До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Хроніки української експансії. Битва за байдужих

Хроніки української експансії. Битва за байдужих
Джерело матеріалу:

«Україна несправджених очікувань» у кожного своя. Часом, це об'єднує найрізноманітніші групи.

Наприклад, російські імперці й ліберали єдині в своїх спробах виставити Києву рахунок.

Надії перших країна не виправдала втечею із загального цивілізаційного.

Надії других — тим, що не стала ліберальним порто-франко.

І тому інтонація повчань з іншого боку кордону до болю схожа: вона нагадує нарікання батьків, які бачили дитину шахістом, а він візьми та й піди на малювання.

Заборона соцмереж або візове відгородження викликають однакові хвилі критики. Мовляв, замість того, щоб будувати ліберальний «ноїв ковчег» без елліна та юдея, Київ впадає в єресь заборонства. А де ж острів свободи? Де реформи? Де, нарешті, імперіалізм серця, здатний вдихнути життя в пострадянський простір?

Але ліберальні критики з РФ не розуміють одного: саме зараз Україна займається щоденною експансією. Самої себе всередині себе.

Тут так заведено

Тому що вся історія України — це конкуренція двох проектів: Малоросії та, власне, України. Спочатку, головним конкурентом імперському було етнічне.

Переважно етнічний націоналізм боровся з більшовиками і комуністами, партизанив у лісах і писав книги в еміграції. І лише в останні роки на зміну етнічному проекту України прийшов проект політичний. Той самий, який не про кров і ґрунт, а цінності.

Майдан звучав різними мовами і закінченнями прізвищ. У добробати і волонтери йшли люди, яким не співали в дитинстві колискові українською. І це все народжувало у багатьох відчуття дива: коли вся країна за одну ніч перетворюється з імперської гусіні на ліберально-ідейного метелика. Соціальні ліфти відкрилися, вікна можливостей відчинилися, слова дістали вагу, а політична нація народилася.

Однак перше враження оманливе. Бо суспільство як океан: будь-які шторми зачіпають верхні п'ятнадцять метрів. Все що нижче — залишається непорушним навіть в епоху цунамі.

Хвилі мобілізації створили соціальні шурфи, що пробивали товщу повсякденної інерції — в кожному регіоні з'явилися волонтери та ветерани, активісти і небайдужі. Але навколо них продовжують плавати ті, хто не налаштований змінюватися. Ті, хто зосереджений на цінностях повсякденного виживання. Ті, для кого холодильник важливіший від прапора.

І в цей момент новонародженій Україні довелося вирішувати друге завдання. Яке, можливо, не менш амбіційне, ніж опір агресору. А саме — асиміляція байдужих.

Боже, бережи полярників

Байдужі не виходять на Майдан. Не йдуть у волонтери. Не живуть майбутнім. Вони цінують інерцію і звичку, не готові змінюватися і змінювати. Вони сприймають себе як норму, а тому твердять, що «всі однакові». Взаємна недовіра розтрощила їх і вона ж — об'єднала.

Все, що лежить поза межами їхніх персональних квадратних метрів — «чуже». Для них не існує колективного блага, а якщо воно з'являється поруч — намагаються якнайшвидше приватизувати.

Для них вся нинішня війна — це бій двох зовнішніх гравців. Один з яких більш-менш знайомий за радянським минулим. Вертикаль, на яку можна спертися. Начальник, якому видніше. Патерналізм, що рятує від відповідальності.

«Подвой їм видачу спирту і залиш їх як вони є» — чим не формула для повсякденного побуту, в якому занадто багато насущного, щоб думати про перспективне?

А другий проект хоче ламати старе і звичне. Каже про складне і дивне. Вимагає відповідальності та залучення. Змушує виходити із зони комфорту і відкидає ностальгію. Цей новий проект хоче від них зусиль, від яких вони відвикли і до яких не готові. Критикує їх сьогодення і минуле. Ставить діагнози і наполягає на лікуванні. До того ж, втручається в сферу інтимно-особистого, розширюючи ареал державної мови і прибираючи символи минулого.

Перший проект — це Малоросія. Другий — це Україна. Провідником першого виступає Москва. Провідником другого — та частина українського суспільства, яка ось уже третій рік б'ється над тим, щоб приватизувати державу.

Еволюція в прямому ефірі

Битва за байдужих не вщухає ось вже три роки.

Нова Україна, народжена на Майдані, веде експансію на нові території. У мономіста і промислові центри. Намагається переробляти вертикалі в горизонталі. Відучує від віри в чарівних щук і зміни на блюдечку. Змушує виходити із зони комфорту і розмірковує про причинно-наслідкові зв'язки.

До того ж їй доводиться боротися зі старими елітами, який намагаються міксувати нову риторику зі старими схемами. І яким найменше хочеться поступатися насидженими місцями тим, хто дереться на верхівку соціальної піраміди.

Головний суперник нової України — це інерція. Мислення і вчинків. Способу життя і кругозору. А тому головна дискусія точиться між «відчепіться від нас» і «жити по-старому не можна».

До того ж на поле соціального місіонерства залишається і Кремль, який точно так само готовий битися за право занурити Україну в анабіоз. Але якщо в попередні роки він намагався наступати, то тепер змушений оборонятися. І межа його амбіцій — зберегти рештки "ідейної Малоросії".

На наших очах розгортається, можливо, найамбітнійший проект пострадянського простору. Ті, хто розмірковують про зволікання з реформами, просто недооцінюють масштаб завдань. Боротися доводиться з верхами, які не можуть, і низами, які не хочуть.

По інший бік барикад — століття звичок. Тонни недовіри. Сотні метрів інертності, які пронизують українське море від поверхні до самого дна.

По суті, Україні доводиться за роки проходити шлях, на який у інших країн йшли десятиліття. Закладати новий соціальний стандарт. Домовлятися про норму.

Локалізувати ворожих й асимілювати нейтральних. Нерозумно дорікати Києву в тому, що він не став місіонером «назовні» — бо йому весь цей час доводиться бути місіонером «всередині».

Країна поділилася на тих, хто робить нове, тих, хто хоче збереження старого і тих, кому байдуже. Гарна ілюстрація того, що хтось котить цей світ, а хтось біжить поруч і кричить «куди ж котиться цей світ».

Свій бік кожен обирає сам.

Павло Казарін, для УП

+2
346
RSS
20:30
+2
Сьогодні я вже вивішував на Світоч текст про "енергетичну зраду". Однак матеріал Павла Казаріна для УП (1) прекрасно характеризує поточний стан справ в Україні та (2) написаний російською — отже, не міг відкласти його обробку на завтра. Ну, просто не міг — вибачайте!..
_чудово
20:05
+2
Читав цю статтю десь в іншому місці, а вона мені подобається і тут. Пам'ятаю: хтось Котить світ, а хтось біжить поруч і кричить: КУДИ Ж ТИ КОТИШ? Гарний аналіз українського суспільства. Україна справді змінюється глибинно. А людям хочеться ПОКРАЩАННЯ ВЖЕ СЬОГОДНІ. А у ЗМІ інше завдання: показувати ЯК ВСЕ ПОГАНО. От і спробуй зорієнтуватися… Є слово подвоєння. Від нього походить і слово ПОДВОЙ. Виправ, Тимуре, описку на початку тексту.
Тих, хто має достатньо енергії для руху вперед, завжди буде меншість. Решту треба тягнути або заганяти у «світле майбутнє». _пиячимо
Так було, є й буде! _пиячимо

Випадкові Дописи