До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Пацючатики (НФ-повість, частина 6)

Пацючатики (НФ-повість, частина 6)

(Частина 6; почитати частину 5)

Автор — Тимур ЛИТОВЧЕНКО

5. ВИХІД

Тільки-но Мірема опинилася по іншу сторону капсули й переконалася, що ніхто з дорослих не стежить за нею, то одразу ж розстібнула сумочку, у якій зазвичай носила улюблену ляльку Балі, й тихесенько зітхнула:
— Вилазьте, пацючатики…
А через мільйон років за їхнім літочисленням на тій же планетці зблідла Даята кинулась до чоловіка й тремтячи не стільки від переляку, скільки від нестерпної огиди, прошепотіала:
— Там пацюки! Два гігантських пацюка…
А десь на іншому кінці планети майже в той самий час (всього лише на якихось десять років раніше) лікар урочисто прочитав найважливіший запис у чорному альбомі, що належав нещасному й безумовно божевільному Майклу Венсону:
— «Але ніхто не зумів відповістити на це запитання найбільш правдиво. Багато років вів я спеціальні дослідження, і от вам квінтесенція моїх висновків:
Людство, ти — зграя космічних щурів!»


6. АДАМ І ЄВА

Кадаме висунув із сумки писочок і недовірливо принюхався. У повітрі ширяли тисячі пахощів — і серед них жодного, властивого одноплемінникам-пацюкам. Звичних стін, кают і коридорів (не кажучи вже про нори і прогризені лази) також не було, якщо не зважати на сріблясту обшивку капсули. Однак ця стіна випромінювала невидиму небезпеку, немовби пропонуючи забратися звідси якнайдалі. Кадаме не знав і не міг знати, що це працює зовнішній генератор захисного поля, відлякуючи місцеву живність. Втім, дівчинка була поруч, тож можна дозволити собі бодай трохи заспокоїтися…
— Вилазьте, вилазьте, — повторила Мірема. Звісно, Кадаме не зрозумів значення слів, але відчув, що його й Пєваку запрошують вибратися з тісної схованки. Вчепившись рожевенькими лапками в яскраво-білу шкіру дівчинки (вчепившись обережно, тому що пацюк ще жодного разу не бачив Мірему в «шкірі» комбінезону, призначеного для десантування на невивчені планети), Кадаме спритно стрибнув на обідок сумки й уважно озирнувся.
Навколо буяла незліченна кількість найдивовижніших рослин, ціле море зелені різноманітних відтінків із вкрапленнями чорних, брунатних, сірих і жовтуватих плям. У світло-блакитному небі зі сліпучим кружальцем сонця й легенькими мазками хмаринок ширяли невідомі істоти. Можливо, то були небезпечні хижаки, але ніхто з них не ризикував підлетіти надто близько до напівпрозорої захисної стіні, що випромінювала небезпеку. На землі й на довколишніх рослинах також не було помітно ніяких живих істот, хоча звіриних стежинок протоптано предостатньо. І було дуже тихо…
Ну, то й добре!
Мірема опустила сумку якнайнижче. Кадаме зстрибнув на травичку й пискнув:
— Можна!
Зрозуміло, його короткий крик нічим не нагадував людське слово, але ж пацюк — то не є людина… Просто самець подав самиці сигнал, що означав: небезпеки поблизу немає.
Почувши крик самця, Пєвака й собі вилізла з сумочки, всілася на смарагдову травичку й заходилась вилизувати шерстку на черевці й навколо сосців.
— Нора! — різко пискнула вона. Для самця цей сигнал означав, що він повинен насамперед розшукати підходящий безпечний притулок.
— Гніздо! — відгукнувся Кадаме (себто, до вечора пообіцяв сплести на недоступній наземним хижакам гілці одного з довколишніх дерев затишне гніздечко, в якому вагітна самичка почуватиметься безпечно).
— Молодці пацючата, хороші ви мої дитинчата! Тихо сиділи, добре ховалися, — між тим ласкаво мовила дівчинка. — Тут вас ніхто не чіпатиме… ніхто з дорослих, себто. А от що буде далі…
Тут Мірема перестала стримуватися, всілася на землю поруч з пацючихою, кілька разів схлипнула, потім заплакала.
— Погана! — пискнув Кадаме.
— Погана! — погодилася Пєвака.
Це означало, що їхня подруга сьогодні випромінює поганий, смурний настрій так само, як обшивка капсули — небезпеку. Тож пацюки інстинктивно кинулися до дівчинки, щоб бодай чимось потішити її, допомогти хоч якось перебороти смуток. Мірема зрозуміла це по-своєму й проговорила крізь сльози:
