Пацючатики (НФ-повість, частина 4)

Пацючатики (НФ-повість, частина 4)

(Частина 4; почитати частину 3)

Автор — Тимур ЛИТОВЧЕНКО

3. МІРЕМА

Парела двічі зазирала в дончину кімнату й обидва рази бачила, що дівчинка спокійненько спить у незмінній позі.
Але сьогодні між обома перевірками минуло занадто багато часу — набагато більше, ніж зазвичай. Невідомо, чому мама отак забарилася, якими клопотами переймалася. Мірему це цікавило найменше. Вона просто лежала зі старанно заплющеними оченятами й ніяк не могла дочекатися, коли ж нарешті зможе погратися з Кадаме й Пєвакою. Мамуня завжди двічі перевіряє, заснула вона чи ні, тож ворушитися завчасно аж ніяк не можна, інакше вона все зіпсує!.. Доводилося нерухомо терпіти.
Спочатку дівчинка пам'ятала, що має повідомити друзів про щось надзвичайно важливе. Але чи можна було в її віці думати досить довго бодай про щось, навіть украй важливе?! Та й загалом, коли отак лежиш і не можеш навіть поворухнутися… навіть щоб почухатися, все тіло поступово починає зудіти, хоч як це прикро. Тож поступово забувши про щось дуже важливе, Мірема заходилась вигадувати різні забавки.
При цьому мимоволі запосміхалася. Саме тут матуся й зазирнула у двері. Побачивши на личку донечки милу посмішку, Парела вирішила, що їй наснився гарний сон, обережно замкнула двері й пішла допомагати чоловікові у його нелегких корабельних справах.
Ну, нарешті друга перевірка відбулася!!!
Мірема негайно сіла на ліжечку й заходилась чухатися з насолодою не меншою, ніж дістала би від поїдання півдюжини цукерок. Потім дівчинка тихесенько підвелася, запалила тьмяне аварійне освітлення й відімкнула автоматичний мишолов. Прислухавшись, чи не долинають раптом з-за дверей чиїсь кроки, пішла у найвіддаленіший куточок кімнати, присіла навпочіпки, відгвинтила невелику кришку, за якою віблискували якісь електричні контакти, й майже пошепки покликала:
— Пацючатики!..
І ще раз:
— Пацючатики-и-и! Де ви там?.. Вилазьте, вже можна.
— Пікс! Піц! — пролунало з отвору. Не минуло й півхвилини, як звідти вистрибнули два сірувато-брунатних щурика. Самець, дещо більший на зріст, стурбовано забігав по підлозі, а менша на зріст самичка всілася на задні лапки поблизу отвору й заходилася вмиватись.
— Агов, Кадаме, я з тобою більше не гуляюся! — негайно розсердилась Мірема на незрозумілу поведінку першого пацючка. — Ти чого тут мені розбігався? Я ж учила тебе спочатку витирати лапки, потім вітатися, а вже потім входити до кімнати. От наша дівчинка — от вона просто молодчинка, на відміну від деяких вреднюг…
Мірема була суворою та справедливою зі своїми підопічними, коли ті не слухалися, і чемно-лагідною, якщо все йшло, як їй хотілося. Зовсім як матуся Паре. Тож тепер дівчинка рішучо, ба навіть гнівно (принаймні так їй здавалося!) поглянула на надмірно пустотливого Кадаме, а далі спробувала ласкаво почухати черевце його подрузі. Проте самичка зненацька відстрибнула вбік, впала на всі чотири лапки, роззявила маленького рожевого ротика й застережливо пискнула.
— Ти чого це? — здивувалася Мірема… та одразу ж второпавши, у чім річ, суворо звернулася до першого пацюка: — От бачиш, Кадамка-вредамка, коли ти погано поводишся, наша дівчинка наслідує твій хибний приклад і теж поводиться погано! А нумо йди сюди, неслухняне дівчисько! Добридень, Пєвако!.. Добридень, кому кажуть?..
Мірема простягнула пацючисі пальчика і якомога розважливіше повторила:
— Драстуй, Пєвако, драстуй, дівчинко…
Пацючиха зніяковіло пискнула, схопила Мірему за палець своєю манюсінькою лапочкою, вкритою ріденькими брунатними волосиками, й часто-часто запищала.
— Драстуй, гарненька дівчинко Пєвочко, маленька моя донечко, — доброзичливо посміхнулася Мірема. Потім визволивши палець, підставила пацючисі долоню й наказала:
— А тепер вітайся по-щурячому.
