Пацючатики (НФ-повість, частина 2)

Пацючатики (НФ-повість, частина 2)

(Частина 2; почитати частину 1)

Автор — Тимур ЛИТОВЧЕНКО



***

— Овва, а от, нарешті, і сам пан Венсон зробив ласку, навідавшись до нас, — певний час лікар з показовою приязню розглядав чоловіка, якого ввели двоє санітарів. — Радий вас бачити, пане Венсон. Сідайте, прошу, не соромтеся. Чи добре виспалися?
Не сказавши жодного слова, чоловік прошкандибав у найвіддаленіший куточок кабінету і всівся просто на підлогу. Лікаря мало не нудило від зовнішнього вигляду й манер цього дуже незвичайного пацієнта. Бідолашний ескулап мимоволі здригався при кожній його появі (хоча за багаторічну практику надивився на божевільних досхочу), але щоразу долаючи відразу, наполегливо намагався взяти гору в їхньому неоголошеному двобої:

хто кого перемудрує?
лікар нарешті зрозуміє пацієнта —
або
пацієнт змусить лікаря відступити?!

— Пане Венсон, виховані люди сідають на стілець, — психіатр жартівливо погрозив пацієнту пальцем.
— Це люди, до того ж дресировані, — сумовито пробурмотів Венсон.
— А ви хіба не людина? — швидко і немовби без жодної прихованої мети запитав лікар. Пацієнт витріщив на нього кролячі червоні оченята й ретельно зважуючи кожне слово, процідив:
— Ні, чому ж. Як і всі ми.
— Як тоді розуміти ваші слова?
— Як хочете, так і розумійте.
В кабінеті запанувала тужлива мовчанка. Венсон ледь помітно покусював нижню губу і зрідка пострілював на лікаря збудженими оченятами. Психіатр очікував з виглядом спокійним і поблажливим. Пацієнт тільки-но припустився помилки й дозволив супротивникові заробити кілька зайвих балів у їхньому двобої. Тепер лікар примушував жалюгідного чоловічка зробити наступний крок.
Нарешті Венсон здався:
— Припустимо, у вашім закладі…
— Припустимо?..
— Не ловіть мене на слові, — пробурмотів пацієнт. — У вашому закладі перестаєш бути людиною, оскільки тут хто завгодно може вчинити насильство над вільною особистістю.
Лікар ледь помітно поморщився. Він знав, куди хилить Венсон. Просторий кабінет раптом немовби сповнився смердючими випаровуваннями й огидними пахощами. Лікар навіть злякався: чи раптом не гіпноз це?! Або річ просто в тім, що сам він звик приймати освіжаючий душ двічі на день, рано вранці й перед сном?..
— Пане Венсон, гігієнічні процедури є обов'язковими для всіх, — вичавив нарешті лікар. — Ця істина випливає, насамперед, з міркувань збереження здоров'я, а так само і з етичних норм.
Пацієнт зажурено мовчав.
— То ви як і раніше прагнете жити у бруді? — м'яко поцікавився лікар й увімкнув кондиціонер, щоб бодай якось подолати уявні пахощі звалища. Венсон зловісно посміхнувся: цей простий, але дуже промовистий вчинок засвідчував, що він відіграв бали, втрачені кілька хвилин тому.
— Бажаю, хочу, прагну і що там ще вам заманеться, — підтвердив пацієнт і впевнено додав: — А якщо ваші хлопці знов спробують вимити мене і через це перервати мій науковий експеримент, я їм…
— Науковий, еге ж, — всім своїм виглядом лікар зобразив глибоке розуміння.
— Цілковито науковий, — відкарбував пацієнт. — Між іншим, у вашому чарівному закладі навіть проведення серії «Л» кардинально утруднюється, не кажучи вже про інші.
— Якої серії?..
— «Легкої». Чи ви вважаєте…
— Пане Венсон, — скорботно мовив лікар. — Вас ще вдалося сяк-так увіпхнути у ванну у перші години перебування тут — мені важко назвати цей процес інакше, тому що вас довелося для цього зв'язувати. Ви абсолютно свідомо, без оголошення голодування всього лише об'їдаєте скоринки на хлібі, що вам подають до супу, й випиваєте не більше двох склянок рідини на день. Ви спите лише дві години на добу. І все це неподобство складає так звану «Легку» серію експериментів?!
