. Що можна стати успішними і навів, як приклад, життя наших ветеранів В. Мозгового і П. Матвієнка. Я не забув згадати за наших воїнів на Донбасі, які не дають московській наволочі йти углиб України і саме цим героям ми дякуємо, що дають нам мир у Трипіллі і це свято. Хлопцям нагадав, що з часом і їм доведеться обороняти Україну.

Поки Л. Коденко з дочкою вручали кожному випускнику по «Трипільському дитинцю-2», я попросив друга Петра доповнити мене.
П. Матвієнко говорив про значення пісні в житті українця. А я при цьому показував залу три збірники пісень: дитячих, ліричних і героїчних, підготованих і виданих нашим коштом. Наголосили, що тут підібрані саме оптимістичні пісні і без ніякого скигління.

По три збірники ми підготували: для школи-інтернату, для директора і для Н. Колодзейської. За попередні роки ми, інтернатівці, встановили ДОШКУ ПАМ’ЯТІ нашим учителям, видали книгу спогадів ТРИПІЛЬСЬКИЙ ДИТИНЕЦЬ і книгу творів вільних українців ТРИПІЛЬСЬКИЙ ДИТИНЕЦЬ-2.

Окремо видали РОДОВУ КНИГУ УКРАЇНЦЯ і ще дещо. Де ви бачили, щоб таке робили випускники шкіл України?


Нарешті помітили козаків-киян: В. Опанащука, М. Орлюка й парубка Енея – всі такі колоритні, а зайти в зал соромляться.

І я їх тягнув та не затягнув – згодом таки зайшли самі. Потім трипільський піп побризкав випускників священою водою. Мене вразило незвичне дійство: випускники пройшли під аркою з рушників, а за ними й інші діти. Це символічний вихід дітей у життя.


Козацька побуда
В кінці урочистої частини ми освятили всіх присутніх КОЗАЦЬКОЮ ПОБУДОЮ. Шестеро чоловіків стали перед сценою й утворили коло: права рука на плечі сусіда. І заспівали древній гімн: «Гой єси, білий світе! Аз єсмь!..». Ми басували розлого, в залі ж так тихесенько було. Здавалося, що співаємо цілий день, що нас слухає і Дніпро, і кручі, і все Трипілля.


Застілля
Директор розказала, що буде далі: діти із вихователями розходяться по своїх класах; батьки й випускники спілкуються перед входом; у актовому залі темпом влаштовуємо «солодкий стіл» для випускників; в їдальні вже накриті столи для гостей. Всі заметушилися і я згадав, що в інтернаті є розпорядок дня, а він передбачає, що о 14=00 вихованці мають обідати.
Ось ця затишна, а тепер якась ніби стерильна, зал-їдальня, де ми, інтернатівці, колись самі себе обслуговували і навіть посуд мили після посудомийної машини. Літерою Г стоять столи. Розсідаємося, хто де хоче. Нас тут мабуть більше 60.

На тарілках бутербродів-канапок тих з ковбасою, шпротами та салом доволі. З овочів редька, огірки й помідори. Окремо яблука, цитрусові й цукерки. Стоять пляшки з напоями, є й вино, горілка і навіть коньяк. Замість виделок невеличкі пластикові шпички-мечі. Якщо потрошку, то можна і наїстися, і напитися.
Зазвучали тости: за дітей, за трипільську землю, за батьків. Михайло – чоловік Марії Литвин вразив усіх, а найперше свою дружину промовою «До українців». Ось частина з неї:

Як романтично пахне ковбаса
І помідори в банці зашарілись.
А в пляшечці, так тихо як роса
Горілочка домашня причаїлась.
І сало ніжне зваблює тільцем,
І хліб наставив загорілу спину…
Якщо ж ти млієш, слухаючи це,
Чому ж ти, гад, не любиш Україну?!

