Пацючатики (НФ-повість, частина 5)

Пацючатики (НФ-повість, частина 5)

(Частина 5; почитати частину 4)

Автор — Тимур ЛИТОВЧЕНКО


4. ФІЛУПЕ

— Ой, Міре, поглянь-но, яка красива пташка полетіла! — Парела вказала на істоту, що ширяла у вкритому легкими хмаринками небі поза межами білуватого, але все ж доволі прозорого захисного поля.
— О-о-о! Ну що за пташка, що за пташка!.. — негайно підтримав її чоловік.
Однак місцева природа дівчинку зовсім не цікавила. Із самого ранку вона була надзвичайно мовчазною й сумовитою. П'ять зайвих цукерок, виданих їй Парелою після сніданку, становища не виправили. Мірема навіть кілька разів схлипнула нишком, от і зараз, здається, знов готувалася розревітись.
Ніхто не знав, у чім річ. На жодні запитання дорослих дівчинка не відповідала. Найменше її поведінку розумів Філупе, про що й заговорив:
— Послухай-но, Міре, дівчинко, це ні на що не схоже! Якби я у твоєму віці висаджувався на незнайому, тим паче на нікому невідому, нерозвідану планету… та я був би просто неймовірно щасливим!
— Не займай дитину, Філе, — попросила Парела. — Звісно, ти був би на вершині щастя, але ж ти був хлопчиськом, а наша Міре дівчинка. Просто у нас сьогодні поганий настрій, чи не так, Міре?
Донька покосилося на маму, потім на батька й несподівано різко спитала:
— Татусю! Скажи, а чому ми пішли з корабля?
— Нумо не грубіянь батькові, — негайно мовив Анріке, який вважав, що батьки занадто поблажливі до Міреми, і при першій-ліпшій нагоді демонстрував своє невдоволення такою системою виховання. Філупе ставився до зауважень помічника доволі спокійно. Він розумів, що як дитячий вихователь, Анріке просто не має жодного досвіду, оскільки він і сам ледь вийшов з підліткового віку. Тому Філупе сказав:
— Стривай-но, Ане, не втручайся. Очевидно, Парела просто не пояснила нашій дівчинці…
— Ні, чому ж, все я їй пояснила, — поспіхом заперечила дружина. — Я ж казала тобі, Міре, що ми вирішили позбутися пацюків, тому й…
— Мамунечка сказала, що ви усі вдягнетесь у спеціальні халатики, капелюшки й пантофлі, візьмете в руки по шматочку дроту, немов різки, й виженете пацючатиків. Чому ж ми пішли з корабля? І чому всі ми вдягнені у скафандри? І де наші капелюшки й пантофлі?..
Щоб не розреготатися, Анріке міцно притиснув до губ кулака.
— Але ж наші скафандри ще кращі, ніж… — Парела відверто розгубилася.
— Ні, мамунечко, ти казала про халатики, а не про скафандрики. Я добре пам'ятаю, я вже не маленька й зовсім не дурненька.
Анріке шумно видихнув повітря в кулак.
Парела лише очима кліпала.
Мірема чекала на відповідь.
А Філупе не знав, що про все це й подумати. Донечка зверталася не до всіх одразу, а чомусь саме до нього. Між тим, уся ця затія із санобробкою саме йому була не до душі, і якби не наполегливість помічника, капітан і пальцем не торкався би свого «звіринця».
Окрім того, він помилився, поклавшись у такій делікатній справі на дружину. Треба було самому поговорити з дівчинкою, Парела ж взяла та й вигадала якусь нісенітницю про дротяні різки, пантофлі й халатики. Між іншим, подробиці цієї вигадки йому досі невідомі, але правдоподібне пояснення конче потрібно вигадати просто зараз!.. Помилитися ніяк не можна, тому що запитує дитина, чия безпосередня натура виявить найменшу брехню краще, ніж чуйне вухо меломана фальшиву ноту в складній оркестровій партії. Отож Філупе мовчав, і чим довше затягувалась пауза, тим гірше…
— То чому ж ми всі пішли з корабля? — нарешті повторила запитання дівчинка. У неї першої терпець урвався. Добре це чи ні?..