— Саме так.
Лікар відчував, що втрачає самоконтроль. Чи сьогодні він, можливо, у неналежній формі, чи то пацієнт… навпаки в належній…
— Але ж ви швидше ратиці відкинете з вашим станом здоров'я і з отаким до нього ставленням, ніж дізнаєтеся результати власного божевільного експерименту?! — голос лікаря ледь не зірвався на лемент. Пацієнт же відповів холоднокровно:
— Проблема не в тому, що я відкину ратиці: зрештою, рано чи пізно цього не уникне ніхто з нас… Питання в тому, коли саме відкину! Бо ваше «швидше, ніж» — формулювання вельми неточне, розпливчасте. Як бачите, поки що подохнути мені не вдалося, попри всі докладені зусилля.
— Нічого собі результат!.. — лікар зітхнув. — Тільки хто ж буде його оцінювати? Душа Майкла Венсона з крильцями за спиною й ореолом великомученика над головою?
— Зловтішайтеся, зловтішайтеся скільки завгодно. Я вам дозволяю, гаразд, — пацієнт зарозуміло кивнув і здоровою правою рукою почухав жахливі виразки на підборідді.
— Я не зловтішаюся. Я не розумію, — мовив лікар довірливо. — Наприклад, самотній Ален Бомбар у гумовому човні посеред океану — тут все зрозуміло. Немитий, голодний, спраглий пан Венсон з підірваним здоров'ям, який до того ж нізащо не бажає сидіти на стільці — це вже менш зрозуміло. А от як цей пан Венсон поводився… кгм-м-м… до нашої зустрічі, це… оце вже, перепрошую, суцільна загадка! До того ж, це протизаконно.
Пацієнт вронив голову на груди, завдяки чому на тімені відкрилися гнійні виразки, не менш моторошні, ніж на обличчі. Лікар поспіхом перевів погляд на теку, що лежала праворуч, і дістав з неї розпухлий зошит.
— Отже, подивимося, чим займався до нашої зустрічі Майкл Венсон.
«Двадцяте жовтня. Нарешті завершив дослідження зі стрихніном. Зовнішній вигляд і самопочуття огидні. Проте мою основну тезу підтверджено: це ще не найбільша гидота, що її людина може проковтнути і все ж таки залишитися серед живих». Слова від «може» і до кінця речення підкреслено. Читати далі?
— Як хочете, — з показною байдужістю відповів Венсон.
— Хочу, тому що намагаюся зрозуміти. Ось іще цікавий запис:
«Десяте січня. Побоююсь, доведеться перервати серію досліджень із ДДТ. Я помилився від самого початку…» Он як, пане Венсон?! То в чому ж була помилка? Невже ви усвідомили антигуманність ваших «досліджень»?
— Там все написано, — пацієнт кивнув на зошит. Лікар зітхнув і продовжив читання:
"…і не розрахував дозування. Тепер препарат скінчився, а дістати його практично неможливо: випуск припинено через шкідливість. Поки що від ДДТ у мене остаточно повипадало волосся, що після досліджень з миш'яком та арсенідами тільки поріділо. Цікаво діє препарат на психіку: тепер у мене з'являються дивні сни, галюцинації. Причому саме від ДДТ! А вчора вночі мене осяяв пречудовий, просто геніальний здогад щодо серії «ТЛ»…" Що то за новий ідіотизм, пане Венсон?
— Ви неуважно читали мій щоденник. «ТЛ» — то є серія «Тіло Людини».
— А дослідження з ДДТ — вони так і залишилися незавершеними?..
— Препарат скінчився. Його не вистачило на повний тримісячний курс.
— Що ви там іще ковтали?
— Ви ж читали щоденник! — вигукнув пацієнт роздратовано. Лікар зрадів, бо йому нарешті вдалося вивести Венсона із рівноваги. Як і слід було очікувати, пацієнт не помітив підступної пастки.
— Втім, якщо ви настільки неуважні… гаразд, нагадаю. Я докладно вивчив дію діоксину, бруцину, наркотиків…
— Отож-бо! — відверто зрадів лікар. — Скажіть, будь ласка, пане Венсон, чому ви вживали ДДТ, від якого у вас з'явилися галюцинації, та наркотики?