Пєвака потерлася мордочкою об долоньку дівчинки й засвистіла.
— Розумнице ти моя! — похвалила тваринку Мірема й звернулася до першого пацюка, який вже встиг видряпатися на самий верх стіни, оббитої м'якою ворсистою тканиною: — Агов, Кадаме, ти ще довго мені будеш не слухатися мене? А нумо мерщій вмиватися й здоровкатися! Ти чого такий неслух сьогодні, га?! Їсти, мабуть, хочеш? Хочеш, кого питають?..
Кадаме негайно зістрибнув на підлогу, підбіг до Міреми й затабелькотав:
— Пів! Пів-Пів! Пікс! Піц-піц-пікц!
Дівчинка негайно про все здогадалася, сплеснула руками й заохкала — зовсім як матуся Паре, коли дядько Ан забуває приносити з рубки до каюти-столової брудний посуд, якого в рубці вже накопичилася ціла гора.
— Ну звісно ж, тато Філ, ваш щурячий дідусь, встановив на складі новий мишолов, і ви мені зовсім голодні. Так я і знала…
— Пів! Пів! — підтвердили обидва пацючка й заходилися ретельно скребти лапками по підлозі.
— От я вже задам вашому щурячому дідусеві татусю Філу! Буде знати, як кривдити моїх пацючих діточок, — пообіцяла Мірема (хоча насправді зовсім не збиралася скаржитись татусеві… однак зараз дівчинка жила грою і за законами цієї гри була зобов'язана заступитися за скривджених «діточок»). — Ну гаразд, пацючатики мої. Давайте будемо гратися в «дочки-матері», от я вас і нагодую, згода?..
Щурики завзято запищали: мовляв, згодні, авжеж згодні!.. Дівчинка кивнула, але при цьому суворо зауважила:
— От і добре. Тільки нехай Кадаме однаково спочатку привітається, а то я не буду з ним водитися. І умийся — бо так заведено перед сніданком, обідом і вечерею. Вмиватися, Кадаме, вмиватися! Мити лапки!.. Отак, молодець. А тепер драстуй. Драстуй, Кадаме, гарний мій хлопчик, хоробрий хлопчик!..
Кадаме привітався з Міремою двома способами («людським» і «щурячим») та всівся поруч із Пєвакою у вичікувальній позі.
— Молодці. Зразкові дитинки, — похвалила їх дівчинка й розважливо сказала: — Гаразд, а тепер все, граємося в «дочки-матері»! Я буду матір, Пєвака буде дочка, а Кадаме буде теж дочка. Починаймо.
З маленької сумочки, що висіла попід самим мишоловом, Мірема дістала дві лялькові тарілочки й шматок ковбаси. Розламавши ковбасу навпіл, розклала менші шматочки на мініатюрний посуд і покликала:
— Донечки, агов, донечки! Ваша матір прийшла, вам ковбаси принесла. Ідіть-но обідати!
Певний час дівчинка спостерігала за тваринами, потім видобула з тієї ж сумочки серветку й послала біля отвору, з якого пацюки з'явилися.
— Бідненькі донечки, — сама собі скаржилась Мірема, влаштовуючи «постіль». — Щурячий дідусь Філ цілий день не давав вам попоїсти. Зголодніли… А якщо ти такий маленький та голодний, хіба ж так легко бігати кораблем?.. Нічого, зараз ви мені поспите…
Все йшло добре, та раптом Мірема вигукнула від несподіванки:
— Агов, Пєвако, що це ти мені ще затіяла?!
Пацючиха встигла першою з'їсти всю свою ковбасу… як раптом накинулася на Кадаме (хоча була меншою на зріст!) і відігнала його від повної ще тарілочки. Кадаме чомусь слухняно відбіг убік і лише заздрісно спостерігав за Пєвакою.
— І як тобі не соромно! А ще нібито таке хороше дівча… — обурена сваркою своїх «зразкових дитинчат-пацючат», Мірема спробувала відновити справедливість, відіпхнувши Пєваку геть і підкликаючи до частування Кадаме. Втім, той чомусь не йшов…
— Ну, що ж, як собі хочеш. Татусь Філ, ваш щурячий дідусь, говорить, що хлопчики мають поступатися дівчаткам, — щосили удаючи суворість, Мірема набурмосилася. — Але ж ми граємося в «дочки-матері», і ви обидві мої дочки… а ти все одно поступаєшся…
Вона подумала трішечки, але остаточно заплутавшись у тім, хлопчик зараз Кадаме чи дівчинка, нарешті вирішила:
— Гаразд. Напевно, донечка Кадаме сьогодні десь іще наїлася чогось… То ти вже попоїла, маленька моя Пєвако?