— Такі справи, Міре: ми не залишились на кораблі, тому… тому що… — Філупе так і не встиг продумати достеменно всі належні подробиці брехні, тож знов ніяково замовк. Робити так було не слід, бо Мірема відреагувала миттєво:
— Це вся брехня про халатики і дротики, хіба ж ні?
— Міремо, як ти смієш розмовляти зі мною подібним чином?! Зухвале дівчисько!!! — Філупе кричав, почервонівши від натуги, бо жахливо розлютився на себе самого. Ну, от він спробував піддурити дівчинку, взявши бік дружини й помічника, аде донька одразу викрила фальш і назвала речі належними іменами. Отже, тепер Філупе виглядав цілковитим дурнем… що, виявляється, вкрай неприємно!..
Та ще й кричати на їхню єдину донечку… Він майже ніколи не дозволяв собі такого! Востаннє щось подібне трапилося, коли Філупе заскочив її на колінах в куточку дитячої. Мірема навіщось знімала кришку, що приховувала електричні контакти… Навіщо саме, Філупе розбиратися не став — просто накричав на доньку. Бо дуже перелякався. Добре, що та кришка у дитячій приховувала мережу низької, а не високої напруги…
— Але чому ж брехня, Міре? Просто корабельні роботи виконають цю роботу ліпше, ніж ми. Отож ми й вирішили, що людям нема чого лишатися на кораблі, й зібралися на цю чудову прогулянку! А пацюків нехай роботи виганяють.
Філупе зі здивуванням вирячився на помічника, який абсолютно зненацька виручив свого капітана. В той же час, такий досвідчений фантазер, як Філупе, не міг не помітити у версії Анріке однієї-єдиної вади. На жаль, Мірема теж помітила й недовірливо, але із явною надією на щось позитивне запитала:
— А куди роботи виганятимуть пацючаточків?
— Ну-у-у, в такий спеціальний малесенький кораблик. А потім ми запустимо той кораблик у Космос, і всі пацюки полетять собі додому. Ти, звісно ж, знаєш, що на будь-якому кораблі завжди є…
Анріке зробив натхненний жест, збираючись повідати щось цікаве… як раптом осікся. Справді, на їхній вантажівці була єдина аварійна капсула на чотири дорослих місця й одне дитяче, у цій капсулі вони самі тільки-но десантувалися на планету. Оченята дівчинки недвозначно говорили помічникові, що все це їй добре відомо. Тому Анріке вирішив не вигадувати, куди ж роботи заженуть пацюків, а мугикнув і завершив пояснення у наступний спосіб:
— А ми спустилися сюди просто для того, щоб не заважати роботам. Бо ти ж знаєш, що вони громіздкі й неповороткі. Та й енергії роботи потребують дуже багато. Ти вже велика і уявляєш, що таке енергія — от її ми й ми візьмемо на цій планеті…
Отут і сталося саме те, чого Філупе боявся найбільше: дівчинка розридалася.
— Що таке? Ну що ж це сьогодні з тобою, Міре, дівчинко?!
Мати схилилася над донечкою і спробувала лагідно приголубити. Відчуваючи певну провину за невдалу брехню, Анріке теж кинувся до дівчинки. Мірема ж відштовхнула руку Парели, підбігла до батька й промимрила крізь схлипування:
— Я… я знаю… я бачила, як тоді… ви… від комах…
— Міре, донечко, пацюки — це не комахи, тут все зовсім по-іншому. Я ж тобі пояснювала…
Не звертаючи жодної уваги на схвильовані завіряння матері, дівчинка повела далі:
— І вчора я бачила, як ти з дядьком Аном і з матусенькою Паре обробляли малесенький кораблик, у якому ми сюди спустилися. Пацючатики всі помруть, усі до останнього, я ж бачила! Ви думали, що я сплю, а я все до крапельки попідгледіла, от! Татусю, мій любий, не вбивайте пацючатиків! Ти ж у нас на кораблику найголовніший, ти тільки накажи!.. Не треба їх убивати, ну будь ласка!..