Після дружніх оплесків і чергового тосту бачу, як американець Метью зірвався й побіг до дівчат туди, де перетиналися столи в літері Г. Зірвалася пісня «Несе Галя воду…». Найголосніше потужним баритоном співав той чоловік, а ми підспівували. Попросили заспівати пісню «А сорочка мамина…». Яка чарівна мелодія, які проникливі слова (Наталія Май), тут цю пісню знають:

Мені сорочку мама вишивала
Неначе долю хрестиком вела
Щоб лихих стежинок не шукала
І до людей привітною була
Виконуй доню – мама говорила
Життя закони, істини прості
Не зраджуй землю, що тебе зростила
Не залишай нікого у біді


Приспів (2):
А сорочка мамина біла-біла
А сорочка мамина серцю мила
А сорочка мамина зігріває
Я її до серденька пригортаю

Літа неначе птахи пролітали
Матусі коси дивом зацвіли
І я сорочку білу вишиваю
Як вишивала матінка мені
Виконуй доню – мама говорила
Життя закони, істини прості
Не зраджуй землю, що тебе зростила
Не залишай нікого у біді

Потім від шефів проказала тост підприємець Лідія Анцупова з Обухова. Ми дізналася, що вона вже випустила в життя двічі по 9 класів, а зараз в неї знову підшефними є дітки з 2-го класу. Завершила вона закликом підтримувати й допомагати тим, хто найбільше цього потребує.
Ось устав професор Михайло Орлюк. Він був майже кожного дня на Майдані-2013-14 рр. і читав там вірші Тараса Шевченка, підіймаючи дух майданівців. Його прозвали «Дідом Майдану». Я не знаю кращих декламаторів творів Шевченка. Ось і цього разу п. Михайло зірвав хвилю оплесків після читання вірша Кобзаря.
Тим часом помічаю, як лаштує свою підсилювальну апаратуру й гітару Богдан Дощ. Він волонтер і часто буває на фронті з піснями.

З своїм товаришем Енеєм вони заспівали з перервами пісень із 5. А пісні «Ой, чий то кінь стоїть?» та «Сховалось сонце за горою» їм підспівували ми усі. Чую голоси: так гарно й потужно тут ще ніколи не співали!
Після вигуків «Браво!» — співаки вклоняються вдячно.
Пані Тамара повідомила, що з 1 вересня 2017 р. замість школи-інтернату тут буде «Реабілітаційний центр для дітей». Неповносправних діток тут будуть навчати говорити, спілкуватися із іншими дітьми, будуть їх олюднювати. Звичайно потреба в таких закладах є дуже актуальною, бо так багато народжується розумово відсталих дітей. Наша Трипільська школа-інтернат є найкращою в Київській області. А її статус знову понижується. Я ж колись мріяв, що на цій священній трипільській землі буде як не академія, то колегіум для підготовки будівничих нової України.


Сидячи за столом, я пригадав, що після року навчання для нас, восьмикласників, в 1961 р. теж був випускний вечір. Це було святом для наших батьків. Мої батько й мати прийшли 10 км пішки з Красного. 25 випускників, а батьків прийшло майже удвічі більше. Згодом мати хвалилася, що такого доброго холодцю, як в інтернаті, ніколи не їла.
Тим часом гості стали потроху розходитися. Старшокласники стали розставляти столи і стільці, готуючи їдальню до обіду. Директор усміхається і нас фотографують з нею

Мене вразили американці
У Метью і Сільвії жодних українських коренів.

Побувавши перший раз в Трипіллі й побачивши інтернатівців, вони вже 20 років приїжджають в Україну. Трохи вже вивчили мову. Почувши про це, П. Матвієнко збігав до машини й приніс та подарував американцям три збірники пісень. Тим часом Метью дістав свій пісенник і завів «Червону руту». Ми підхопили. Співала гарно й виразно і Сільвія. Вона розказала мені, що їй вже 58, що в неї тато француз, а мама чешка і от тепер вона полюбила Україну. Це виглядало прямо як диво. Хтось попросив, щоб заспівали американську пісню. Це був дует Метью і Сільвії за динамікою схожий на суперечку Одарки і Карася із опери «Запорожець за Дунаєм».


Прощаємося
Мене обіймає Зінаїда Ісаєва — білява вчителька-організатор, й каже, що її вчили в Трипіллі мій брат Олексій і моя невістка Марія. Бачу на її очах сльози. Дякує й мені, що разом з товариством підтримуємо інтернат. Я йду коридором, заглядаю в актовий зал – там вже нема нікого. Виходжу надвір, фотографую і думаю, нащо оце ми їздимо на ці зустрічі? І відповідаю: маємо потребу у спілкуванні, то й їздимо з року-в-рік — це так ми підтримуємо одне одного, щоб передчасно не потонути у вирі життя.