Пацючиха хутко пережовувала рештки частування над порожньою тарілочкою.
— А що треба сказати, коли виходиш з-за столу? — суворо запитала Мірема.
— Пік! Піц! — злагоджено відповіли щурятики.
— На здоров'я, діточки! А тепер пішли… Кадаме, ти куди це знов?!
Кадаме і тепер дряпався на стіну, цього разу по звисаючих стеблах декоративної квітки. Там він повисів деякий час, нервово смикаючи маленькою голівкою і принюхуючись, потім раптом стрибнув на стілець, звідти на ліжко, на підлогу і з розпачливим пищанням забігав по кімнаті — втім, намагаючись не наближатися до мишолову. На мить дівчинку охопило незрозуміле тривожне почуття, однак вона занадто розсердилась на пацюка за його огидну поведінку.
— І що з тобою сьогодні, донечка Кадаме?! А нумо вмиватися й спати! Он поглянь, наша донечка Пєвака вже у ліжечку — а ти чого гасаєш, немов скажений?! Вам же завтра йти до щурячої школи!.. За гарну поведінку я от зараз дам донечці Пєваці солоденького, а ти, огидна донечка Кадаме, нічого не дістанеш. І я на тебе образилася, щоб ти мені так і знала!..
З величезним задоволенням Пєвака з'їла принесену дівчинкою цукерку, пискнула і знову вляглася на серветку. Кадаме одразу підбіг до Міреми й заходився просити солоденьке. Однак дівчинка лишалась непохитною — зовсім як її ненечка Паре у подібних ситуаціях. Нарешті Кадаме образився й утік під ліжко. Дівчинці стало шкода пацючка. Вона лягла на підлогу і покликала:
— Кадаме, Кадаме! Вилазь! Доки Пєвака спить, нумо пограймося в іншу гру. А дочкою ти вже не будеш, гаразд.
Кадаме пропищав з-під ліжка щось сердите й не виліз.
— Ну то й сиди собі там, скільки хочеш!..
Мірема підійшла до серветочки, на якій відпочивала самичка, й наказала:
— Вставай-но, Пєвако. Ми поки не граємося більше в «дочки-матері». Ми краще граємося з тобою в легенди.
Пацючиха всілася на серветці й уважно увіп'явся у дівчинку виблискуючими вічками-бусинками.
— Легенди — це начебто казка, тільки легенди склав незрозуміло хто, — пояснила Мірема, намагаючись додати голосу маминих інтонацій. — Зараз ми будемо з тобою гратися в легенди «Сирна хитрість». Це взагалі не я легенди придумала, а придумала тільки, що ми будемо з вами обома гратися, доки лежала й очікувала, що ненька мене перевірить, сплю я чи ні…
Дівчинка збилася, безтурботно махнула рукою й закінчила:
— Ну, загалом-то довго розповідати. Спочатку я буду Жадібним Королем, а ти будеш Головним Пацюком. А ким ти будеш потім, я скажу — коли придумаю. Отакої!..
Разом з Пєвакою Мірема заходилась розігрувати улюблену казку. Коли дійшло до знищення гусені й сарани, що загрожували врожаю, дівчинка розкришила по підлозі шматочок хліба й наказала:
— Ось ваші вороги! Їжте їх, мої щурики, їжте всіх до останнього!..
Повторювати не довелося. З голосним пищанням Пєвака накинулася на уявну сарану. Кадаме вискочив з-під ліжка і теж із задоволенням приєднався до самички.
— Ага, Кадамко-вредамко, я ж тобі говорила, щоб ти вилазив! Он ти який, — пожурила пацючка Мірема. — Ну добре, грайся собі!.. Будеш у мене Щурячим Мудрецем.
Дівчинка була щиро задоволена вправністю, з якою пацючата знищували «військо». Іноді Пєвака відганяла Кадаме від чергової скоринки, і той щораз поступався, чим надзвичайно дивував Мірему.
Коли ж сарану було нарешті винищено (до останньої хлібної крихти), дівчинка розіграла в особах підступну відмову Жадібного Короля від «сирної платні» й таємну щурячу нараду. Пропозицію заманити всіх людських дитинчат до потаємних підземних ходів (насправді малося на увазі її дитяче ліжечко) обидва щурики зустріли сповненим ентузіазму пищанням. Тоді Мірема посадила Пєваку на долоню й закружляла кімнатою, мелодійно наспівуючи:
— Пацю-пацю-пацючок,
Нумо, сіренький бочок!..