Мірема плакала гірко, як плаче раз у житті кожна дитина, яка занадто рано зіштовхнулася з невідворотною необхідністю вбивства живого, чому вона не може запобігти і що спокійно роблять дорослі.
Усі ж інші застигли довкола. Філупе спочатку хотів посварити дочку за самовільне підглядання за дорослими, однак промовчав і тепер з огидою думав, що всі вони, відповідальні дорослі люди марно намагалися брехати маленькій дівчиноньці, самі себе загнали в глухий кут і тепер не знають, як поводитися далі та що говорити. А дитина… Що ж, донечка по суті відплатила їм тією ж монетою: таємним спостереженням. Мовляв, ви мене піддурюєте, а я піддурю вас. Ви мене спати вкладаєте — я за вами підглядаю...
І Філупе нарешті налаштувався рішучо:
— Міремо, ти вже не маленька…
Уперше в житті він назвав донечку повним ім'ям, немовби дорослу. Але дівчинка не повелася на таку жалюгідну принаду й швидко-швидко забелькотала:
— А от і брехня! От і знову ти брешеш, татонько!.. Я маленька. Ви всі мені тільки брешете і брешете, а дорослі брешуть тільки коли в душі поети, а ви всі не поети, себто не всі, а всі, окрім тебе… А ще в усіх на нашому кораблику каюти, і тільки у мене — кімната… От і знов брехня, бо всі великі, тільки я маленька…
Філупе подумав, що не так вже й легко говорити правду від початку до кінця, і продовжив, добираючи слова якомога ретельніше:
— Все це вірно, Міремо. Але зараз ти сказала дуже дорослі слова. Отже, попри свій вік, ти вже стала дорослою. А отже, зрозумій: повбивати пацюків необхідно. Тобі або… або комусь іще це може видатися вкрай неприємним, цих тваринок може бути дуже шкода, але залишати наш «звіринець» і надалі недоторканим неможливо. Чи добре ти мене зрозуміла, дівчинко моя?
Анріке споглядав за дитиною спокійно: зрештою, ця капризуля була дочкою капітана, а не його власною…
Парела побоювалася, що правда виявиться для дівчинки нестерпною. Вона ще не сприймала Мірему всерйоз…
Філупе ж вдивлявся в кругле заплакане личко допитливо й уважно. Він відчував, що дівчинка ще не сказала їм усієї правди. Дорослі поступалися позиціями неохоче, дитина також не поспішала відкривати одразу всі свої таємниці.
Що ж, передчуття Філупе виправдалися! Мірема раптом припинила плакати, щосили стиснула маленькими пальчиками в захисній рукавичці рукав батькового білосніжного комбінезону й ледь чутно мовила:
— У мене там… на кораблі… у мене там друзі залишились…
При цьому дівчинка інстинктивно притиснула до грудей невеличку сумочку, у якій «жила» її улюблена лялечка Балі, та вдивляючись просто у батькові очі, тихесенько повторила:
— Там, на кораблі… Два пацючатика.
— Міре, що я чую?! — скрикнула нажахана Парела. — Ти пригадай лишень, скільки разів ми з тобою…
Філупе з дивним полегшенням подумав, що донечка дійсно приховувала від них більше, ніж здавалося спочатку. І добре розумів сум'яття дружини: адже Парела надзвичайно пишалася довірою дівчинки, наївно (як з'ясувалося щойно) вважаючи, буцімто між ними немає геть нічого недомовленого, прихованого. Ох вже ці жінки!..
