До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Пацючатики (НФ-повість, частина 3)

Пацючатики (НФ-повість, частина 3)

(Частина 3; почитати частину 2)

Автор — Тимур ЛИТОВЧЕНКО

***

— Ми, можна сміливо вважати — майже першопрохідники, — гордовито повідомила Даята, перевіряючи антиперевантажувальне крісло. Паргаме не витримав і знов почав благати:
— Даю, востаннє прошу тебе: отямся!
Молода дружина повільно озирнулася й облила чоловіка крижаним презирливим поглядом.
— Здається, любий, у дитинстві ти був цяця-хлопчиком?
Паргаме почервонів немовби школяр, якого матір заскочила зненацька за розкраданням варення з банки у неприпустимо великих розмірах.
— А от особисто я цяця-дівчинкою аж ніяк не була. Навіть навпаки… І тобі не соромно?!
Паргаме не було соромно. Він просто не хотів наражати на небезпеку їхню молоду сім'ю.
А надто свою кохану Даяту…
Між тим, дружина розцінила мовчання чоловіка по-своєму й мовила:
— Любий, облиш сумніви: справжніми першопрохідниками були ті люди із забутої всіма, окрім Зоряного Каталогу, вантажівки мільйон років тому. Ми ж тільки повторюємо їхній шлях.
— У нас навіть зброї пристойної немає! — у розпачі вигукнув Паргаме. Не те щоб він насправді боявся сутички…
— Дуже цікаво, любий. І з ким же ти зібрався воювати?
— Я… я… — Паргаме раптом захотілося зникнути, сховатися бозна куди. Здавалося, він знав Даяту вже досить давно, але щоб вона могла отак нищівно уп'ястися поглядом!.. Ні, такого Паргаме навіть уявити не міг.
— Отже, мій чоловік — боягуз? Нічого собі, нічогенько!.. — Даята повернулася до технічного огляду антиперевантажувального крісла. Паргаме одразу підскочив до неї й майже прокричав:
— Даю, прошу зрозуміти вірно: екіпаж вантажівки не виявив найменшого натяку на будь-яку можливість переходу фауни цієї клятої планетки до осмисленого розумного існування! У будь-якій перспективі!.. А нині тут у наявності розвинена цивілізація! Це аномально… та чого там — це просто ненормально!!! Бо наші вчені-еволюціоністи не помиляються. Отже там, унизу на нас може чекати будь-яка небезпека!
— Будь-яка? Ф-ф-фі!.. — Даята презирливо скривила губки. — В дитинстві я виходила проти сусідського собаки навіть не з рогаткою, а зі звичайнісінькою плювачкою. Тепер же я…
— Саме так, Даю, — спробував перехопити ініціативу Паргаме. — Ти виходила проти собаки, але собака народився й виріс на нашій планеті. Злий сусідський пес нам набагато ближчий, ніж ми думаємо. Адже то є сусіда по нашй цивілізації, хоча й не надто розумний, тоді як ці загадкові аборигени…