Але перш ніж Мірема доспівала куплет, Кадаме скочив до неї на плече і вхопившись обома лапками за ніжні волосики на скроні дівчинки, відчайдушно заверещав.
І тут раптом якийсь внутрішній голос примусив Мірему нарешті звернути увагу на надзвичайно розпухле черевце її «пацючої донечки» й на те, що з густої шерсті у «дівчинки» стирчать кінчики набряклих сосків!
— Пєвако!.. Ой, Пєвочко моя, то це що ж таке?! Це ж у тебе!.. у тебе!.. у тебе ж незабаром… будуть… маленькі… маленькі пацючатики?! — із завмиранням серця пробурмотіла Мірема.
— Пік! Кікс! Піц! Піц! — радісно пропищав Кадаме, а потім навіть засвистів: — Фіц! Фіццц!
— Ой, Пєвако! У тебе будуть маленькі пацючатики, а я навіть і не побачила!.. Ото дурненька!
Скільки ж можливостей одразу відкривалося перед Міремою!
Це ж виходить, що у Пєваки будуть свої малята… З ними теж можна буде гратися. Усім малятам потрібно буде вигадати підходящі імена. Сама Мірема з пацючої матусі перетворюється, таким чином, на щурячу бабусю, татусь Філ — на щурячого прадіда, ненечка Паре — на щурячу прабабусю. Дядько Ан теж кимось обов'язково стає, тільки не надто зрозуміло, ким саме… Ну нічого, з часом можна буде придумати…
І турбот відтепер додасться: усіх маленьких пацючатиків потрібно буде вивчити вітатися «людським» і «щурячим» способом, їм усім доведеться наробити маленьких пацючих іграшок, вишити їм окрему спальну серветочку, виділити кілька лялькових тарілочок і неодмінно навчити їсти з них…
— Ну що ж, пацючатики, якщо таке сталося, треба терміново влаштувати вам щуряче весілля, — нарешті вирішила Мірема. Вона дістала з лялькової сумочки жовті нитки і з найсерйознішим виглядом обмотала ними передню праву лапку спочатку Кадаме, потім Пєваці. І доки щурята вивчали нитяні «обручки», поклала на серветку дві невеличкі цукерочки й мовила:
— Це все для вас, милі мої пацючатики. Ось я вас наженила вас браслетиками, тепер можете піти і з'їсти свій весільний бенкет. Я вам уже сьогодні давала цукерки, але це не враховується, це наженительне частування спеціально для молодяток.
— Станеш обов'язково приводити до мене своїх маленьких пацючаточків, Пєвако, а я буду з ними бавитися, а ти можеш тим часом допомагати Кадаме працювати, — напучувала дівчинка майбутню матусю, доки «молодята» пригощалися. — От коли я була ще маленькою, не те що зараз, у мене також була колись бабуся, і вона зі мною теж гралася. Але це було давно-давно, так давно, що аж сто років тому, зрозуміло тобі?
— Піцк! — коротко відповіла Пєвака, не припиняючи гризти свою цукерку. Мірема зітхнула:
— Отож я й кажу… А тепер уяви: у мене бабусі вже немає, і живу я зовсім-зовсім одна з ненечкою, з татусем і ще з дядьком Аном. Раніше матусенька Паре зі мною багато гралася, набагато більше, ніж зараз, але тепер я вже зовсім виросла зовсім дорослою, і матуся зі мною все менше грається, а в усьому допомагає татові Філу управлятися з нашим кораблем. А татонько зі мною теж колись раніше грався, а тепер вже й зовсім не бавиться, тільки все працює і працює.
«Молодята» уважно слухали Мірему, простягнувши до неї лапки з нитяними «обручками» і зрідка тихесенько посвистуючи. Дівчинка згадала, як бабусина собачка колись давно народила цуценяток і повернулася до напучування майбутньої матусі Пєваки:
— Отже, послухай. Тебе повезуть до щурячої лікарні. Там є лікарі-щури, вони ходять у спеціальних таких лікарських халатиках і в лікарських капелюшках, і ти їх не бійся, вони добрі, — Мірема дуже зраділа власній вигадці, змішаній на не дуже зрозумілих і надто обережних роз'ясненнях матусі Паре, й одразу ж повірила у цю свою вигадку. — А Кадаме стане дуже-дуже хвилюватися й бігатиме попід щурячою лікарнею з цукеркою. Цукерку я йому, зрозуміло, дам… А коли ти народиш маленьких пацючаточків, він одразу дасть їм цю цукерочку, тому що вона найсмачніша у світі.