— Облиш, прошу, — зупинив дружину Філупе. — Все вірно. Ми обдурювали нашу дівчинку, вона відповідала нам тим самим. Просто ми вчасно не помітили, що Міре виросла, тож і ставилися до неї без належної поваги. У цьому полягає наша провина, за це розплачуємося.
Анріке й Парела були не просто здивовані, але вкрай неприємно вражені. Обидва жодним чином не схвалювали «самовикриття», влаштованого Філупе. Зате в оченятах донечки читалася зростаюча довіра до батька. Лишень до нього одного…
— І я розумію нашу Мірему, — переконано вів далі Філупе. — З ким іще могла вона товаришувати, як не з прирученими пацюками?
— Донечко, а як же я?! Як же тато і дядько Ан?! — запитала ображена у найкращих почуттях Парела.
— Це все не те, — відповів замість дівчинки Філупе. — Ми старші. Ми не визнавали… та й зараз не надто охоче визнаємо її рівною. Ми просто не можемо бути рівними!.. Але їй конче потрібні саме рівні в усьому друзі.
— То що, я можу врятувати своїх пацючаточків?!
Філупе заперечно мотнув головою.
— Ну тільки їх одних!..
Філупе знов повторив заперечний жест.
— Татусю, ну будь ласка!.. — почала благати Мірема, мимоволі погладжуючи сумку з лялькою Балі.
— А на це відповім тобі от що. Якщо ти доросла… я маю на увазі — достатньо доросла, то повинна зрозуміти: на жаль, твоїм другом не може бути хто завгодно. Наприклад, ним не може стати корабельний щур. Пацюки псують вантажі. Вони розносять заразу. Вони знищують запаси їжі. З пацюками ми повинні боротися. Навіть більше: ми просто зобов'язані боротися!..
— Татусю, але ж у мене там один із щуриків — це дівчинка, у неї нещодавно випнулося черевце і незабаром виродяться маленькі!..
Почувши таке, Парела застигла з роззявленим ротом, Анріке ж тільки потилицю почухав, посміхаючись досить неоднозначно. Поза сумнівом, цю жалісливу подробицю Мірема вважала найвагомішим аргументом на захист своїх «малесеньких» друзів. Дівчинка ще й досі наївно розраховувала викликати у дорослих елементарне співчуття… Але батькові це було тільки на руку.
— От бачиш, Міре, якщо ми врятуємо твоїх друзів, вони швидко розплодяться, і знов почнуться неприємності з вантажем, — мовив Філупе й відкарбував немов суддя, який зачитує вердикт суду: — Ні, пацюки мають померти всі до останнього.
Мірема позадкувала. На зарюмсане личко боляче було дивитися, її малесенькі долоньки в захисних рукавичках щосили притискали до грудей сумочку, немовби разом з пацюками мала загинути й дорогоцінна лялька.
— Татусенько, ти тут капітан… Можна мені погратися з Балі з іншого боку нашого маленького кораблика? Будь ласка, — прошепотіла нарешті Мірема.
— Так, донечко, звісно.
— Тільки нехай я буду сама. І щоб ніхто не підглядав…
— Ну, ясна річ, грайся сама! Тут довкола захисне поле…
— Дякую, татусю.
Дівчинка пішла в обхід капсули якось автоматично, немовби сліпа.
— Міре!..
Парела хотіла обійняти й приголубити дівчинку, та Філупе зупинив дружину:
— Не займай!.. Нехай справді побуде на самоті.
Щойно Мірема зникла, Філупе знесилено притулився до обшивки капсули, декілька разів вийняв і поставив в очницю штучне око, відтягнув комір комбінезону і простогнав:
— Клята санітарна обробка…
Парела бачила, у якому стані перебуває чоловік, але ще більше хвилювалася за дитину.