— Саме так, Паргу, — у свою чергу перервала його дружина. — Тут ми спілкуватимемося не з тваринами, а з розумними істотами. Нехай це чужинський розум, зате — розум!!! Усе буде гаразд. А якщо раптом щось піде не так…
Даята наблизилася до стінної шафи з інструментами, витягла звідти портативний плазмогенератор і міцно стиснувши його ручки, завершила якомога впевненіше:
— Це я прихоплю із собою. На самий крайній випадок. Погодься, любий, це тобі не плювачка й не рогатка.
Скроївши похмуру мармизу, Паргаме наблизився до дружини й поклав руку на плазмогенератор.
— Віддай сюди, будь ласка, — він потягнув інструмент. Даята не відпускала.
— Думай що хочеш, люба, але битися з чужинцями я тобі не дозволю. Віддай, — він знов потягнув.
Після нетривалої боротьби Даята нарешті поступилася. Паргаме діловито запхав плазмогенератор під своє крісло. Дружина ледь помітно посміхнулася.
— Отже, любий, ти вже не боїшся. Прекрасно! Мені, як слабкій жінці, дозволено боятися павуків, тарганів, пацюків і змій, але тобі…
— Та не боявся ж я!!! — гримнув Паргаме, розчахнув дверцята іншої шафки й заходився діставати звідти малесенькі балончики.
— Що ти робиш? Для чого тобі засіб від комах? — тепер у голосі дружини вже не лишилося й сліду презирства, сама лише цікавість. Паргаме подумки привітав себе, але продовжив у тому ж дусі з подвоєною запопадливістю.
— Сподіваюся, тепер ми убезпечимо себе від різних павуків, тарганів й іншої гидоти, якої моїй коханій дружині дозволено боятися. А можливо, ця рідина віджахне навіть місцевих хижаків!..
Ясна річ, Даята зовсім не хотіла принижувати гідність власного чоловіка. Вона лунко розсміялася й промурмотіла:
— Який же ти насправді хороший, Паргу. І милий…
Паргаме запхав у кишеню черговий балончик, обійняв і ніжно поцілував Даяту:
— Я кохаю тебе. І боюся за тебе. Тому благаю: відмовся від вилазки!
— Я теж кохаю тебе, Паргу. Але довести своє кохання ти можеш в один-єдиний спосіб: дозволь мені десантуватися на планету. Звісно, разом із тобою.
Здається, підозри цієї навіженої на рахунок його чоловічої сміливості все ще не розсіялися остаточно.
— Добре, Даю, я зроблю те, на чому ти наполягаєш, — відповів Паргаме з удаваною байдужністю. — Ми спустимося на планету із усіма можливими запобіжностями.
— От і гаразд, — ніжно відповіла вона. — А щоб віддячити тобі за це рішення, дозволь мені перевірити твоє антиперевантажувальне крісло. Це немовби у сиву давнину прекрасна пані перевіряла надійність сідельця на бойовому коні свого лицаря.
— Звісно, Даю, перевір. Прошу!
Паргаме погодився… хоча й дуже неохоче. Не подобалась йому ця нахабна авантюра! Ой як же не подобалася…

