До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Апендицит

Апендицит

Пам'яті Бориса Ніконовича Руденка

Ось буквально зараз вкотре вже спробував погуглити на ім'я цієї надзвичайної Людини (так-так, саме з великої літери) — однак жодної особистої фотографії не знайшов… Він був дуже скромний, хоча зробив для Києва просто величезну справу! Без перебільшення. А що вже для мене — тут загалом нема про що сперечатися: адже тільки й виключно зусиллям Бориса Ніконовича у України є як «Золотий письменник» Тимур Литовченко, так і творче подружжя Литовченків, а наші читачі мають можливість читати написане нами.

А могло б і не бути...


Отже, взимку 1975 року, коли мені виповнилося 12, у мене стався перший, дуже легенький напад апендициту. Мати повела в лікарню, й дитячий хірург констатував: так, є легесеньке запалення — але недостатнє для того, щоб проводити операцію. Порекомендував дати мені відлежатися пару днів — і все заспокоїться. Так і сталося.

Тим літом ми поїхали відпочивати в Судак, де у мене, очевидно, стався другий напад апендициту. Це вже було встановлено заднім числом, тоді ж все зіпсувала «тітка Тася» — рідна сестра мого дідуся Гриші. Вона була лікарем-педіатром, пережила блокаду Ленінграда. Однак з певних причин мою маму терпіти не могла, тож після смерті бабусі Тамари вони з матір'ю ворогували. Й навпаки, з її рідним братом — дядею Вітею у «тітки Тасі» були якнайкращі відносини.

В Судаку ми відпочивали в «домиках» — в звичайнісінькій фанерній халабуді… ну, як на звичайній радянській базі відпочинку. Дівчина Тетянка, яка жила з батьками в сусідній кімнаті, об'їлася персиками з усіма зрозумілими наслідками. А тут і у мене температура 40°С з диким болем в череві!!! Мама констатувала у мене апендицит.

(Ліричний відступ: батько материної шкільної подруги — колишній армійський хірург дядя Миша Галант був світилом київської медицини і свого часу навчив маму безпомилково виявляти апендицит.)

Тоді вона зателефонувала братові, щоб той допоміг з машиною, бо хотіла, щоб ми перервали відпустку й терміново повернулися до Києва. Дядько не придумав нічого кращого, окрім як пригнати на базу відпочинку огромезну вантажівку: як директор Запорожалюмінбуду, він міг таке зробити… Але мало того — в кабіні вантажівки прибула «тітка Тася» (виявляється, вона відпочивала в Феодосії), яка обслідувала мене й заявила: «У хлопця дизентерія, бо ця нечупара Жаннка розвела скрізь антисанітарію й хоче вколошкати власного сина».

(Ліричний відступ: «тітка Тася» й дядя Вітя кілька разів тиснули на маму, щоб вона або розвелася з татом, або ж відмовилася від єдиного сина. Тоді «тітка Тася», яка не мала власних дітей, забере мене до Ленінграда, всиновить і виховає в справжньому єврейському дусі...)

Коротше кажучи, «тітку Тасю» мама випхала, вантажівку відправила ні з чим: бо перевозити дитину з температурою 40°С у відкритому кузові по кримській літній спеці — це кретинізм… Однак «тітка Тася» настільки голосно волала про мою уявну «дизентерію», що сусіди по базі відпочинку викликали «швидку», і нас із Танечкою повезли до якоїсь судакської лікарні, яка була, між іншим, переповнена. Тож мамі коштувало величезних зусиль відбити нас двох від ушпиталення. Десь вона роздобула шприць, антибіотик і пару днів власноруч штрикала мене. А коли температура впала — вивела на море, загнала в воду і змусила плисти якнайдалі. Я доплив до буйків і повернувся назад. На берег не вийшов — буквально виповз на карачках. Бо не міг стояти… Але проспався тут же, на берегу — й одужав...

Далі повернутися ми до Києва. На початку вересня, виконуючи настанову батька, я вкотре почав «займатися спортом»: бо тато неодмінно хотів виростити з мене спортсмена!!! Його рідна сестра — тітка Оля поговорила з подругою, яка тренувала легкоатлетів на стадіоні «Спартак». Тож прийшовши до цієї подруги, я отримав завдання: для початку пробігти довкола стадіону. Я побіг… і «спікся»: незадовго до фінішу мене так скрутило, що ледь ногами двигав. Подруга тітки Олі миттю відправила мене додому.

Коли батьки ввечері прийшли з роботи, у мене вже була температура 40°С з диким болем в череві. Мама оглянула мене й констатувала: апендицит! Причому не настільки легкий, як взимку, і на «дизентерію» не зіпхнеш, як це зробила «тітка Тася». Батьки викликали одразу ж і дитячого лікаря, і «швидку». Доки мама зібрала все необхідне для мого ушпиталення, приїхала дитяча лікарка. Оглянувши мене, поклала на спину, щосили надавила кулаком на черево й наказала зусиллями м'язів пресу виштовхнути кулак. Я дуже впертий, тому хоча в голові паморочилося, але кулак все ж таки виштовхнув. Тоді лікарка підняла маму на сміх:

— При апендициті дорослі кулак не виштовхують, а це 12-річна дитина! Нема у нього апендициту. Ви, мамо, занадто полохлива. Ви економіст, а не лікар. Мені видніше. У вашого сина грип. Напоїть його гарячим молоком і нагодуйте булочкою.