— Я все ж таки пригляну за Міре, — мовила нарешті жінка й хотіла вже йти слідом за дівчинкою, як Філупе гримнув:
— Нумо не смій шпигувати за нею! Я тобі забороняю, Паре, чуєш?! Годі! Якщо Міре тебе помітить, вона нам довго не вибачить. Можливо, навіть ніколи… Ні-ко-ли-и-и!!! Захисне поле в нормі, чого ж боятися?! Дівчинці треба пережити сьогоднішнє горе, як ти не…
— А ти чого це раптом розкричався? — спокійно і дещо презирливо заговорив Анріке. — Наскільки я розумію, тобі й самому шкода цих сірих паразитів. Це у вас спадкове, чи що?..
— Уяви собі, шкода. Так, шкода!!!
Філупе вирішив, що нечесно й надалі брехати іншим, якщо вже правдиво поговорив із власною дочкою. Хоча така відвертість могла йому вилізти боком…
— Якби не псування вантажів, я б, юначе, нічого такого і близько не влаштовував. Тим паче, на кораблі залишилися друзі моєї дівчинки…
— Ти серйозно, Філе?
— Абсолютно. Терпіти не можу вбивати.
Тієї ж миті Філупе відчув, як раптом обірвалася невидима ниточка, що дотепер з'єднувала його з помічником. Відчув це майже фізично, уловив навіть якусь подобу звуку струни, що лопнула.
Тепер капітанові здавалося, що він стоїть перед юнаком абсолютно голим-голісіньким. Не просто без одягу, але й без шкіри, без м'яса, без кісток — нічим не прикрита душа старого романтика, жалюгідного базікали й вічного невдахи, який у житті нічого видатного так і не зробив саме тому, що всього домагався у мріях.
І цей момент голизни був вироком. Філупе знав, що відтепер Анріке для нього втрачений, що помічник гидливо відкинув старого капітана геть на узбіччя, подалі від широкої дороги, що вела молодика від нинішнього його становища до м'якого крісла шефа транспортного холдингу з трансгалактичних перевезень.
Проте Філупе не бажав виправдуватися — до всього, це було геть безглуздо. І говорити тепер було зовсім не потрібно. Тим не менш, він заговорив:
— Я би із задоволенням залишив жити весь сіренький народець, не те що самих лише друзів моєї маленької Міре. Вона б неодмінно познайомила мене із цими тваринками. Я чув, нібито пацюки непогано приручаються, що вони веселі й дуже милі істоти, якщо тільки з ними не воювати. Й великі розумаки. Знаю, що їх можна навчити всяким різним штукам… Так, я розумію дівчинку, як ніхто з вас не розуміє… і саме я переконав її змиритися з убивством друзів! Піти на підлість!!! Пр-р-рокляття!..
— Не треба, Філе.
Еге ж, Парела, звісно, на його боці. Помічника він втратив, чи вдасться колись-то повернути довіру доньки — ще невідомо… Лише ставлення дружини не змінилося.
— Не втішай мене, Паре, не треба. Чи то я не знаю, що це таке — вбивати друзів?! Був у мене колись песик, якого я вбив і з'їв, коли зазнав аварії та здихав на Гравузі. Я колись ще розповім цю історію…
Філупе вже починав за звичкою імпровізувати, та перехопивши презирливий погляд помічника, миттю замовк. Цей погляд подіяв, немовби потужний ляпас. Капітан знов відчув себе старим, немічним, нікому не потрібним, окрім вірної дружини, зітхнув, покірливо мовив:
— Що ж, мені не личить нити — я все ж таки не маленьке дівчисько. Піду вбивати пацюків. Хай воно все йде попід три чорти…
І пірнув до капсули, аби увімкнути керування корабельною санітарною системою.

***

— Дивись-но, яка мила ця наша планеточка! Які дивовижні доглянуті галявинки! А будиночок… та це ж просто іграшка! Чудово, геть усе просто пречудово!.. — щебетала Даята.
— Дивлюсь я на цей будиночок і думаю лише про одне: тубільці невеликі на зріст. Навряд чи вони сягають мого поясу. А то й нижче.