***

— А-а-а, пане Венсон! Ласкаво просимо. Дуже радий вас бачити. Проходьте, будь ласка, сідайте. Я для вас дещо приготував.
Пацієнтові незмінно діяв на нерви нав'язливо-ввічливий лікар з його показною люб'язністю. Тож особливо радів Венсон маленьким перемогам у їхній непроголошеній війні, особливо в ті моменти, коли розмова переходила на неперетравлювані подробиці його геніальних експериментів. Однак зараз лікар, схоже, спробував відігратися, і небезуспішно: у своєму «законному» куточку Венсон побачив викладені акуратним квадратом м'які подушки від крісел, накриті блакитним простиральцем.
— Це щоб вам зручніше сиділося, пане Венсон. Підлога, здається, занадто жорстка, аби постійно…
— Ідіот, — гримнув ображений до глибини душі пацієнт, зірвав простиральце, кількома лютими копняками розкидав подушки й важко хекаючи, всівся на голу підлогу.
— Ну, навіщо ви так, пане Венсон! — зітхнув лікар і забурмотів, немов старезна бабуся над черепками вазочки, у легендарну давнину подарованої їй першим чоловіком на честь першої річниці їхнього весілля. — Хіба ж не шкода вам моїх зусиль? А чи знаєте ви, скільки…
— Облиште знущатися.
— А якби ви шибку розбили?..
— У вашому закладі шибки небиткі. Цього не знають хіба що божевільні, — Венсон щосили прагнув придушити обурення, але виходило це поганенько.
— А ви вважаєте себе абсолютно здоровим? — швидко спитав лікар. Венсон невесело посміхнувся. Супротивник відчув його неврівноваженість й одразу показав пазурі. Отакий він, наш люб'язний лікар!..
— А ви? — у голосі пацієнта пролунав виклик.
— Н-н-ну, всі ми… у певному сенсі, знаєте… — лікар невиразно замугикав і почав крутити розчепіреними пальцями. Венсон шумно випустив повітря крізь стиснуті зуби. Це було дещо боляче, оскільки після досліджень зуби перебували просто-таки у кричущому стані. Однак огидний біль остаточно привів його до тями. Лікар відчув, що пацієнт зумів заспокоїтися, тому продовжував відступати, задовольняючись скромним первісним успіхом:
— Бачте, пане Венсон… доволі непросто буває провести риску між патологією й нормою. Власне, саме це я й намагаюся зробити… Ви ж розумієте…
Венсон відвернувся до стіни. Клятий лікар повсякчасно розставляв підлі пастки. Але невже цей дурень всерйоз вважає його божевільним?! «Пробна кулька» у вигляді навмисного апелювання до розуму… Відповість — не відповість…
— І чом ви так повелися з подушками? Я ж спеціально для вас вимостив їх, по всій лікарні збирав. Чи я чимось скривдив вас? Ненавмисно образив?
— Саме так,— процідив Венсон. — Здається, ви переплутали мене із вченим пуделем.
— Даруйте, пане Венсон,— лікар зобразив на обличчі щире каяття. — Я винен. Звісно ж, ви людина.
Всією душею пацієнт жадав помсти. Лікар пішов у глуху (як йому здавалося) оборону. Венсон вирішив виманити супротивника з його фортеці, для чого мав намір розкидати попід мурами огидно смердючу принаду. А якнайкращою принадою могла бути… правда!..
Тільки правда й нічого окрім правди.
Мистецьки подана правда…
— Я не людина. І не собака, прошу запам'ятати це раз і назавжди, — тужливо повідомив Венсон і переконливо додав: — Я набагато гірший від собаки. До того ж, я не дресирований.
— Гірший від собаки? Цікаво, цікаво…
— Набагато. Набагато гірший, — Венсон округлив очі й погрозив лікареві пальцем здорової руки.
— Доволі цікаво, пане Венсон. Те ж саме ви повторювали й раніше.
У душі Венсон тріумфував. Лікар не встояв перед огидним ароматом принади й полишив фортецю. Тепер вартувало лише підігріти інтерес цього дурника…
— І досі стверджую. Більш того, додаю, що всі люди набагато гірші від собак.
— Себто, «горе тобі, людино»! Доволі задрипана ідея, пане Венсон. Здається, у повітрі навіть нафталіном запахло, — лікар жартівливо обмахнувся рукою. Венсон подумав, що зараз його супротивникові ввижатимуться аромати, гірші від нафталінового.
— На оригінальність не претендую. Зате я практично обґрунтував одну із найпрекрасніших і найдавніших ідей, — з апломбом мовив пацієнт.