Мало того, ця лікарка зателефонувала на «швидку» і… скасувала виклик!!! На моє щастя, бригада вже встигла виїхати і прибула до нас додому за півгодини після уходу дитячої лікарки. «Швидка» констатувала гострий напад апендициту. Мене терміново відвезли до дитячої лікарні, однак тамтешній лікар відмовився приймати «переростка»: адже хоч я ще був приписаний до дитячої поліклініки, проте в дитячому ліжку просто не вмістився би...

Отже, з дитячої мене повезли до чергової лікарні. А це була київська лікарня №9 — та сама, де померла моя бабуся Тамара… Звісно ж, мама почала благати лікарів «швидкої»: «Везіть його куди завгодно, тільки не в Дев'яту лікарню!!!» — однак ті були невблаганні. Можна лише уявити, в якому стані мама приїхала туди...

А там нас зустрів такий собі щирий огрядний дядько — це і був Борис Ніконович. Оглянувши мене, він наказав негайно ж лягати на каталку. На той час була вже ніч. Попри те, термінової операції очікували двоє людей. Однак Борис Ніконович наказав відставити обох і в екстраординарному порядку взявся за мене. Апендицит виявився гнійним, вже лопнув, починався перитоніт… Опісля Борис Ніконович сказав: «Якби тебе привезли хоч би на 20 хвилин пізніше, я був би безсилий зробити бодай щось...»

Дитяча лікарка зателефонувала до нас наступного дня і з сарказмом в голосі спитала, чи сподобалась мені булочка з гарячим молоком. Мама чергувала біля мене (операцію робили під загальним наркозом, від якого я відходив цілу добу), тож з лікаркою говорив тато. Він добряче, по-пролетарському, на всі друзки висварив її за те, що ця паскуда скасувала виклик «швидкої». Пообіцяв зав'язати їй руки-ноги на спині й розрубати сокирою, якщо тільки зі мною щось станеться. Більше ми ту лікарку не бачили й не чули...


А Борис Ніконович працював довго й успішно в різних лікарнях Києва. А з часом став ініціатором створення київської Лікарні швидкої медичної допомоги — це його справжнє дітище, справа всього його життя. Зокрема, він став першим головним лікарем ЛШМД, про що можна прочитати на тамтешньому веб-сайті:
  • З 1984 р. по листопад 1991 р. лікарню очолював Руденко Борис Никонович. Його першими заступниками були: з хірургії — Пляцок Адольф Олексійович, з медичної частини — Романченко Галина Йосипівна; перша головна медична сестра лікарні — Валюженич Раїса Миколаївна.

Мав неабиякі плани щодо розвитку ЛШМД. Наприклад, ще всередині 80-х хотів побудувати там… вертолітний майданчик для того, щоб мати змогу забирати людей, яким стало зле, просто з київських вулиць спеціальними медичними вертольотами! Однак внаслідок збігу певних причин у Бориса Ніконовича стався тяжкий інфаркт, тож він пішов з посади. Потім було ще пару інфарктів, потім інсульт...

Бориса Ніконовича не стало позавчора, 11 липня 2017 року. Сьогодні його поховали. Царство йому небесне...

+3
427
RSS
14:15
+2
Ось відповідь на твоє, друже Анатолію, запитання
15:47
+2
Іноді корисно про щось запитати. В результаті ми дізнаємося про драматичний рік життя Тимура Литовченка. Маєш хорошу пам'ять, друже, описуєш за дрібниці (персики, кулак лікарки+). Іноді життя людини залежить від волосинок цих дрібниць. А характер же який покладистий: мама Жанна наказала плести. Міг би поплести і в Туреччину. Ось тоді точно турки мали б свого ЗОЛОТОГО ПИСЬМЕННИКА. Жарти жартами, а вийшов нормальний вдячний спогад про лікаря Бориса Руденка.
Я воду дуже люблю: мені не так на сонці позасмагати, як скупатися _язик
Козеріг — знак земної стихії, а земля без води засихає, її поливати треба _підморгую
Можливо, звідси й моя любов до різноманітних водних процедур _не_знаю
А це цікава думка. Я Тілець і теж купатися люблю і всякі водні процедури. Треба буде попитати іншх про любов до плавання. _подумай
В результаті ми дізнаємося про драматичний рік життя Тимура Литовченка.

От не думав тільки, що ці драматичні моменти бодай комусь цікаві… _ні
Вони цікаво описані.
Ню-у-у-у… на те я й письменник! _вибачаюсь

Випадкові Дописи