Венсон подивився на лікаря немов на огидного клопа-кровопивцю.
— Наскільки можна судити, у своєму розумовому розвитку ви недалеко пішли від поліцейських щурів. Між тим, відповідь неважко знайти в тому ж таки щоденнику, який ви тримаєте: я здійснював серію наукових експериментів… І не дивіться на мене отак! — вигукнув пацієнт роздратовано. — Якщо завгодно, повторюю: я намагався з'ясувати, подохну я насамкінець від вживання усіх цих продуктів людського генія чи ні!!!
У голосі Венсона бриніло ледь стримуване обурення.
— То які ж ваші успіхи?
— Як бачите.
Пацієнт раптом заспокоївся, потупився й заходився зосереджено роз'ятрювати погано загоєний рубець на цурпалку лівої руки.
— Пане Венсон, зізнайтеся відверто, прошу: можливо, ви шукали смерті? — проникливим голосом запитав лікар.
— Я проводив наукові дослідження, — безбарвним голосом відповів пацієнт, який вже остаточно збайдужів до лікаря.
— Даруйте, пане Венсон, але подібна аргументація мене аж ніяк не влаштовує. Ви прекрасно знаєте, що експерименти над людьми заборонені. Тим паче отакі бузувірські.
Пацієнт поморщився.
— Коли лікарі минулого прищеплювали собі чуму й віспу, щоб спостерігати й якомога ретельніше описувати розвиток хвороби, схожі на вас невігласи від медицини також вважали їх схибленими. Лише нащадки віддали належне цим великим сподвижникам, справжнім солдатам науки.
— То вам закортіло одержати такий самий терновий вінець на чоло, полисіле після миш'яку? Що ж, пане Венсон, маєте рацію: великомученикам терновий вінець пасує більше, ніж ореол святого.
— Ідіот, — констатував пацієнт і знов заходився ятрити рубець на цурпалку шуйці.
— Без жодних ваших досліджень будь-якій людині при здоровому глузді зрозуміло, що від вживання отрути можна померти, — продовжував наступати лікар.
— Повторюю спеціально для придуркуватих недоумків: я не помер. Навіть діоксин мене не взяв! — у голосі Венсона забриніли нотки торжества.
— Дурниці. Річ у дозуванні, — недбалим рухом руки лікар немовби відкинув аргументи пацієнта.— Ви адаптувалися до дії отрут і страждали не настільки сильно, як на початку ваших так званих «наукових досліджень».
— Абсолютно точно! — від повноти почуттів Венсон підхопився і здійняв над головою цурпалку лівої руки. — Ви дуже вірно підкреслили: адаптувався. Я саме й намагався довести, що людина — це настільки паскудна тварюка, що може адаптуватися до будь-якої отрути, нею ж створеної. А отже…
— А отже, ви начиталися романів на кшталт «Графа Монте-Крісто». Тому ваші антигуманні ідеї…
— Чому ви повсякчасно наголошуєте на антигуманності?! — Венсон розлютився. — Я був нещадним до себе, але жодної людини не вбив і не скалічив!
— По-перше, поліція в цьому сумнівається. По-друге, ви самі також людина, — заперечив лікар.
— Ще раз запитую: ви в цьому впевнені? — збуджені кролячі оченята пацієнта увіп'ялися в «ката у білому халаті». Лікаря мало шляк не трафив: на одну-єдину мить йому здалося, що у Венсона вселився чи то виходець з іншого світу, чи загадковий прибулець із далекої зірки. Чим іще пояснити настільки нелюдську логіку й наполегливе бажання перетворити власне тіло на об'єкт неймовірних знущань?..
Однак тверезий голос розуму заспокійливо прошепотів: це легко пояснити відхиленнями у психіці. Й варто лише, наприклад, розглянути результати тестування цього неймовірного пацієнта за методом Роршаха!.. варто лише!..