— У такому разі, ким тоді є людина, пане Венсон? — здавалося, лікар був всерйоз заінтригований.
Венсон глумливо зиркнув на супротивника (оскільки той ковтнув принаду завзятіше від голодного йоржа) і знущально процідив:
— Нумо вгадайте. Даю три спроби.
Лікар ненадовго замислився.
— Річ у тім, пане Венсон, що я повсякчасно, але поки що безрезультатно намагаюся визначити це за вашими щоденниковими записами. От якби ви мені допомогли…
Лікар підлабузнювався. Напевно відчув, що зараз буде йому непереливки…
— Перша спроба, — Венсон був невблаганним.
— Виходячи з ваших слів, людина — це не людин і гірше від собаки… Чесно, не знаю. Нічого підходящого на розум не спадає… Спробую відповісти на обивательському рівні: попри ваш песимізм, людина є найдосконалішим творінням Божим, а для невіруючих — вінцем природи.
— Дві відповіді в одній? Хитро, — Венсон посміхнувся. — Добре, хай буде так. Однаково це вас не врятує: швидше, людина є терновим вінцем природи… Так чи інакше, але ви помилилися. Обивательська відповідь кучерява, та не наближає нас до суті. Звичайний прийом юрби, що пишається власною вбогістю. Це немовби порожнє всередині шоколадне яйце-сюрприз. Друга спроба.
— Хм-м-м… Тоді відповім у стилі Ніцше: homo homini lupus est .
— Це людина людині. До того ж першим це зрозумів аж ніяк не Ніцше, а швидше Плавт…
— Он як? Не знав, — мугикнув лікар.
— Не принципово, — знизав плечима пацієнт. — Просто якщо маєте на увазі, що людина є вовком, то ви знову ж таки помилилися. Взагалі-то ваш «казанок» на плечах не надто спритно варнякає, оскільки вовк — це той-таки собака, просто дикий. А людина не є собакою, як я щойно казав. Остання спроба?..
Венсон відкрито зловтішався, тому що супротивник нізащо не вгадав би істину. Не з його жалюгідними мізками…
Лікар не міг ухилитися від відповіді. Формально ситуація залишалася під його контролем (зрештою, він був і залишався лікарем, а Венсон — пацієнтом, який проходив у клініці судово-медичну експертизу, й жодна відповідь на будь-яке каверзне запитання нічого не змінювала та й за будь-яких обставин змінити не могла). Однак не відповісти на «найпростіше» запитання хворого було… якось незручно! Лікар мучився через двозначність ситуації. Венсон мовчки очікував.
— Тоді відповім за Дарвіном: людина є розвиненою мавпою, — зважився нарешті лікар. — Сподіваюся, тепер ви не станете заперечувати, якщо претендуєте на науковість ваших так званих «досліджень».
Венсон лише поморщився. У нього раптом знов розболілися прогнилі поламані зуби.
— Отакі вони, авторитети! На перший вигляд надійні та солідні, однак незмінно підводять. Ви не вгадали, пане лікарю!.. Ви відповідали за Ніцше й за Дарвіном, але за собою відповісти побоялися. При цьому не смію навіть подумати, що ви найпересічніший обиватель, не здатний вирішити навіть отакий найпростіший ребус, — єхидно додав Венсон, розглядаючи виразки на цурпалку лівої руки.
— Мене набагато більше цікавить, ким же є людина за Майклом Венсоном, — підступно промимрив лікар.
— Не вгадали, то й не скажу.
— Чому?
— Тому що не хочу підігрувати вам, — огризнувся Венсон. — Моя відповідь є несподіваною настільки, що ви негайно ж дасте висновок щодо моєї психічної неповноцінності. Справа навіть до суду не дійде. Мене просто запхнуть у ваш заклад до кінця днів, а мої геніальні…
— Геніальні? — уточнив лікар.
— Так, дідько забирай, мої геніальні докази підшиють до історії хвороби! Ви почнете демонструвати мене студентам-медикам, немов препаровану рідкісну жабу або ж морську свинку. Ні-ні, дзуськи! Я хочу, щоб про докази довідалося людство!
Венсон розумів, що зірвався, що очі його гарячково виблискують, а груди важко здіймаються й обпадають. Він захекався й відвернувся до стіни.
— То хто ж тоді всі ми, люди?! — знов перепитав лікар. Венсон миттю пожвавішав: супротивник не атакував, він благав про відповідь. Отже, він і справді бажає назавжди поховати такого дорогоцінного пацієнта у своїй психушці. Можливо, він і сам не здогадується про це, бажання поки що визрваіє підспудно…