— Ні-ні, пацючатики, нам не можна разом. Ви псуєте вантаж і їсте продукти на складі. А якщо Пєвака народить маленьких пацючаточків, то їм треба буде їсти ще більше від усіх, тому що діти — вони ж зростають швидко-швидко, і їм дорослі завжди все пхають і пхають всякі різні каші та що там іще треба… Зараз на кораблі роботи вбивають інших пацючатиків, от… Ненечка Паре говорила, що мами ніколи не кидають своїх діточок напризволяще…
Дівчинка знов схлипнула, та раптом її голос зміцнів:
— Але ж, пацючатики мої, це я ваша пацюча мама! Я врятувала вас від санітарної обробки, і вас вони не вб'ють!!!
Однак слідом за тим Мірема не витримала і знов розридалася.
— Не вищи! Не вищи! — щосили кричали пацюки й ласкаво тикалися писочками їй у долоні.
— Звісно, вони подарують мені кого-небудь, якусь тваринку замість вас, — продовжила Мірема, дещо заспокоївшись. — Пацючатики, обіцяю вам, що не захочу кошеняти! Хоча після вас мені понад усе… понад усі… понад усіх тваринок мені подобаються кошенятики. Але я не захочу, відмовлюся! І загалом кішки у мене не буде ніколи-ніколи, отакої!.. Й мишолова я завжди-завжди вимикатиму, щоб ви мені могли гуляти по кімнаті, й на вас би ніхто-ніхто не нападав… Себто не ви, а інші пацючатики, тому що ми з вами… з вами!..
Дівчинка розплакалася так, що ледве змогла вичавити крізь сльози:
— Не мо-о-ожна… нам… разо-о-ом… Але я… обіцяю… навіть коли-и-и… бу-у-ду-у-у… доро-о-ослою…
Пєвака видралася до неї на плече й у розпачі заходилася смикати Мірему за пухнасті кучері. Як раптом здогадалася…
— Драстуй! — різко пискнула Пєвака.
Кадаме одразу заходився «вітатися по-людськи», як навчала його Мірема, хоча ще й досі не надто довірливо ставився до білої рукавички її захисного комбінезону.
— Я тебе люблю, дуже люблю, щурячий мій синочок Кадаме. І тебе, щуряча дочка моя Пєвака, теж люблю, — між тим схлипувала дівчинка. — Можливо, я погана пацюча мама, тому що не змогла вмовити вашого щурячого дідуся Філа… і тепер мушу кинути вас отут напризволяще. Доки татусь говорить, що генератор проганяє всіх поганих місцевих звірів. Але коли ми полетимо звідси на кораблик… Ой, пацючатики, ну я просто не знаю, що тоді буде!..
Вона ще трохи поплакала, потім мовила:
— Я виросту, гарненькі ви мої пацючатики, але нікому-нікому й ніколи-ніколи не скажу, що кинула вас отут, щоб вас не знайшли й не санітарно обробили — отакої!.. І я вас ніколи-ніколи не забуду. І ви мене теж ніколи-ніколи не забудьте.
Раптом Міремі спало на думку щось веселе, й вона розсміялася крізь сльози:
— Ой, пацючатики… Знаєте, що я оце раптом надумала?! Подейкують, що тіточки ніколи-ніколи не стають капітанами зоряних корабликів… але я придумала, що от коли я виросту великою-превеликою, просто дорослою тіточкою, то все ж таки спробую стати! І от коли у мене з'явиться власний кораблик, як-от у татуся Філа — от тоді я і прилечу сюди до вас на своєму власному срібному кораблику! Прилечу й заберу до себе вас усіх — і вас, і ваших щурячих діточок!!! Як я оце надумала, пацючатики — га?!
Кадаме відчув, що їхня подруга нарешті розвеселилася. Він задоволено свиснув, стрибнув у травичку й заходився шукати їжу. Підбіг до куща з чорними ягодами — небезпеки нібито не відчув… Пацюк підстрибнув, притягнув гілку до землі, пожував солодку м'якоть. Смакота, солоденько-кислувата смакота!.. От і добре.
— Їжа! — свиснув Кадаме самиці.
— Ні, — відмовилася Пєвака, оскільки щойно з'їла дві третини хліба й сиру, які Мірема дбайливо поклала в сумочку своїм «пацючим діточкам». Кадаме знайшов на гілці гусінь і теж з'їв.
— Маленька їжа! Ще! — пискнув він задоволено. Загалом-то, пацюкам неймовірно пощастило, що місцева фауна була відносно дрібною у порівнянні з формами життя планети, з якої їхні предки перекочували на корабель «щурячого дідуся Філупе». Тільки пацюки цього свого везіння не розуміли й оцінити по достоїнству не могли…
Між тим дівчинка побачила, що Кадаме їсть за обидві щоки всяку «гидоту», скрикнула:
— Ой, забула, геть забула, дурепа така!.. Ось це вам, і ось це, і це — тримайте!
Далі ж поклала на траву серветку, розставила на ній лялькові тарілочки, а потім заходилась викладати цукерки, шматочки хліба, ковбаси й сиру, які встигла непомітно стягнути за сніданком і порозпихувати по кишенях комбінезону.
— Гарна їжа! Гарна їжа! — заверещали пацюки і наввипередки кинулись до частування. Однак спритні ручки Міреми вмить загородили їм дорогу.
— Ні, не їжте зараз. Це я накрала, й мені за таке перепаде, але то нічого. Це ваш запас, пацючатики мої хороші! Будете приходити сюди, їсти цукерки, дивитися на небо й чекати, коли я прилечу за вами на срібному кораблику. Неодмінно чекайте на мене, пацючатики, гаразд?
Кадаме й Пєвака розчаровано попискували: бозна чому подруга позбавляла їх надзвичайно смачних наїдків!..
Дівчинка зрозуміла, що її ненаглядні «пацючата-дитинчата» засмутилися, тому взяла в долоньки самичку, поцілувала її в носик, ніжно почухала за вушками, потім зробила те саме із самцем, потім мовила якнайлагідніше:
— Прощавай, Пєвако. Прощавай, Кадаме… Я тут вирішила, що ваші імена занадто довгі як для вас, і ви ще, чого доброго, не зможете вимовити їх. Тож нехай Кадаме зве тебе, донечко моя Пєвако…
Мірема на секунду замислилася, потім придумала:
— Нехай зве тебе "Єва" — о! Так коротше. А ти, Пєвако, зви свого пацючатика… наприклад, «Адам»! Це ж коротше, ніж Кадаме, еге ж?..
— Драстуй! — пискнула самичка.
— Драстуй! — погодився самець. Й обидва знов заходились «вітатися» із своєю подругою.
— Молодці, пацючата-дитинчата, хороші ви мої! — кивнула дівчинка і продовжила "інструктаж": — Отже, Кадамка, дивись-но мені: ти хлопчик, ти мусиш берегти мені свою дівчинку Пєваку… ой — звісно ж, Єву!.. Не забувайте, що я наженила вас обох нитяними браслетиками. Отже, коли твоя дівчинка буде народжувати малесеньких дитяточків-пацюченяточків без пацючої лікарні й лікарів, то щоб ти захищав її мені… для мене… Коротше — доки я не прилечу за вами на своєму срібному кораблику. Зрозуміло?
Мірема підвелася.
— Ну все, тепер ідіть звідси. Коли татусь Філ і дядько Ан впораються із своєю санітарною обробкою, ми звідси полетимо назад на кораблик. Тоді бути тут, де ми ось зараз, буде вже неможливо — бо небезпечно. Бо вас тоді ще попече — ото буде лишенько!.. Тому йдіть зараз звідси якнайдалі. А потім вертайтеся за цукерками. Все, пішли!..
Пацюки тривожно посвистували й нерішучо тупцювали на місці. Інстинкт і випромінювана капсулою небезпека гнали їх геть. Дівчинка теж чомусь проганяла, подавши сигнал «пішли!» та ще й махнувши передньою лапою із ляльковою сумочкою.
Але чому дівчинка їх проганяє?! Це ж їхня подруга й захисниця… причому єдина захисниця в цьому чужинському й геть незнайомому місці!..
І гарна їжа тут лишається…
Чому?!
— Йдіть. Ви мої лагідні, розумненькі й гарненькі діточки. Ви завжди слухались мене!.. І ви всіх-всіх тут переможете, я знаю!!! Ви ж тут най-най-найкращі!.. А тепер геть звідси!!!
Пацючатики все ще нерішучо тупцювали на місці.
— Тікайте зараз, а потім вертайтеся, їжте приготовані наїдки, дивіться на зірочки у небі й чекайте, доки я виросту та прилечу за вами на своєму маленькому гарненькому сріблястому кораблику… Нумо, пацючатики мої хороші — тпрусь!..
Але тваринки ну ніяк не бажали забиратися!
Тоді Мірема взяла одну із залишених на ляльковій тарілочці цукерок, розмахнулася й закинула її подалі в кущі. Кадаме зреагував першим і одразу побіг розшукувати частування. Коли Пєвака наздогнала його, самець вже встиг відгризти неабиякий шматок.
— Я!!! — обурилася Пєвака і вкусила його за плече. Кадаме знав, що самиця виношує дитинчат, тому слухняно відскочив убік, поступившись солоденьким. А коли пацюки доїли цукерку, то випромінювана капсулою хвиля небезпеки погнала їх якнайдалі від місця приземлення, у найглибші лісові хащі…
Дівчинка ж, схлипнувши востаннє, на ватяних ногах попленталася до батьків, щоб ніколи вже не побачити любих своїх пацючатиків.