І тобі Кадаме теж дасть цукерку, тому що я дам йому не одну, а цілих дві цукерки — о! Тоді й тобі солоденького вистачить. Отакої. А пацючаточки будуть зовсім маленькими й дурненькими, і голенькими-голісінькими, і будуть тикатися у твої циценьки носиками й пищати: «Ненечко Пєвака, ненечко Пєвака, дай нам попоїсти». І тоді ти нагодуєш їх смачненьким тепленьким молочком зі своїх циценьок — он вони у тебе вже які великі… А в щурячій лікарні будуть ще й інші маленькі пацючаточки, ціла купа пацючаточків з іншими мамунями, і всі вони теж пищатимуть і проситимуть своїх мам…
Цієї ж миті Кадаме, що вже деякий час пильно вдивлявся дівчинці в очі, якось відчайдушно пискнув. Мірема раптом замовкла. Щаслива посмішка поступово сповзла з її личка, оченятки розширилися. Невідомо чому, але Мірема… згадала!!!
— Ой, пацючатики… — її голос затремтів. — Ой, яка ж я дурна… Я ж оце хотіла вам сказати, але матусенька Паре чомусь так довго не йшла перевірити вдруге, заснула я чи ні, що я й забула зовсім… Вас же… вас же завтра… вас же з кораблика нашого виганятимуть!
— Пілл! Пілл! Фіц! Пікс-піц! Півв! — верещав Кадаме.
— Ой, що ж його робити, пацючаточки мої маленькі?! А може… а може, вас і не виганяти зовсім будуть, а… убиватимуть?! Ой-йо-йой! Ой-йо-йой, пацючаточки мої хороші!!! Матусенька Паре у мене добра, все жаліє мене, і звісно ж вона все це набрехала, що вас просто виганятимуть!.. Дядько Ан говорив же татусеві Філу про санітарну обробку. А коли вони оброблятивали… обробляли комах, то комашки всі попадали лапками догори зовсім-зовсім дохлі! Дорослі брешуть дітям, завжди брешуть!.. Коли вони брешуть одне одному, це називається «в душі поет», а коли брешуть дітям, то це так воно і треба!.. А коли їм скажеш, що вони все брешуть, то вони відповідають, що казати такі речі некрасиво. Тож дорослі мені брешуть, як тільки хочуть, брешуть всі-всі-всі про все-все-все!..
По щічках Міреми повзли сльози.
— Піцк! Пікс! Пі-пі-піц! Кікс-кікс! — у свою чергу бідкалися їй пацючатики.
— То що ж це буде: отже, Пєвака народить малесеньких беззахисних пацючаточків… а вони геть усі повмирають?! І ви повмираєте разом із ними?! І маленькі дитинчата пищатимуть: «Ненечко Пєвочко, татусю Кадамчику, врятуйте нас!» — а ніхто-ніхто у цілому світі їх і не врятує?! О-о-о-ой!..
Маленька дівчинка ридма ридала, сидячи на підлозі, тваринки ж бігали довкола неї й відчайдушно верещали.

***

— Ну Паргу, ну миленький мій, чи довго нам іще?..
Тубільна система контролю руху штучних космічних апаратів була дуже примітивною, проте діяла безперервно. Тому аби їхній мікроскопічний десант не вдалося виявити завчасно, Паргаме підвів корабель майже упритул до штучного супутника, що відпрацював своє й ось-ось мав зійти з орбіти та згоріти у щільних шарах планетарної атмосфери. Звісно, з точки зору не тільки Паргаме і Даяти, а й будь-якого представника їхньої цивілізації (якби останній раптом опинився на місці молодят) такий спосіб «поводження» із відпрацьованими супутниками видавався занадто небезпечним (особливо для екології планети), неощадливим і неприйнятним ще з багатьох точок зору! Але цивілізація, яка тільки-но робить перші кроки у Космосі, навряд чи змогла б додуматись до створення найпримітивнішої системи утилізації орбітального мотлоху…
— Даю, кохана моя, давай-но визначимось остаточно…
— Ти це про що, Паргу?
Паргаме проковтнув грудку в горлі й обережно мовив:
— Ти… ти часом не передумала?
Дружина сердито зсунула брови.
— Хіба ми ще не все обговорили?
Чоловік засмучено підібгав губи.
— Краще скажи, у який район падатиме ця мізерія.