— Я впевнений в одному, — якомога впевненіше мовив лікар, ховаючи опуклий зошит до теки. — Ви справді не шукали смерті, пане Венсон. З незрозумілої поки що причини ви почали вживати наркотики, а згодом і ДДТ, ці препарати викликали у вас галюцинації. До цього… а швидше — внаслідок цього у вас і виникла настирлива ідея щодо проведення усіх ваших так званих «досліджень»…
— Ідіот, — простогнав пацієнт, сповзаючи по стінці на підлогу.
— Так, пане Венсон, настирлива ідея! Нічого не вдієш, — лікар розвів руками. — До речі, ваша енцефалограма досить цікава…
— Можете запхати вашу енцефалограму собі в дупу, — презирливо мовив пацієнт. Лікар знизав плечима й подзвонив.
— Дуже шкода. Там є на що подивитися. Однак ви сьогодні явно не в гуморі. Вертайтесь до себе, відпочиньте, гарнесенько висинайтеся. І припиніть нарешті під'їдати хлібні скоринки! У нашій лікарні непогано готують, чесне слово.
— Ви безнадійний кретин, — стомлено пробурмотів Венсон.
— Овва, облиште, добродію! Все це результат нервового виснаження. Наслідки вашої так званої серії «Л». Проводіть нашого пацієнта до палати, будьте ласкаві, — звернувся лікар до санітарів, які між тим входили до кабінету.


2. ПАРЕЛА

"…І тоді Головний Пацюк сказав Королю:
— Ага, он ви які! То що ж виходить, ви не віддасте нам тисячу голів золотавого сиру?!
— Звісно ні, — поважно відповів Король.
— Тоді ми помстимося, жорстоко помстимося!"
Весь стереоекран зайняло зображення Головного Пацюка із виблискуючим шипастим обручем на кошлатій голові. Пацюк люто шкірив зуби й люто грозився відстовбурченим пальцем.
— Ненечко, я боюся. Ой!
Мірема пірнула під ковдру й заходилась борсатися там, якнайщільніше притискаючись до Парели. «Ото вже нестерпне дівчисько», — подумала мати, а вголос мовила суворо:
— Міре, я зараз же, негайно вимкну казку, якщо не припиниш борсатися. Ти сама просила поставити її, хоча вона призначена для доросліших від тебе діточок. Ніколи більше не вмикатиму її.
— Ні, матінко, хочу, — тихесенько попросила Мірема, обережно висуваючи з-під ковдри кирпатого носика. — Хочу, хочу цю казочку.
Парела відчувала, що дочка справді боїться потворного Головного Пацюка… і водночас дуже хоче дивитися казку далі. Мати не могла без посмішки спостерігати за Міремою, якою оволоділи настільки суперечливі почуття, виразно написані на її личку. Дівчинка настільки мила й безпосередня!..
— Тоді мовчи й дивися, — мовила Парела вже значно м'якіше.
"…І зібрав Головний Пацюк всіх мудрагелів своєї пацючої країни, скільки їх там було. Думали вони шість років і ще шість днів, думали й нарешті надумали…"
Один зі щурів, які розсілися півколом, зненацька підскочив, замахав лапками й запищав:
— «Придумав, придумав! Я таке придумав, що жадібний Король віддасть нам не тільки тисячу голів золотавого сиру, але й усі ковбаси, все м'ясо і загалом всі-всі-всі харчі! І стане тоді наш щурячий народ заможнішим від його жалюгідного людського народу!»
Зображення хитро примруженого пацюка змінилося картиною міської площі, на якій бавилися дітлахи.
— Ненечко, а що вони з ними зроблять? — прошепотіла Мірема.
— Ніби ти зовсім і не знаєш, — глузливо відгукнулася Парела.
— Ні, матусеньтко, не знаю. Я от раптом взяла та й усе позабувала. От тільки-но зараз все-все пам'ятала, а тут забула! — дівчинка набурмосилася, смішно наморщила носика й із зарозумілим виглядом констатувала: — У мене в голові раптом з'явився склероз.
Парела ласкаво приголубила пухнасті кучерики донечки й ніжно поцілувала її у кирпатий носик.
Тим часом дітлахи кинулися врозтіч, тому що з провулка вистрибнув Щурячий Мудрець і гукнув:
— «Агов, малеча, хто хоче навчитися танцювати „Пацю-пацючка“? Це дуже веселий і запальний, дуже добрий танок».