***

Поза сумнівом, то були розумні істоти, тубільці даної конкретної планети: на це безпомилково вказував індикатор інтелекту, що дзеленчав дедалі голосніше.
І без найменших сумнівів можна було сказати, що істоти ці — пацюки. Мільйон років еволюції не минувся безслідно. Тварюки значно збільшилися в розмірах, ходили на задніх лапах. Їхні голови змінили форму, змінилися пропорції верхніх кінцівок щодо нижніх. Під вибагливим одягом швидше за все не було ні шерсті (про що свідчили голі мармизяки… або все ж таки обличчя?!) пацюків і голі передні кінцівки самиці. Ймовірно, не було також хвостів…
— Паргу, миленький мій, забери мене звідси! Будь ласка, — тихесенько попросила Даята. Чоловік відчув, що вона й досі тремтить.
— Обіприся на мене, — мовив він суворо й повів дружину назад до корабля.
— Як прикро, — сказала після тривалої мовчанки Даята, котра все ще не відійшла від пережитого. — Прикро, що я ненавиджу пацюків… і що саме пацюки населяють таку пречудову планетку.
— Дивись-но, Даю, дивись, вони спостерігають за нами!
Молода дружина огидливо здригнулася. Паргаме іронічно додав:
— Кохана, але ж ти тільки-но уперто рвалася зустрітись із цими загадковими тубільцями!.. Хоч би помахай їм на прощання, чи що?..
— Ой, Паргу, облиш, не треба, — застогнала Даята. Вони саме завернули за ріг будинку. Тільки тут Даята полегшено зітхнула.
— То що, треба було нам десантуватися? — спитав Паргаме начальницьким тоном.
— Я була до непристойності свавільною, — з каяттям визнала молода дружина.
— Чи слухатимешся надалі мене, Даю?
— Ще б пак! Ти ж у мене найрозумніший, найгарніший у світі, — вона озирнулася, щоб перевірити, чи не йдуть пацюки слідом.
На щастя, тварюки не ризикнули…
І добре зробили, до речі!..
— Цікаво, яким чином ці паразити з'явилися тут?
— Овва, все надто очевидно: втекли з вантажівки, що поповнювала тут запаси енергії мільйон років тому. Очевидно, екіпаж порушив закон чистоти відвідування. Взагалі-то із цим у нас завжди було суворо. Сама розумієш, впливати на еволюцію будь-якої чужої планети… Коротше, Даю, це неприпустимо. Але ж мільйон років відтоді минув, що вже поробиш! — Паргаме тільки руками розвів.
— Все ж таки цікаво вийшло, — продовжував він, уже сидячи у своєму корабельному кріслі й програмуючи автопілот на терміновий відліт. — Отже, позбавившись тиску людини, пацюки побудували на цій планетці власну цивілізацію!..
— А раптом це й не пацюки зовсім?! Раптом місцеве життя просто набуло такої дивної форми?..
Паргаме посміхнувся. Даята із запізненням заходилася захищати цивілізацію, яку підсвідомо вважала своїм відкриттям усекосмічного масштабу й величезної історичної значущості…
— Все може бути, — невиразно кинув Паргаме, який більше не бажав зачіпати цю тему. — Але нехай із цим розбираються вчені. І вже без нас. Ми й без того надто багато зробили, як для планетологів-любителів. Бо цивілізація пацюків — це справді щось небачене!
І маленький кораблик молодят стрибнув до зірок. Паргаме з Даятою квапилися розшукати іншу підходящу планету, щоб спокійно провести медовий місяць.
Тільки щоб вже без всяких різних тварюк у «довіску»!..