Тож подаваймо один одному руки і усміхаймося – це так нині треба Україні…

Хай же буде!

+7
640
RSS
08:36
+6
Ось черговий мій травневий-17 допис. Все навколо зеленіє, цвіте і пахне. Як приємно зустрітися з колишнім і теперішнім. Розкажіть і ви, друзі, про свої зустрічі. Зараз спробую ще додати кілька світлин із смартфона.
Вибачай, друже, але я віддаю перевагу матеріалам іншого спрямування _гордий
11:18
+4
Твоя воля, друже, вибирати те, що тобі до душі…
16:12
+5
Так, дуже важливо підтримувати один одного і зустрічатися! При кожній вашій зустрічі, вдихаючи повітря трипільського вперемішку з запахом самого інтернату повертають вас у незабутні приємні хвилі дитинства. Ви знову діти при вашому спілкуванні, молоді і щасливі!
Дуже багато ваша група випускників зробила задля Трипільської школи-інтернату та його історії, і величезна доля цієї титанічної праці- твоя, тату!
P.s. приємно радує зміна радянської символіки на національну
16:51
+4
Дякую, Ірино, за добре слово. Приємно, що тебе хвилює тема зустрічей і стосунків людей. Ти зуміла в малому побачити Україну.
22:10
+4
Чесно кажучи, мене напружує водонапірна башна позаду пам'ятника отаману Зеленому:
Пам'ятник отаману Зеленому
Шкода що друг Анатолій не володіє Фотошопом! Бо такі речі треба забивати:

Або принаймні обирати інший ракурс. Я б не знімкував пам'ятник анфас, а подався б ліворуч, щоб ця металева башта вийшла за межі кадру… _ні
Хоча б десь отак:
22:19
+4
Це явний прорахунок архітектора. Бо в його завдання входить макетування місцевості, завдяки чому буде видно, як той чи інший об'єкт виглядатиме на місцевості.
_подумай
І цей випадок ще сяк-так. Бо провінція… А от подивіться, до чого жахливо виглядає палац «Україна» з певної точки тротуару на вул. Великій Васильківській (колишня Червоноармійська, фото моє особисте):
_здивований _подумай _здивований _подумай _здивований