Щурячий Мудрець махнув хвостиком, і з того ж провулка негайно виринув цілий оркестр пацюків. Тварини несли старовинні музичні інструменти. Чемненько розсівшися, вони заграли веселу мелодію й заходилися підморгувати дітям. Одим за одним з провулку з'являлися все нові й нові сірі постаті, вони кружляли й лунко наспівували:
«Пацю-пацю-пацючок,
Нумо, сіренький бочок!
Лапки, лапки розминай
І хвостом допомагай!
Гай-гай, гай-гай!
Гай-гай-гай!»

Дітлахи з'юрмилися довкола танцюристів. Щурячий Мудрець диригував оркестром. Зненацька один з пацюків підскочив до ошатно вдягненого малюка, який стояв поперед інших, схопив його й закружляв у запальному таночку разом з ним!
— Міре, хіба можна гратися з незнайомими людьми і тваринами? — суворо запитала Парела.
— Ні, матінко, — слухняно відповіла Мірема й безневинно зітхнула: — Тільки де ж їм узятися, незнайомим цим? На кораблі тільки ти, татонько й дядько Ан, а більш нема нікого.
— Ну, а як раптом… — Парела дещо розгубилася і спробувала компенсувати незручність моменту суворістю: — Це я так, на майбутнє. Не завжди ж тобі літати з нами. Ось виростеш, підеш учитися…
Як раптом мати, здається, таки підшукала належний приклад:
— От у нас на кораблі, до речі, багацько пацюків. От і скажи, Міре, як вважаєш, з ними можна гратися?
— Ні-ні, ненечко, нізащо! Вони хитрі й огидні, — охоче відповіла Мірема.
— Розумнице ти моя!.. — Парела ніжно поцілувала доню в тім'ячко.
Між тим, дедалі більше дітей кружляло в хороводі з пацюками. Щурячий Мудрець тріумфував. Весело награвав оркестр, і ноги готові були самі затанцювати під легкий радісний наспів:
«Пацю-пацю-пацючок,
Ти розумний, як вовчок!
Тільки нічка настає,
Сир, ковбаска — все твоє!
Є-є, є-є!
Є-є-є!»

Щурячий Мудрець прочинив навстіж двері одного з будинків, фасади яких дивилися на площу. Танцюючі пари спускалися одна за одною у підвал по освітленим смолоскипами сходам.
— Добре діточки вчинили? — суворо запитала Парела.
— Ні.
— Вони молодці?
— Ні, ненечко, — старанно відповіла Мірема.
— А хто молодець?
— Гензуме.
— Вірно.
Парела була цілковито задоволена результатами уроку. Та оскільки вона незмінно дотримувалася правила: «З брехнею потрібно боротися», — то одразу й перепитала:
— То хто ж тут молодець?
— Гензуме, ненечко.
— Що ж це у тебе за склероз, якщо ти знаєш, хто врятує діточок? — з хитрим виглядом поцікавилась Парела.
— А в мене… у мене… — дівчинка на кілька секунд замсислилась. — А в мене не на всю казочку склероз, а на все, окрім Гензуме. А от більше я нічого-анічогісінько не пам'ятаю, чесно-пречесно-перечесно!..
Тим часом навіть пацюки-музиканти зникли у підвалі. Останнім туди увійшов Щурячий Мудрець. Він уважно оглянув спорожнілу площу, на якій сиротливо лежали покинуті ляльки й інші іграшки, зловісно всміхнувся, ляснув дверима й спустився слідом за іншими, гасячи на ходу смолоскипи. Звуки музики поступово стихали в мороці підземелля.
І тут з-за рогу будинку на протилежному кінці площі обережно визирнув хлопчик.
«Лише Гензуме не пішов танцювати з пацюками. Він сховався й бачив усе, тож тепер поспішив до Короля, щоб розповісти, як підступні гризуни захопили…»
— Все, матусю, вимикай, — несподівано попросила Мірема.
— Чому, Міре? Хіба ти не хочеш подивитися, як врятують діточок?