***

Лікар знизав плечима й продовжив читати з чорного альбому:
— «Всі шукачі по-своєму праві. Догони мають рацію, оскільки людство у вигляді зграї пацюків або ж всього лише кількох тваринок прибуло на космічних кораблях з планетарної системи Сиріуса або ж іншої зірки. Біблія права, тому що представники вищого людства, яке ми іменуємо „богом“ або ж „богами“, випустили цю першозграю пацюків (умовних Адама й Єву) на Землю з невідомою нам метою. Біблія, стародавні греки й віталісти не помиляються, тому що хоча людина й була „виліплена з глини“, та все ж зародилася у світі іншому — у так званому небесному, божественному світі. Дарвіністи праві, тому що в обох цих світах людина еволюціонувала. Всі інші також у чомусь праві, однак в цілому картина походження людства відкрилася тільки мені одному.
Чому так сталося? Бо час настав, і саме мені випала честь вкотре поставити руба одвічне запитання, як це тисячі разів робили до мене інші: хто ми, люди? Звідки з'явилися? Quo vadis?..
Дарвіністи дотепер не змогли знайти всіх до єдиного предків homo sapiens'а, щоб простягнути безперервний ланцюжок від нас до мавпи. Насправді ж такого ланцюжка зовсім і не існує! Хибні припущення розпочинаються з явантропа. Справжніх же наших пращурів варто шукати не серед земних мавп, але серед щурів іншої цивілізації.
Чому серед щурів?
Нині над Землею нависли загрози ядерної війни з наступною „ядерною зимою“ або ж небаченої досі екологічної катастрофи. А який ссавець здатен вижити після такого катаклізму? Експерти дали однозначний висновок:
пацюк!
Тільки пацюк, як і людина, здатен пристосується до яких завгодно умов довкілля (навіть довкілля незнайомої, чужої, ворожої планети!), до яких завгодно отрут, до якої завгодно їжі. Тільки пацюка не можуть обдурити найхитріші, найвитонченіші пастки, винайдені людиною…»