— Не перевантажуйте свої мишачі мізки, — Венсон зловтішено витріщився на лікаря, оскільки вирішив почати рішучий наступ із сурмами й барабанами, з артпідготовкою, психічною атакою та авіабомбуванням. — Пророки вважали, що людина — це хробак. Однак і вони помилялися, хоч і жерли людське й коров'яче лайно.
— Кгм-м-м… Пане Венсон, звісно, це досить нечистоплотний поворот нашої розмови, — лікар потягнувся до важкої теки. Пацієнт із задоволенням спостерігав, як гидливо він морщиться.
— А я й не прагну будь-якої чистоти, — спокійний тон Венсона додатково збільшив лікареве сум'яття. — Хоча б тому, що нашим предкам була властива любов до різної гидоти. Згаданий вами Дарвін і той не став би заперечувати їхньої всеїдності.
— Судячи за вашими «дослідженнями» з отрутами, ДДТ був їхньою улюбленою їжею.
Лікар намагався перевести розмову на вже неодноразово обговорену тему, до якої встиг начебто звикнути. Однак пацієнт холоднокровно повернув супротивника на мученицький шлях:
— ДДТ тоді не був відомий. Через брак цього препарату пророк Єзекіїль користувався дещо іншим рецептом .
Лікар ледь не підстрибнув на м'якому стільці, повільно потягнувся до комірчика ідеально білої сорочки, розстебнув ґудзика дрібно тремтячими пальцями. Венсон милувався кожним його рухом.
— Відповідно до щоденників, ви поглинали блюда пророка воістину кінськими дозами, — свистячим напівшепотом мовив нещасний лікар.
— У коров'ячих дозах, — недбало кинув пацієнт. Лікар гикнув.
— А що, як вважаєте… Єзекіїль був… кгм-м-м… експериментатором, подібним до вас?
Лисина лікаря, оточена віночком акуратно прилизаного сивого волосся, виблискувала від поту. Венсон з величезним задоволенням помучив би цього кретина ще, але вирішив, що на сьогодні досить.
— Пророк діяв за натхненням. Хоча методика в зародковому стані у нього все ж таки присутня.
— А ви діяли також за вищим велінням, — відчувалося, що лікар дещо отямився після пацієнтової витівки. Він спробував навіть познущатися з нього, проворкувавши співочо: — І побачила Земля нового пророка… Майкла… Венсона!..
Пацієнт залишив цю витівку безкарною.
— Але чому старозаповітний пророк невірно витлумачив природу людини, а новітній пророк Майкл Венсон дістався суті? — всім своїм виглядом лікар являв алегорію слухняного учня перед суворим вчителем. Все ж таки він занадто посміливішав… Із цим треба кінчати!
— Просто за часів Єзекіїля ще не винайшли дефоліантів. Я ж харчувався у сміттєвих контейнерах, де їжа доволі розмаїта, — Венсон задоволено зазначив, що після цієї репліки лікар пополотнів. — Нарешті, пророк просто висловлював уголос думки, які випадково осявали його, я ж провів ряд логічно обґрунтованих дослідів.
— Та припиніть нарешті корчити вченого! — не витримав лікар. — У вас просто манія величі! Аякже, пророк… Невже можна вважати доказом «наукової» ідеї харчування на смітниках? А покажіть-но ваші зуби, пане Венсон! Ви зламали їх, коли гризли іржаві бляшанки й обривки кабелів. А навіщо ви їли бите й товчене скло?! Уламки цегли?! Пісок?..
— Це начебто салат, що подається до обгризених костей, — недбало пояснив Венсон.
— Тож виходить, що людина є чимось на кшталт страуса, курки або качки — чи не так?!
— Я дав вам три спроби, ви абсолютно бездарно провалили їх одну за іншою. Отже, не намагайтеся дістати від мене будь-яку «секретну» відповідь тепер, по закінченні випробування.
Лікар подзвонив.
— Що ж, пане Венсон, розмова наша вже вкотре зайшла у глухий кут, про що я щиро шкодую…
Венсон ішов коридором у супроводі санітарів, розважаючись тим, що уявляв у найменших подробицях пестливу поранену душу лікаря, який після огидної розмови з огидним пацієнтом стрімголов кидається до ванної кімнати, тричі миє руки, чистить зуби, довго-довго полоще рота теплою водою з додаванням ароматичної есенції й витирає рушником запрілу від нестерпної напруги лисину.

(Частина 4)

0
262
RSS
Немає коментарів. Ваш буде першим!

Випадкові Дописи