— Мені пацючат шкода, бо наприкінці їх скарають, — Мірема знов набурмосилася. Парела подумала, яке ж добре серденько має її донечка — і це чудово! Однак пацюки, поза сумнівом — герої негативні, до того ж ці тварюки самі по собі завдають людям суцільну шкоду. Тож насамкінець мати обурилася:
— Тобі шкода якихось пацюків?! Але ж вони вкрали діточок! Вони хитрі й огидні!
— Ну то й що? Люди перші винуваті, — відчувалося, що Мірема готова розревітися. Парелі довелось поступитися й вимкнути стереозапис казки.
— Люди обіцяли пацючатикам тисячу голів золотавого сиру, тож пацючатики з'їли геть усю сарану й гусінь, і все хробаччя. А жаднюга-пережаднюга Король нічого їм так і не дав. Пацючатики не винуваті. Це люди несправедливі, — Мірема пірнула під ковдру й тихесенько запхенькала.
— Але Міре, хіба чесно викрадати маленьких діточок через якийсь там сир? — запитала Парела з такою інтонацією в голосі, щоб донечка якомога виразніше уявила нерівність понять «діти» й «сир».
— Для щурят чесно, — долинуло з-під ковдри. — Їхні ці… їх… як їх… пацючаточки їли сарану разом з батьками-пацючатиками, а опісля від сарани у пацючаточків дуже боліли черевця… Дуже довго боліли.
— Що ти таке кажеш? — відверто здивувалася Парела. Схоже, саме зараз у пухнастій голівці її улюбленої гарнюні-донечки, її крихітки Міреми народжувалася нова, щойно вигадана казка!.. Тож Парела приготувалася уважно слухати.
— Так, ненечко, боліли. І пацючатихи-мамуні ставили діточкам-пацючаточкам клізмочки й давали гіркі пігулочки, а пацючаточки пищали: «Мамуню, неню, дай-но нам сиру! Тільки чарівний золотавий сир нам допоможе!» А цей огидний Король ще й посадив у льосі охоронно-бойових кішок. От.
— Ах ти ж моя правдолюбиця маленька! Ах ти ж моя вигадниця, — ласкаво мовила Парела, закутала дівчинку в ковдру, посадила до себе на коліна й поцілувала мокру від сліз щічку. — Якщо так, слухай-но. Цю казку зробили з легенди…
— А що таке легенди, ненечко?
— Ну-у-у… Легенда — це також казка, тільки придумана невідомо ким і дуже-дуже давно. Настільки давно, що й не пригадати… Отож, за легендою пацюки повели всіх дитинчат у глибоке-глибочезне підземелля, звідкіля ніхто їх не урятував. Там вони і зникли, загинули у лабіринтах щурячих нір.
— А Гензуме?..
— Не було у справжній легенді ніякого Гензуме. Такий кінець тобі подобається?
Мірема помовчала, потім схлипнула й замислено мовила:
— Ні, матусю. Треба щоб і діточок не викрадали, і пацючатиків не карали.
Парела розсміялася, міцно пригорнула донечку до себе й подумала, чи не занадто розвинене почуття справедливості має дівчинка… Втім, уголос запропонувала:
— Тоді виростай скоріше і складай нову казку, де все буде по-твоєму, по-чесному.
— А як це — казку складати?
— Як ось зараз ти це зробила.
— То що, я вже цілу справжню казку пригада… ой, вигадала?! — було очевидно, що дівчинка страшенно зраділа.
— Звісно, — з ніжністю відповіла матуся.
— Добре, ненечко, я спробую.
Певний час вони мовчали. Донечку потрібно було вкладати у ліжко, проте Парела не залишала її, відчуваючи: якісь сумніви непокоять дівчинку. І справді, Мірема насамкінеець дуже серйозно запитала:
— Ненечко, а до нас… ні, у нас же на кораблі геть повно пацючатиків?
— Так, доню.
— Отже, між ними є й дорослі щурі. Скажи, а вони часом не викрадуть мене?
— Ну що ти, рідненька! Що ти!.. — Парела ще міцніше обійняла донечку. — Та хто ж дозволить тебе викрасти? Я? Тато Філ? Дядько Ан? І крім того, пацюки бувають зростом з людину тільки в казках. Насправді вони маленькі. Хіба ж ти жодного разу не бачила?..
— Бачила. Тільки я однаково думала, що то є маленькі пацючата, а не дорослі щурі. Ви ж усі великі, а найбільший дядько Ан, і ти, й тато також великі. А великі часто брешуть дітям.