Зраділий лікар захихотів і мовив:
— А я собі разом із поліцією мізки сушу, що ж то за дивні знаряддя катувань ви виготовили, друже мій?! І як же я одразу не здогадався, що це просто різні моделі мишоловок, відтворені у збільшеному масштабі! Цими мишоловками ви й відтяли собі кисть руки, перебили гомілку…
— Кретин, — байдуже кинув Венсон, який сомнамбулічно погойдувався взад-уперед. Лікар лише посміхнувся.
— Читаю далі, друже мій…
"…Чому ж не від земного пацюка пішов рід людський? На те вказують наступні три обставини:
— лише чужинець, який не розуміє до кінця природу планети, бо не має на ній справжнього родового коріння, здатен довести свій «дім» до катастрофи, бо це не його рідна домівка;
— пацюки вищого світу виявилися вищими від усіх звірів-тубільців, але перемогли їх абсолютно бездумно. До того ж варто врахувати, що подібний не винищує остаточно подібного, зате найбільше зусиль докладає до знищення чужинця, який стоїть найближче до його еволюційного щабля. То на яких же лабораторних тваринах люди здійснюють найбільш бузувірські свої експерименти? Звісно, на пацюках;
— нарешті, люди, як зграя космічних пацюків, явно стримують еволюцію пацюків земних, які без нашого контролю давно створили би власну і поза сумнівом — набагато більш вдалу цивілізацію.
Де ж вихід?
В єднанні!!!
Люди, закликаю вас припинити безглузду війну проти пацюків, рівних нам за походженням, розумом і потенційними, матінкою-природою закладеними талантами! Давайте об'єднаємося, щоб спільними зусиллями врятувати самих себе і заразом увесь цей світ, що став нам нехай нерідною, але ж домівкою!.."

— І далі за текстом — цілий набір воістину безцінних шедеврів вашої творчості, друже мій: конституція об'єднаної людсько-щурячої держави, її герб, гімн. Прогнози розвитку за трьома сценаріями — песимістичним, посереднім та оптимістичним. Солідний блок інформації присвячено древній державі космічних пацюків. А також їхня ймовірна історія у світі «богів» — себто, людей невідомої нам цивілізації. Гіпотетичних «сіріусян»… Що ж, зізнаюся відверто: пре-кра-сно!.. ше-дев-раль-но!..
— Вилупок ти, пацючий недоумок, — промурмотів Венсон. Лікар закрив альбом і мовив тепер вже абсолютно серйозним тоном:
— Це параноїдальна настирливість, друже мій. Плюс манія величі, — він зважив на руці опуклу теку разом з альбомом. — І от у що це вилилося. Намагаючись жити пацючим життям, ви спаплюжили людські закони й мораль. Вас конче необхідно зупинити, друже мій, конче необхідно!.. І я це зроблю.
— Кретин смердючий,— прошепотів Венсон. — Щур безхвостий.
— Відведіть його до палати, — звернувся лікар до санітарів і довго дивився на двері по тому, як Венсона вивели геть. Нарешті мовив з подивом:
— Ну, оце ж треба, друже мій Венсоне — людсько-щуряча держава!.. А я ж ледь-ледь не повірив у вашу геніальність! Отже, вірно кажуть, буцімто від генія до безуця всього лише крок, один лиш малесенький крок!.. А тут!.. Поставити на один щабель людину — і якогось там сірого смердючого голохвостого щура!.. Подумати тільки, скажіть на милість…
І додав упевнено:
— Ну, то нічого, друже мій, я вас вилікую. Неодмінно вилікую…


Епілог

Коли чоловік і жінка побачили на нічній алеї іншопланетних гостей, їх вразив неабиякий переляк. Почуття було настільки глибинним, первісним, що його джерела неможливо було навіть усвідомити!..
То був саме інстинктивний переляк тварини, що виникає в присутності людини — вищої, наділеної могутнім інтелектом істоти, яку неможливо обдурити й перемогти жодними зусиллями.
Чоловік і жінка стояли нерухомо. Вони не розуміли, чому прибульці не наближаються до них, чом не заговорять з ними — іншими словами, чому не вступають у контакт?! Їм навіть на думку не спадало, що самий лише їхній зовнішній вигляд для іншопланетян є неподолано-огидним.
Коли ж космічні гості зникли, молоді люди (чоловік і жінка, які вийшли на вечірню прогулянку помилуватися зорями у бездонно-чорному небі й помріяти під загадковим місячний сяйвом про щось божественно-неземне) ще довго запитували себе: хто ж це з'явився перед ними? Жителі інший світів, янголи або примари?!
А головне: чи з'являться вони знов?..
Та чи захочуть посланці Великого Космосу говорити з колишніми бридкими пацюками?!
І чи є про що говорити цим двом расам?..