— Супутник має впасти у величезний океан. Я дещо підправлю його траекторію, тож це станеться неподалік берега. У потрібний момент ми відділимося й підемо круто униз. На екрані радару це виглядатиме таким чином, нібито при входженні у щільні атмосферні шари супутник розколовся навпіл. За місцевим часом це станеться доволі пізно увечері — отже, видимість буде обмеженою.
— Послухай-но, Паргу, а ми зустрінемо… цих?.. Ну-у-у-у, їх?..
Очі Даяти виблискували немовби дві зеленуваті зірочки. Вона чекала відповіді. А чоловік відповідати зовсім не хотів. І загалом дуже зрадів би, якби тільки дружина передумала.
— Посередні у нас шансики, — мовив нарешті Паргаме, зітхнувши.
— Тоді обери для прикриття якусь іншу колимагу! — запротестувала Даята. — Я зовсім не хочу змарнувати стільки зусиль.
— Та перестрінешся ти з ними, перестрінешся, — поспіхом завірив Паргаме, побачивши, що дружина схвилювалася не на жарт, а всілякі виверти не дають результатів. — Тільки прошу тебе востаннє… Адже судячи за Зоряним Каталогом, за мільйон років стан тутешньої біосфери значно погіршився!..
— Ти ж сам говорив, що у зелених зонах континентів можна навіть прожити якийсь час?! Отже, не настільки вже на планетці погано.
— Говорив, — погодився Паргаме.
— Який же ти нестерпний! — зітхнула Даята. — Давай=но мерщій униз.
За допомогою переднього гальмівного двигуна Паргаме послав у бік супутника невеликий плазмовий імпульс. Відпрацьована залізяка смикнулася й почала повільне зниження. Під її прикриттям пішов на посадку і легкий кораблик молодят…

***

— Доброго здоров'я, пане Венсон, — без особливого ентузіазму процідив лікар, розвертаючи віялом і знов складаючи пачку фотознімків.
— Як, хіба ви вже не раді? Не «дуже раді» мене бачити? — запитав пацієнт, шкутильгаючи у свій «законний» куточок кабінету.
Лікар промовчав.
— Гай-гай, я та відчуваю, ви тепер пирскаєте ротову порожнину м'ятним дезодорантом не тільки після мого відходу, але вже і перед приходом! — посміхнувся Венсон, нюхаючи повітря. — Моя вам щира порада: не сприймайте все це занадто близько до серця. Звісно, поза стінами вашого чудового закладу я харчувався надто неапетитними стравами, але не ви ж…
— Припиніть, пане Венсон, — попрохав лікар. Пацієнт знизав плечима.
— Ви самі, між іншим, не припиняєте пирскатися дезодорантом або хоча б додавати у воду для ополіскування ароматичну есенцію…
— Та припиніть вже нарешті корчити з себе дурника!!! — закричав лікар і вдарив кулаком по стільниці.
— Будь ласка, — чемно мовив Венсон і з філософічним виглядом уп'явся у вікно, за яким зеленів чудовий лікарняний садочок, просякнутий яскравим сонячним промінням.
Лікар знав, що програв змагання. Програв остаточно й безповоротно. Венсон як був для нього загадкою, так загадкою й залишився. Натомість сам лікар, його думки й мотивація дій жодної таємниці для пацієнта не становили. Перед самим приходом свого ката лікар зважився нарешті на капітуляцію: він збирався запропонувати Венсону сякий-такий компромісний план, вигідний обом. Однак пацієнт почав знущатися, ледь переступивши поріг кабінету, й лікареве самолюбство миттю збунтувалося. Ні-і-і, тепер він нізащо не хотів здаватися на милість цинічного, безсердечного переможця!
Експериментатор клятий, бачте!!! Ну-ну, я тебе…
— То що, отак і сидітимемо? — глузливо запитав Венсон. Лікар здригнувся. Виявляється, супротивник справді очікував, що зараз він капітулює! Ну, добродію, це вже занадто…
— Будь ласка, пане Венсон, не вважайте, буцімто через ваші фокуси я втратив апетит і сон, — мовив лікар якомога спокійніше й увімкнув кондиціонер.
— Ну, якщо ви намагаєтеся приписати мені подібні думки, справи у вас дійсно кепські, — пацієнт криво посміхнувся. Лікар зрозумів, що знов припустився помилки, проковтнув слину й потупив очі.
— Нічого я вам не приписую, — сказав якомога обережніше. — З чого ви це вирішили?