Перепрошую, але якби я був головним архітектором Києва, то нізащо не дав би дозволу на спорудження того хмарочосу! Бо виходить, що з мармурово-білого ошатного палацу стирчить, перепрошую, червоний «прутень»… Фу-у-у!!!
_здивований _подумай _здивований _подумай _здивований
04:56
+5
Щодо водонапірної башти на світлині. Це господарська споруда Трипільського інтернату. Вже добре, що хоч пам'ятник Отаману Зеленому зробили і встановили в Трипіллі. Отаман Зелений із своєю дивізією у 1918-1919 роках боровся за Самостійну Україну. І був ворогом радвлади. Тому його називали бандитом. Названа в дописі Люба Коденко водила колись екскурсії в музей «Трипільська трагедія», а Марія Литвин їй заздрила. Отак формувався світогляд людей. Коли районна влада в особі А. Шафаренка прозріла, то її коштами й виготовили пам'ятник Зеленому. А сільська влада Трипілля тоді перебувала ще в радянському тумані. І це вже в двотисячні роки! Годилося поставити пам'ятник десь в центрі села. А знайшли йому місце в куточку під огорожею інтернату коло кручі Дніпра. І ні на яку вже башту водонапірну не зважали. Це все відображає справжній стан незалежності України.
Оооо, ми всім класом відвідували музей «Трипільська трагедія» неодноразово! То може, пані Люба Коденко і була нашим екскурсоводом?! _задираю_ніс
У нас на Подолі була вулиця ім. Михайла Ратманського — того самого ватажка комсомольців, які воювали проти Зеленого. Я завжди потайки дивувався розп**дяйству товариша Ратманського (як можна було судити з оповідей екскурсоводів), але тримав рота на замку. Бо його ім'ям цілу вулицю назвали!.. _подумай
Ну нічого, цій вулиці давно повернули історичну назву — Введенська. А про Михайла Ратманського всі давно забули…
05:03
+5
Додам, що ще кращий макет пам'ятника Зеленому виготовив був у гіпсі скульптор Михайло Горловий. То його хату-майстерню спалили в Щербанівці разом з макетом і іншими творами. Противники незалежної України живі і діють. Отака війна ведеться не лише на Донбасі.
На жаль, «совків» у нас не бракує… _наляканий
09:12
+4
Так пан Горловий- скульптор світового значення! Жаль скільки його творів знищено пожежею. Але він не здається і творить надалі!
Щодо «совків», то потрібно ще мінімум два покоління, щоб вимерла ця психологія совєтська
09:46
+4
Привіт друже мій! Дякуємо! Цікаво як Ви висвітлюєте зустріч зі старими друзами і колегами і цікавіше як ви пишете про історію вашої країни через їх долі. Дуже добре!
Взяло мені два дні читати… _радий
11:30
+4
Дякую, друже Імаде, за труди читання й за коментар. Ліванець буде більше знати за Трипілля аніж дехто з українців. Згоден з тобою, Ірино, щодо совка.
11:35
+4
Тимуре, Люба Коденко навчалася в інтернаті в 1960-65 роках. Два останні роки навчання була екскурсоводом. Ти був тоді маленьким і тримався за мамину спідницю. А щодо подільського комсомольця Ратманського, то маєш рацію.
Аааа… Я гадав, що вона була вже «дорослим» екскурсоводом.
Гарна стаття, пане Анатолію. Докладна і мальовнича.
Мене більше зачепило, що з хорошої школи тепер зроблять центр реабілітації.
Доекономляться наші можновладці до повного розвалу освіти. Я собі не уявляю, що буде творитися в школах 1-го вересня. Без підготовки суспільної думки, без перекваліфікації вчителів, без достатньої кількості асистентів у звичайні школи прийде маса неповносправних дітей, з РІЗНИМИ нозологіями.
Найбільше шкода хворих діток з далеких сіл. У них влада забрала шанс на освіту і розвиток.
05:55
+4
Дякую, Дзвінко за вдумливе прочитання статті. Земля відрізняється не лише кліматичними зонами, а й ЗДАТНІСТЮ ПОРОДЖУВАТИ ТАЛАНТИ. Хто це проаналізував? Не знаю. ТРИПІЛЛЯ — це точка на Землі, звідки поширювалася біла раса у післяпотопні часи. Докази: Тріполі в Лівані і Тріполі у північній Африці. Це священна земля. Вона народжує таланти і патріотів. Ще раз перечитайте статтю і порівняйте зроблене інтернатівцями із зробленим випускниками ваших шкіл. От хочби із зробленим випускниками Тимурової школи в Києві.
З Києвом теж не все так просто, друже Анатолію… Я написав в іншому каменті про виступ козака-археолога:
Козак-археолог
То він розповів ну дуже цікаві речі! Наприклад — що в княжу добу (ще в ІХ ст. й раніше) ремісничий посад Поділ існував незалежно від Київського дитинця (від т.зв. «гори») й лише з часом був підпорядкований княжій київській владі. І що після того, як Батухан (Батий) в 1240 році зрівняв Київ (себто, київську «гору») з землею, все життя перемістилося на Поділ, який продовжував існувати безперервно. І тривало це практично протягом ХІІІ-XVII століть! Отож київський Поділ — це теж дуже особливе місце! Пригадай мою статтю про унікальне обличчя Києва — в даному разі, йдеться про полільський простір перед «очима» та на кінчику «носа»…
Обличчя Києва
Обличчя Києва
_язик _язик _язик
12:23
+4
Це вигляд із космосу на Києв? _наляканий
Боже мій… це дуже цікаво! Ви можете відправити посилання оригінального дослідження, будь ласка?
Друже Імаде, я ж в своїй торішній публікації дав посилання на джерело — на статтю «Унікальне обличчя Києва»!
Там є перепосилання на ФБ-публікацію
А ось фотки звідти:


13:49
+1
Дякую! _чудово
05:57
+3
Ой, Дзвінко, а твій РЕЙТИНГ на сайті вже наближається до 1000.
14:44
+4
Приємно те що після інтернату, юні сироти не пішли кривою стежкою, а навпаки добилися чималих висот в сфері науки. Взагалі гарний задум сбиратися щорік, та ділитися історіями та новинами. Також порадували хлопці козаки які соромилися зайти в зал ;).
Гарна стаття Діду, також сподобались тости та пісня, мелодійні, відчувається що було промовленно від душі, як кажуть.
15:45
+4
Дякую, Дмитре, за добре слово., за розуміння. Окреме спасибі Тимуру за ОБЛИЧЧЯ КИЄВА.
19:19
+5
Дуже чудова стаття зі світлинами. Ти поринаєш у ті незабутні дитячі роки, зустріч відбувається з однокласниками, за довгі роки хто і як змінився, хто і чого досяг у своєму житті. А яка гарна природа у Трипіллі.У мене також буде у цю суботу зустріч з однокласниками,30 років назад я закінчила школу, а на зустрічі ні разу не була, от цікаво хто і як змінився.
23:32
+3
Душевна стаття.Моя бабуся(Коденко Любовь)завжди з теплотою розповiда про «Трипiльськi» зустрiчи.часто згадує шкiльнi роки… прочитавши, я можу сказати, що ще бiльше мене поглинув той не легкий час.Але дуже приємно бачити посмiшки друзiв моєї бабусi, якi достойно долають всi примхи долi I залюбки зустрiчаються всi цi роки)))
04:42
+4
От і Яра збирається на зустріч з однокласниками. Дякую їй за добре слово. Зустрітися вперше за 30 років! Я пригадую, як вперше ми були зустрілися в інтернаті через 40 років. Так всі змінилися, що я не всіх і впізнав був тоді!
04:48
+4
Вітаю тебе, Насте, на СВІТОЧІ! З твоєю бабусею Любою ми вчилися разом. Твою маму Людмилу я давно теж знаю. На зустрічі в інтернаті в актовому залі ми сиділи поруч і перемовлялися. А тепер от і тебе бачу завдяки інтернету. Спасибі тобі, Насте, за відгук! Ти помітила вище в коментарі «обличчя Києва » від Тимура? Я вражений цим географічним портретом!
Там окрема стаття була ще торік оприлюднена на Світочі, зараз я на неї дав гіперпосилання.
11:12
+5
Лик Києва — це феномен покрутіше БААЛЬБЕКСЬКОЇ ВЕРАНДИ. Тут творення відбувалося на земній поверхні 10 км х 20 км. Гадаю, наш друг Імад оцінить цей артефакт. Давай розберемося, куди дивиться «Киянка». Її лице на правому березі Дніпра. Дніпро тече з півночі на південь. Лівий берег — це схід. Отже «Киянка» дивиться на захід, а може й на північний захід, звідки переважно на Київ дмуть вітри, які несуть дощі.
Саме так! Дивиться десь на північний захід — десь так на Велику Британію і Скандинавію. А з останньої прийшла княжа династія Рюриковичів! _браво
12:37
+4
Дякую мій друже! Дійсно дуже цікаво!
Багато речей досі без пояснення у нас в Баальбеке і також в руїнах стародавнього Єгипту. Існують різні теорії… але найцікавіша серед них що наша земля благословенна також Києв. _закоханий
16:40
+4
Це лик жінки, бо є коса, а нема вусів і бороди!
Можливо, то є амазонка! _ура
12:49
+3
Дуже приємно читати. Гарні спогади про життя в інтернаті. Ваші дoбрі слова до учнів інтернату, сподіваюсь, додали їм натхнення і віру, що вони теж мають здібності втілити свої мрії.
17:48
+3
Спасибі, Зано, за читання статті і відгук на неї. Дітям по 14 років і їм ще вчитися і вчитися. А мріяти не лише приємно, а й корисно.
18:05
+2
Вдається вставити світлину Володимира Вас. Мозгового — вихованця Трипільської школи-інтернату. Він є зав.кафедри дорожньо-будівельних матеріалів і хімії НТУ України
21:32
+2
Так цікавий лик Києва з космосу! Аж не віриться! Мені чомусь більше нагадує або безвусого козака з оселедцем або воїна якогось племені чарвоних індійців
В каталозі індіанських зачісок справді є отакі «чуби» — отож і нагадує:
Індіанські зачіски

Випадкові Дописи