Літо 1990 — 23 квітня 1992 р.
Київ — Санкт-Петербург — Київ

+2
310
RSS
21:45
+1
Кінець — справі вінець! _ура
08:10
+1
Мдя-а-а… Відчуваю, що дарма я тут повість оприлюднив: навіть замовниця публікації — Дзвінка Сопілкарка ніяк не може дочитати й відгукнутися _шкодую _шкодую _шкодую
То правда, треба було трохи часу на читання. Але воно того варте. _чудово
Ідею про те, що люди не є аборигенами Землі вже чула. Щури — наші предки, цілком може бути. А от чи змогла проіснувати мільйон років раса, яка нас сюди закинула? Сумніваюся. І це все гарно пояснює наше бажання і страх зустріти позаземний розум, нашого Великого Експериментатора. _крутий
А от чи змогла проіснувати мільйон років раса, яка нас сюди закинула? Сумніваюся.

Перепрошую, уважно перечитайте фразу:

А через мільйон років за їхнім літочисленням
— звернувши особливу увагу на підкреслені слова. Мільйон років минув за "їхнім" літочисленням. А скільки минуло за нашим — хтозна! Може, всього лише 100'000 років?.. А може, швидкість плину часу в різних частинах Всесвіту загалом є змінною?! Хтозна…
_ура
Ідею про те, що люди не є аборигенами Землі вже чула.

Звісно. Але я відпрацював, як мені здається, новий сюжетний напрям цієї версії: наші предки були закинуті на Землю не навмисно, а через непорозуміння! Парочку «космічних щурів» залишила тут… маленька дівчинка, рятуючи таким чином від фізичного знищення своїх підопічних «хатніх улюбленців».
_хитрий
Здається, зробив я це доволі вдало. Принаймні ті дорослі, які читали «Пацючатиків» в журналі «УФО», не очікували подібного повороту аж до того моменту, коли в мікророзділі №5 Мірема відкриває лялькову сумочку й зітхає: «Вилазьте, пацючатики». Хоча в попередньому розділі №4 я декілька разів акцентував увагу на ляльковій сумочці, в яку буквально вчепилася дівчинка. Навпаки, декого ця сумочка дратувала. Мою акцентацію на цій деталі вони вважали зайвим «гальмом»: мовляв, яка різниця, що там тримає в руках дівчинка?! Й як вона може гратися зі штучною лялькою, дізнавшись про вирок живим «хатнім улюбленцям»?!
Єдина, хто здогадався — це моя донька Люся. Коли вона була ще малою (років 5 або 6), то якось попросила, аби я щось їй своє почитав. Ну-у-у, тато все пише якусь фантастику, але читає тільки мамі… Отож я й прочитав їй «Пацючатиків». Ще не в машинописі навіть — в чернетках. Якийсь проміжний варіант. То коли в розділі №4 Мірема вислухала вирок батька і попросила погратися з улюбленою лялькою Балі в тилу спускової капсули так, щоб ніхто не підглядав, донька сказала: «Я би на її місці сховала пацючатиків в ляльковій сумочці...» — й коли я сказав: "О-о-о, молодчинка, здогадалася!" — аж просяяла! А повторно просяяла, коли дізналася, що Мірема саме так і врятувала друзів!
_ура
Бо чиста душею дитина не може зрадити дружбу. Їй байдужі «дорослі» міркування, вона рятує своїх «діточок»…

Щури — наші предки, цілком може бути.

Не зовсім так. Швидше йдеться про те, що далекі предки homo sapiens займали відносно цивілізації «космічних господарів» ту нішу, яку пацюки займають відносно людської цивілізації. Себто, це були якісь всеїдні тваринки, що харчувалися припасами тієї цивілізації.
02:40
+2
1992 р. час написання. Мабуть писалося російською? Щоб не забути: здається, в 2 треба виправити помехи на перешкоди. Далі. Щурі- щурята; миші — мишки; кури — курчата (а не курята); пацюки — пацючки. Чому пацючатики? Це новотвір? Краще б пацюки — пацючата, хоч і так звучить неоковирно. Як не крути, а найкраще пацюки — пацючки.
Мірема — мала дівчинка, яка до того ж росте в ізольованому товаристві: тато + мама + випадково найнятий помічник на деякий час. Не дивно, що за таких умов вона активно створює власні «неправильні» слова. Тому саме «курята», а не «курчата». І звісно ж «пацючатики», а не «пацючки». А наприкінці для її «пацючих онуків» — навіть «пацюченяточки». Ця дитина має говорити саме так, а не інакше.
_язик
Щоб не забути: здається, в 2 треба виправити помехи на перешкоди.