— Тому що не хочете, щоб я про таке думав. Тому що це доводить, наскільки розхиталися нерви. Але ж я чесно попереджав: не напружуйте мозок — мою загадку вам не розкусити…
— Зрештою, це моя робота. І не ваша справа, — лікар спробував поставити хворого на місце.
— Моя справа — не збожеволіти, ваша — діагностувати відсутність у мене божевілля. А далі ми розбіжимося. Всупереч вашим марним потугам, — насміхався у своєму куточку Венсон.
— Навпаки, ми потоваришуємо на довгі роки, — майже ласкаво промурмотів лікар, який відчув, що настав час викласти свій план.
— Розбіжимося, тільки розбіжимося, — Венсон погрозив лікареві пальцем. — Адже ви так і не змогли поставити бажаний вам діагноз.
— Це мені майже вдалося, пане Венсон, — завірив пацієнта лікар, — і діагноз вийшов об'єктивним.
— Об'єктивно я абсолютно нормальний, — процідив пацієнт. — Так що віддайте мене поліції на поталу, і край! А там хай буде суд!..
— На поталу? Оце вже точно.
Пачка фотографій віялом розлетілася по лакованій поверхні столу.
— За ці ваші «наукові дослідження», пане Венсон, вас залюбки забезпечать невеликою затишною кімнаткою з одним-єдиним стільцем з міцними ременями, де знизу по трубі йде отруйний газ. А може й іншим миленьким стільчиком, до якого підведено кілька тисяч вольт — така собі дрібничка. І що ж вам більше до вподоби?
— Начхати мені як на ваші натяки, так і на суддівських пацюків заразом, — у голосі пацієнта не відчувалося жодних слідів переляку або хоча б хвилювання. Лікаря вже вкотре вразила цілковита відсутність інстинкту самозбереження у цього дивакуватого (але ж зовсім не божевільного!) чоловіка.
— Втім, усе ще може обернутися на краще, з вашої точки зору. Підкреслюю: з вашої, не з моєї!.. — вів далі пацієнт. — Ось дивіться: я викладу своє… свої… м-м-м… вагомі аргументи на підтвердження своєї наукової гіпотези вельмишановному суду, мене одразу зарахують до лав божевільних і повернуть до вас на лікування. Повірте, з діагнозом тоді проблем не буде.
— Ну то давайте, пане Венсон, викладайте! Мені, а не суду викладайте всі свої аргументи! І зараз, будь ласка…
Пацієнт зміряв лікаря поглядом хулігана-підлітка, що відібрав у безпорадного малюка його яскравий ошатний капелюшок і тримає перед носом скривдженого, дражнячись і регочучи.
— Е-е-ет, лікарю, ще чого захотіли! Варто дозволити вам хоч на дюйм сунути ніс куди не слід, як прощавай суд і можливість сповістити людство про відкриття, найважливіше в усій його давній, новій і новітній історії!..
— Оце і є ваше відкриття? — лікар постукав вказівним пальцем з ретельно відполірованим нігтем по одній з фотографій. Пацієнт на декілька секунд полишив свій куток, щоб подивитися на знімок.
— Так, гарна була робота, — погодився він, широко посміхаючись і прицмокуючи. На фотознімку був щит з товстих дошок з прикріпленою до нього на шарнірах П-подібною скобою з півторадюймового сталевого прута. Дві потужні пружини притискали скобу до щита. На дереві вгадувалися темні плями.
— Що це таке? — запитав лікар.
— Модель знаряддя вбивства, винайденого людиною, — охоче пояснив Венсон, вертаючись у свій куток. — Як бачите, скобу можна повернути на сто вісімдесят градусів. Там є спеціальне кріплення, що звільняється, якщо потягнути…
— Я знайомий з результатами експертизи, — завірив його лікар поспішно, оскільки пацієнтів «витвір» викликав якісь незрозумілі, проте дуже неприємні асоціації.
— То навіщо мене розпитувати?! Якщо ви досі нічого не зрозуміли, це наочно доводить, до чого вбогий у вас спосіб мислення.
Лікар впав у відчай. Він заходився було складати знімки тремтячими пальцями, як раптом різко змахнув їх в шухляду столу й гарячкувато зашепотів:
— Не знаю, що ви зі мною зробили, пане Венсон… і як ви це зробили… Так, я готовий повірити у вашу геніальність, уявіть собі тільки! Можливо, я божеволію… Знаєте, багато які психічні розлади мають здатність прилипнути до лікаря!.. Але то байдуже, бо я вас… Так, я уклінно прошу вас погодитися вдати із себе божевільного!..