Даята вгадала невисловлену думку чоловіка й глумливо мовила:
— Отже, тепер ти можеш бути спокійним за нас. Либонь, битися з такими карликами неважко!
— Якби битися врукопаш, я був би спокійніший, — заперечив Паргаме. — Хоча від низькорослого супротивника скоріше можна очікувати якоїсь підлоти на кшталт удару головою під дих.
— А чому ж неодмінно підлоти?! Це був мій улюблений удар, коли я в дитинстві сперечалася з усілякими здорованями, які жили на нашій вулиці, — Даята знизала плечима.
— Але тут йдеться про можливість застосування більш небезпечної зброї, — тверезо зазначив Паргаме.
— Ти нестерпний, мій любий. Особисто я не вірю, щоб істоти, які створили такий милий парк і цей чудовий будиночок, мали негідні наміри щодо гостей. А ми ж гості, і не просто гості, а…
Сріблястим дзвіночком задзеленчав індикатор інтелекту.
— Увага, вони тут…
Паргаме провів долонею над індикатором і повідомив:
— Їх двоє. За рогом будинку. Агресивність нульова.
— Яка ще агресивність?! Нісенітниці… — Даята фуркнула. — Якщо ти налаштований упереджено, я піду першою. Я наполягла на десантуванні, тож я їх і зустріну. І не сперечайся зі мною, коханий!
Вона приклала пальчика до губ готового заперечувати чоловіка, ніжно поцілувала його в щічку й мовила:
— Впевнена, нічого поганого не станеться. Якщо ти так вже переживаєш за мене, то йди кроків за двадцять позаду. Я обійду будиночок, а ти йди слідом за мною.
І не чекаючи відповіді, Даята кинулася вперед, просто у темряву вечірньої алейки. Коли ж Паргаме обігнув ріг будинку слідом за нею, то побачив, що дружина завмерла у неприродній позі, немовби відсторонюючись від чогось бридко-огидного.
— Даю! Що сталося?! — жахнувся Паргаме.

***

— А-а-а, друже мій Венсоне, ви це чи не ви? Заходьте, заходьте, я безмежно щасливий знову бачити вас, дорогенький мій.
Від несподіванки пацієнт завмер просто на порозі кабінету. Він ніяк не міг зрозуміти, що сталося з лікарем за ці два дні, куди поділися нервозність і сум'яття супротивника, бо в нинішньому стані він легко міг би посісти перше місце на конкурсі «містер Люб'язність»… якби тільки такий влаштовувався у межах психіатричної лікарні. До того ж, у поведінці лікаря з'явилися відверті манери власника, що пацієнтові зовсім вже не сподобалося.
— Чорт забирай, яка муха вас вкусила? І відколи це ми стали друзями? — доволі грубо запитав Венсон, шкутильгаючи у свій «законний» куточок кімнати.
— Від сьогодні, друже мій, від сьогодні, — проспівав лікар на мотив відомої оперної арії.
— Зазвичай ви називали мене «паном Венсоном», і я давно вже звик до такого звертання, — процідив пацієнт з усією можливою суворістю, на яку тільки був здатен.
— А від сьогодня ви стали моїм найліпшим другом. І не дивіться на мене отак. Ми потоваришуємо. І надовго, запевняю вас.
І тут Венсон нарешті зрозумів усе: психіатр таки збожеволів!..
— Агов, я попереджав вас, що ви погано скінчите. Не вартувало напружувати звивини, — промимрив він, однак лікар найнепристойнішим чинов розреготався. Реготав істерично, зі свинячим повискуванням, поступово сповзаючи спиною на сидіння м'якого крісла. При цьому лікареві ноги у відполірованих до блиску черевиках так само поступово виповзали з-під столу.