— Міремо, так говорити негарно, — суворо зауважила Парела. Звісно, казки казками, і спілкування з дитиною залишається спілкуванням, але виходячи з педагогічних міркувань, подібні слова не можна пропускати повз вуха.
— Ну то й що, що негарно! А брехати гарно? От ти, матусю, наприклад, говориш: «У нас немає цукерок, дурненька, вони скінчилися», — дівчинка доволі правдоподібно скопіювала інтонацію й жести матері, що виглядало надзвичайно кумедно. Однак Парела з невдоволенням чекала завершення тиради. — А цукерки й не скінчилися зовсім, просто ти не хочеш давати їх мені перед сніданком або перед обідом і ховаєш якнайдалі…
— Міремо, облиш! Що ти там говорила про пацюків?..
Заперечити було нічого. Донька побила Парелу її ж власною зброєю, тож мати була змушена урвати неприємний перебіг розмови… а заразом подумати над новим способом приховування солодощів.
— Тому раптом і з пацючатиками ви мене заспокоюєте, а насправді на нашому кораблику живуть і більші щурята?!
Парела поклала донечку на ліжко і найсерйознішим тоном запевнила:
— У нас на кораблі живуть звичайнісінькі пацюки. Ніхто тебе не обдурює. Твою кімнату стереже автоматичний мишолов, що миттєво впорається з будь-яким гризуном. Хіба ти не знаєш?
— Знаю, ненечко.
— Отож бо. І ти прекрасно знаєш, що з пацюками гратися не можна. Ти ж розумниця, не те, що оті дурні дітки з казки…
— Ненечко, а це правда, що пацючатики такі розумні й хитрі?
— Правда, Міре. Пацюки справді дуже розумні й хитрі. Скільки люди не воюють зі щурами, перемогти їх остаточно все ніяк не вдається. Вони дуже добре розпізнають усякі різні пастки й інші хитрощі…
— А мишолови?
Парела зрозуміла, що занадто перебільшила розумові здібності гризунів, тож поспішила заспокоїти дівчинку:
— Всі, окрім мишоловів. Але в тому місці, де встановлено мишолов, пацюки не ходять. Вони просто вишукують обхідний шлях, коли хтось із них попадеться. Тому у твоїй кімнаті ці огидні тварюки не з'являться нізащо, можеш не хвилюватися. І взагалі хочу тебе заспокоїти, — мати посміхнулася й бадьоро повідомила: — Дядькові Ану наші корабельні пацюки вже остаточно набридли, тож він нарешті вмовив-таки татуся Філа влаштувати санітарну обробку. Отже, завтра ж жодних пацюків у нас на кораблі не буде, і ти забудеш усі свої страхи.
Але замість того щоб зрадіти, Мірема чомусь навпаки злякалася. Парела відверто розгубилася, коли сірі оченята дівчинки забігали, немовби виглядаючи невідому небезпеку.
— Ненечко, не треба вбивати пацючатиків, — нарешті почала благати донечка. — Хіба ми завинили їм тисячу голів золотавого сиру, як той жаднюга-пережаднюга Король?..
Парела з полегшенням зітхнула, вирішивши, що річ у щойно проглянутій казці. На личку Міреми був написаний такий палкий протест, що мати поквапилася заспокоїти її:
— Навіщо ж убивати? Ми просто виженемо пацюків, і край.
— А от і брехня, — Мірема напнула губки. — Я пам'ятаю, як я була маленькою і зовсім дурненькою, не те що ось зараз… а ви робили санітарну обробку, тільки від комах. І вони всі повмирали.
— А зараз ти вже велика? — Парела спробувала перевести розмову в жарт, але дівчинка мовчки чекала на відповідь.
— Міре!.. Ну-у-у, Міре!..
— Матусю?..
— Ну, гаразд, гаразд, — нарешті не витримала Парела. — Отже, послухай, як усе це відбуватиметься. Я, тато Філ і дядько Ан одягнемо санітарні халати, капелюшки й пантофлі, візьмемо в руки по шматочку дроту і скажемо: «Агов, щурячі пацюки, геть! Пішли геть звідси!»