Пацієнт лише презирливо всміхнувся.
— Ну, як же ви не розумієте?! — у відчаї вигукнув лікар. — Якщо я дам висновок про вашу психічну нормальність, вам винесуть смертний вирок. Після суду вже ніхто не запроторить вас ні в яку іншу лікарню — тільки на страту!.. Будьте ж бодай трохи розсудливим, пане Венсон! Погодьтеся зі мною, прошу… ні, благаю! Я опишу вам усі необхідні симптоми. Наприклад, удайте із себе Великого Інквізитора. Нехай потім будь-яка експертиза спробує розібратися! Живіть у моїй лікарні й влаштовуйте які завгодно експерименти. Я навіть не проситиму вас розкривати таємничі висновки, тримайте їх на здоров'я при собі…
Лікаря зупинив сміх пацієнта. Він дивився на Венсона й відчував, як огидно пітніє його лисина.
— Ви колекціонер, — констатував пацієнт, раптом припинивши сміятися. У лікаря потемніло в очах. Отакої! Чи вартувало розпинатися перед цим диваком, чи вартувало демонструвати готовність перетнути межі професійної етики й моральності, щоб бути ганебно осміяним?! Лікар важко, з присвистуванням дихав. У грудях зростав щемливий біль.
— Ви колекціонер, — повторив Венсон. — Вільно або мимоволі ви прагнете запхнути мене у свою колекцію. Припнути гвіздочками до оксамитової подушечки — і під вітринну шибку!.. Аякже, такий цікавий експонат у вашій божевільні!..
Лікар відчув, що спітніло вже не тільки тім'я, але все його тіло аж до самісіньких п'ят. Він машинально перевірив, чи працює кондиціонер. Коли пацієнт заговорив, лікареві таки насправді захотілося бачити його в «законному» куточку кабінету завжди, завжди, завжди!.. Це була немовби якась мара.
— Нічого подібного, пане Венсон. Я просто хочу врятувати вас від електричного стільця, — намагався захищатися лікар. — Ваша гільйотина…
— Це не гільйотина, — заперечив пацієнт.
— Але ж до скоби можна прикріпити ніж і вбити будь-кого! Таким є висновок поліційної експертизи…
— Що нам двом за діло до думки придуркуватих поліцейських вилупків?! — філософськи промурмотів Венсон. — Я нікого не вбивав.
— Вас обвинувачують у звірячих розправах: Ед Нільсен, Джил Біверс та інші небораки — вам ці імена бодай про щось говорять?..
— І ви вірите в цю нісенітницю?
Лікар сумно посміхнувся й мотнув головою.
— Ну, то й вірно робите, якщо не вірите, — похвалив Венсон. — Хіба ж я схожий на маніяка?
— Ну, знаєте!.. — лікар зпідлоба глянув на пошкоджену руку пацієнта.
— Що ж, в ім'я чистої науки я справді відрубав собі цією штукенцією кисть лівої руки й перебив праву гомілку. Але всього лише тому, що хотів дізнатися, як швидко почну шкандибати з неправильно зрослими кістками. Дослідницька серія «Тіло людини»…
— Краще б голову собі відтяли, — прорипів лікар. Йому раптом набрид цей огидний тип із скаліченим немитим тілом, вкритим рубцями й виразками. І з такими самими понівечиними думками…
— Це вам ні до чого капустина, що нині сушиться на ваших плечах. А мені, знаєте, голова потрібна для всебічного обмізковування результатів моїх геніальних експериментів, — заперечив пацієнт. — А якщо ви натякаєте на Джил Біверс та інших, то я тут ні до чого.
Та лікар вже був абсолютно спустошеним.
— Ну що ж, пане Венсон, даю вам строк на роздуми до післязавтра, — наостанок сказав він пацієнтові. — Моя пропозиція залишається чинною. Якщо захочете врятуватися, я завжди до ваших послуг.
— Нічого, лікарю, нічого! Ми обидва ще побачимо, який ґвалт здіймуть газети, коли я заявлю на суді, ким насправді є людина! Але рятувати своє життя у вашому чарівному закладі ціною підлого мовчання не стану, — весело й бадьоро мовив пацієнт, коли санітари виводили його з кабінету.

(Частина 5)

+1
334
RSS
04:54
+1
Зразкові «дитинки». Треба дітки.
Ні, саме «зразкові дитинки». Це говорить не автор, а його персонаж — маленька дівчинка Мірема. яка зростає у маленькому замкненому товаристві, тому говорить не зовсім академічно.

Випадкові Дописи