— Ви ідіот, друже мій, — пророхкав нарешті лікар звідкись із килима. — Ви загордилися, уявивши, нібито здатні доконати мене своїми фокусами. Не вийде! Ми нарешті потоваришуємо…
— Та не маю я найменшого бажання товаришувати з вами!!! — запротестував Венсон, намагаючись якнайглибше втиснутися у свій куточок. Він раптом по-справжньому злякався. Щось-таки сталося. І ситуація обернулась явно не на його користь.
— Нам так чи інакше доведеться потоваришувати до закінчення вашого лікування…
— Лікування?! Якого ще лікування! А суд?..
— Суду не буде, — рішучо заявив лікар. — Тепер я подбаю про вас, друже мій, і ви забудете все пережите, немовби лихий сон.
Від цих обіцянок пацієнт розхвилювався не жартома.
— Ви що, все ж таки дали остаточний висновок? — запитав він тремтячим голосом. — Мені здається, ще позавчора ви не знали, яким діагнозом мене ощасливити.
— Позавчора минулося ще позавчора, друже мій Венсоне. Сьогодні обставини остаточно змінилися. Бо вчора з'явилися нові дані… — лікар наліг грудьми на стіл, багатозначущо погрозив пацієнтові пальцем і витріщивши очі, прошипів: — Від поліції.
Венсон приготувався до найгіршого й чекав на продовження спектаклю, затамувавши подих. Та лікар не поспішав. Венсон розумів, що зараз супротивник мститься йому, підло мститься за свої власні похибки й коливання, за слабкість, за те, що пропонував допомогу… кому?! Якомусь божевільному нікчемі! Лікар тріумфував і смакував власне торжество, немовби добрячу порцію міцного коктейлю.
— А я все думав, як можна пов'язати до купи всі ваші «дослідження»? «Легка» серія, «Отрути», «Харчування», «Вогонь»… що іще там у вас було?.. О так, звісно ж — «Тіло Людини»! А щоденники просто зводили мене з глузду.
Лікар розсипав по стільниці вміст товстелезної теки.
— Щоденники бурлаки. Життя занепалих аутсайдерів. Майже тваринні сцени. Помиї суспільства. Подорожі смітниками, бійки, злягання, вироджена людиноподібна череда. Мороз по шкірі й огидне вонидло.
Лікар говорив абсолютно спокійно. Здавалося, його вже анітрошки не бентежили деякі деталі спостережень Венсона.
— І на тлі усього цього неподобства — неупереджено-крижаний аналіз із загадковими напіввисновками. Так, друже мій, найбільше мене бентежили ці ваші напіввисновки. Я марно сушив голову над тим, яка ж їхня друга половина. Й лише сьогодні…
Лікар зненацька замовк.
— Що сьогодні? — не витримав пацієнт.
Лікар посміхнувся.
Лікар розвів руками.
Лікар натиснув на кнопку дзвінка.
У кабінет увійшли двоє санітарів з гамівною сорочкою й заходились мовчки й діловито надягати її на Венсона.
— А це навіщо? — обурився той. — Відтоді як ваші хлопці облишили спроби вимити мене, я жодного разу не лютував.
— Зараз почнете, — пообіцяв лікар. — Я збираюся дещо вам продемонструвати. Готові? — запитав він санітарів. Ті кивнули. Тоді лікар повільно, так повільно, що пацієнт ледь не застогнав від нервової напруги, відсунув верхню шухляду столу і ще повільніше витягнув звідти великий чорний альбом.
Побачивши цю річ, Венсон заревів немов ведмідь грізлі, який викликає суперника на весняну бійку, й рвонувся до лікаря. Санітари впали на підлогу разом з пацієнтом. Допоки тривала запекла боротьба, лікар тихесенько посміювався, голублячи виблискуючу глянсову обкладинку альбому. Нарешті санітари підняли Венсона й насилу поставили навпроти столу.
— Ну от, мій друже, ви й лютуєте. Хіба ж ні?..