Мірема непевно посміхнулася. Задоволена власною вигадкою, Парела закінчила:
— І вони яа-ак дременуть!..
— Як дременуть? — оченята Міреми розширилися.
— А отак: дрем-дрем-дрем!.. Ну що, така санітарна обробка тебе влаштовує?
— Влаштовує, — Мірема посміхнулася впевненіше, але все-таки не втрималась від чергового запитання: — Тільки може їх краще зовсім не виганяти? Хай живуть на нашому кораблику, як і жили досі…
Парела зрозуміла, що настрій у донечки виправився, і знов перейшла до виховання:
— Пацюки псують нашу їжу. І твої улюблені цукерки теж, між іншим, під'їдають.
— То що, ми такі ж самі жадібні, як Король? — наївно запитала дівчинка. Парела подумала, що виховувати її стає дедалі важче.
— Але ж Міре, хіба я не вчила тебе, що пацюки розносять заразу?
— Вчила, ненечко.
— От і подумай, добре це чи погано, — суворо закінчила Парела.
— Погано, мамунечко, — погодилась Мірема, але одразу додала надзвичайно дорослим тоном, копіюючи вираз обличчя Парели: — Тільки на вашому місці я була би вдячна пацючатикам. Хіба вони не врятували тебе й татуся Філа?
— Що?! Як тобі таке тільки на думку спало? — Парела вкрай здивувалася.
— Розумієш, ненечко… — Мірема помовчала, потім нерішучо мовила: — Я сьогодні гралася поблизу рубки й чула, як дядько Ан розпитував татуся Філа про те, що він розповідав йому позавчора… — голос дівчинки зміцнів. — А татонько розповідав, як ви наженилися. Ви летіли на іншому кораблику, а на вас напали… ці… як їх?.. браві… бав… бравразги, а татуся зв'язали, а ти натерла його мотузку шматочком м'яса, а потім упіймала маленького пацючатика, а цей щурик перегриз мотузки, а тоді тато став швиденько вчитися керувати корабликом, і ви мало-мало не стукнулися у зірку, але врятувалися. Отже виходить, що пацючок допоміг вам. Отак от!
— Підслуховувати недобре, — суворо підібгавши губи, мовила Парела. — Дуже недобре, ти прекрасно знаєш. Доведеться тебе покарати.
— Я не підслуховувала, я гралася, а двері були відчинені. Хіба ж я винна?..
— Гаразд, гралася. Але підслуховувати однаково недобре, затям собі це. А щодо тієї історії…
Парела зненацька посміхнулася і тихенько прошепотіла:
— Розумієш, Міре, дядько Ан ще маленький, чи як це тобі краще пояснити…
— Який же він маленький, матусю? — здивувалася Мірема. — Він удвічі більший від мене й на півголови вищий від татуся.
— Дурненька. Тато Філ більш ніж утричі старший від нього. І от уяви собі: дядько Ан теж полюбляє казки, як і ти. Тільки казки ці на свій манер: про піратів, про бандитів, про скарби й безвихідні становища. А тато Філ уміє відмінно вигадувати такі історії.
Парела трохи помовчала й гордовито додала:
— Татусь наш в душі поет.
— Отже, це не бравразги вибили татові око? — Мірема була явно розчарована.
— Звісно, що ні!
— І татусь не врятував тебе?..
— А от мене він якраз врятував. Тільки зовсім по-іншому.
— А це теж казка? — оченята дівчинки так і сяйнули.
— Ні, Міре, це вже не казка.
— А татонько Філ її мені розповість?
— Неодмінно! Тільки іншим разом. А тепер спи, дитинко.
Дівчинка заплющила оченятка, влаштувалася якнайзручніше, але раптом підвелася й стурбовано запитала:
— Ненечко, а пацючатики заберуть своїх маленьких пацюченяточків від санітарної обробки?
— Звісно заберуть! Хіба ж добрі матусі кидають своїх діточок напризволяще?
Парела ніжно поцілувала донечку.
— Не кидають, мамунечко.
— Ну от бачиш! Спи.
І Парела вийшла з кімнати, погасивши світло.

(Частина 3)

+1
361
RSS
Немає коментарів. Ваш буде першим!

Випадкові Дописи