Просканував всю повість як в ВОРДі, так і тут, на Світочі. Ніяких «помех» у мене ніде немає. Де ти знайшов таке слово?!
_здивований
В першому фрагменті є лише «поміхи», не заперечую. Але виправляти на «перешкоди» не стану, бо йдеться про радіопоміхи, що відповідає значенню №2 на слово «поміха»:

Електромагнітні коливання, що викривляють сигнал, який приймається.

(Словник української мови: в 11 томах. — Том 7, 1976. — Стор. 127.)
_язик _язик _язик
Кожна дитина грається зі словвами. Якщо батьки уважно до цього стаіляться, то такі словечка-іграшки переходять в розряд сімейних легенд. А от неуважні батьки ризикують виховати дитину, яка вже в дорослому віці буде перекручувати слова і матиме проблеми з запам'ятовуванням термінів
У мене в дитинстві теж були свої словечка. Я казвла «зимнини» і «теплини» замість «стільки-то градусів морозу чи тепла». _божевільний
О!!! Прекрасно!!! _браво _браво _браво
02:43
+2
Читаю зі смартфону і відчуваю, що краще читалося б із звичайної книги.
Вибач, але це повість, видати її книгою нереально. Видавців цікавлять романи, а не повісті й оповідання. Тому хоча писалося це в 1990-1992 роках російською (так, маєш рацію, друже! в оригіналі повість називалася «Крысятики»), однак опублікувати довелося лише у весняному числі щоквартальника «УФО» в 2010 році. Доки я був головредом журналу в 2007-2009 роках, то вважав неправильним публікувати будь-яку свою художню прозу в часописі, де я командував редакцією. Бо то був би «самсебевидав». Єдине виключення — це оповідання «Сповідь туриста», оприлюднена в презентаційному числі «УФО» восени 2007 року. Та й то мене уламували на цей подвиг всією редакцією + видавець сказав, щоб я щось дав і своє! Заради презентації… Отож я навмисно вибрав «коротунчика» — рівно на 1 журнальну сторінку. Більше за всі роки перебування на посаді в журналі там не публікувалося нічого мого художнього. «Пацючатики», «Плагіатор» і ще 3 значно коротші оповідання вийшти в «УФО» вже в 2010-2011 роках, коли я пішов з посади головреда. Це питання етики, до таких речей я ставлюся з величезним пієтетом.
Ну, ви вже дуже відомий письменник, то можна усі малогабаритні твори зібрати в одну грубу книжку. І вийде гарний збірник філософських ідей і фантазій.
В принципі, мої, умовно кажучи, «блакитна» й «чорна» книги фантастики саме є отакими збірками — бо всі вміщені в них твори писалися в мій «ранній клубний» період — під час мого перебування в київському Клубі любителів фантастики «Чумацький шлях», десь в 1989-1991 роках.

Більш того — там мав би бути ще й третій том! Він навіть був повністю зверстаний, туди мали б увійти ще й більш пізні твори (аж до 1998 року написання)… Однак видавництво «Кий», на жаль, збанкрутувало, тож книга так і не була надрукована.
_шкодую
13:55
+2
Дочитав до кінця. Повість серйозна, незважаючи на, часом, дитяче щебетання. І сюжет закручено в стилі Тимура Литовченка. Не добереш спочатку, хто з Богом, а хто божевільний. Пацюки винахідливі тварини. От як вони поселяються на нові кораблі? Не було, не було і раптом стало. Чи є вони на підводних човнах? Саме припущення життя пацюка на космічному кораблі — вже ознака великої уяви письменника. Повість заслуговує на ретельний розбір і рецензію. Мав би паперовий варіант, то щось і написав би…
Як буду у Львові… Якщо не забуду — спитаю колишнього видавця «УФО», чи не завалявся у нього зайвий примірник?! Якщо для тебе дістану — вважай, пощастить! Тож заздалегідь обіцяти не можу…
_зупиняю

Випадкові Дописи