— Чорт! Чорт, чорт, чор-р-рт! Чорти б мене забрали, чорт вас забери, чорти б забрали усіх!!! Який я ідіот! Якого дідька не знищив цей клятий альбом, доки лишався час до арешту?! — завивав пацієнт.
— Навіщо так засмучуватися, друже мій! Адже цей шедевр розставляє усе на свої місця.
У відповідь Венсон видав таку серію прокльонів і заволав настільки несамовито, що навіть досвідчені санітари ледве не випустили його.
— Облиште, друже мій, благаю. Давайте-но краще почитаємо досі втаємничену частину відповідей на каверзні запитання, викликані з небуття вашими наднауковими «дослідженнями». Це доволі цікаво, чесне шляхетне слово.
— Підіть до дупи! — гримнув Венсон. Лікар знизав плечима, відкинувся у кріслі, розкрив чорний альбом і заходився розмірено декламувати:
— "Маніфест. Людство! Розшматоване на частини, у кожному своєму слові, вчинку й думці суперечливе людство! Я, Майкл Венсон, звертаюся до тебе. Я маю право на це, тому що розв'язав гордієв вузол, а не розрубав його подібно талановитому, але квапливому невігласу, який марно намагався завоювати увесь світ і навіть не підозрював, що існують ще й інші землі поза межами Ойкумени…"
— Ого, друже мій, від вашого послання так і тхне неприкритою манією величі, не чи так?
— Будь ти проклятий, сволото, св-в-волото-о-о!!! — заверещав Венсон. Він не міг, просто не мав жодних сил дивитися, як цей фігляр у машкарі Ескулапа бруднить справу всього його життя. Пацієнтові раптом згадалося порівняння:
Чиста Наука — це повія, яку пройдисвіт
купує по дешевці й веде на панель.

Не звертаючи уваги на скрикування Венсона, лікар продовжував читати:
— «Це найбільша загадка з тих, які ти, людство, безуспішно намагалося розв'язувати протягом всієї своєї історії. Навіть знамените питання про курку та яйце „ab ovo“ почало хвилювати найкращих твоїх філософів пізніше, тому що насамперед ти запитувало себе: хто ми, люди?.. звідки й яким чином з'явилися?.. На це запитання відповідали всі, починаючи від творців міфів і завершуючи віталістами й дарвіністами…»
— Господи, зведи мене з розуму!!! — зненацька заволав Венсон. Закоренілий атеїст, він молився вперше у житті й робив це абсолютно інстинктивно. Адже нічого іншого йому не залишалося, окрім як благати про допомогу вищу силу й хоча б на мить увірувати в диво!..
Але небеса залишилися глухими до його палкого благання так само, як ідеально біла, без жодної подряпинки стеля лікарського кабінету. І дві каламутні сльози поповзли по неголених щоках Венсона.
Це було прощання з надією.
З його останньою надією…
— Навіщо апелювати до Всевишнього, друже мій Венсоне? Ви вже збожеволіли, — холоднокровно мовив лікар, на кілька секунд припинивши читання.

(Частина 6)

+1
336
RSS
08:37
+1
Як це можна, будучи в скафандрі, «шумно видихнути повітря в кулак»?
Можна — якщо зняти шолом. Зрозумій: якби атмосфера Землі не була придатною для дихання, то залишені тут пацюки не вижили би! Якщо ж вижили — то й представники «вищої» цивілізації теж могли дихати земним повітрям… За таких умов нема сенсу лишатися на Землі в шоломах, все дуже просто.
_язик
Водночас, залишатися в скафандрах (навіть з відкритими шоломами!) можна, бо це зменшує зону тактильного контакту з ґрунтом Землі та з рослинами на ньому. Надягати шоломи можна лише на час перельоту з основного корабля на Землю й назад, бо завжди є ризик раптової розгерметизації допоміжного транспортного засобу під час цих маневрів. Тому знімати ще й скафандри (разом із шоломами), перебуваючи на Землі, недоцільно.

Випадкові Дописи